Розділ 10.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 10.2

Головні центри єврейської еміграції

Єврейська еміграція в Америку на початку XVII та у XVIII століттях була переважно міграцією сефардів із Голландії і голландських колоній, проте на початку ХІХ століття вона перетвори-лася майже повністю на ашкеназьку. До 1880-х років більшість євреїв-ашкеназі приїжджали з німецьких земель, але відтоді більшість по-ходила зі слов’янських теренів Центральної та Східної Європи. Від 1881 до 1924 року не мен-ше 2,3 мільйона євреїв вперше потрапило до США. Понад 75% з них були з Російської імпе-рії та близько 20% — з підавстрійської Галичини. На відміну від інших європейських іммігрантів, що вирушали до Північної Америки, 44% єв-рейських прибульців становили жінки, отже єв-рейські мігранти приїжджали саме на постійне проживання, а не заради швидкого заробітку, щоб потім повернутися додому. Власне, 3-4% все ж таки поверталися до Європи, переважно до Англії. Декого вислали назад або через хво-роби (трахому або туберкульоз), або через не-прийнятну політичну діяльність; інші поверта-лися з особистих причин, переважно сімейних. Друга половина ХХ століття була часом масо-вої єврейської еміграції з Європи: спершу, од-разу по Другій світовій війні, — тих, хто вижив у Голокості, згодом, від початку 1970-х років, невпинно зростала кількість вихідців з Радян-ського Союзу — політично і соціально незгод-них з радянською дійсністю. Найголовнішими напрямками були Ізраїль, куди переїхало біль-ше мільйона мігрантів, США — де поселилися близько 500 тисяч, і Німеччина — куди мігрува-ли близько 200 тисяч, а також, меншою мірою, Канада, куди вирушили 30 тисяч осіб. Єврейські мігранти їхали також до інших країн. Найнові-шу хвилю спричинили революції 1989 року, що скинули комуністичні режими у Центральній Європі, й розпад Радянського Союзу 1991 року. У результаті зі Східної Європи на Захід і до Ізра-їлю виїхало півтора мільйона євреїв. Серед цих емігрантів близько 60% вирушили до Ізраїлю і 30% — до США і Канади.

Євреї з України становили близько третини єврейської еміграції з Центральної та Східної Європи, тож з України впродовж 1989–2010 ро-ків прибули близько 330 тисяч осіб до Ізраїлю, 150 тисяч — до США і понад 60 тисяч євреїв — до Німеччини.

Від самого початку єврейські іммігранти до США і Канади вирізнялися релігійним і куль-турним розмаїттям, говорили різними мова-ми — від ладіно та їдиш до російської й угорської. Більшість була кваліфікованими робітниками затребуваних професій, себто таких, якими фа-хівці-мігранти могли займатись в країнах, де вони оселились. Протягом ХХ століття в обох північноамериканських країнах трудові біо-графії цих мігрантів були схожі: спочатку вони працювали простими робітниками у легкій та тютюновій промисловості або на будівництвi, потім ставали дрібними торговцями та влас-никами крамничок (зокрема, пекарями й м’яс-никами), згодом — власниками виробничих підприємств. Багатьох таких євреїв з робочого класу приваблювали ліві ідеології та робітничі й профспілкові рухи. Боротьбa американських євреїв проти експлуатації та їхні соціалістичні симпатії віддзеркалюються на шпальтах найпо-пулярнішої нью-йоркської їдишиської щоденної газети «Форвертс», яка у 1930-х роках виходила накладом 175 тисяч примірників. Після Другої світової війни було скасовано расові та антисе-мітські перепони, а також антиєврейські квоти у закладах вищої освіти США і Канади, а відтак євреї ставали лікаряюристами, фармацевта-ми, дантистами, інженерами, адміністраторами й університетськими викладачами. Невдовзі єв-реї уже були диспропорційно багато представ-лені у професіях, до яких зовсім недавно їм було зась.

Закономірності розселення

Кінцеві пункти призначення для єврейських емігрантів з України були різними, географія розселення залежала від імміграційної політи-ки країни, що приймала мігрантів. Наприклад, у 1990-х роках Ізраїль тиснув на США, намага-ючись перерозподілити потік емігрантів. Намір полягав у тому, аби таким пунктом призначен-ня був Ізраїль, а не США, де адміністрація й так шукалa приводу згорнути єврейську іммігра-цію із Східної Європи. Тож хоча у 1980-х роках 72% усіх євреїв, що емігрували з Радянського Союзу, надавали перевагу США і лише 26% — Із-раїлю, після розпаду СРСР 1991 року ситуація радикально змінилася. Відтоді виникло істотно більше тих, хто робив вибір на користь Ізраїлю як кінцевого пункту призначення; йдеться про 70% усіх емігрантів. Щодо решти, то кількість тих, хто вирушав до США, зменшилася, а тих, хто обирав Німеччину, залишалася незмінною.

Як правило, євреї виїжджали до Ізраїлю з ідеологічних причин, проте після 1989 року емі-гранти керувалися переважно економічними міркуваннями й шукали країни з кращим й ста-більнішим соціально-економічним становищем. Таким чином, якщо був вибір, євреї із вищою освітою і з молодшої вікової групи воліли обра-ти Сполучені Штати, тоді як мігранти старшого віку — Ізраїль або навіть Німеччину, особливо якщо не очікували знайти відносно прийнятну для себе роботу або якщо планували жити, роз-раховуючи переважно на соціальнe забезпечен-ня. Візьмімо, до прикладу, Ізраїль. Від 2000 до 2012 року третина з 27 тисяч нових єврейських іммігрантів (олім) з України була віком близько 30 років або старше, а 70% з них — змішаного по-ходження (один з батьків був неєвреєм). Лише третина походила з великих міст (Києва, Одеси, Харкова і Дніпропетровська/Дніпра), водночас дві третини — з маленьких міст. Tож емігранти 2000-х були значно менш урбанізованими, ніж їхні попередники, які вирушали до Ізраїлю у 1990-х роках. Водночас частка нових україн-ських єврейських іммігрантів з вищою освітою до Ізраїлю зменшилася з 75 до 30%, що знизило шанси новоприбулих знайти високооплачувану роботу в економічному або державному секторі Ізраїлю. Саме з цих економічних причин євреї з України надавали перевагу дешевшим місцям для проживання (як-от Ашдод, Ашкелон, Бат-Ям, Хайфа, Нетанія, Реховот, Рішон ле-Ціон), які вони перетворили на ізраїльську діаспорну вер-сію багатомовної та секулярної Одеси, подібно до того, як раніше євреї змінили в культурно-му сенсі район Брайтон-Біч у нью-йоркському Брукліні.

Починаючи з першої великої хвилі єврейської еміграції у 1880-х роках, євреї намагалися сели-тися у великих містах США і Канади міськими анклавами, на кшталт ґетто. На початку 1920-х років, наприклад, чверть усіх американських єв-реїв мешкалa у Нью-Йорку, а шiсть інших міст (Клівленд, Ньюарк, Філадельфія, Бостон, Піттс-бург й Чикаго) у середньому отримали по 10% з усіх єврейських мігрантів до США. Водночас у Канаді більшість євреїв осідала у великих міс-тах — Монреалі, Торонто й Вінніпезі, хоча деякі вже перед Першою світовою війною оселилися в колоніях-фермах у канадських преріях або піз-ніше — у сільській місцевості Квебеку й Онтаріо, й відтак стали фермерами.

Бажання триматися ближче до єврейських громадських та релігійних центрів у містах вели-кою мірою визначало закономірності розселен-ня. Втім, наприкінці ХХ століття радянські єв-рейські іммігранти, набагато секуляризованіші, ніж їхні брати сто років перед тим, керувалися радше економічними, а не релігійними інтереса-ми. Тож остання хвиля єврейських іммігрантів до США географічно розселялася рівномірніше: близько 40% — на північному сході Сполучених Штатів (у штатах Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Мас-сачусетс та Пенсильванія), 10% — на Середньо-му Заході (у штатах Огайо та Іллінойс), 26% — на півдні (у Флориді й Техасі), і 24% — на західному узбережжі (у Каліфорнії). За винятком Брукліну у Нью-Йорку, де осіли щонайменше 100 тисяч євреїв з України, більшість новоприбулих нада-вали перевагу передмістям великих урбаністич-них центрів.

Громадське та культурне життя, добробут

У Північній Америці євреї організували так зва-ні ландсманшафтн — волонтерські самоврядні товариства (земляцтва), члени яких походи-ли з одного міста або регіону у Східній Європі. Упродовж десятиліть перед Першою світовою війною виникли десятки таких товариств, які об’єднували колишніх мешканців з тих чи інших місць у підросійській Україні та підавстрійській Галичині. Ландсманшафтн реєструвалися як неприбуткові організації, покликані займатися благодійництвом та соціальною допомогою, що передбачало цілу низку функцій: такі товариства спонсорували будинки для людей похилого віку, сприяли створенню початкових релігійних шкіл (хадарім), лікарень i сиротинців, a також допо-магали доглядати за єврейськими цвинтарями. З часом ці спільноти перетворилися на впливові самодостатні інституції на службі не тільки єв-реїв з Центральної та Східної Європи, але й цілої єврейської громади Північної Америки.

Євреї з колишньої Російської імперії і Радян-ського Союзу рішуче змінювали культурний простір тих регіонів, де вони оселялися як ім-мігранти. Спочатку так сталося у Нью-Йорку на Нижньому Іст-Сайді, потім у Бронксі, а в остан-ні десятиліття ХХ століття — у Брукліні, де їдиш та російська стали панівними мовами публіч-ного простору. Зовісм нещодавно ця закономір-ність повторилася вздовж середземноморського узбережжя Ізраїлю. Російська мова, здається, існує всюди: на вулицях, у кафе й супермарке-тах, у книгарнях і перукарнях. Нові ізраїльські іммігранти (олім) з України читають російсько-мовні газети, дивляться російські та українські телеканали, купують продукти у крамницях, ви-віски на яких запрошують покупців російською мовою.

Єврейські іммігранти з колишнього Радян-ського Союзу становлять 45% світського насе-лення Ізраїлю. На піку активності наприкінці 1990-х років на цю громаду працювало більше сотні російськомовних газет, зокрема щоденна «Вести» (накладом понад 50 000), а також де-кілька російськомовних радіостанцій і телека-налів, як-от «Израиль Плюс», аудиторія якого сягала мільйона глядачів. Врешті в Ізраїлі утво-рився сплав російської та єврейської культур, несхожий ні на ізраїльську культуру, ні на куль-туру іммігрантів з України. Цю нову реальність найкраще підсумували взимку 2014 року, коли в Ізраїлі стався надзвичайно сильний снігопад. Щоби впоратися із прибиранням снігу, уряд змушений був вивести на вулиці військову тех-ніку, й на Центральній автобусній станції Єру-салиму подорожній ізраїльтянин нерадянсько-го походження зреагував вигуком: «Танки. Сніг. Росіяни. Де я?!»

Якщо перше покоління єврейських іммігран-тів трималося світських цінностей радянської високої культури й самоідентифікувалося через спогади про антисемітизм і дискримінацію на батьківщині, їхні діти, народжені або виховані у Північній Америці, потрохи асимілювалися у глобалізовану американську поп-культуру. Мо-лоді євреї, що цілком зрозуміло, не можуть себе ідентифікувати із тим, через що пройшли їх бать-ки. Соціологи вживають спеціальний «індекс відмінності», аби позначити рівень відмінності іммігрантської групи у певному суспільстві від суспільства в цілому. Попри постійний приплив нових іммігрантів, серед колишніх радянських євреїв відмінність є нижчою, ніж в інших іммі-грантських групах. Наприклад, у Сполучених Штатах наприкінці ХХ століття індекс відмін-ності серед євреїв знизився з позначки 40 до 30.

Беручи до уваги доволі скромний рівень інте-грації радянських євреїв у громадське життя єв-рейської діаспори, стає зрозумілим, що замість примусової асиміляції, яка визначала їхній спо-сіб життя у Радянському Союзі, єврейські ім-мігранти у США надали перевагу асиміляції зa вибором. 1990 року багато єврейських організа-цій у США святкували перемогу своєї 25-річнoї боротьби за дозвіл євреям емігрувати з СРСР, яка тоді відбувалася під гаслом, запозиченим з біблійного вірша: «Відпусти Мій народ!». І все ж на початку ХХІ століття ті самі організації усвідомили, що вони майже цілком програли у намаганні залучити колишніх радянських євре-їв у північноамериканське єврейське діаспорне життя.

Наприклад, нові іммігранти, звиклі у Радян-ському Союзі до безкоштовної освіти, не були готові відправляти дітей до доволі дорогих єв-рейських приватних шкіл Північної Америки. Вони також не мали можливості або бажання сплачувати чималі членські внески у синаго-зі. Тож вони залишалися громадою, або радше групою осіб, чиї цінності і традиції мали не-багато спільного із цінностями і традиціями північноамериканських євреїв, відданих своїм єврейським національним, етнічним і релігій-ним традиціям, хоч би яких коштів це вимага-ло. Тоді як деякі колишні радянські євреї до-лучилися до тієї чи іншої релігійної конфесії (реформістської, консервативної, реконструк-тивістської, ортодоксальної, хасидської — особ-ливо хабадської), переважна більшість євреїв з України (і Росії) залишалися поза північно-американським громадським і синагогальним життям. Виявилося, що до другої половини біблійного вірша «Відпусти Мій народ», а саме: «... i вони служитимуть Мені!» — якось не дій-шло. Таким чином, релігійна ідентичність, на противагу етнокультурній, у сучасній північ-ноамериканській діаспорі та в Ізраїлі була за-требувана хіба невеликою частиною колишніх радянських євреїв.

Наскільки малозначною є юдeйська тради-ція для нових іммігрантів зі Східної Європи, особливо впадає в очі у Нью-Йорку — місті, де мешкають принаймні 250 тисяч колишніх ра-дянських євреїв. Вони сформували нову особ-ливу ідентичність, щось на кшталт єврейсько-американської версії homo sovieticus. У Брукліні, де вони оселилися найщільніше, недавні іммі-гранти ходять до крамниць, кафе і ресторанів зі слов’янськими назвами, купують делікатеси, які були практично недоступні у Радянському Союзі, але були мрією для певного середови-ща, читають російськомовні газети та книжки, слухають російські музичні записи, дивляться російськомовне телебачення, заповнюють зали на концертах поп-зірок з колишнього Союзу та, не кажучи вже про звичку розмовляти ро-сійсько-англійською мішаниною, надають пе-ревагу стилю одягу, який був модним в СРСР у 1970–1980-х роках. Культурна відмінність цих єврейських іммігрантів із Радянського Союзу є милою, але водночас тривожною в очах тих, хто прибув раніше. Маючи змогу давати собі раду у мультикультурному американському житті без знання англійської, ці нові емігранти жарту-ють: «Навіщо мені англійська? Я в Америку не ходжу». Ця самодостатня культура — в осерді трагікомічних літературних творів Володимира Матліна, Сергія Довлатова й Діни Рубіної.

Ситуація серед колишніх радянських іммі-грантів в Ізраїлі істотно відрізняється. Мо-лодше покоління безболісно й успішно вли-лося у суспільство завдяки ефективності із-раїльської шкільної освіти на всіх рівнях, порівняно ефективній бюрократії країни й, особливо, обов’язковій службі в армії Ізраї-лю. Молоді люди, які змалечку мусять вчити іврит, із легкістю долучаються до різноманітних громадських та соціальних груп ізраїльського суспільства, оселяються у різних регіонах краї-ни, активно виявляють себе в армії, світі бізне-су, університетському житті та у високотехно-логічних галузях.

Релігійне життя

Після розпаду СРСР у 1991 році єврейські ім-мігранти відкрили у нових країнах речі, недо-ступні або малодоступні для них за життя у Радянській Україні. Серед них були різні форми інституціоналізованої релігії, якщо коротко — юдаїзму. У діаспорних країнах євреї молодшого покоління відкривали для себе своє єврейське коріння, долучалися до єврейських недільних шкіл, синагог, молодіжних рухів, ортодоксаль-них єшив (талмудичних академій) і навчальних груп, традиційного громадського життя зага-лом. Особливо успішним у залученні великої кількості молодих євреїв був хасидський рух Хабад-Любавич. Втім, хасидський ортодоксаль-ний напрям, доволі негнучкий, із персональни-ми обов’язками, які багатьом видавалися об-тяжливими, не здобув широкої підтримки.

Більшість радянської єврейської молоді, особливо у Північній Америці, не переймалася історією давньої боротьби ортодоксів проти ре-формістів у європейських країнах свого похо-дження. Байдужі до справ минулих, вони зро-били вибір на користь розмаїття ліберальних рухів — від консервативного й реформістського до егалітарного. Проте навіть ці гнучкіші фор-ми юдаїзму виявилися обтяжливими. Не маю-чи можливості платити громадські/синагогаль-ні внески, не зацікавлені у платній системі се-редньої освіти в релігійних школах, найновіші іммігрантські єврейські родини відмовлялися відправляти дітей в такі єврейські школи. Так відбувалося і в Ізраїлі, i у Північній Америці.

Стосунки з етнічними українцями

Чому більшість євреїв з України стали части-ною саме російськомовних єврейських громад у країнах, до яких емігрували? Чому так небагато з них зробили вибір на користь ідентифікації з українською мовою та культурою? Із тих, хто вирушив до Ізраїлю або Північної Америки в останні десятиліття ХХ століття, більшість по-ходила з урбанізованих і в культурному плані значно зрусифікованих регіонів України. Тож для цих іммігрантів було логічним й надалі вживати мову, до якої вони звикли в Україні у радянські часи або після здобуття незалежно-сті. Ба більше, російська також була широко-вживаною мовою в іммігрантських організаціях і культурних інституціях, які постали у 1970 — 1980-х роках. Через спрощене бюрократичне сприйняття чиновники у країнах, що приймали мігрантів, здебільшого ідентифікували усіх єв-рейських прибульців із Радянського Союзу — чи то з України, чи з інших радянських республік — як «російських євреїв». Це не дивно, адже для більшості американців, канадців та ізраїльтян цілий колишній Радянський Союз був «Росією». З іншого боку, наявні громади етнічних укра-їнців у США, Канаді або Німеччині були загалом не надто схильні ані щиро приймати єврейських іммігрантів із Радянської України, ані вважати їх «своїми». Як це зазвичай трапляється у багатьох діаспорах, українська громада була не тільки за-критою, але й сповненою усіх можливих непо-розумінь стосовно євреїв, а впродовж тривалого періоду — ще й певною мірою латентного анти-семітизму. Попри роки переслідувань євреїв у Радянському Союзі, багато хто в українській діа-спорі й надалі вірив, що євреї завжди були непо-рушною опорою комуністів, а отже, невід’ємною частиною радянської системи, яка, своєю чер-гою, переслідувала етнічних українців. Також слід взяти до уваги, що діаспорні українські громади більшою мірою поєднувала релігія, яка мала набагато меншу вагу для переважно світ-ських євреїв, які емігрували з Радянської Укра-їни після Другої світової війни. Таким чином, ані євреї з України, ані етнічні українці не були готові до того, щоб прийняти одні одних за «сво-їх», чи визнати своє спільне минуле або порозу-мітися одне з одним — як два народи, культури яких пригнічували й переслідували по всій Ра-дянській імперії. Ця ситуація почала змінювати-ся — хоча дуже повільно — від 1990-х років.

Бар’єр між етнічними українцями та євре-ями з України у діаспорі є наслідком не тіль-ки внутрішніх, але також важливих зовнішніх чинників. Політики сучасної Росії успішно ма-ніпулюють проросійськими мовними й куль-турними уподобаннями єврейських іммігран-тів з колишнього Радянського Союзу. Мета цих політиків — розвинути концепцію згуртованого російськоцентричного імперського утворення і, розвиваючи цю концепцію, спаплюжити ко-лишні радянські, а тепер незалежні республіки, насамперед Україну, яку часто вважали заледве не маріонетковою державою. Радянські, а тепер російські політики тривалий час намагалися пе-решкоджати порозумінню етнічних українців та євреїв у діаспорі й в Україні, очорнити Украї-ну й етнічних українців у очах євреїв, перекона-ти, що кожного разу, коли Україна прагне стати незалежною, це закінчується сплеском несамо-витого антисемітизму.

Із документів нещодавно розсекречених ар-хівів КДБ в Україні зрозуміло, що радянські спецслужби щонайменше від часів Холодної війни були ініціаторами кампаній, скерованих на провокування ворожих настроїв діаспорних євреїв щодо українців та українців щодо євреїв, особливо у Сполучених Штатах. Сучаснa мовнa політикa видається логічним продовженням тенденцій попередніх п’ятдесяти років. Як на-слідок, російськомовні медіа у діаспорі дово-лі часто передруковують російські публікації, у яких щодо України попросту дотримуються стандартної московської антиукраїнської лінії. Цей тип агресивної антиукраїнської пропаган-ди досі є важливою складовою міжнародних ме-дійних кампаній Російської Федерації, особливо коли доходить до делікатних тем, пов’язаних із єврейсько-українським історичним минулим.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.