Наш Голос: розповідь Марли Роше Осборн про її проект щодо відновлювальних робіт у Рогатині (Частина 1)

Марла Роше Осборн.

Кілька років тому, Марла Роше Осборн віднайшла свої єврейські корені в захіно-українському містечку Рогатині.

З того часу, вона та її чоловік залишили свій дім у Каліфорнії та переїхали до міста Львова, що розташоване на Західній Україні, де вони керують волонтерською програмою під назвою: “Єврейська спадщина Рогатина” (Rohatyn Jewish Heritage). Ця неприбуткова громадська або не-урядова організація прагне відтворити багатовікову єврейську спадщину Рогатина, що майже повністю була знищена нацистами під час Голокосту.

Це приголомшливий проект. Із Рогатинської єврейської громади, чисельність якої нараховувалась десятками тисяч осіб до Другої Світової війни, сьогодні залишилось лише декілька мешканців.  Залишки синагог, цвинтарів та інших видимих символів цієї процвітаючої та сповненої життя громади, лежать розкиданими по всій місцевості, поховані в асфальт й бетонні фундаменти, а також в лісах та полях.

Марла вирішила присвятити своє життя пошуку та відновленню стількох слідів громади, скільки зможе. Нещодавно, вона погодилась поділитись своєю історією із слухачами каналу “Наш Голос”.

Павліна:  Отже, як в кінцевому результаті Ви розпочали цю справжню пригоду в Рогатині? Ви разом з чоловіком займаєтесь цією справою, яка вже тепер насправді стала роботою Вашого життя. Як Ви починали? Що привело Вас до Рогатина?

Марла:  Це добре питання. Чесно кажучи, я була випадковим активістом, оскільки не сама шукала цього, а воно захопило мене. Моя бабуся з Рогатина, мати мого батька була надзвичайно впливовою особою у моєму житті, а 15 років тому її не стало. У 2008-му році, живучи в Парижі, мій чоловік сказав: “Знаєш що? Давай поїдемо до Рогатина на нашу річницю, нарешті здійснимо нашу першу подорож до України”.  І ми поїхали. Ми приїхали до Львова, взяли в рент автомобіль, їхали взимку—це був лютий місяць—до Рогатина. Ми не мали ані перекладача, жодних мап чи бодай якоїсь інформації про те, де знаходяться єврейські місця й де жила моя бабуся, перш ніж покинула місто у 1914-му році разом зі своїми батьками та сестрою. Вже через дві години я не могла дочекатись, щоб повернутись назад. На той час, коли ми повернулись до Парижу, я думала, що здійснила цю подорож по спадщині й ніколи не захочу повернутись туди знову. Але протягом наступних кількох років, я все більше думала про це й чим більше залучалась до групи нащадків Рогатина, що була сформована в інтернеті, тим більше розуміла, що проблема була не в Рогатині, проблема була в мені, до якої я не була підготовлена. Так що у 2011-му році ми повернулись. Ми привезли із собою перекладача, та саме в цій першій поїздці 2011-го року ми познайомились із Михайлом Воробець. Він повів нас на місця й показав єврейські надгробки, які він приносив звідти, звідки … небуло вороття.  Це було так.

Вид на центр міста Рогатин, сфотографофано з місця старого єврейського цвитнтаря. Фото © Джей Осборн

Павліна:  Ого, Ви підключились. Так … але чому? Ваш чоловік запропонував це, чому? Чому Рогатин?

Марла:  Ну, з кількох причин. Ми обидвоє завжди були сімейними істориками в наших родинах. Варто зауважити, що мій чоловік не єврей, але я кажу людям, що він є найбільшим євреєм серед не-єврейських осіб, якого ви б могли зустріти. Він абсолютно на сто відсотків задіяний у цьому проекті. Але я завжди була досить зацікавлена родиною своєї бабусі й багато про це думала, оскільки … в сім’ї були ще дві тітки моєї бабці, які здобули вищу освіту у міжвоєнний період, коли Рогатин належав до Польщі, і я завжди ними захоплювалась. У них не було дітей, вони пережили Шоа, Голокост, оскільки покинули Рогатин у 1930-х роках, коли для євреїв діяли певні обмеження в деяких професіях, як посади вчителів, лікарів, тощо.  Я завжди була дуже заінтригована цією частиною історії моєї сім’ї. В деякому сенсі це було частково, тому що я так мало знала про цю сторону моєї сім’ї. Я так думаю, символічним є те, що єврейська спадщина схожа до спадщини Західної України, оскільки вищевказане є значно кращим, ніж бути в пошуках слідів родини чи спадщини, які ще можуть існувати. З цього приводу, незважаючи на той факт, що я багато чого знала про сім’ю зі сторони мами, які родом також з цього регіону але далі зі сходу, поза межами Галичини, я була менш зацікавлена в цьому. Я була більш зацікавлена у походженні родини з Галицької сторони, яка була західно-українського походження. Мені було складно віднайти дані, за допомогою яких я б змогла дізнатись про родину, про те, що залишилось від міста, які спогади все ще існували у мешканців та єврейського населення, що там проживали на той час.

Павліна:  Нічого собі це так цікаво, що Ви розповідаєте про те, що є типовим зразком єврейської громади в Україні. Розкажіть нам історію єврейської спільноти Рогатина.

Марла:  Ну, насправді, саме зараз ми працюємо над відкриттям нового музею в Рогатині, який є регіональним. Там буде компонент постійно діючої експозиції, присвячений іншим етнічним групам, що жили в Рогатині: поляки, євреї, німці і т.д. Власне, євреям було надано право проживання в Рогатині та мати там професії ще з середини XVII-го сторіччя. Згодом, через деякий час вони придбали земельну ділянку, щоб будувати синагоги, єврейське кладовище і т.п. Здебільшого, це є досить типовим для західної України та Галицької західної України. Євреї були присутні в Рогатині не менше 350-ти років. І насправді був, як Ви згадали, досить короткий період часу, який зумів зруйнувати не лише людей, фізичне життя але й культуру. Тому ми дійсно намагаємось використати більше часу над опрацюванням 350-ти років, що передували Голокосту. Саме єврейські люди жили в Рогатині та спільно ділили Рогатин, як власний дім разом із українцями, поляками, німцями та іншими народами.

Павліна: Це цікаво й свого роду, це свіжий підхід щодо вирішення проблеми. Оскільки Голокост є жахливою подією, людям необхідно про це знативажливо, щоб люди це знали. Але це є щось значно більше, що є таким негативним, сумним та трагічним. Ми цього не зможемо ніколи забути, але я вважаю, що важливо почати перебудову. Я думаю, що саме зараз, де ми перебуваємо у нашому суспільстві, давайте почнемо перебудовувати та розуміти історію. Як для історика-любителя, цей предмет вивчення є близьким до мого серця. Там стільки всього відбувалось, як Ви кажете, за період цих 350–ти років, й багато чого трапилось. На Вашу думку, на скільки це можна відновити?

Марла:  Це дуже добре запитання. Я одна з тих, як і Ви, хто зацікавлений у побудові мостів. Мені цікаво вивчати про українську історію Рогатина, що є величезною прогалиною мого сприйняття. Я думаю, для багатьох євреїв з Америки, Ізраїлю, Австралії і т. д., ці нещасливі роки Голокосту мають дати характеристику всього досвіду. Але дуже важливим є визнати те, що сім’ї протягом поколінь продовжували жити в цих містах сторіччями. Принаймні, у випадку моєї родини, яка, на мою думку представляє середній клас єврейських галицьких сімей, які довгий час були стабільними … вони бачили історичні події, що ускладнювали повсякденне життя, але вони не збирались покинути місто. Вони бачили, що в них є родини, вони мали власну справу, мали стосунки з громадянами. І я знаю з листів, спогадів та інтерв’ю, які я провела з людьми, що пережили ці почуття  … звісно, ми пройшли через важкі часи, і ми пройдемо через це й вийдемо з іншого кінця. Я думаю, що набагато цікавіше зосередити увагу на тому, що Рогатин, де тривалий час євреї складали третину населення міста, був домівкою для цих різних етнічних груп. А також спробувати зрозуміти, що це було за село, а потім місто, яке спонукало їх залишатись там й називати його своєю домівкою.

Павліна: Це цікаво й приємно думати про те …  як громада трактує це своєю домівкою. А тут в Канаді це відчувається так само. Тут, в середині двадцятого сторіччя, несподівано зявляються приїжджі, які суцільно заполоняють третину мешканців міста. Насправді я думаю про те, що більшість людей про це не знає …  що це вбивчі землі, де саме так здебільшого й стався Голокост. Кожен знає про Освенцим й табори смерті що видається символом того, що таке Голокост. Але там було багато людей, які не потрапили до тих потягів, що були повністю знищені. Тому, це є насправді те про що я думаю, Ви здійснюєте роботу яка починає відкривати очі й заохочувати людей усвідомити, що це значно ширша сфера, ніж та, яку дійсно визнавали.

Марла: Ви зачепили дуже добрий момент, який … загалом … а я говоритиму лише як американська єврейка із західного узбережжя … означає, що тут сприймали Голокост, суть якого зводилась довкола Освенциму. Це досить склана тема, що продовжує розвиватись навіть за останні кілька років … наше розуміння масштабів та ефективності Голокосту продовжує переглядатись. Це є земля Голокосту від куль. Переважаюча більшість євреїв із Рогатина, так само як й переважаюча більшість євреїв із Західної України та Галичини опинилась у масових похованнях, а не депортованими до таборів смерті. А ці могили та фізична культура, яку вони передчасно залишили, зберігається на кладовищах, в синагогах, школах й у спортивних центрах … та продовжує існувати, навіть коли людей цих вже там нема. Справа в тому, що протягом останніх 75-х років жителі міст—українці, які жили в містах, колись населених євреями, поляками та іншими народами—які щодня живуть поруч із фізичним нагадуванням про різке й жахливе закінчення цієї культури під час Голокосту. В більшості випадків це саме ті, хто піклується про ці місця. Це безперечна правда про Рогатин.

Рогатинські громадяни очищають відновлені надгробки.

Павліна: Я вважаю це важливим, оскільки то було величезне …  знищення фашистами таким раптовим та руйнівним. Але це ще не закінчилось, бо … та частина … України була передана під час Ялтинської угоди, чи не так?  

Марла: Так.

Павліна:  Отже цілком інша історія України та репатріація. Але для людей, що залишились, все це триває. Це не було … совєти не були зацікавлені у перебудові, давайте поставимо так це запитання.

Марла:  Ні, й насправді у багатьох випадках совєти продовжували знищувати існуючу культурну спадщину. Не стільки й не так в Рогатині, але довкола Рогатина є звичайно ж села та міста, де прийшли совєти та знищили навіть ті кладовища чи синагоги, яким вдалося вціліти після фашистської навали. Іншими словами, вони закінчили те, що розпочали нацисти.  Отже, так – я згодна. Для українців це завершилось подвійною окупацією, що … з єврейської точки зору, зовсім … закрило вікно на єврейську присутність та пам’ять про них й заморозило—навіть у системі освіти—обговорення про тих, хто жив у містах до совєтської чи фашистської окупації.

Павліна:  Але мешканці сіл … таємно … здається…чи так це було, що селяни почали розкопувати та зберігати ту незначну частину, яка залишилась від єврейської спадщини в селі … лише я точно не знаю, чи це відбувалось до 1991-го року, коли Совєтський Союз розпався, а Україна стала незалежною нацією? Чи це відбувалось до цього часу, або ж роботи проводились таємно, ще під час Совєтських часів?

Марла:  Мені досить важко це сказати, оскільки 1998 рік був ключовою датою першого повернення євреїв в Рогатин після війни, коли кілька вцілілих осіб приїхали з Ізраїлю та Америки зі своїми дітьми й онуками для співпраці з містом Рогатин, щоб обговорити про можливість зведення кількох монументів та пам’ятників на двох єврейських цвинтарях та місцях масових поховань для вшанування пам’яті єврейської громади.

Павліна:  Чия це була ініціатива? Чи місто займалось цим, чи група це ініціювала …

Існуючий цвинтар огороджений з північного боку. Фото © Джей Осборн.

Марла:  Це знаходиться у власності міста … Я не впевнена відколи, мабуть з часів незалежності, проте місто володіє ділянками, на яких попередньо були єврейські кладовища та місця масових поховань. Нащадки з Ізраїлю та Америки ініціювали контакт з містом, з приводу вшанувати пам’ять цих місць. Там були два совєтські меморіали, пам’ятники совєтської епохи, що були зведені на місцях масових поховань, але типово для совєтських меморіалів, які нічого не повідомляли про похованих там єврейських жертв та про їхні могили. В них тільки згадувалось про жертви фашизму. Але безумовно, що рогатинці та їх місто пам’ятали про це. Багато хто з мешканців  пам’ятав, бо завжди були старші люди що розповідали, але яких вже сьогодні немає. Тому ті, хто жив у Рогатині, безсумнівно знали, що на цих місцях були єврейські цвинтарі або масові поховання, бо я можу розповісти Вам, наприклад, про масові поховання наприкінці південного боку, де за власною ініціативою сільських мешканців вони не орали землю. Це в досить сільській частині міста, й вони самоврегульовано розпоряджаються цією власністю (бракує кращого слова). Так що ця частина території залишилась дикою, бо всі знають, що тут було під час війни й із поваги, вони це місце не чіпають.  Таким чином, там все ще існувала пам’ять, але насправді нічого не робилось професійно чи офіційно … можливо краще буде сказати: офіційно … відмічена, маркована, меморалізована. Але знову ж таки, пам’ять була завжди присутня тут серед людей в місті, і це безумовно, також справа співпраці з містом Рогатин.

Павліна:  Ви слухаєте програму “Єврейська спадщина України” на каналі “Наш Голос”. Ми розмовляємо з Марлою Роше Осборн, засновницею проекту “Єврейська спадщина Рогатина” (Rohatyn Jewish Heritage).

В наступній частині цього інтервю Марла розповість нам про 80-ти річного вчителя-пенсіонера, який продовжує передавати свої знання про минуле євреїв з Рогатина, а також про роль, яку він відіграє в її організації. Марла також поділиться з різноманітними аспектами щодо її реставраційного проекту Рогатина, зокрема, про розташування надгробків з єврейських цвинтарів, що були осквернені та вандалізовані фашистами й совєтською владою й по частинах лежать прихованими по всій місцевості.

Приєднуйтесь до нас через два тижні, щоб почути 2 частину нашої розмови з Мартою Роше Осборн. До наступної зустрічі, Шалом!!

Слухайте програму (англійською) тут.

Програма «Єврейська спадщина України»  виходить в ефір завдяки приватно фінансованій багатонаціональній організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE), метою якої є сприяння взаємопорозумінню між українцями та євреями. Для перегляду стенограми й аудіо файлів цієї та попередніх транcляцій програми «Єврейська спадщина України» можна ознайомитися на веб-сторінці UJE, а також на веб-сторінці каналу Nash Holos.

Переклад: Іванна Проць
Торонтський Університет

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.