“Вперше спостерігається єврейсько-українська самосвідомість і це те, що необхідно плекати”. Підсумок дискусії на тему: “Євреї та нова Україна” в Лондоні.

Дискусійна панель у Єврейському громадському центрі Північного Лондона (JW3) проведена за спільного фінансування Українського інституту Лондона та ініціативи “Українсько-єврейська зустріч”.

Єврейські громади живуть на території сучасної України ще з кінця IX сторіччя, але єврейсько-українська самосвідомість є досить новим явищем. Євреї в Україні, які раніше самовизначалися як совєтські євреї або російські євреї, все частіше вважають себе українськими євреями, особливо після революції Євромайдану 2013-14-х років.

Ця зміна ідентичності, а також складна історія єврейсько-українських взаємин була розглянута 29 січня 2019-го року у знаковій дискусії з такими експертами, як професор Ярослав Грицак (Український католицький університет, Львів), Йосиф Зісельс (голова Асоціації єврейських громадських організацій та спільнот (Ваад) України) та Марк Фрейман (адвокат та член правління ініціативи “Українсько-єврейська зустріч”), модератором якої був журналіст Пітер Померанцев. Захід було організовано Українським інститутом Лондона у партнерстві з Єврейським громадським центром Північного Лондона (JW3) де відбувся цей захід та ініціативою “Українсько-єврейська зустріч”, що спонсорувала подію.

“Дуже важко розповідати одну історію про українсько-єврейські взаємини, оскільки їх є декілька”, – прокоментував професор Грицак. З одного боку, існує тривала історія українсько-єврейського діалогу. Особливо важливим періодом солідарності між євреями та українцями на рубежі XX сторіччя стало виникнення сіонізму та українського націоналізму, оскільки ці рухи були протистоянням імперській владі російської та австро-угорської імперій на території сучасної України. Грицак зазначив, що першою національною групою, яка вимагала визнання євреїв як нації, були українці, а в 1908-му році український депутат виступав за це в австро-угорському парламенті.

З іншого боку, на території України існує тривалий рекорд антиєврейського насильства: масові вбивства євреїв під час Хмельницького повстання в середині XVII сторіччя; погроми за часів Російської імперії, антисемітизм в СРСР та Голокост під фашистами. “Це дуже болісний та довгий запис даних”, – сказав Грицак.

Яким чином з’явилась нова єврейсько-українська самосвідомість внаслідок такої зламаної історії? Переломним моментом стало створення української держави у 1991-му році, узгоджену з усіма спікерами, що дало змогу євреям свідомо ідентифікувати нову еліту правління.

Але ця можливість не була реалізована аж до Помаранчевої революції 2004-2005-х років і, що значно важливіше, до революції Євромайдану 2013-2014-х років. Євромайдан викликав фундаментальні зворушення в українській самосвідомості та поворот до Європи. Євреї брали участь у цьому русі, підкреслив Зісельс, а троє з “Небесної сотні”, вбитих під час Майдану, були євреями.

“Після 1991-го року ми почали реконструювати єврейські школи та синагоги. Держава нам дійсно не допомагала, але вона також не стояла на нашому шляху. Люди живуть вільно в Україні. Я відчуваю спорідненість до українців, кримських татар та інших, оскільки ми є частиною тієї ж політичної нації. Але я не відчуваю нічого спільного з совєтськими або російськими євреями, які зберегли совєтську ідентичність, не зважаючи на те, що ми маємо однакові етнічні й релігійні корені”, – сказав Зісельс.

Однак, посилений патріотизм, що слідує за Євромайданом, не позбавлений труднощів. Марк Фрейман зазначив, що є два погляди на “нову Україну”. Перший – на ліберальну проєвропейську державу, де українська державність базується скоріше на громадянській, ніж на етнічній самосвідомості. Однак, Фрейман застеріг, що існує інший погляд, який базується на етнічних визначеннях.

Тут Фрейман не прямо називає ультраправі партії в Україні, які сприяють етнічній концепції української самосвідомості. Проте, на відміну від наративів російських державних ЗМІ, громадська підтримка цих правих угруповань є мінімальною.

Зісельс підкреслив, що на останніх парламентських виборах в Україні, владні націоналістичні партії отримали менш ніж два відсотки голосів. Крім того, рівень антисемітизму в Україні значно нижчий, ніж в інших країнах Європи. Зісельс приводить статистичні дані про кількість щорічних антисемітських інцидентів по всій Європі, що стосуються фізичного насильства або вандалізму: 600 у Великобританії, 2000 у Німеччині та 800 у Франції. В Україні не було жодного фізичного нападу за останній рік, та лише 12 випадків антисемітського насильства.

Грицак також підтвердив, що в Україні є значно менше антисемітизму, ніж в інших країнах Європи, посилаючись на нещодавнє дослідження експертно-аналітичного центру П’ю. Однак, це не означає, що антисемітизм з низькими показниками не є проблемою в Україні. Грицак зауважив, що тема популярної розмови про “єврейське ярмо” в Україні виникла в контексті майбутніх президентських виборів. Проте, жоден політик на державному рівні не наважується зробити антисемітизм темою публічного дискурсу – й після розпаду СРСР та незалежності України не було державного антисемітизму.

Національні герої чи фашистські компаньйони? Дилеми історичної пам’яті

Інше питання, яке ускладнює розуміння антисемітизму в Україні (і яке використовує пропаганда, підтримувана Кремлем), є спірна фігура Степана Бендери, з якою асоціюються ультраправі угрупування. Бандера був одним з лідерів українського національного руху, спочатку проти фашистів, а потім проти совєтів й до 1941-го року він перебував у нацистському концтаборі. Він пропагував етнічний націоналізм й рух, який діяв під його іменем та здійснював злочини проти євреїв та поляків.

“Якщо ви хочете, щоб українці розділилися, то говоріть про Бандеру”, – сказав Грицак. Бандеру більшість українців згадують як борця за свободу, а інші – як антисемітського й фашистського співпрацівника. Такі парадокси історичної пам’яті навряд чи є унікальними для України, зауважив Пітер Померанцев, наводячи приклади Шона Фейна, який вважається героєм або терористом у Британії та наголошуючи виклик боротьби з британською колоніальною історією.

Зісельс прокоментував: “Бандера і Шухевич [військовий лідер Української Повстанської армії] не можуть бути для мене героями. Тому що я єврей, і я зберігаю цю спадкову пам’ять. Але я розумію, чому вони є героями для деяких українців. Вони загинули у боротьбі за незалежність України; цього достатньо, щоб люди запам’ятали їх як героїв. Я не думаю, що хтось з українців прославляє їх за вбивство євреїв; люди не думають про це. Вони лише пам’ятають що ці особи віддали життя за Україну й це все”.

Зісельс також зауважив, що співпраця Української Повстанської Армії з фашистами не є єдиною історією, яку розповідають про українців під час Голокосту; було також понад 2500 українців, які ризикували своїм життям, переховуючи євреїв від нацистів.

Численні тріщини й парадокси в історії українсько-єврейських взаємин робить ще більш вражаючою поява єврейсько-української самосвідомості. Ця панельна дискусія вникла у корені багатьох проблем, а жвава сесія запитань та відповідей з аудиторією торкнулася ще більш складних питань про українську та єврейську самосвідомість та історичну пам’ять. Проте, загальним повідомленням послання було те, що в сучасній Україні антисемітизм набагато менш поширений, ніж можна було очікувати та про те, що спільне бачення нової демократичної та всеохоплюючої України об’єднало євреїв та українців. Як підкреслює Грицак: “Вперше спостерігається єврейсько-українська самосвідомість і це те, що необхідно плекати”

Повна версія дискусійної панелі (з українськими субтитрами)

Текст: Марія Монтегю, заступник директора Українського інституту Лондона

Вперше опубліковано англійською @Український інститут Лондона

Переклад: Іванна Проць