Нові сюжети в українсько-єврейських взаєминах, з’ясовані під час Канадійської конференції «Лімуд-СНД» (частина 1) – Ріа Клайман

Репортажі народженої в Польщі єврейської журналістки, яка спрямовувала Совєтську Україну довести до відома міжнародної спільноти правду про людський голодомор 1932-1933-х років на цій території; а також обговорення про стереотипи й помилкове розуміння українсько-єврейських взаємин минулого та сьогодення.

Виступаючи перед захопленою публікою, Ярс Балан із Альбертського університету, та Павло Роберт Маґочій із Торонтського університету, представили невідомі сюжети й поставили під сумнів багатовікові стереотипи під час двох засідань на конференції «Лімуд СНД Канада», що відбулась завдяки Канадійському благодійному фонду «Українсько-єврейська зустріч», та проходила 24-26-го березня 2017-го року в Blue Mountain Resort , Онтаріо.

Заснована у 2006-му році, організація «Лімуд СНД» (країн колишнього Совєтського Союзу), має на меті відродження традицій єврейської освіти та зміцнення самосвідомості євреїв, коріння яких належать до тих країн, де переважала велика кількість російськомовного населення. Протягом останніх трьох років, UJE брала участь та фінансувала ряд конференцій, організованих «Лімуд СНД» , що проходили в Україні, Канаді, США та Ізраїлі.

Балан у своїй тривалій презентації обговорював про дивовижне життя та творчість Ріа Клайман, маловідомої сьогодні журналістки єврейським чи українським громадам, однак, яка свого часу досягла міжнародного визнання за висвітлення подій у Совєтському Союзі, в тому числі й про репортажі антропогенного українського голоду 1932-1933-х років, відомого як Голодомор, а також про посилення зросту нацистської Німеччини.

Балан є координатором Центру українсько-канадійських студій імені Кулів Канадійського Інституту українознавчих студій при Університеті Альберти. Під час своїх досліджень про Голодомор, він наштовхнувся на репортажі Ріа Клайман й на даний час працює над створенням фільму про часи її повідомлень та звітів у Совєтському Союзі.

Клайман народилась у Польщі, коли їй виповнилось два роки у 1906-му році,  вона разом із сім’єю емігрувала до Канади. Вона зростала в Торонто, у 1910-му році вона потрапила під трамвай, втративши ногу. З раннього дитинства вона знала про свої життєві амбіції, й коли відвідуючи її в лікарні редактор, нині не існуючої “Toronto Telegram”  щоденної газети в Торонто, запитав її, ким вона б хотіла бути, коли виросте – її миттєва реакція була: «журналістом».

«Тоді він дав їй Біблію й сказав: «все необхіде, що тобі слід знати про написання репортажів, знаходиться тут», - продовжував розповідь Балан.

Клайман вступила до школи секретарів, а в 1925-му році влаштувалась на роботу в Нью Йорку, де працювала із психоаналітиком протягом декількох років. Згодом, вона отримала роботу в Лондоні (Англія), як публіцист для генерального агенту провінційного уряду Альберти, що географічно наближує досягнути її мету: відвідати Совєтський Союз у якості журналіста. На той час, країна, із встановленими правами працівників, гендерною рівністю та соціальним захистом, надихнула багатьох молодих людей щодо ідеального суспільства.

Після перебування у Франції та Німеччині, Клайман забезпечила собі візу до в’їзду в СРСР. Станом на 23 грудня 1928-го року,  вона сіла на поїзд до Берліна, що прямував до Москви, не маючи там ніяких знайомих й не розуміючи ані слова російською мовою.

Балан повідомив що цілком ймовірно що Клайман вступила до Комуністичної партії, ставши її кур’єром. Ярс Балан нещодавно натрапив на британський звіт МI5, де було згадано Клайман, як можливого кур’єра партії.

Лише маючи в кишені 15 британських фунтів стерлінгів, Клайман провела першу ніч в Москві, ночуючи у ванні добре відомого американського кореспондента.  Але незабаром, вона отримала роботу з Волтером Дюранті в газеті «New York Times». Врешті-решт, вона отримала достатні знання російської мови, щоб почати працювати у якості спеціального кореспондента різних видань, у тому числі й у впливовому на той час «London Daily Express».

«Спочатку, я думаю, що вона була охоплена ентузіазмом Совєтського Союзу того, що вона бачила, але я думаю, що поступово вона почала розуміти ті жахіття, що розгортались перед її очима», - сказав Балан.

«Одним із епізодів, які, ймовірно, викликали зміни в її поглядах було те, коли арештували росіянина, з яким вона перебувала в романтичних стосунках,  й вислали до Сибіру за нелегальні валютні операції», - згадав Балан.

Влітку 1932-го року, Клайман здійснила подорож на північ Росії, щоб побачити умови утримання в трудових таборах Карелії. По дорозі туди, вона проїзджала через колонії, які були збудовані західними ідеалістами, що переїхали до Совєтського Союзу, і їй вдалось потрапити в закрите місто Кем, що розташоване на Білому морі, яке було адміністративним центром для сумнозвісного Соловецького концтабору.

На початку, вона була в захваті, що їй вдалось здійснити такий журналістський подвиг, Клайман написала розповідь, яка з’явилась 3-го жовтня 1932-го року на сторінках газети «Toronto Evening Telegram».

«Я зрозуміла, що зробила неможливе, знищені ворота  у місті Кем – останній потяг пішов годину тому – і я знайшла чисту кімнату на ніч. Я відчула себе такою радісною, що розсміялась».

Її радість швидко згасла, коли вона побачила обличчя економки, яка «розстеляла свіжу чисту білизну» на її ліжку.

«Одного погляду на переляканому обличчі жінки було достатньо, щоб від моїх веселощів не залишилось й сліду». « Що я зробила не так?», – запитала я наспіх..

«Ви сміялися», – відповіла вона. – «Я в цьому місті живу три роки, і я ніколи не чула раніше, щоб хтось сміявся. Ми, росіяни, розучились. Це є місто «живых трупов» (живих трупів). Напишіть це. Ви журналіст. Розкажіть світу за межами, щоб інші також могли про це дізнатись». Я  була під страхом мовчання. Швидко морок і страх, що висів над містом Кем, зупинився на мені. Навіть радісне сонце, що вливалось до моєї кімнати, не змогло підняти настрій.

«Таким чином, я перебуваю тут, щоб виконати свою роботу, щоб розповісти про це», - продовжував Балан.

Клайман написала низку розповідей про місто Кем, а потім про рудники, де умови життя були жахливими.

Після її повернення до Москви, Клайман вирушила в нову подорож, цього разу – із двома світськими з Атланти, які потребували її під час поїздки у якості перекладача.

Трійко подорожуючих проїхали кілька тисяч миль від Москви, через Ясну Поляну та Курськ, до міст східної України – Харків, Слов’янськ, Ізюм та Донецьк.   Поїздка також привела їх через Кубань, на Північний Кавказ і в Тбілісі (Грузія). Вони подорожували по сільській місцевості й промислових районах, де вплив п’ятирічки й насильницька колективізація були абсолютно очевидними.

На відміну від Дюранті, який заперечував у своєму репортажі в газеті «New York Times», що в совєтській Україні відбувався провокований людський голод, звіти Клайман рясніли заголовками, які дослівно читались: «Діти жили тільки на траві, їжу зернових культур радгоспів забирали від них, миля за милею – безлюдні села в українських радгоспах – говорить про історію совєтського вторгнення».

«Коли ми приїхали до сусіднього села,  то чоловіки, жінки й діти в кудлатих шубах, тіснились у вузьких дверних пройомах», - сказав Балан, зачитуючи цитату з розповіді, що з’явилась 16 травня 1933-го року в газеті «Toronto Evening Telegram».

«Вони хотіли щось від мене, але я не могла розібрати що  це було. Нарешті, хтось підійшов, це був кульгавий юнак чотирнадцяти років, й коли він підійшов, кульгаючи, до гори, таємниця прояснилась. Це було село Ісоомка, хлопець сказав мені: «Я є з Москви, так. Ми були делеговані вивчати умови в Україні, так. Вони хотіли, щоб я дав петицію в Кремль із цього села, і ще з одного, в якому я щойно був. Скажіть в Кремлі – ми голодуємо, ми не маємо хліба! Ми добрі, працьовиті селяни, лояльні совєтські громадяни, але сільрада забрала наші землі від нас. Ми є членами колгоспу, але не отримуємо ніякого зерна. Все – земля, корови й коні – було забрано від нас, і ми не маємо нічого, щоб їсти. Наші діти їдять весняну траву...».

«Я дивилась не вірячи, що це відбувається, коли висока худа жінка почала знімати одяг з дітей. Вона роздягала їх один за одним, тикаючи в їх обвислі животи, вказуючи на їх кволі ноги, проводила рукою вгору і вниз показуючи їх тортури: деформовані, викривлені маленькі тіла, щоб змусити мене зрозуміти, що це був справжній голод. Я закрила очі. Я не могла дивитись на весь цей жах. «Так», - наполягала жінка, й хлопчик підтвердив: «вони були на четвереньках, як тварини, їли траву. Там більше нічого не було для них їсти».

Це сталось у Тбілісі, коли чотири-річна совєтська репортерська подорож Клайман підійшла до кінця. Тут, 19 вересня 1932-го року, вона була арештована за звинуваченням у тому, що вона писала неправдиві відомості про Совєтський Союз. Наказ базувався на ряді статей, які вона написала про тюремні табори на півночі. Клайман повернулась до Москви – її поїздка тривала п’ять днів потягом -  а потім в неї залишалось дві доби, щоб покинути країну.

«Її вислання було головною міжнародною новиною газет», - сказав Балан. – «Вона була першою журналісткою, яку вигнали з Совєтського Союзу після одинадцяти років праці».

Їй було лише 28-м років.

Клайман повернулась до Канади, де опублікувала двадцять дві статті про свою епічну подорож на автомобілі, описуючи про «голод земель Совєтського Союзу». Пізніше, у листопаді 1933-го року, вона повернулась до Європи, де робила репортажі з Німеччини аж до літа 1938-го року.

«Тепер задумайтесь над цим: єврейська жінка, яка робить репортажі з центру нацистської Німеччини, й вони знали, що вона – єврейка», - продовжував Балан. – «Їй пощастило забратись звідти, коли вона завершила роботу. У 1938-му році вона вилетіла літаком до Амстердаму разом із групою біженців єврейських дітей.».

Літак розбився. Клайман дивом залишилась живою. Кілька місяців вона одужувала, і потім повернулась до Канади, де проживала до 1942-го року. Протягом останніх сорок років, Клайман жила у США й померла у 1981-му році в Нью Йорку. Мало відомостей залишилось про ті останні десятиріччя її життя, лише те, що вона працювала у кількох організаціях, у тому числі – й короткотривалий період у службі новин «Reuters».

Однак, вона не була втрачена для історії.

«Репортажі Ріа все ще промовляють», - завершив Балан. – «Вона справді була чудовою жінкою».

Частина 2: Павло Роберт Маґочій обговорює про стереотипи й помилкове розуміння українсько-єврейських взаємин минулого та сьогодення.

Запрошуємо до перегляду презентації Ярса Балана:

«Ріа Клайман: забутий канадійський очевидець українського голодомогу 1932-1933-х років». (англ. Rhea Clyman: A Forgotten Canadian Eyewitness to the Ukrainian Famine, 1932-1933)

Написала: Наталія А. Федущак