«Врятовані Шептицьким»

«Тут тобі ніщо не зашкодить».

Лілі Полман каже, що пам’ятатиме ці слова до кінця своїх днів, разом із образом людини безмежної величини, яка м’яко повернула їй віру у життя, після того, як дитина зазнала жахіть фашистської люті під час Другої світової війни.

Понад 150 інших євреїв, уцілілих у Голокості в Україні, пережили щось подібне. Троє з них — Полман, Одед Амарант і д-р Леон Хамейдес — діляться своїми спогадами про величну постать доброго митрополита архієпископа Андрея, графа Шептицького, у документальному фільмі «Врятовані Шептицьким».

Фільм триває всього 24 хвилини, але має болючий і потужний посил.

Попри крайню небезпеку, Шептицький використав адміністративну структуру Української греко-католицької церкви, щоб обдурити нацистів. Понад 240 українських священиків і черниць, ризикуючи життям, ховали єврейських дітей, зокрема, у монастирях по всій території, яка становить сьогодні Західну Україну. Сам митрополит Шептицький переховував 15 євреїв, у тому числі рабина, у власній резиденції у Георгіївському соборі у Львові. Завдяки зусиллям митрополита під час Голокосту було врятовано понад 150 єврейських дітей.

Ліллі Полман свідчить, що митрополит Шептицький був єдиним церковним ієрархом, який захищав євреїв від нацистів. І вона, і врятований Шептицьким д-р Леон Хамейдес згадують вислів із Талмуду: «Хто рятує одне життя, рятує весь світ».

Рая Шадурська, директор з операційної діяльності «Українсько-єврейської зустрічі», яка також виступила одним зі сценаристів і продюсерів фільму, сказала, що однією з найголовніших мотивацій у створенні фільму було закарбувати в історії вчинки митрополита.

«Нашою метою було докласти всіх зусиль, аби задокументувати свідчення ще живих врятованих Шептицьким — для громадських архівів, а не тільки для власних», —сказала вона. «Це відбиває тільки частку самопожертви митрополита Шептицького задля того, щоб врятувати понад 150 єврейських дітей».

 

Митрополит Андрей Шептицький

 

Andrei Sheptytskyi

Митрополит-архієпископ Андрей Шептицький був видатним громадським активістом і культурним діячем. Але насамперед він був відданим християнином та ієрархом церкви, який став для своєї пастви лідером патріархального масштабу. Його кар’єра, що протяглася майже на всю першу половину 20-го століття, розвивалася на історичній території під назвою Галичина, розташованій в серці Центральної Європи. Галичина була багатокультурною землею, в якій жили декілька народів, зокрема, українці, поляки та євреї. За життя Шептицького вона потрапляла під владу не менш як п’яти держав: Габсбурзької Австро-Угорщини, Західноукраїнської Народної Республіки, Польщі, нацистської Німеччини та радянської України у складі Радянського Союзу.

Шептицький народився 29 липня 1865 р. у маєтку його родини у селі Прилбичі, що сьогодні знаходиться на території України, поруч із кордоном з Польщею. Шептицькі були родиною русинських/українських шляхтичів, полонізованих у 18-му столітті. Майбутній митрополит, названий при народженні Романом, виховувався як римо-католик, поляк, шляхетського походження підданий імперії Габсбурґів. Досягши двадцятирічного віку, Роман вирішив повернутися до церкви своїх предків. Він прийняв візантійський (грецький) ритуал Католицької церкви, вступив до монастиря василіян та обрав собі в якості нового християнського імені ім’я Андрей.

 

Здобувши докторські ступені з права і теології, отець Андрей був висвячений на священика (1892) і після того швидко піднявся в ієрархії Греко-католицької церкви: займав чільні позиції у двох монастирях, був професором семінарії та єпископом діоцезії. 1900 р. Рим призначив його архієпископом Львівським і митрополитом Галицьким. Андрею Шептицькому судилося бути провідником Греко-католицької церкви наступні майже півсотні років – період, позначений двома жорстокими світовими війнами та руйнацією всіх держав, які певний час керували Галичиною. Часті іноземні вторгнення, зміни режиму та підпільні рухи, що знаходилися в опозиції до держав, що мали владу над територією, залишили глибокий слід у житті митрополита. Він пережив арешт, вигнання і гостру критику за те, що деякі вважали його політично нереалістичною та пацифістською політикою, з одного боку, або його занадто угідливою позицією, з іншого.

Протягом усіх всіх бурхливих десятиліть митрополит Шептицький послідовно захищав релігійні, соціальні, громадянські та національні інтереси своєї етнічно української пастви. Ці зусилля набували різних форм: підтримка української освіти та наукової діяльності, опозиція до антиукраїнських заходів, що вживалися у Галичині під владою Польщі, заснування сучасної клініки та музею предметів народного та релігійного мистецтва, наближення зі світом східно-православного християнства, а також підтримка українських урядів, що боролися за незалежність наприкінці 1-ї світової війни, а потім знову в перші роки 2-ї світової війни.

Незважаючи на свої симпатії до політичних устремлінь українців, митрополит Шептицький ніколи не втрачав з поля зору важливість основних моральних принципів та недоторканності людського життя. Виходячи з цього, він засуджував здійснювані з політичною метою вбивства, що чинилися в ім’я української національної справи – чи жертви були габсбурзькими австрійськими та польськими чиновниками, чи українськими активістами, яких вбивали інші українці. Під час 2-ї світової війни з великим ризиком для власного життя він виступив із критикою нацистських володарів Галичини та тих осіб з числа його власної християнської пастви, які вчиняли або попускали тому, що він називав “політичним вбивством”, зокрема, вбивствам євреїв. Він закликав свою громаду дотримуватися заповіді “Не вбий”, яку він поєднав із приписом “Люби свого ближнього, як самого себе”. Роблячи те, чого він вимагав і від інших, Шептицький надавав прихисток євреям сам, а також влаштовував їх прийняття під захист греко-католицьких монастирів, таким чином захистивши сотні єврейських дітей, багато з яких пережили війну та Голокост і змогли розповісти свої історії, повні вдячності надзвичайним вчинкам митрополита.

Коли 2-а світова війна наближалася до завершення і німецькі війська відступали, влітку 1944 р. до Галичини прибули радянські війська. Митрополит, який був похилого віку і вже немічний, зробив все, що міг, аби захистити Греко-католицьку церкву від щодалі більш обмежувальних заходів, нав’язуваних їй новим радянським режимом. Митрополит Шептицький боявся найгіршо– знищення його церкви, – хоча його було визволено від необхідності стати свідком процесу, який за декілька років справді вилився у знищення церкви та її вимушений перехід у підпілля. Його було вбережено від того, аби стати свідком цієї трагедії, бо він мирно помер уві сні в митрополичій резиденції у Львові 1 листопада 1944 р.

За більше як півсотні років, що минули з його смерті, Українську греко-католицьку церкву було відновлено, і прихильники Шептицького, як християни, так і нехристияни, закликали Ватикан беатифікувати його – перший крок у процесі оголошення його святим. Оскільки робота над втіленням у життя ідеї його беатифікації, як і визнання його ізраїльською організацією “Яд Вашем” одним із Праведників світу, продовжується, ми маємо привілегію віддати належну шану та черпнути морального натхнення зі спадку цього, як висловилася одна врятована від Голокосту людина, “духовного гіганта” – митрополита Андрея Шептицького.

 

Проф. Роберт Пол Маґочі
член Королівського товариства Канади,
кафедра україністики Університету Торонто