Історик Василь Расевич: чому українська політика пам’яті конкурує з єврейською та польською

Двір тюрми на Лонцького, куди 30 червня 1941 року витягали трупи для впізнання

Чому українська політика пам’яті конкурує з єврейською та польською, як у «Тюрмі на Лонцького» забули про львівський погром і чому ми з готовністю клюємо на російську пропаганду, — про це та багато іншого в інтерв’ю з істориком Василем Расевичем.

— Своя сорочка завжди ближче до тіла, й особисте горе ближче за трагедію сусіда. Так влаштований світ, але чи не деформує це основи історичної науки? Особливо в Україні…  

— Величезна частина української політики пам’яті має конкурентний характер стосовно єврейської. Це боротьба за право бути ексклюзивною жертвою. Наш УІНП створений за прикладом польського Інституту національної пам’яті, а той, у свою чергу, багато в чому будувався за зразком «Яд Вашем».

Три народи змагаються за цей статус, тому УІНП створив опорні пункти української віктимності. Головний із них — Голодомор. Це центральна подія в історичній політиці пам’яті. Кількість жертв Голодомору величезна, але все одно менша, ніж кількість євреїв, що загинули від рук нацистів, тому треба «переплюнути Голокост», довівши українські втрати хоча б до шести мільйонів. Різні дослідники говорять про 3-4 мільйони померлих від голоду, але в посольства України за кордоном передано офіційну цифру — 10 мільйонів. Це очевидний абсурд навіть з урахуванням ненароджених дітей.

— Один із проявів цієї ексклюзивності — концепція львівського музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»? Де дбайливо зберігають пам’ять про розстріляних НКВС у червні 1941-го сотнях ув’язнених, але навіть не згадують про єврейський погром, що настав після цього й забрав 4000 життів…

— На жаль, це так. Після того, як 30 червня 1941 року тіла розстріляних в’язнів витягли на подвір’я для впізнання, почалося вбивство тих, хто їх витягав, — місцевих євреїв. Яких за наказом німців спеціально зігнали для цієї роботи, зокрема за допомогою міліції ОУН. Їх вбивали в тому самому тюремному дворі — збереглося фото, на якому видно, як відрізняється одна гора тіл — це люди в пристойному одязі, які щойно прийшли з дому. А потім почався організований німцями, але здійснений зокрема й українцями, погром…

Львівський погром, 1941

Але про це, дійсно, в експозиції ні слова. Як і про те, що серед в’язнів, розстріляних НКВД, були і поляки, і євреї. Списки з прізвищами в’язнів висять на стінах музею, але червоною лінією проходять страждання виключно українських націоналістів. Зрозуміло, вони там були, але такий музей не може бути музеєм страждань одного народу.

Що стосується погрому, то директор музею, який існує вже понад десять років, каже, що співробітникам не вистачило часу описати події Голокосту. Очевидно, навіть одну подію, безпосередньо пов’язану з в’язницею на Лонцького. Пару років тому американська журналістка Сара Тополь почула з вуст директора, що, мовляв, з цим погромом не все зрозуміло, нібито й деякі євреї брали в ньому участь. Це багато що говорить як про моральні якості цієї людини, так і його професійну компетенцію.

І ще один момент. Якщо йдеться про музеї окупаційних режимів, а саме так він позиціюється, то чому б не розповісти, що першу хвилю арештів — у 1939-му — НКВД кинув переважно на багатих поляків і євреїв. Потім була друга хвиля, серед жертв якої теж вистачало євреїв і поляків, і лише третій вал арештів торкнувся головно українських патріотів. Все це — історія Львова — і так вона й повинна бути відбита.

— Ймовірно, тюрма на Лонцького стала символом бузувірства НКВД стосовно борців за незалежність України, а символи повинні бути простими і ясними… 

— Біда в тому, що українські дослідники обмежили себе брошурами, написаними в діаспорі на підставі нацистських пропагандистських кліше. Хоча відомий німецький історик Кай Штруве давно довів, що тюрма на Лонцького аж ніяк не була головним місцем розстрілів в’язнів. Сумну пальму першості утримують Бригідки.

Львів’яни на впізнанні тіл родичів, розстріляних НКВД 30 червня 1941

Донедавна вважалося, що подібні жахи відбувалися в трьох в’язницях Львова та в тюрмі Золочева. Насправді ж у Львові було чотири в’язниці, де чекісти розстріляли всіх в’язнів перед відступом Червоної армії, але про одну з них німці не знали, тому й не використовували в пропаганді. Коли цю — четверту — в’язницю нарешті знайшли й виявили там понад 200 тіл, ніякого пропагандистського ефекту це вже не мало — трупи тихо вивезли й поховали на Личаківському цвинтарі. А про в’язницю забули.

Забули про неї і в діаспорних виданнях, складених у повній відповідності з німецькими документами. Але вражає, що люди, які займаються сьогодні в незалежній Україні увічненням пам’яті жертв радянських репресій, теж не згадують про цю в’язницю — ці люди їх теж не цікавлять! Така ось дивна аберація політики пам’яті.

— Так чи інакше, членів ОУН і воїнів УПА, які боролися за незалежність своєї країни, багато хто сприймає як героїв, що цілком зрозуміло. Але як пояснити завзятість «державних істориків» у вибілюванні людей, що вірою й правдою служили нацистам? Я маю на увазі солдатів дивізії СС «Галичина», що носили форму країни, яка вбила кілька мільйонів українців й офіційно вважала їх унтерменшами.   

— Унтерменшами вважали не всіх, і я б назвав це відтермінованою помстою нацистського режиму сучасній Україні. Річ у тім, що українське населення дистрикту Галичина неформально було майже прирівняне до фольксдойчів. Райхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг вважав, що за 150 років правління Габсбургів українці Галичини в цивілізаційному плані значно випередили одноплемінників зі східних областей. Навіть у Райхскомісаріаті Україна ставлення до місцевого населення було зовсім іншим, і щоб переїхати з Рівного до Львова був потрібен спеціальний дозвіл. До честі українських націоналістів треба визнати, що вони ще 1941 року на Національних зборах виступили проти цього штучного розділу.

Проте політика «розділяй і володарюй» виявилася досить ефективною. Наприклад, в дистрикті Галичина українцям дозволяли вступати до вишів, вони могли навіть продовжити навчання у Відні, працював український театр, письменники їздили на відпочинок до Криниці — в цілому українське життя під час окупації було вельми інтенсивним. При цьому галичани дивилися крізь пальці на масовий геноцид євреїв і раділи падінню головного ворога — польської держави (поляки взагалі повинні були зникнути).

На цьому тлі в Галичині нацисти сформували дивізію СС. Спочатку в ній не було нічого українського, крім особового складу — Першою українською дивізією вона стала в 1945 році, до цього використання національної символіки було заборонено. З національного колориту був присутній лише лев — символ Галичини, про тризуб і думати не сміли.

— До пори до часу все це було просто частиною історії, хто ж втягнув дивізію СС «Галичина» в сучасний публічний простір?

— У нас довгий час закривали очі на марш вишиванок, який проходив чомусь саме в день заснування дивізії СС «Галичина» — це такий секрет Полішинеля. Розглядали його як витівки правих радикалів, маргінальне явище на низовому рівні. Потім ці хлопці почали ходити з портретами офіцерів в нацистській формі, кричали гасла на кшталт «Слава нації — смерть ворогам» тощо.

А торік пройшла виставка зброї й амуніції дивізії СС «Галичина» — прямо перед вікнами обласної ради. Це вже складно списати на маргіналів. На виставку почали приводити школярів, розповідали їм про бойовий шлях дивізії, давали потримати зброю. Обласне управління освіти розіслало приклад типового уроку про дивізію СС «Галичина», який треба провести в школах області. На мій погляд, це жахлива антиукраїнська диверсія, наслідки якої ще позначаться. Але викликана вона не стільки ідеологічними, скільки політтехнологічними причинами.

— Якого роду?  

— Це був час політичного суперництва Петра Порошенка з іншим кандидатом у президенти — мером Львова Андрієм Садовим, якого треба було нейтралізувати. Так виникла сміттєва блокада, яка обвалила рейтинг Садового, паралельно почалися ігри на патріотичному полі. Адже Порошенко та Садовий претендували, загалом кажучи, на один — національно свідомий і ліберальний — електорат.

Тому команда президента робила все, щоб закріпити за Петром Олексійовичем монополію на патріотизм. Дійшло до того, що до 100-річчя ЗУНР відкрили два пам’ятники — один від обласної адміністрації, інший — від мерії — на відстані 600 метрів один від одного.

Два пам’ятники у Львові до 100-річчя ЗУНР

З виставкою, присвяченою дивізії «Галичина», гра була ще тонша — вірний прихильник президента, губернатор Синютка розраховував на круги по воді — мовляв, в самому центрі столиці Галичини героїзують підрозділ СС. Ніхто ж не знає, що виставку організувала не мерія, а обласна рада, яку контролює ставленик першої особи в країні. Тим самим Садового змушували якось відреагувати. Висловившись проти, він втратив би частину націоналістичного електорату, а промовчавши постав би правим радикалом в очах лібералів — в його місті вшановують нацистів, а він немов у рот води набрав. Безпрограшний варіант, якщо не вважати програшем величезну шкоду, завдану репутації України. Але, як бачите, спрацювало. Львівська область стала єдиною, де перемогу здобув Порошенко.

Проблема в тому, що українське суспільство не навчилося відокремлювати зерна від полови, відрізняти добро від зла.

Правнуки воїнів дивізії СС «Галичина» дивляться на ходу на честь їхніх дідів і думають про минулі перемоги. Не розуміючи, що світ давно визначився — у Другій світовій війні абсолютним злом була нацистська Німеччина та її сателіти. Іншого не дано. І ніхто не дозволить сьогодні реабілітувати окремі колабораціоністські формування на тій підставі, що вони хотіли на нацистських багнетах створити свою державу. В іншому випадку ми станемо паріями в цьому світі, який давно визначився.

Марш на честь дивізії СС «Галичина». Фото Роман Балук, vgolos.com.ua

— Зворотний бік того ж процесу — готовність відмовитися від по праву своєї перемоги. Взяти хоча б перейменування проспекту Героїв Сталінграда в Києві. Навряд чи хтось вважає, що цей проспект отримав своє ім’я (в 1982 році) на честь Сталіна? Якщо ж його назвали в пам’ять про сотні тисяч солдатів (зокрема десятки тисяч українців), що полягли в одній з найважливіших битв Другої світової, то чи не заслуговують вони такої пам’яті? Чи ці українці — більше не наші герої? Але тоді ми самі позбавляємо себе статусу переможців, вторуючи Путіну, який заявив у 2014-му, що Росія виграла б Другу світову і без допомоги України…

— Це дійсно вкрай нерозумна політика. Колись я дивився на ці рухи як на хлоп’ячі вибрики, дитячу хворобу, до того ж локальну. Але якщо це зводиться в ранг державної політики, то держава несе відповідальність за наслідки своїх рішень.

У страшному сні важко уявити ефективнішу допомогу російській пропаганді на міжнародній арені. Ура-патріоти не розуміють, що сучасні німці — більше не їхні союзники, вони давно покаялися й несуть це покаяння десятиліттями. Пам’ятаю, років десять тому Ангела Меркель під час однієї з зустрічей з Путіним нещадно критикувала дії російського керівництва — вкрай жорстко й принципово. А в кінці зустрічі Путін вміло поскаржився на Ющенка, мовляв, той надав звання Героя України гауптману вермахту Шухевичу. І канцлер відразу зреагувала: цього ми не можемо схвалити.

Російські ЗМІ акуратно вирізали все наїзди на Володимира Володимировича, залишивши 15 секунд, присвячених Шухевичу, а українські журналісти все це відразу ж відтворили, обізвавши Меркель «фрау Ріббентроп» — за те, що не відстояла України перед Путіним.

Ми з задоволенням ведемося на ці маніпуляції. Хоча немає більшої шкоди для України, ніж репортажі в європейських ЗМІ про перейменування чергової вулиці, названої на честь героя Другої світової, і присвоєння їй імені людини, що співпрацювала з нацистами.

Особливо погано це виглядає на тлі посилення однієї небезпечної тенденції. В Німеччині напівпошепки починають говорити про те, що якби не добровільні помічники в різних країнах світу, німці не досягли б таких успіхів у розв’язанні «єврейського питання». Поляки, почувши це, стають дибки — ми постійно з вами воювали, у нас не було колабораціоністських формувань тощо. А українці тут як тут — так, ми були разом, ми пишаємося батальйонами «Роланд» і «Нахтігаль», дивізією СС «Галичина», ми вшановуємо їх як героїв.

Кадр із фільму «Наші матері»

Кілька років тому в Німеччині вийшов мінісеріал «Наші матері», де вже проглядається ідея про те, що без колабораціоністів у Східній Європі нацистам довелося б туго. З історичного погляду фільм зроблено вкрай недбало. В дуже негативному світлі зображено поляків (обговорення докотилося до Сейму) й українських націоналістів, що розбивають черепи євреям. При цьому «українські кати» одягнені в російські косоворотки, а сама акція проходить в Смоленську. Є усталений стереотип — українські націоналісти — вбивці євреїв, а як вони виглядали й де жили — це для пересічного німця занадто складно. І нас це чомусь не турбує.

Якщо ситуація не зміниться, німецькі голоси на користь співпраці з Росією зміцніють. У Німеччині як вогню бояться мати справу з країнами, де є навіть натяк на запах неонацистських тенденцій і спроби реабілітації нацистів.

— Чи в змозі Україна подолати свою історію? Чи можлива в нас поява книг, подібних до праць Яна Томаша Ґросса в Польщі або Рути Ванагайте в Литві, які задали тон громадської дискусії про незручне минуле?

— Свого часу я думав, що Польща розібралася зі своїм минулим і точку неповернення пройдено. Але виявилося, що з приходом до влади консерваторів-націоналістів все дуже легко відіграється назад. У них величезна кількість досліджень на незручні теми — я заздрив полякам, заздрив їхнім дискусіям про книгу Ґросса, і все це пішло прахом. Сьогодні на засіданнях польського Сейму у виступах депутатів проступає щира радість з приводу того, що Ґросса тепер можна «притиснути». Один народний обранець дійшов до того, що порівняв викрадення Ізраїлем Ейхмана з Аргентини з тим, що могла б зробити Польща щодо Ґросса.

З Ванагайте ще складніша історія — величезна кількість литовських патріотів вважають, що все написане нею — наклеп. Треба визнати, що вона дійсно помилилася в оцінці діяльності Раманаускаса-Ванагаса, але її супротивники хапаються за її помилки, як ті, хто тоне, за соломинку. В підсумку все зводиться до того, що Ґросс неправильно підрахував, Ванагайте оббрехала і т.д.

Якщо така книга коли-небудь вийде в Україні, то це повинен бути двотомник, де один том буде присвячений Західній Україні. По-перше, тому, що стратегія німців стосовно місцевого населення відрізнялася в різних регіонах. По-друге, там, де українці мали хоча б подобу самоврядування, можна говорити про якусь українську позицію. Бо гамузом покладаючи провину на українське суспільство в цілому за співучасть у Голокості, ми почуємо справедливі заперечення — чи існувала українська держава або хоча б автономія в той час? Українці в Харкові або Дніпрі протестуватимуть — мовляв, ми нічого спільного з історією Західної України не маємо, наші діди воювали з нацистами…

Узагальнення рідко працюють. Це справедливо для всіх учасників історичних подій. Але коли держава своїм законом оголошує всьому світу, наприклад, ОУН — героїчною організацією, вона тим самим бере на себе відповідальність за всі її діяння.

Євреї чистять бруківку біля Оперного театру, Львів, 1941

— Чи готове суспільство почути непривабливу правду?

— Ні, поки не готове. Багато в чому через ті самі регіональні відмінності, але не тільки.  Галичани вважають себе національно свідомими порівняно з українцями Південного Сходу, яких зіпсувала радянська влада. А їх, мабуть, не зіпсувала, хоча у багатьох дідусі були вірними комуністами — навіть в одіозного «свободівця» Юрія Михальчишина дід був секретарем із сільського господарства Львівського обкому партії.

Пора почати говорити з українцями як із державотворчою нацією.

— Яка, ймовірно, має виробити спільний історичний наратив. Це реально?

— Я був недавно на екскурсії місцями єврейської пам’яті Львова. З чим у туристів асоціюється Оперний театр? Відповідь очевидна: пам’ятник архітектури, візитна картка міста. І тут же туристам показують фотографію, зроблену на цьому місці 1941 року — євреї на колінах мало не руками чистять бруківку на посміх місцевому населенню — одна жінка з натовпу розпливлася в усмішці від щастя, у когось просто задоволення на обличчі. Скоро їхніх єврейських земляків, можливо, вб’ють. І це теж частина нашого наративу, одна з його граней…

Поки люди цього не усвідомлюють, суспільство буде оперувати пропагандистськими кліше, а не реальними історичними знаннями. Тому таким важливим є становлення публічної історії. Історики — не ідеологи й пропагандисти, а саме історики — повинні стати агентами громадянського суспільства, які виступають у ролі посередників між академічною наукою та населенням. Тоді є шанс, що ми почуємо й зрозуміємо одне одного.

Розмовляв Михайло Гольд

Первісно опубліковано російською мовою @ Хадашот.

Переклав з російської Василь Старко.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.