Україна – моя любов, моя фантомна біль

Леонід Луцький на семінарі в Акко (фото: Борис Поделко)

Замість передмови – від Шимона Брімана: Одним з активних учасників семінару в Акко в листопаді 2019 року став відомий ізраїльський російськомовний журналіст і редактор Леонід Луцький, який виріс в Запоріжжі і Дніпропетровську [Примітка редактора: сьогодні відомий як Дніпро] і живе майже 30 років в Ізраїлі. Після семінару він висловив свої враження на особистій сторінці у Фейсбуцi. Пропонуємо нашим читачам цей текст після невеликої літературної обробки – він відображає особисту позицію ізраїльського єврея і його щирі пошуки шляхів взаєморозуміння з сучасною Україною і гострими питаннями українсько-єврейської історичної пам’яті.

Я вже десять днів не можу змусити себе описати наш непростий діалог з українською стороною – семінар на болючу тему «Коли слово вбиває або рятує: лідери Церкви, інтелектуальні авторитети і преса в період Голокосту і Голодомору».

Тут і Праведники народів світу, і митрополит Андрей Шептицький, якого Яд Вашем, на відміну від його брата, таким не визнав, і є за що, і гострі моменти українсько-єврейських відносин.

Ось як з цим жити? Як євреям жити на вулицях Бандери і Шухевича? Або Ніла Хасевича, відомого художника і графіка, чиє ім’я тепер теж увічнювали. Але ж він був мировим суддею і виносив жорстокі вироки за невиконання продовольчих поставок для німецької армії, невихід на примусові роботи, допомогу радянським партизанам, особисто брав участь в екзекуціях, брав особисту участь у вбивстві багатьох поляків і уцілілих від німецьких розправ євреїв, ілюстрував пронацистську газету «Волинь».

Харківський історик Юрій Радченко пояснює різницю між Бандерою і Мельником. Для нього обидва бридкі, тільки бандерівці відчули, що під ними земля горить вже в 43-му, а мельниківці лили єврейську кров і далі. А потім ті, хто змогли, пішли з німцями на Захід. І що вони, як ідеологи боротьби, принесли Україні?

Сьогодні українці їдуть на Захід легально, хтось, заробивши грошей, повертається. І привозять з собою зовсім іншу мораль і ідеологію. Вся Україна рухається на Захід. А на ногах ось ці вериги пам’ятників кривавим катам?

Ні, я розумію, що герої одного народу запросто можуть бути катами іншого. Ось великий бургомістр Відня Карл Люегер був не менш великим антисемітом. Сильно вплинув на молодого Гітлера. Його віденці увічнили пам’ятником, церквою і вулицями, зараз перейменовують і табличку роз’яснювальну до пам’ятника після позову за антисемітизм прибудували.

Нам про це розповів доктор Василь Расевич з Центру вивчення міської історії Львова. Він взагалі був зіркою нашого семінару і відкрив мені очі на багато речей.

Пару років тому, будучи у Львові, переконався, що польська складова його історії навмисно затушовується, а австрійська (слава освіченої Марії Терезії та Францу Йосипу!) наполегливо випинається. «Але етноси того довоєнного Львова – це поляки і євреї, а вже сильно потім українці», – каже Василь. І ці прийшлі переписують історію.

Цікаву тенденцію в оцінці історії України я нині спостерігаю. На щит піднімається постулат «Ми були колонією Росії і СРСР». Звичайно, забороняли російські імператори українську мову і книги. Але кривавий кат Сталін нарізав Україні за рахунок сусідніх держав більше землі, ніж найпалкіші українські націоналісти мріяли. Таким феноменом може тільки Литва похвалитися. І при владі в Кремлі дуже довго були українці цілими кланами.

Василь тим часом розповідає про Галицький сейм і частки в ньому і в Австрійському парламенті українцiв. Про інтелігентнi ліберальнi партії. Про абсолютну відсутність погромів в Західній Україні за часи Габсбургів – аж до кошмарної різанини у Львові в 1941 році, яка почалася 30 червня.

Молодим новим радикалам потрібно було негайно розібратися з ворогами – більшовиками, поляками і євреями. «Ну і що дав ваш парламентаризм?! – говорили вони літнім політикам-демократам. – «Відтворили ви Україну, хоча б на Заході ?! Ми візьмемо владу силою!»

Василь вважає, що увічнення героїв ОУН-УПА з єврейською кров’ю на руках за допомогою масивних пам’ятників – це взяття сучасною Україною на себе відповідальності за чужі злочини.

Власне, я не прийшов на цей семінар когось вчити, я прийшов вчитися, поважаючи рівень підготовки вчених українських колег.

Наприклад, дізнався від доктора Людмили Гриневич з Києва, що під час Голодомору діяльність Джойнта була на території України заборонена (займайтеся, мовляв, Біробіджаном). Але єврейським агроколоніям їм допомогти дозволили за умови суворої секретності цієї допомоги, а ті, в свою чергу намагалися врятувати українських сусідів. Якщо не могли допомогти хлібом, так, принаймні, когось відпоїли молоком.

Це був геноцид де-факто, але не де-юре, встиг я посперечатися з Людмилою про Голодомор. А вона каже про два сучасних підхода: Голодомор українського народу або народів України? Наполягає на другому. Тими ж євреями в голодних містечках Джойнт не займався, вони вмирали, як і їхні сусіди – українці, греки, татари, болгари.

А як вам ще одна тема для болючою полеміки: «Слова ненависті: суперечки про етнонімі «жид» і «русин» в сучасній Україні». Наймиліші питання мовознавства. Леся Українка від імені всієї української інтелігенції сказала: «Якщо євреям не подобається це слово, ми не будемо його вживати».

До речі, сьогодні в Україні під етичним забороною слово «циган». Треба писати «ром». А знаєте, коли я ще недавно редагував газету, ми використовували пресу наших російських партнерів і збірники сканвордов, видані в Росії. Там через раз попадається питання «Темношкірий чоловік». Відповідь містить всього чотири літери. Дуже «політкоректно».

Це була важка і досить жарка розмова про пам’ять, прощення, покаяння. Кожен пішов зі своєю правдою, своїм болем, але я сподіваюся, кожен став набагато бiльше інформованим, ніж до цього триденного семінару.

Я в цьому тексті тільки верхівку айсберга нашої взаємної пам’яті підняв. Стільки лакун читачеві залишив, що навіть наслідки уявити страшно. На такі зустрічі потрібно запрошувати відомих журналістів і наших ізраїльських професійних істориків. Тоді тема буде на слуху.

Величезне спасибі ентузіастам-волонтерам з «Israeli Friends of Ukraine» та українській стороні за цей довгий і нелегкий діалог.