Хаїм Радбиль: як соціаліст-єврей депутатом Центральної Ради став

Ліворуч: Студентський квиток Хаїма Радбиля. Праворуч: Радбиль у похилому віці.

Хаїм Радбиль — учасник двох російських революцій, депутат української Центральної Ради, гласний вінницької Думи, адвокат, видавець і публіцист… Людина, якою могла б пишатися рідна Вінниця.

Хаїм народився 14 лютого 1888 року, його мати була дочкою купця другої гільдії, а батько — Бенюмін — був членом правління Немирівської синагоги Вінниці, а після 1917 року залишався її беззмінним старостою.

Бенюмін Радбиль займався торгівлею зерном і мав пристойну нерухомість в центрі міста (в «першій частині», як тоді говорили). До жовтневого перевороту старому Радбилю належав будинок на Великій Бульварній, що стояв навпроти окремого будинку героя Першої світової — генерала Брусилова.

В Хаїма було три брати: Самуїл, Аврум і Мойше. Найбільш загадкова фігура найстаршого — першої гільдії купця Самуїла — «хлібника» з Одеси. Про його діяння оповідає лаконічна замітка в газеті «Русское слово» від 17 липня 1910 року: «Сьогодні з Одеси зник великий хлібний експортер Радбиль, який отримав величезні позики під фальшиві коносаменти. Поки встановлено отримання Радбилем за фальшивими документами до трьохсот тисяч рублів».

Хаїм Радбиль отримав домашню освіту, успішно склав екстерном іспити за курс семи класів Вінницького реального училища, після чого вступив до Імператорського Новоросійського університету в Одесі на юридичний факультет. Його однокурсник, чудовий поет Дон-Амінадо — в миру Амінодав Пейсахович Шполянський — з сарказмом описував безрадісну атмосферу, що панувала в стінах цього навчального закладу.

«Новоросійський університет, — писав Дон-Амінадо, — був одним з найпохмуріших в усій імперії. А ще похмурішим і бездарніший був його юридичний факультет. Всі ці професори, що читали … державне право, політичну економію, римське право, кримінальне право, і всі інші права, — всі вони … були якимось злим і хитромудрим чортом зібрані з єдиною метою — відразу відбити охоту і до науки, і до права…».

Юний ідеаліст, захоплений ідеями соціальної справедливості, Радбиль дивився на життя з більшим оптимізмом, ніж Шполянський; вчився він легко і не був анахоретом. У студентські роки Хаїм знайомиться з юною одеситкою Дорою Левковою, влітку 1909 року вони беруть шлюб, а навесні 1911-го Радбиль із дружиною і дочкою Надією повертається до Вінниці, де починає юридичну практику помічником присяжного повіреного.

Ще в 1905 році юний Хаїм вступив до вінницької філії партії «Поалей Ціон», а потім став одним із лідерів місцевої групи СЕРП, що відкололася від поалейціоністів. Це була партія немарксистського спрямування, яка в аграрних питаннях завжди солідаризувалася з есерами. Серпівці бачили в єврейській громаді базу для створення єврейської автономії на чолі з національним парламентом. Після лютневої революції група СЕРП вийшла з підпілля і об’єдналася з сіоністами-соціалістами, утворивши Об’єднану єврейську соціалістичну робітничу партію, органом якої в незалежній Україні стала київська «Ді найє цайт». У цій газеті друкувався уродженець польського Білгораю Ісроель-Іошуа Зінгер — згодом видатний єврейський прозаїк — свого часу навіть більш відомий, ніж його молодший брат Ісаак Башевіс.

Вінницький осередок СЕРПу, в центрі — Хаїм Радбиль.

Під час погрому у Вінниці 20 жовтня 1905 року юний Радбиль був у штабі самооборони, а про розправу військ і поліції над загоном єврейської самооборони розповів у нарисі «Чотири дні в жовтні».

Коли ми підійшли до Поштової, зверху лавою раптом почали спускатися війська. З правого крила — немолодий уже офіцер в окулярах, попереду — кілька цивільних з портретами царя.

Ми чекали розбійників, але не очікували їх разом з військами. Офіцер зупинив роту і з хвилину дивився на нас. Натовп беззбройних хлопчаків із запаленими очима збентежив його (палиці були заховані в рукавах). Потім він крикнув: «Не смійте нікого зачіпати! Будемо стріляти!»

Кілька наших юнаків голосно відповіли: «Нікого не будемо зачіпати. Не треба погрому». 

Офіцер погрозив пальцем, і військо пішло. Щойно вони пройшли, як ми з подивом побачили позаду них величезний різномастий натовп з кілками і палицями в руках і з великими кошиками, по самі краї чимось наповненими й сором’язливо прикритими…

Ванька, син нашої сусідки, прачки Домни, мій друг дитинства, серед них… Наші погляди на мить зустрілися, тоді він виймає камінь з кишені і кидає його в мене, але не вціляє…

Натовп погромників пішов за військом; коли він майже весь пройшов, з нашого боку гримнув постріл. У той же момент, як по команді, натовп розбійників розвернувся … за нашою спиною пролунали постріли. 

Через п’ять хвилин все стихло. Біля під’їзду на сходах зліва лежав юнак. Він був мертвий. На дерев’яній підлозі сидів смертельно блідий єврей в кожусі… Я твердо знаю, що зброї в нас не було. Після пострілу провокатора офіцер розвернув військо і стріляв нам у спину.

Пізніше Хаїм напише про одного з загиблих товаришів: «Авнер — підпільник, зв’язковий, присланий з центру. Він не знає жодної мови, крім єврейської, і, коли виступає на мітингах біля синагоги, розгойдуючись, як єврей на молитві, його слова пройняті такою революційною силою і вірою… Він хвилює на трибуні й був би чудовим на барикаді».

Район Вінниці, по якому в 1905 році прокотився єврейський погром.

У 1917 році Хаїма Радбиля обирають депутатом Центральної Ради від Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, ім’я його стоїть і серед кандидатів до Всеросійських установчих зборів по Подільській губернії. Окрім того, 1917 року Радбиль разом із чотирма іншими кандидатами від єврейських соціалістів стає гласним Вінницької думи. Він також керує організацією виборів до Ради єврейської громади міста та курує місцевий єврейський театр. У тривожні ночі, коли чекали біди, Радбиль разом з іншими гласними був на беззмінному чергуванні, роблячи все можливе, щоб вберегти Вінницю від руйнування й розгрому.

На щастя, професійним революціонером Радбиль не став, його покликанням з юних років була література. У серпні 1918 року він пише віршований памфлет «Засідання Міської думи», опублікований у другому номері сатиричного журналу «Червоний сміх», а 1919 року виходять його «Думські ескізи». Дружній, грайливий гумор буквально пронизує рядки памфлету:

Гласний Кіль, дебелий соціаліст, щасливий власник рум’яних щік, гарного травлення й могутнього голосу, перебував у непримиренній суперечці з відмінками й способами підступної російської мови. З вищевказаної причини пан Кіль волів висловлюватися в Думі по-єврейськи, після чого на гласних, що ближче знали російську мову, Дума покладала відповідальне завдання зайнятися перекладом думок Кіля.

Щойно мова заходить про більшовиків, тональність памфлету різко змінюється: Радбиль вважав їх мутним накипом на скаламученому революційному морі.

Дванадцять низьколобих, вугруватих, прищуватих апостолів царства соціалізму. Дванадцять робітників і солдатів, які встигли за кілька місяців революції нахапатися верхівок соціалістичного вчення й спотворити їх у своєму темному мозку. Маса гласних більшовицького списку пила чай, смачно жувала хліб, чхала, кашляла, плювалася, витиралася управською скатертиною, по-богатирськи сякалася, аплодувала своїм й іронічно пересміювалася над буржуазними ораторами.

Статті Радбиля публікуються в багатьох виданнях, не кажучи вже про «Известия Винницкой городской думы», що їх він редагує. В цей час він пише сатиричні драми «Собача застава» й «Вова-комуніст» і читає лекції в місцевому відділі Культур-Ліги.

Ліворуч: Голосуйте за Об’єднану єврейську соціалістичну робітничу партію, плакат, 1917. Праворуч: Дружній шарж на Радбиля з газети «Маяк», худ. І. Шафір. З архіву Олександра Логінова

Не покидає він й адвокатської практики: коли більшовицький ватажок Максимович потрапляє в полон до петлюрівців і постає перед судом, його юридичний захист було доручено присяжним повіреним Ізраїлю Слуцькому й Хаїму Радбилю. «Коли я йшов на фронт, то був упевнений, що якщо потраплю до українців — живим не залишуся, — заявив на суді голова революційної слідчої комісії при Подільському губернському революційному трибуналі. — Але сталося інакше». Після тривалого й всебічного розгляду справи Максимовича, як одного з головних ініціаторів червоного терору в Вінниці, його таки засудили до смертної кари. Однак більшовика помилував Головний отаман УНР Симон Петлюра. Розстріляли Максимовича в кінці 1919 року денікінці.

Ще в Києві, під час роботи в Центральній Раді, Радбиль знайомиться з єврейським поетом, членом Культур-Ліги Давидом Гофштейном. Гостро відчуваючи свій зв’язок з єврейством, Хаїм мав поетичний хист і хотів донести до читача зразки сучасної єврейської літератури. У 1928 році він випускає збірку «З нових єврейських поетів», де публікує свої переклади з їдишу віршів Гофштейна, Маркіша, Гальперіна й Квітка.

Ясна річ, що колишній депутат українського парламенту й гласний Вінницької думи, який вкрай неприємно-об’єктивно відгукувався про більшовиків у пресі часів Ради й Директорії, Радбиль був для Рад особою підозрілою. Вірші поетів-їдишистів, що їх він переклав, скоро заборонять, а кінець НЕПу означав припинення видавничої діяльності Радбиля. Окрім того, за плечима у нього було членство в «Поалей Ціон» — партії, що її більшовики зліквідували 1928 року.

Адвокат розуміє, що не варто випробовувати долю, і наприкінці 1929 року Радбилі перебираються до Ленінграду, де Хаїм Бенюмінович знаходить роботу юрисконсульта в будівельному тресті. Там у його житті з’явиться Рашель — знайома з юних років вінничанка, з якою Радбиль оформить шлюб після розлучення з Дорою Левковою.

У 1933 році в Хаїма й Рашель народжується дочка Елла, і незабаром Радбилі отримують кімнату в комунальній квартирі за адресою Таврійська, 27. Цікаво, що до революції в цьому будинку мешкав «Союз імені Михаїла Архангела» під головуванням випускника Новоросійського університету Володимира Пуришкевича. У квартирі на Таврійській сім’я Радбилів проживе до лютого 1942 року — тобто, до евакуації в Ташкент, після повернення з якої Хаїм Радбиль служитиме в юридичній консультації на Ливарному, 74.

В роки боротьби з космополітизмом Радбиля виключають з Колегії адвокатів і звільняють з роботи. Він знищує більшу частину свого особистого архіву: вірші, мемуари, есе, залишаючи тільки книгу «З нових єврейських поетів» і казку, написану для онука ще в Ташкенті. Через пару місяців його наздоганяє перший інсульт, а через кілька років — другий, і в березні 1956 року Хаїм Бенюмінович помирає.

Щойно завершився XX з’їзд, настала відлига. Громадянська панахида проходила у квартирі Радбилів — велика кімната заповнилася швидко, а люди все йшли і йшли.

«Мій дід був завзятим пушкіністом і бібліофілом і мав чудову бібліотеку, — згадує онук Радбиля, Олександр Швальбаум. — Чого там тільки не було: і академічне видання Пушкіна, і «Фауст» Ґете, і старовинний альбом про життя імператора Павла, і книга з історії МХАТу, не кажучи вже про чудові альбоми з живопису».

Олександр добре пам’ятає і Рашель Львівну Радбиль — милу, інтелігентну жінку. Після другого інсульту Радбиля паралізувало, і Рашель довелося продати майже всю його бібліотеку, щоб платити доглядальниці, яку вони разом з дочкою по черзі змінювали біля ліжка хворого.

У роки перебудови Олександру Борисовичу видали в Колегії адвокатів особисту справу його діда, яку він вважав за потрібне передати Еллі Радбиль. Елла Юхимівна померла, і справа Радбиля канула в Лету. Але якщо вона коли-небудь знайдеться, ми, безумовно, дізнаємося ще багато цікавого про цю чудову людину.

Хаїм Бенюмінович Радбиль чимало зробив для рідного міста. Можливо, в один прекрасний день у Вінниці, на вулиці Артинова, 2, встановлять меморіальну дошку на його честь. Він на це заслужив…

Єлєна Цвєлік, спеціально для «Хадашот»

Первісно опубліковано російською мовою @Хадашот. 

Переклав з російської В. Старко

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.