Мирослав Шкандрій: «В Україні існують проблеми, що кидають виклик історикам, письменникам, громадянському суспільству»

Мирослав Шкандрій

Як виник стереотип «ключів до церкви», чи був юдофобом Тарас Шевченко, хто став першим єврейським голосом в українській літературі і чому євреї в штетлах забезпечували аншлаги українському театру — про це та багато іншого в інтерв’ю з запрошеним лектором магістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської академії, літературознавцем, професором університету Манітоби, доктором Мирославом Шкандрієм.

Першим твором сучасної української літератури вважають створену в 1798 році «Енеїду» Котляревського. А в якому контексті з’являються в поемі юдеї?

Я був приємно здивований, що, наприклад, згадка Котляревським шинку, куди жінка збирається на танці, не несе ніяких негативних конотацій. Такий самий підхід зберігається при описі пекла, де сидять злодії й грішники різного роду — там повний інтернаціонал, де євреї ніяк не виділяються з загального ряду, хоч вони там є.

Пройде зовсім небагато часу, й образ єврея стане зловісним завдяки кліше «ключі до церкви», які євреї-орендарі нібито тримали в себе в корчмах і видавали православним за плату. Як виник цей стереотип, і чи має він підстави?  

Першоджерело цього кліше я знайшов у виданій 1846 року російською мовою «Історії русів або Малої Росії». Щоправда, там ідеться про події 1648 року, хоча в документах епохи Хмельницького тема «ключів до церкви» практично не звучить, як не звучить вона і в релігійній полеміці того часу. Навіть в найбільш антиєврейському тексті XVII століття — «Месії правдивому» архімандрита Йоаникія — немає свідчень про щось таке.

Про це починають «згадувати» лише в козацьких хроніках кінця XVIII століття, а остаточно стереотип оформився вже в 1840-і роки завдяки Миколі Костомарову й Пантелеймону Кулішу, які канонізували його у своїх творах. На підтвердження автентичності цієї історії вони посилалися на фольклор, зокрема, «Думу про утиск України єврейськими орендарями» та «Думу про Корсунську битву». Щоправда, першу думу записав сам Куліш, який мав звичку правити оригінальні матеріали на свій розсуд.

Наприклад, він прикрашав додатковими деталями сцени свавілля над православними. Саме тому польські ксьондзи в нього переміщуються між селами нібито не на конях, а верхи на людях; всі православні церкви здаються в оренду євреям; євреї приймають ключі до храмів і мотузки до дзвонів, забирають із собою в шинки й дозволяють християнам відправляти служби тільки за «великі гроші»; євреї продають горілку в церквах і самі печуть паски тощо.

Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш

Чи мав цей стереотип підстави? Історикиня з Єврейського університету в Єрусалимі Юдіт Калік проаналізувала, звідки в нього ростуть ноги. Іноді магнати-католики, які володіли землею, закривали церкви за несплату селянами боргу. Відповідальність за збирання таких боргів, як і за збір податків, часто покладали на євреїв. Але вони не орендували церкви — це міф, підтвердження якому не знайшов і Михайло Грушевський, якому ця історія теж здавалася підозрілою.

Ба більше, йшлося про загальну норму для євреїв, католиків і православних — якщо ви заборгували за оренду землі, то вашу синагогу, церкву чи костел закривають до сплати боргу…

Скажу більше, в основному це стосувалося саме костелів — але про це ви не знайдете ні слова у творах української літератури того часу — цей факт ускладнював і фактично руйнував стереотип «ключів до церкви», тому його просто ігнорували.

Чому ж цей антиєврейський домисел так охоче підхопили українські просвітники на кшталт Костомарова й Куліша?

В період романтичного націоналізму подібним кліше віддали данину багато письменників, зокрема Гоголь. Та й по всій Європі виникла мода на все питомо народне, в рамках якої наша й тільки наша традиція глибока й велична, але вона пригнічена, а, отже, треба знайти того, хто її пригнічує.

Тому і Куліш, і Костомаров розвинули тему злого орендаря-єврея, який забороняє православним служити в церкві, а останній взагалі викидав з народного епосу все, що не вкладалося в його концепцію. Франко відзначає, що й у Куліша, який записав одну думу, слова «ляхи, милостиві пани» всюди замінені на «жиди-орендарі».

При цьому той же Костомаров виступив проти першого проєкту пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві, де під копитом коня гетьмана виявилися польський шляхтич, єврей-орендар і єзуїт.

Коли почалася дискусія про нормативність слова «жид» в українській мові, право на вільне вживання якого донині відстоюють деякі українські патріоти?  

У 1860-1861 роках на сторінках видаваного в Петербурзі українського журналу «Основа» розгорнулася велика суперечка, що торкнулася й цієї теми. Українці наполягали, що слово «жид» в українській — так само, як і в інших східноєвропейських мовах — цілком нейтральне. Єврейські публіцисти погодилися, що все залежить від контексту, але вже до кінця XIX століття такі автори, як Леся Українка воліли вживати «єврей» замість традиційного «жид».

Обкладинка номера журналу «Основа»

У Великій Україні са́ме слово «єврей» стало нормативним, почасти завдяки письменникам, що його вживали. В Галичині «жид» залишався нормою набагато довше, але сьогодні це питання розв’язане.

Ставлення Тараса Шевченка до євреївтема, навколо якої зламано багато списів. А проте чи можемо ми назвати Кобзаря юдофобом, чи він був просто людиною свого часу з усіма властивими йому уявленнями про «чуже»?

Шевченко — унікальна фігура, набагато масштабніша й глибша за Костомарова й Куліша. Його, на жаль, читають неуважно, і це вже стало традицією. Шевченко писав різними голосами, які іноді перекривають один одного, в його творах до семи-восьми нараторів, і вони постійно перемикаються.

Він зафіксував антисемітські настрої, наприклад, в «Гайдамаках», але ця поема складніша, ніж здається на перший погляд. Так, Лейба експлуатує Ярему, але потім вони разом ідуть до польського табору й крадуть Оксану. Переодягнений гайдамакою Лейба допомагає Яремі, а в іншому епізоді Ярема-месник проїжджає своє село, де був наймитом у Лейби, й відчуває певну ностальгію. Все дуже дивно, в голові читача виникає плутанина.

Насправді українсько-єврейські відносини були набагато більш інтимними, ніж ми собі уявляємо. Шевченко це зрозумів і передав цю інтимність культурної взаємодії. До того ж його погляди пережили певну еволюцію.

«Лейба і Ярема». Ілюстрація до поеми Шевченка «Гайдамаки», худ. О. Сластіон

Я часто згадую в цьому контексті «Думу про Опанаса» Багрицького. Вона написана тим самим ритмом і стилем, що й «Гайдамаки», є й сюжетна аналогія — протистояння українського селянина й комісара-єврея. Вони, безумовно, вороги, але вороги, які добре розуміють один одного, між якими існує глибокий зв’язок. Цього зв’язку критики часто не помічають, а він багато важить, і дає змогу зрозуміти, чому євреї в українській літературі зображені інакше, ніж у російській. Саме через те, що ми сусіди…

У другій третині XIX століття ми стикаємося з дивним явищем — участю окремих євреїв в українофільському русі… 

Так, це був період зустрічі української та єврейської інтелігенції — в рамках руху за, кажучи сучасною мовою, громадянські права. В цьому контексті варто згадати банкіра Всеволода Рубінштейна, який фінансово підтримував українські кола, й редактора творів Шевченка, хрещеного єврея Вільяма Беренштама.

Торгова й промислова еліта — великі цукрозаводчики, банкіри, залізничні королі — почала розвивати міста й міську культуру. Єврейські й українські меценати стали частіше контактувати, і в 1880-х роках в зображенні українсько-єврейських відносин з’являються філосемітські нотки.

На початку XX століття на тлі державного антисемітизму й погромної хвилі, ставлення до єврейського питання стало маркером лібералізму й вільнодумства. В кожному разі, для російських письменників. А що думали з цього приводу українські літератори й публіцисти?

Боротьбі за єврейську рівноправність співчували такі видання, як «Український вісник» Грушевського, що виходив в Санкт-Петербурзі з 1906 року, і журнал «Украинская жизнь», що видавався в Москві зусиллями Симона Петлюри. Під час революції 1905-1906 років Грушевський писав, що євреї, як і українці, є жертвами іноземного панування, і наполягав на розгляді Думою закону про скасування смуги осілості. Адвокат Арнольд Марголін (згодом — заступник міністра закордонних справ Директорії) мав широку підтримку з боку українських кіл під час виборів в I Державну думу.

Окрім того, єврейська біблійна історія стала для багатьох українських літераторів метафорою боротьби проти гноблення. Підкреслю, я говорю не про народні маси, а про тонкий прошарок інтелігенції, яка почала руйнувати стереотип «ключів до церкви». Принагідно створюючи сентиментальний образ бідного, приниженого єврея, що викликав співчуття, — образ частково наївний, але позитивний.

Величезну роль у культурній взаємодії відігравали театральні діячі. Ще 1878 року Карпенко-Карий намагався змінити закон, що забороняв приймати єврейських дітей в реальні училища, а під час погрому 1881 року в Єлисаветграді прихистив кілька єврейських сімей.

Троїцький народний дім, де розташовувався театр Садовського, нині — будівля Київської оперети

З відкриттям першого стаціонарного українського театру в Києві 1907 року в його репертуарі відразу з’явилися п’єси на єврейські теми. Тут — в театрі Садовського — ставили Авраама Гольдфадена, Шолома Аша і Якова Гордіна. П’єси останнього — «Міреле Ефрос» і «Сирітка Хася» — мали величезний успіх.

До відкриття сезону 1907 року Садовський готував п’єсу Євгена Чирікова «Євреї» в українському перекладі з великої Марією Заньковецькою в ролі Леї, але цензура заборонила поставу. Проте прем’єра, що стала відповіддю на погроми 1905 року, відбулася наступного сезону. Є свідчення, що ця п’єса вплинула на двох майбутніх грандів українського театру — Леся Курбаса і Гната Юру.

Виданий 1907 року український переклад «Євреїв» містив передмову Симона Петлюри, який відзначав, що «страждання Нахмана викликають глибоке співчуття у кожному, незалежно від того, чи належить він до цього народу, історичною долею якого став тяжкий хрест утисків і насильства». У ті роки Петлюра редагував київську газету «Слово», що викривала шовінізм й антисемітські погляди деяких авторів газет «Рада» й «Рідний край».

Не можна обійти увагою й величезну популярність мандрівних театрів — як українських, так і єврейських, які добиралися до кожного глухого кута. Між іншим, в штетлах євреї забезпечували аншлаги українському театру. Йшов постійний культурний обмін — українські трупи реконструювали світ, добре знайомий євреям, і навпаки.

Це відбувається і сьогодні — в моєму рідному місті Вінніпезі я залюбки ходжу в єврейський культурний центр, де демонструють старі фільми їдишем. Таке враження, що ти потрапив в український світ, який говорить іншою мовою. Думаю, таке саме враження складалося в євреїв, що ходили на українські вистави, — це були не герметично замкнуті світи. Цим і цікава українська культура, що включає і поляків, і росіян, і німців.

Для мене, наприклад, великим одкровенням стали п’єси, написані в 1920-1922 роках про те, як єврейки закохуються в українців, — ці постави йшли з великим успіхом у маленьких містах по всій Канаді, і це — забута сторінка історії.

Євген Чиріков і його п’єса «Євреї»

А хто, наприклад, пам’ятає сьогодні про хореографа Василя Авраменка, який фактично створив сучасний український танець? Він гастролював зі своїм колективом по всьому світу, а одним з улюблених його танців була єврейська хора — він всюди його виконував, зокрема й у Madison Square Garden, коли на сцену одночасно вийшло понад 500 осіб, і 1970 року в Єрусалимі.

Перший єврейський голос в українській літературі — Гриць Кернеренко (Кернер) — свій серед чужих, чужий серед своїх? 

Певною мірою — так, як він сам писав у вірші «Не рідний син»:
Прощай, Украйно моя —
Тебе я кинуть мушу:
Хоч за тебе я б оддав
Життя і волю й душу!
Але я пасинок тобі,
На жаль, це добре знаю.
Й проміж других дітей твоїх
Я не живу – страждаю.
Несила знести вже мені
Глумлінь тих понад міру
За те, що я й твої сини
Не одну маєм віру.
Тебе ж, Украйно моя,
Я буду вік кохати:
Бо ти хоч мачуха мені,
А все ж ти мені – мати.

Це написано 1908 року й дуже точно передає відчуття роздвоєння ідентичності.

Я виріс у зовсім іншу епоху, в україномовній сім’ї в Британії, але навіть я відчував щось подібне, хоча й набагато меншою мірою. В Канаді, де я живу сьогодні, офіційно закріплено політику мультикультуралізму. Але Кернеренко жив в абсолютно інших реаліях, коли вимагалася особлива мужність для вибору українсько-єврейської ідентичності. Саме він своєю творчістю звернув увагу на те, що є й такі українці — і це стало проривом в українській літературі.

Кернеренка досить активно друкували на сторінках престижних журналів і в антологіях, багатьом було важливо почути цей голос, усвідомити, що означає бути українцем — не з народження, а через свідомий культурний вибір.

Як позначився провал українсько-єврейського зближення в період УНР в публіцистиці й художній літературі?

На хвилі загального піднесення єврейські партії підтримали Центральну Раду, і це було вкрай важливо для УНР, адже серед міського населення українці становили не більше третини. Інші дві третини — це росіяни і євреї на сході та поляки і євреї — на заході. Це й зумовило політику УНР, спрямовану на надання меншинам національно-персональної автономії.

Братська могила жертв петлюрівського погрому в Проскурові. Фото: Вікіпедія

Всі ми знаємо, що було потім — погроми 1919 року відгукнулися в українській літературі криком болю. У 1919 році (згідно з уривчастими свідченнями, нібито на прохання Петлюри) Степан Васильченко пише оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика», яке опублікувала газета «Україна» в тодішній столиці УНР Кам’янець-Подільському і яке вийшло окремим виданням. Сюжет нехитрий: бідний єврей вітає разом з усіма Лютневу революцію, але через рік гине в погромі.

Писав про погроми й Клим Поліщук, його розповідь «Манівцями» (Із записної книжки невідомого)» — це щоденник червоноармійця, колишнього прихильника української незалежності, полеглого в бою. Він вражений жорстокістю війни, особливо, коли знаходить тіло Іди Гольдберг — знаменитої актриси, убитої під час погрому.

За іронією долі, командири українського й більшовицького полків добре знають один одного, бо росли разом. Обидва вважають, що борються за незалежну Україну. Але ці двоє — ще не вся Україна: описуючи похорон своєї улюбленої актриси, автор завважує, що дві України б’ються одна з одною, а третя лежить перед ними в могилі.

Чи можна сказати, що політика українізації та коренізації в 1920-і зробила українців і євреїв союзниками у сфері культурного будівництва? 

У цьому контексті характерна книга Майка Йогансена про єврейські колонії, написана 1929 року. Він пише, що стінгазети виходять двома мовами: їдишем та українською. Місцевий театр за зиму поставив шість п’єс: дві їдишем і чотири по-українськи. Молодше покоління, на відміну від старих, спілкується вже українською. Він пише про єврейських дівчат, які скачуть по степу, про землеробів-євреїв, про футболістів, які грають за українську збірну, про здоровенного, страхітливого з виду агронома. Як і замальовки колоністів, що їх зробив у ті роки художник Марк Епштейн, портрети Йогансена засвідчують, що єврейські колонії вже мало відрізнялися від сусідніх німецьких чи українських.

Марк Епштейн: «Червоноармієць-трубач» (ліворуч), «Жінка, що годує козу» (праворуч)

Майбутній голова Спілки письменників (СП) УРСР Юрій Смолич дійсно стверджував, що в 1920-ті для багатьох євреїв українська мова стала рідною. А чи можна говорити про появу в ці роки плеяди письменників-євреїв, які зробили собі ім’я в українській літературі?

В першу чергу, це Леонід Первомайський (Гуревич) — великий український письменник, твори якого, на жаль, понівечили пізніми редакціями, де єврейський Б-г став «природою», релігія — «філософією», а ребе — «доброю людиною».

У 1920-х роках єврейський голос чітко прозвучав у поезії Раїси Троянкер, де ностальгія за єврейським дитинством поєднувалася з відвертим еротизмом. У 13 років дівчинка втекла з Умані з італійським приборкувачем тигрів із мандрівного цирку. Пізніше вона закохалася у Володимира Сосюру й поїхала за ним до Харкова, де опублікувала дві збірки.

Багато євреїв було серед літературних критиків і, на відміну від Кернеренка, їм уже не дорікали походженням. Перед очима народжувалася нова міська українська культура, і євреї відігравали в цьому процесі не останню роль.

З іншого боку, єврейські персонажі починають з’являтися у творах багатьох українських письменників: Миколи Хвильового, Миколи Бажана, Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Смолича та багатьох інших.

Раїса Троянкер і Леонід Первомайський

Цієї хвилі українізації та коренізації злякалися в Москві. У мене саме вийшла книга, де проаналізовано перші праці з історії української революції, що їх написали євреї. Автори, наприклад, прихильник українізації Мойсей Равич-Черкаський, член Центральної Ради Мойсей Рафес, критикують російський шовінізм й антиукраїнські настрої деяких членів КП(б)У — всі їхні статті з цих питань було заборонено 1926 року, знищено й забуто.

Репресовано було й учених-євреїв, які відіграли активну роль в українізації, — одну з засновниць Інституту української наукової мови Всеукраїнської академії наук Олену Курило, редактора «Літературної газети» Самійла Щупака тощо.

Проте в українській літературі завжди існували й антисемітські голоси — і голос талановитого прозаїка Аркадія Любченка став одним із найгучніших…

Є версія, що антисемітизм Любченка зародився ще 1919 року, коли його нібито видав ЧК місцевий кравець-єврей. У 1930-ті він обурювався тим, що 24 з 60 письменників (згідно з його ж підрахунками), які жили в престижному будинку «Роліт», мали єврейське походження. Він таврує свого заклятого ворога Натана Рибака, який, на його думку, маніпулює головою СП Корнійчуком, із сестрою якого Рибак був одружений.

За деякими даними, й інші українські письменники протестували, що ними керує єврей, відомий навіть виступ Олександра Довженка на засіданні СП, який заявив, що «євреї отруїли українську культуру … вони завжди будуть нас ненавидіти, намагаються пролізти скрізь і захопити все». І режисера ніхто не осмикнув.

Що стосується Любченка, то його антисемітизм мав расистський характер, недарма він редагував при німцях харківську газету «Нова Україна». Особливо сильне враження справляють сторінки його щоденника з описом ешелону з угорськими євреями, який прямував у табір смерті: «Сиві, горбоносі, пейсаті — не шкода їх, вони мій народ стільки віків і так безжально мучили».

Він був поглинений культом сили, який у 1930-і роки став домінувати і в політиці, і частково в літературі. Любченко пише про звірів, про людську природу, про бажання бачити силу у своєму народі — все це помножувало його ненависть до євреїв, і він відверто про це говорить.

Аркадій Любченко. Праворуч: Перший номер газети «Нова Україна», 7 грудня 1941 року. Фото: mediaport.ua

Любченко захоплювався культом сили, а більшість колег по цеху — і українців, і євреїв — пішли за іншим культом. Той самий Первомайський пройшов шлях від сентиментального єврейського письменника до войовничого сталініста, що поставив силу слова на службу партії.

За деякими даними, навіть Микола Хвильовий служив в ЧК, а «Партія веде» Павла Тичини може слугувати прикладом кровожерливої риторики 1930-х. І це не тільки нацистське або більшовицьке явище — Гемінгвей і Кіплінг теж віддали данину цьому тренду, Філіппо Марінетті писав, що італійці повинні їсти не пасту, а більше м’яса, щоб набути бойового духу. Соціальний дарвінізм охопив світ. Щоб вижити, ми повинні бути міцними й сильними, мати кігті, як писав один з ідеологів ОУН Володимир Мартинець.

Але цей період пройшов, і той самий Первомайський в 1960-х писав зовсім інші вірші, немов спокутуючи своє захоплення культом сили.

Єврейсько-українські письменницькі війни в кінці 1940-х — на початку 1950-х надовго зіпсували відносини між побратимами по перу?

У 1947-му, коли почалася атака на «буржуазних націоналістів», викривальні листи з нападками на Максима Рильського, Юрія Яновського й Петра Панча підписали такі критики-євреї як Євген Адельгейм та Ілля Стебун (Кацнельсон).

Минуло кілька місяців й українські письменники «відповіли» єврейським колегам. Любомир Дмитерко накинувся на критика Олександра Борщагівського, який свого часу розгромив «Богдана Хмельницького» Олександра Корнійчука, і на Юхима Мартича (Фінкельштейна) — за нападки на «Ярослава Мудрого» Кочерги. В оскверненні української класичної спадщини звинуватили Абрама Гозенпуда, Лазаря Санова (Смульсона) і згаданих вище Стебуна й Адельгейма.

У 1951-му розгорнулася ще одна кампанія з викриття «українських буржуазних націоналістів», а в 1952-1953-му роках пройшли «антисіоністські» чистки. Один рік вичищали євреїв, а потім українців — одні топили інших, а потім колесо поверталося в іншу сторону — люди йдуть на підлість у періоди політичної параної, чистеньких не залишається.

Як українські письменники відреагували на Голокост?

Перш за все, треба розуміти, що влада, м’яко кажучи, не вітала акценту на єврейській трагедії. Проте Микола Бажан ще в 1943-му році віддав данину пам’яті Бабиному Яру — за 18 років до Євтушенка. Тичина в 1942-му написав «Єврейському народові» і «Народ єврейський», а Максим Рильський рік по тому — «Єврейському народу». Інша справа, що ці вірші не дійшли до читача, строфи Рильського побачили світ лише 1988 року.

Портрет Миколи Бажана, худ. Я. Кравченко. Праворуч: Докія Гуменна

Мало хто знає про роман Докії Гуменної «Хрещатий Яр», заснований на щоденнику, який вона вела в роки окупації. Конформізм, вина мовчазних свідків, реакція на позамежний жах — всі ці питання почали обговорювати в суспільстві десятиліттям пізніше, але всіх їх порушено в Гуменної. Роман вийшов на Заході на початку 1950-х — резонанс був величезний, адже йшлося про першу спробу осмислення Голокосту й українсько-єврейських відносин у ці роки — «Бабин Яр» Кузнєцова був написаний десять років по тому. Однак невдовзі про книгу забули, а в Україні вона досі не видана й практично невідома.

Характерно, що письменниця не ідеалізує абстрактний «народ», добре знаючи, на що здатний цей простий народ із його чудовими традиціями. При цьому погляд Гуменної на українську ідентичність набагато випередив свій час — вона бачить членами великої української родини всі народи, що залишили слід у нашій історії й культурі — від давніх трипільців до сучасних євреїв.

Чи знайшлося євреям «літературне» місце в рамках нового радянсько-українського патріотизму?

Їм знайшли місце в далекому минулому, але змінили контекст — євреї стали союзниками українців і взагалі, позитивними героями. У віршованій драмі Бажана «Олекса Довбуш» єврей-господар і його дочка — вірні друзі й помічники шляхетного розбійника. У повісті Якова Качури «Іван Богун» єврей на ім’я Іцик приєднується до козаків, при цьому б’ється спритно й хвацько. Іван Ле у своєму історичному романі «Наливайко» теж вивів образ єврея, який приєднався до повстання Северина Наливайка.

Такий письменник, як Павло Загребельний, в романі «Я, Богдан» порушив табу на опис антиєврейського насильства, торкнувшись теми погромів періоду Хмельниччини.

Це цікавий, але одиничний приклад. А наскільки сучасні українські літератори готові обговорювати не тільки ідилічні, а й трагічні сторінки спільної історії?

Ще не дуже готові, адже ці теми ще не проговорено в суспільстві. Але робити це необхідно — для початку хоча б видати щоденник тієї ж Докії Гуменної. Багато хто ще не усвідомив проблему участі українців у Голокості, тим паче, що це іноді суперечить деяким наративам ОУН і УПА.

Кожен випадок має розглядатися індивідуально — серед членів УПА були й справжні герої. Але не можна забувати про те, що творили деякі члени ОУН в 1941-му в Галичині, або члени УПА в 1943-му на Волині — один і той самий чоловік міг бути і жертвою, і злочинцем — це дуже складна історія, і ще не з’явився письменник, який розповів про це.

Водночас у 2000-і вийшли дуже цікаві твори, наприклад, «Солодка Даруся, або Драма на три життя» Марії Матіос. Дія роману відбувається під час Другої світової війни в буковинському селі — це чесна книга, яка розкриває тему участі місцевого населення в насильстві й привласненні майна при черговій зміні влади.

Взагалі Україна дуже цікава країна — тут існують проблеми, що кидають виклик історикам, письменникам, громадянському суспільству. Це змушує тебе думати над складними питаннями, і від цієї складності неможливо втекти.

Чи виникла єврейсько-українська ідентичність у сучасній українській літературі, чи Мойсей Фішбейн залишається в цьому сенсі унікальним автором?

Мойсей Фішбейн

У Фішбейна відбувся надзвичайно вдалий сплав ідентичностей. Це український поет, якому судилося народитися євреєм. Його творчість ніби завершує дискусію про українську ідентичність єврейських письменників, що її розпочали Кернеренко, Троянкер і Первомайський. Ця еволюція відбиває формат сприйняття українського єврея: спершу як «чужинця», потім — як незручного «свого» і, нарешті, цілком прийнятного «свого».

В останні роки багато громадських активістів, журналістів, та й не тільки вони, стали позиціювати себе як українські євреї — і це важливо не лише для України, а й для Заходу, де при словосполуці «український єврей» люди здивовано зводять брови.

Після Майдану ми живемо в зовсім іншу епоху — епоху народження нової України й нового поняття українства. Ми сидимо з вами в центрі Києва в кримськотатарському ресторані — і це теж Україна, один з варіантів нової української ідентичності, яка формується перед нашими очима. Головне сьогодні — не заважати їй розвиватися.


Михайло Гольд,
Головний редактор газети «Хадашот»

 

Первісно надруковано російською мовою @ lb.ua
Переклав з російської Василь Старко