«Трагедія винних жертв»? Пам’ять про геноцид ромів у повоєнній Україні. Ч. 1.

Чому попри те, що в Україні формується інклюзивна пам’ять про жертв нацистського режиму, геноцид ромів усе ще залишається на її узбіччі? Значною мірою це наслідки сприйняття та зображення ромів у радянській культурі, а також  політики пам’яті про війну. У цій статті досліджується процес формування знань та уявлень про ромських жертв німецької окупації у повоєнному СРСР із наголосом на радянську Україну, розглядаючи різноманітні масиви матеріалів (що були джерелом масових уявлень радянської аудиторії про окупацію) та репрезентації ромів у них. У першій частині публікації розглядається «підводна частина айсбергу» – документи Надзвичайної державної комісії (НДК), яка ще під час війни збирала відомості про втрати серед цивільного населення, та аналізуються способи фіксації в них убивств ромів. Хоча документація НДК десятиліттями залишалася недоступною, вона обумовлювала тональність, рамки і кут зору для створення подальших масових продуктів про окупацію у цей період як загалом, так і щодо трагедії ромів зокрема, про які йтиметься в наступних частинах.

Михайло Тяглий

29 лютого 1968 р. газета «Прапор комунізму» в невеликому районному центрі Чуднів Житомирської області на 2-й сторінці опублікувала статтю «Кара настигне ката». «Стало відомо, – розповідалося в ній, – що в Бразилії об’явився скромний і тихий чоловік – Гаврилюк Петро Андрійович. Живе собі і поживає […], часом при нагоді слівцем перекинеться про те, що він вивтікав з далекої України, де, мовляв, мало не став жертвою комуністів […] за те, що боровся за самостійну і незалежну Україну, добра бажав рідному краєві».

У наступних абзацах К. Груша знайомить читачів із тим, у чому полягали дії «бажаючого добра рідному краю» Гаврилюка. Коли з’явилися німецькі окупанти, Гаврилюк із жменькою подібних йому «бандитів» «нап’яв на себе мундир поліцая і заходився катувати своїх односельчан, військовополонених, гонився, як пес, за народними месниками [радянськими партизанами. – Авт.]».

Ця стаття була однією з багатьох, які з’явилися в 1960-х рр. у радянській пресі і репрезентували те, що дослідники сьогодні називають «другою хвилею» кримінальних переслідувань радянських громадян, які в роки Другої світової війни служили на боці окупаційної влади і пізніше були засуджені за «зраду Батьківщині». Імовірно, у процесі написання статті автору дозволили ознайомитися з матеріалами кримінальних справ місцевого управління КДБ, які стосувалися інших, вже засуджених радянською владою колишніх поліцейських, в показаннях яких фігурував і П. Гаврилюк [1].

Сфера повноважень службовців української допоміжної поліції (одним із таких поліцейських і був Петро Гаврилюк) включала в себе, крім охорони військових і господарських об’єктів, також участь в усуненні комуністичних і радянських активістів та інших верств населення, які окупаційною владою вважалися «небажаними» або «представляли загрозу» для неї. Із мікродосліджень останніх років можна скласти уявлення про події в цьому містечку. Найчисленнішою групою жертв виявилося єврейське населення з Чуднова і навколишніх сіл, вбите в ході трьох «акцій» у серпні–грудні 1941 р. [2]. Окрім них, репресій і розстрілів також зазнали декілька радянських активістів, а також ті жителі, які чинили опір конфіскації продовольства або були запідозрені у зв’язку з партизанами. Кілька десятків молодих жителів Чуднова були відправлені на роботу до Німеччини.

Автор статті у «Прапорі комунізму» подає відомості і про єврейських, і про слов’янських жертв. У контексті того, що ми нині знаємо про радянську культуру пам’яті про Голокост, не дивно, що про вбивство найчисленнішої групи жертв – євреїв – сказано нехай емоційно, але максимально коротко. Не вказуючи на етнічну приналежність загиблих (що могло символічно відмежувати їх від читачів), автор апелює до універсальних загальнолюдських цінностей, використовуючи емоційні образи (наприклад, дитинства і материнства) для створення зв’язку між читачами і жертвами: «А хіба забув Гаврилюк, як втоптував чобітьми головки ще живих дітей в закривавлену землю Михельсоновського парку на околиці Чуднова? Скільки перестріляв цей нелюдь немовлят та їхніх матерів?» Незважаючи на те, що слово «єврей» у тексті не фігурувало, читачам було повністю зрозуміло, про кого йшлося: інших матерів і немовлят у парку на околиці Чуднова не вбивали.

Тим більше дивує наступний розлогий абзац статті: «Влітку 1942 року Гаврилюк натрапив на невеличкий циганський табір побіля Чуднова. У цей час там були самі жінки та діти. Як звір, влетів туди, порозкидав шатра і разом зі своїми дружками-поліцаями зігнав докупи семеро мешканців табору. Вибивали зуби, били, а потім зв’язали руки колючим дротом, вкинули на віз і привезли в Чуднів до приміщення поліції. Очевидці кажуть, що з воза капала кров на дорогу. Там же, на подвір’ї поліції, поставили приречених до стіни і почали стріляти. Чи пам’ятає Гаврилюк, як реготав тоді начальник поліції Рудольф Фалькенберг з витівки свого підлеглого, коли той намалював крейдою мішені на грудях своїх жертв? Стріляли по черзі – начальник поліції, його помічник Фрідріх Гольнік і тоді вже Гаврилюк. Впали мертвими четверо жінок-циганок і троє їхніх дітей, а кати сховали брудні парабелуми і пішли пиячити до так званого казіно. Свідки тієї наруги живуть в Чуднові і пам’ятають все до подробиць».

Цей опис значною мірою йде врозріз із загальноприйнятим на той час в СРСР способом презентації окупаційного режиму масовому читачеві. У той час як єврейські жертви в ньому анонімізовані, інша група – роми – названа відкрито, і у читача не залишається сумнівів, що вони були вбиті не за свою політичну позицію або ставлення до влади, а лише через етнічну приналежність. Статтю було розміщено в газеті, що виходила накладом близько 10 тисяч примірників і охоплювала цілий район із півсотнею населених пунктів. Її поява сприяла тому, що в термінології Алейди і Яна Ассманів називається переходом з «комунікативної» пам’яті в «культурну». Тобто такому процесу, коли зі сфери усних розповідей кількох свідків (після відходу яких з життя пам’ять зів’яла б природним чином) знання про загибель ромів перейшло у сферу письмово зафіксованого і таким чином канонізованого радянською газетою елементу загального наративу про минуле.

Стаття «Кара настигне ката» викликає кілька запитань. Наскільки поширеним (або, навпаки, рідкісним і винятковим) був такий спосіб інформування радянських читачів про звірства нацистського окупаційного режиму щодо ромів? Чи репрезентативна така стаття серед загального масиву десятків і сотень тисяч публікацій про період нацистської окупації? Чи можемо ми, ґрунтуючись на цьому прикладі, говорити про те, що знання про геноцид ромів було частиною радянського канону пам’яті про Другу світову війну? Якщо так, то яке місце радянська повоєнна міфологія про війну відводила ромським жертвам у палітрі постраждалих груп, пам’ять про які вона увічнювала? І яке пояснення того факту, що роми були об’єктом переслідування і знищення як група в цілому, вона пропонувала (якщо пропонувала) масовій радянській аудиторії? Чи залишалося це пояснення незмінним протягом повоєнних десятиліть або ж воно зазнавало трансформації?

Нехай і нечисленні, але все ж наявні в радянському наративі про війну способи відображення трагедії ромів у переважній більшості відводили масову аудиторію від висновку про геноцидний, расово-ідеологічний характер нацистської політики щодо цієї групи. Натомість вони формували, хай навіть мимоволі, масове уявлення про нацистське переслідування ромів через їхній нібито «асоціальний» колективний характер. Це, зрештою, сприяло принаймні частковому перекладанню провини за переслідування на самих жертв. Такі уявлення в колективній пам’яті радянської аудиторії зберігалися аж до розпаду СРСР і були успадковані масовою свідомістю населення незалежної України, будучи одним із джерел нинішнього негативного ставлення до ромської меншини в сучасному суспільстві [3]. Можна припустити, що, незважаючи на особливості шляхів формування пам’яті про війну в різних центрально- і східноєвропейських країнах, описані нижче закономірності характерні і для них.

У цій статті розглядається розмаїття каналів й інструментів, які використовувалися в Радянському Союзі для виробництва знань про Другу світову війну (особливо її періоду 1941–1945 рр., що отримав в СРСР назву «Велика Вітчизняна війна»). Крім періодичних видань, сюди слід віднести і художню сферу з літературними творами, театральними та кінематографічними постановками, і монументальну культуру, що послуговувалася широким набором образно-символічних засобів: від пам’ятників на місцях загибелі жертв до масштабних меморіальних комплексів і системи ритуалів із церемоніально-символічними діями тощо. Це – все те, що використовувалося державною системою для освітньо-виховної роботи серед громадян країни з метою культивації міфу про Велику Вітчизняну війну [4]. Того міфу, який, за спостереженням Аміра Вайнера [5] та інших істориків, був покликаний забезпечити легітимність радянського політичного режиму і у певний період став наріжним каменем ідеології, що надавала сенс існуванню радянської держави. Мета ця вельми масштабна, і виконати її скромними силами одного дослідження навряд чи можливо.

У цьому дослідженні ставляться завдання здійснити критичний перегляд наявних в історіографії висновків щодо обізнаності й уявлень радянських людей про трагічну долю ромів, використовуючи джерела, які раніше не розглядалися, та аналізуючи той образ ромів, який вони пропонували радянській аудиторії. Джерелами є усі виявлені згадки про ромів у роки окупації, які з’являлися в радянському публічному просторі як у період війни, так і в повоєнний час. Серед них – неопубліковані документи Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників і та частина її документації, яка публікувалася. Це матеріали розслідувань і судових процесів над тими, кого в СРСР звинувачували в «пособництві окупантам», і ті крихти інформації з них, які були оприлюднені владою; газети як центрального, так і регіонального та районного рівнів; численні спогади і мемуарна література колишніх учасників війни, підпільного і партизанського руху, які стикалися з ромським населенням; художні твори – як літературні, так і кінематографічні, – у яких радянська аудиторія також натрапляла на згадки про те, що пережили роми.

Хронологічні рамки дослідження включають період з 1941 р. (коли органи влади вже почали отримувати відомості про злочини на окупованій території та публікувати їх) до середини 1980-х рр. (допоки в громадському просторі домінувала суворо окреслена державною ідеологією пам’ять про війну, після чого вона почала стрімко змінюватися під впливом лібералізації суспільного клімату і політичної системи). У центрі аналізу перебувають процеси, пов’язані з пам’яттю про геноцид ромів в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Тому аналізуватимуться джерела переважно українського походження. Втім, слід розуміти, що, хоча ситуація в УРСР могла мати свою специфіку, проте такі процеси зрештою ініціювали в столиці Радянського Союзу, і формування пам’яті про війну в Україні було складовою загальносоюзної картини. А відтак у дослідженні використовуються не лише українські матеріали.

Важливо підкреслити, що маємо справу не з тим, що в історичній дійсності пережили роми [6], а з фіксацією та відображенням цього досвіду в інформаційних повідомленнях або художніх творах. Іншими словами, у цьому дослідженні важливі не стільки історичні факти, скільки їх репрезентації, які, з’являючись в публічному просторі, формували масові уявлення радянської аудиторії. Зрозуміло, в разі наявності історичних джерел ми не уникали можливості порівняти, якою мірою запропонована аудиторії репрезентація відрізнялася від наявної картини, відомої з джерел. Однак це тема для окремого дослідження. У цьому ж випадку наше завдання полягає радше в описі і систематизації презентованих радянській аудиторії образів ромських жертв і встановленні зв’язку між ними та тим, як вони впливали на культуру пам’яті про геноцид ромів у радянському суспільстві.

Останніми роками активізувалися дослідження місця геноциду ромів у радянській повоєнній культурі пам’яті. Першою була праця німецького дослідника Мартіна Холлера, який проаналізував формування пам’яті про геноцид ромів за матеріалами кінематографічних постановок і діяльності московського циганського театру «Ромен» [7]. Кроком вперед у вивченні цієї теми стали статті шведського дослідника Андрія Котлярчука, який долучив деякі не розглянуті М. Холлером художні твори, центральну періодику СРСР періоду закінчення війни і перших повоєнних років [8], а також запропонував порівняльний аналіз траєкторій колективної пам’яті про геноцид ромів у пострадянських Білорусі, Україні та Росії [9]. Дуже змістовним є запропонований етнологом Вольгою Барташ нарис можливості використання етнографічних та устноісторичних методів дослідження для аналізу пам’яті про геноцид у ромському середовищі [10].

За словами М. Холлера, «націонал-соціалістичний геноцид ромів не відігравав практично жодної ролі в офіційній радянській політиці пам’яті. … Хоча винищення євреїв та «циган» як таких не ставилось під сумнів, якісну особливість геноцидів заперечували або принаймні релятивізували» [11]. Як зазначив А. Котлярчук, «інформація в радянських ЗМІ про нацистське винищення ромів була мінімальною … Однак у деяких публікаціях воєнного часу радянські ЗМІ підкреслювали, що винищення ромів нацистами мотивувалося винятково расовими цілями» [12]. Дослідження демонструють, що пам’ять про долю ромів мала шанс на відкриту презентацію у засобах масової інформації в останні роки війни та перші роки після її закінчення. Це був той нетривалий період, коли радянська ідеологема про Велику Вітчизняну війну ще не сформувалася в жорсткому вигляді, що дозволяло відомостям про етнічну приналежність тих груп жертв, які були приречені на повне знищення, зрідка просочуватися в пресу на рівні центральних ЗМІ.

Разом з тим зауважимо, що сама по собі наявність відомостей про трагічну долю ромів у публічному просторі повоєнного Радянського Союзу ще не обов’язково сприяла збереженню пам’яті про це явище (як це за замовчуванням випливає з уже наявних в історіографії досліджень). Ми відштовхуємося від поширеної у соціальній психології тези про те, що суспільство здатне і воліє пам’ятати про гірку долю якоїсь меншини лише тоді, коли воно хоча б якоюсь мірою якщо не ототожнює, то принаймні зіставляє себе з цією меншиною, вбачає деякі спільні риси між собою та нею, шукає і знаходить в останній своє «віддзеркалення», а в її колективній долі – уроки для власного життя та безпеки. Культурна соціологія використовує для цього поняття «колективної травми»: тільки якщо жертви будуть представлені в межах ціннісних параметрів, які поділяються колективною ідентичністю суспільства, тоді останнє зможе на символічному рівні приєднатися до співпереживання травми [13]. Отже, важливим є те, як саме ромські жертви виглядали у зверненнях до споживача інформації зі сторінок видань або кіно- та телеекранів. Чи презентувалися вони частиною «свого» соціуму, втрата якого мала б викликати співчуття і бажання увічнити його трагедію? Як читачам та глядачам пояснювали причини, через які роми зазнавали переслідувань і вбивств?

Знання для «внутрішнього користування», або «підводна частина айсбергу»: фіксація окупаційних реалій і документи НДК

Окремі види колись таємної радянської документації на сьогоднішній день вже привернули увагу дослідників. Передусім це документація Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників (далі – НДК). Уперше основні закономірності висвітлення страждань ромських жертв у документах НДК проаналізував М. Холлер. Всупереч поширеному переконанню про те, що етнічна приналежність жертв у документах НДК нівелювалася і замінювалася узагальненим виразом «мирні радянські громадяни», дослідження М. Холлера спонукає поглянути на ці документи більш нюансовано. Із його роботи випливає, що на первинному етапі діяльності НДК (тобто під час збору показів свідків) етнічна приналежність жертв у документах фігурує відкрито, і на підставі свідчень очевидців цілком можливо встановити ромську ідентичність загиблих. Однак, коли на основі показань свідків відділення НДК складали акти про злодіяння окупантів, етнічна приналежність жертв часто маскувалася. Відзначимо, що, як демонструють численні дослідження, укладачі документів аналогічним чином поводилися і з етнічністю єврейських жертв [14].

Якими б не були причини, що призводили до такого маскування, у цьому випадку нас цікавить дещо інша проблема. Її формують дві складові. Перша: в якому вигляді роми постають у тих небагатьох актах НДК (із загальної кількості 56 тисяч актів), де їх все ж згадують? Наскільки детально описані обставини, дати і місця їх переслідування та знищення? І ще важливіше: як документи НДК відображають їх груповий соціальний і культурний профіль? Чи відзначається їхній портрет виразністю й чіткістю?

На сьогоднішній день відомо про існування близько 140 місць масової загибелі ромів у межах сучасної України [15]. Деякі з них були місцями загибелі виключно ромського населення, у той час як в інших роми були однією з кількох груп жертв поряд з євреями, радянськими військовополоненими, радянськими активістами, підпільниками та усіма, кого окупанти вважали «небажаними елементами». Документи НДК містять відомості лише про 60 із цих 140 місць загибелі ромів (про решту знаємо з інших видів джерел) [16].

Але тут важливі не лише кількісні показники. Навіть у тих випадках, коли роми згадані як жертви, відомості про них часто обмежуються одним-двома рядками (тобто лише згадкою про факт убивства) без зазначення місця, дати, кількості загиблих, обставин смерті, виконавців злочину тощо. Рідше присутній хоча б один із цих фактів. Вкрай рідко – два і більше. Випадки, коли можна знайти докладний опис події, дуже поодинокі.

Найважливішим є те, як у цих документах постають ромські жертви в тих нечисленних випадках, коли їхня загибель все ж була задокументована. Підсумовуючи способи висвітлення співробітниками НДК цього питання, варто відзначити таку закономірність: у більшості випадків вони зводяться до описів розправ над невідомими для місцевого населення ромами, кочовими – тобто людьми, які були «чужорідним», стороннім елементом для звичного ландшафту і цінностей осілих громад. Типовий зразок висвітлення цього злочину в документах умовно виглядає так: «… також німецькими окупантами поблизу такого-то населеного пункту в лісі був схоплений і розстріляний циганський табір» [17].

Ось типовий приклад (це акт, складений 25 травня 1945 р. у селі Голиші Олевського району Житомирської області): «Мы, нижче подписавшиеся, пред. Голишивського сельсовета Курильчук Яков Петрович, свидетели Чепура Гнат Ефимович, Курильчук Григорий Наумович, Ляшук Надежда Федоровна составили настоящий акт про нижче следующее, що під час немецькой окупации на територии с. Голиши Олевського району немецьки бандити ростреляли и спалили тридцять два чоловика циган яких фамилий неизвестно. В чем и составили настоящий акт» [18].

Зрозуміло, що в тих випадках, коли окупанти дійсно вбивали схоплений поблизу населеного пункту кочовий табір ромів, у НДК попросту не було можливості знайти докладні відомості про чисельність жертв і їх поіменний склад, оскільки останні були невідомими місцевому населенню (на основі показань якого НДК і збирала відомості). Однак це не пояснює того факту, чому свідки часто не називали (або ж НДК їх просто не фіксувала) дати страт і місця вбивств. Це може бути пояснено тим, що загиблі кочові роми були не знайомі місцевому населенню і, відповідно, співробітникам місцевих відділень НДК не лише буквально. Вони були для нього незнайомим і «чужорідним елементом» у значно ширшому сенсі – тобто епізодична присутність ромів у їхньому просторі і їх подальше зникнення з нього не викликали у свідків відчуття втрати, яку необхідно ретельно зафіксувати.

Однак навіть у тих місцях, де вбиті роми не були кочовими, а вели осілий спосіб життя і формували невід’ємний компонент міського економічного й культурного ландшафту, документи НДК також досить часто обмежуються описом їхньої долі лише одним-двома реченнями. Згадка про ромських жертв часто була коротким доповненням до докладних описів загибелі радянських військовополонених, компартійних і радянських активістів, членів радянського підпілля та, іноді, єврейського населення. Наведемо приклади тих міст, у яких до німецького вторгнення мешкали значні ромські громади. «Навесні 1942 року була проведена реєстрація циганського населення і після реєстрації всі цигани були розстріляні», – це все, що зазначено в акті НДК про Чернігів – місто, де за різними оцінками було вбито від тисячі до близько двох тисяч ромів [19]. У м. Маріуполь після докладного опису розправи, вчиненої над місцевими євреями, значиться наступне: «Така ж доля спіткала циганське населення міста» [20]. Аналогічно, хоча дещо докладніше, акт НДК розповідає про те, що сталося з ромами у м. Херсон: «Така ж страшна доля [як і євреїв. – Авт.] спіткала всіх циган, що проживали в районі м. Херсона. Спочатку німці оголосили циганам, що збирають їх для відправки на батьківщину, до Румунії. Коли зібралося до 300 циган, вони були розстріляні біля міської в’язниці і звалені в ямі в районі валів» [21]. У Євпаторії, де загинуло близько тисячі ромів, підсумковий акт комісії згадує лише, що «шляхом масових розстрілів знищено все населення […] циган» [22]. Підсумковий акт НДК в Житомирі також згадує, що «з перших днів захоплення міста і околиць євреїв і циган ловили на вулицях і тримали їх в катівнях». Далі наводяться докладні відомості про тотальні вбивства євреїв у Житомирі, після чого зазначається, що «такої ж долі зазнали радянські громадяни інших національностей, зокрема цигани, росіяни й українці» [23].

До того ж, у деяких випадках зібрані серед свідків відомості про вбивство ромів взагалі не були включені НДК до підсумкових актів про втрати населення. Так сталося в кримських містах Сімферополі (де загинуло понад 800 ромів), Керчі (кілька десятків жертв), Києві (де вбивства ромів у Бабиному Яру були згадані принаймні одним свідком [24], проте вони не були включені в підсумковий акт). Відсутні відомості про ромських жертв і в заключному акті НДК по Чуднову (який докладно задокументував загибель місцевих євреїв) – районному центрі в Житомирській області [25]. Виняток із цього правила складають лише акти з трьох місць, у яких загибель ромів описана детальніше. Йдеться про Мелітополь [26], а також деякі маленькі населені пункти у сільській місцевості на півдні України (Херсонська область) і в степовій частині Криму, де у результаті втіленого в 1920–1930-і рр. радянською владою «стимулювання» переходу ромів до «осілого продуктивного способу життя» ромські колгоспники становили значну частину місцевого населення.

Французька дослідниця Наталі Моне констатувала, що в тому питанні, яке «стосується документування ромського питання, робота [НДК. – Авт.]. була неефективною» [27]. Чим можна пояснити такий спосіб документування долі ромів? Таких причин було декілька. По-перше, це швидкоплинність роботи та обмеженість ресурсів місцевих відділень НДК. Останні в стислі терміни повинні були виконати величезну роботу щодо встановлення й підрахунку як чисельності вбитих і вивезених до Німеччини громадян у період окупації, так і матеріальних збитків, яких зазнало господарство.

По-друге, це відносна нечисленність ромських жертв у порівнянні з іншими категоріями населення. На тлі значних кількісних втрат єврейського та слов’янського населення (останнє часто масово гинуло в тих місцях, де окупанти вдавалися до «акцій відплати» за дійсну або уявну підтримку радянського партизанського руху), а також на фоні довільних розправ з усіма, кого підозрювали в опорі окупаційному режиму, роми як окрема група жертв могли загубитися і бути не поміченими.

По-третє, мав місце і суб’єктивний фактор, пов’язаний із ромської громадою. Якщо йшлося про кочових ромів, то вони були зовсім не відомі місцевому населенню і співробітникам комісії. Якщо ж жертвами ставали місцеві роми, то, як правило, будучи ремісниками, різноробочими, працівниками сфери обслуговування, сільськогосподарськими робітниками і селянами, вони перебували на нижчих щаблях соціальної ієрархії. Унаслідок цього вони були малопомітними в соціально-політичній та культурній реальності передвоєнного часу, а тому їх зникнення не стало кричуще помітним для міського соціуму [28]. Прямим підтвердженням цього припущення є такий факт: якщо після опису загибелі партійних чи радянських функціонерів або єврейського населення в актах НДК часто наводяться приклади долі найбільш помітних або соціально значущих жертв, то в тих випадках, де все ж згадуються роми, не можна зустріти жодного прізвища, жодної згадки конкретної людини, яка ілюструвала б долю цієї групи.

По-четверте, роми, які пережили окупацію, майже не були задіяні у наданні свідчень проти нацистських злочинів (можливо, їм не дали такої можливості) [29]. У 2015–2019 рр. був реалізований масштабний освітній онлайн-проєкт «РомАрхів», одна з секцій якого називається «Голоси жертв». Завдання полягало в зборі та презентації свідчень вцілілих під час геноциду ромів з України й інших країн, датованих безпосередньо воєнними і першими післявоєнними роками. У процесі пошуку з’ясувалося, що такі зібрані комісією свідчення можна перелічити на пальцях однієї руки [30].

По-п’яте, існування і робота НДК були підпорядковані внутрішньо- та зовнішньополітичним завданням. Із них випливали і дискурсивні практики, які використовувалися членами НДК при складанні підсумкових актів. У зовнішньополітичному вимірі завдання полягало в підготовці корпусу претензій і доказової бази для повоєнного трибуналу над нацистською Німеччиною з метою отримання репарацій. Внутрішньополітичне завдання мало на меті подальше використання документів НДК для інформування – а разом із тим і виховання – радянської аудиторії про масштаби людських втрат і матеріальних збитків, завданих війною. І зовнішньо-, і внутрішньополітичні завдання зумовлювали необхідність презентації звірств і геноцидних практик такими, що були спрямовані не стільки проти конкретної групи (або груп як таких), скільки проти всього населення СРСР незалежно від його етнічної приналежності.

Якщо загиблі євреї мали хоча б невеликий шанс постати жертвами ідеологічно мотивованого прагнення знищити народ за етнічним критерієм, то доля ромів (почасти внаслідок того, що частина ромських жертв насправді були кочовими, почасти через неуважність Надзвичайної державної комісії до долі цього народу) переважно зображувалася результатом такої політики окупантів, яка ґрунтувалася на «соціальних» критеріях і була покликана усунути з суспільства нібито «асоціальні», «марні» та «чужі» елементи.

У колективному сприйнятті радянського суспільства (яке, як і будь-яке інше суспільство, ще до німецького вторгнення не було вільне від забобонів і стереотипів про «циган») такий спосіб документування ромської трагедії міг лише зміцнювати уявлення про те, що німці, будучи прихильниками продуктивної праці, ефективної роботи і суворої дисципліни, прагнули навести порядок. А «циган» вони «не любили» саме тому, що останні нібито «не хотіли працювати». Можна навіть припустити, що робота безпосередніх виконавців НДК місцевих рівнів під час документування ромських жертв також певною мірою могла зумовлюватися таким ставленням до ромів. Це може бути шостою причиною того, чому відомості про ромських жертв так мало присутні в документах НДК.

Те, якою мірою відомості про ромів довгий час залишалися непоміченими або незатребуваними серед істориків, ілюструється першими джерелознавчими працями про НДК. Автори цих досліджень охарактеризували ідеологічні засади та організаційні особливості роботи НДК, методи презентації єврейських жертв, радянських військовополонених, вивезених до Німеччини «остарбайтерів» тощо. Однак роми як особлива група жертв не привернули увагу дослідників [31]. Зауважимо, що не помітити цю групу жертв у документації НДК було майже неможливо. Наприклад, данський дослідник Нільс Бо Пользен зауважив, що «коли внутрішні радянські матеріали зосереджувалися на долі окремих груп жертв, то вони послідовно вказували на євреїв, циган, психічно- і фізично хворих осіб та комуністів і державних чиновників як головних жертв нацистських вбивств» [32].

Із закінченням війни радянській владі потрібно було створити її історію. В якості «сировини» для оповіді про умови життя під час окупації використовувався найрізноманітніший матеріал. Зрозуміло, матеріали НДК були не єдиним джерелом для цього. Проте вони формували певне поле, тональність, тематику і кут зору для створення подальших масових продуктів про війну, окупацію, збитки і втрати в цей період.

Статтю підготовлено спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Михайло Тяглий.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Статтю було написано в результаті дослідницької стипендії, наданої автору Imre Kertesz Kolleg Jena (Німеччина). Автор вдячний колективу та стипендіатам Imre Kertesz Kolleg за плідні дискусії та цінні поради.

Михайло Тяглий – науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту (Київ), відповідальний редактор наукового часопису «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». Наукові інтереси: історія Голокосту, геноцид ромів, студії пам’яті про жертв геноцидів, особливості викладання історії Голокосту та інших геноцидів. Автор низки публікацій про Голокост у Криму, перебіг і наслідки нацистської антиромської політики в Україні, упорядник збірки документів та освітньо-історичної виставки з цієї проблематики; науковий редактор українських перекладів досліджень з історії Голокосту.

[1] Огляд цілей, юридичних підстав і практичної реалізації цієї хвилі судових процесів див.: Sklokyna I. Trials of Nazi Collaborators in the context of Soviet Propaganda. Nationality Policy and the Cold War (1960–80s), in: Collaboration in Eastern Europe during the Second World War and the Holocaust. Peter Black, Béla Rásky, Marianne Windsperger (eds.), Vienna, 2019 (=Beiträge zur Holocaustforschung des Wiener Wiesenthal Instituts für Holocaust-Studien (VWI), Band 7), p. 67–86; Prusin A. V. The “second wave” of Soviet justice: the 1960s war crimes trials, in: Rethinking Holocaust justice: essays across disciplines. Ed. by Norman J. W. Goda, New York: Berghahn Books, 2018, p. 129–157.
[2] Kruglov A. Chudnov. In: Dean M. (ed.). Encyclopedia of camps and ghettos, 1933–1945. Vol. 2, pt. B. Bloomington: Indiana Univ. Press, 2012, p. 1523–1524; Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине: Рейхскомиссариат «Украина», Губернаторство «Транснистрия». Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума», 2016, с. 178, 191, 194.
[3] За даними Київського міжнародного інституту соціології, при проведенні опитувань за шкалою соціальної дистанції (шкала Богардуса) роми протягом декількох років виявляються групою, щодо якої населення України показує найвищий рівень етнічних упереджень. Останні дані за вересень 2019 р.
[4] Культ Великої Вітчизняної війни, який інтенсивно формувався в СРСР з середини 1960–х рр., був покликаний надати новий заряд легітимності владі Комуністичної партії і дати сенс радянській історії в очах населення. Класичними дослідженнями, в яких описано цей процес, є роботи: Tumarkin N. The living and the dead: The rise and fall of the cult of World War II in Russia. New York. NY: Basic Books, 1994; Weiner A. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. Princeton University Press, 2001.
[5] Weiner A. Making Sense of War, p. 416.
[6] Цьому питанню присвячено, напр.: Тяглий М. Окупаційна політика та доля ромів України // Україна в Другій світовій війні: Погляд з ХХІ століття. Київ: Наукова думка, 2011, кн. 2, с. 864–897.
[7] Holler M. Die nationalsozialistische Vernichtung der Roma in der sowjetischen und russischen Erinnerungskultur, in: Der nationalsozialistische Genozid an den Roma Osteuropas: Geschichte und künstlerische Verarbeitung / Fischer von Weikersthal, Felicitas; Garstka, Christoph; Heftrich, Urs; Löwe, Heinz-Dietrich (Hg.). Köln, 2008, s. 245–94.
[8] Kotljarchuk A. Invisible Victims: The Cold War and Representation of the Roma Genocide in Soviet Feature Films, Teleplays and Theater Performances, in: Russische und Sowjetische Geschichte im Film: Von Väterchen Zar, tragischen Helden, russischen Revolutionären und “kalten Kriegern” / Ed. Alexander Friedman; Frank Jacob. New York: ALTIJA, 2016, p. 129–150.
[9] Idem, The Memory of Roma Holocaust in Ukraine. Mass Graves, Memory Work and the Politics of Commemoration, in: Disputed Memories: Emotions and Memory Politics in Central, Eastern and South–Eastern Europe / Ed. Tea Sindbæk Andersen & Barbara Tornqvist-Plewa. Berlin–Boston: Walter de Gruyter, 2016, p. 149–176; idem, World War II Memory Politics: Jewish, Polish and Roma Minorities of Belarus // The Journal of Belarusian Studies, 2013, vol. 7, no. 1, p. 7–40; idem, Нацистский геноцид цыган: Советская и постсоветская политика памяти в сравнительной перспективе, in: Nazi Genocide of Roma and Jews in Eastern Europe. International Forum. Museum of Jewish Heritage and Holocaust. Moscow, February 2014.
[10] Bartash V. Towards ethnography of archival silence: Romani memory of Nazi genocide confronts the Soviet records // La Ricerca Folklorica, 2019, Vol. 2, p. 13–28.
[11] Holler M. Die nationalsozialistische Vernichtung der Roma, s. 245.
[12] Kotljarchuk A. The Memory of Roma Holocaust in Ukraine, p. 153.
[13] Only if the victims are represented in terms of valued qualities shared by the larger collective identity will the audience be able to symbolically participate in the experience of the originating trauma (Alexander J. C. The meanings of social life: A cultural sociology. New–York: Oxford University Press, 2005, p. 96).
[14] Див., напр.: Porter Th. E. Nikto ne zabyt: The Politicization of Soviet War Dead, in: Stalin’s Soviet Justice: “Show” Trials, War Crimes Trials, and Nuremberg / Ed. D. M. Crowe, 2019, p. 105–126; Jakel E. “Ukraine without Jews”? Nationality and Belonging in Soviet Ukraine, 1943–1948, dissertation of Doctor of Philosophy in History in the Graduate College of the University of Illinois at Urbana-Champaign, 2014, p. 161–189.
[15] Карта «Місця масових убивств ромського населення на теренах окупованої України», відповідно до джерел, наявних на 2019 р.).
[16] Це приблизно дорівнює роботі НДК по Білорусії. За відомостями Вольги Барташ, у документах білоруського відділення НДК їй вдалося знайти відомості лише про третину місць загибелі ромів з тих, про які їй розповідали в ході її польових досліджень (Bartash V. Towards ethnography of archival silence, p. 15).
[17] Опубліковані приклади див.: Тяглий M. Переслідування та вбивства ромів на теренах України у часи Другої світової війни. Збірник документів, матеріалів та спогадів. Київ, 2013, с. 55–59.
[18] Державний архів Житомирської області, ф. 2636, оп. 1, спр. 66, арк. 6.
[19] Государственный архив Российской Федерации (далі ГАРФ), ф. 7021, оп. 78, д. 53, л. 2.
[20] ГАРФ, ф. 7021, оп. 72, д. 2, л. 50.
[21] ГАРФ, оп. 77, д. 420, л. 138.
[22] Державний архів Автономної Республіки Крим, ф. Р-1289, оп. 1, спр. 5, арк. 27.
[23] ГАРФ, ф. 7021, оп. 60, д. 294, л. 118.
[24] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4620, оп. 3, спр. 243а, арк. 13–15.
[25] ГАРФ, ф. 7021, оп. 60, д. 315, л. 3–5.
[26] ГАРФ, ф. 7021, оп. 61, д. 17, л. 40 об.
[27] Moine N. La commission d’enquête soviétique sur les crimes de guerre nazis: entre reconquête du territoire, écriture du récit de la guerre et usages justiciers // Le Mouvement Social, vol. 222, no. 1, 2008, p. 81–109.
[28] Див.: Первичные материалы переписи населения СССР 1939 г. Распределение населения по занятиям и национальности (Российский государственный архив экономики, ф. 1562, оп. 336, т. 1, д. 1158–1159).
[29] Див., напр., Bartash V. Towards ethnography of archival silence, p. 15–17.
[30] Ситуація в інших республіках СРСР – а нині залежних державах – принципово не відрізнялася. По Білорусії таких свідчень взагалі не було представлено.
[31] За винятком вищезгаданої роботи М. Холлера. Див.: Sanders M. R. 1995. Extraordinary crimes in Ukraine: an examination of evidence collection by the Extraordinary State Commission of the U.S.S.R., 1942–1946. PhD dissertation, Ohio University, 1995; Sorokina M. People and Procedures: Toward a History of the Investigation of Nazi Crimes in the USSR // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 2005, vol. 6, no. 4, p. 797–831; Feferman K. Soviet investigation of Nazi crimes in the USSR: documenting the Holocaust // Journal of Genocide Research, 2003, vol. 5, no. 4, p. 587–602; Garrard J. The Nazi Holocaust in the Soviet Union. Interpreting Newly Opened Russian Archives // East European Jewish Review, 1995, no. 2, pp. 4–30.
[32] Poulsen N. B. War crime investigation po-sovetski? The Extraordinary State Commission and the Stalinist system of investigating Nazi crimes. PhD dissertation, University of Copenhagen, 2005, р. 129.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.