Анна Хромова: про існування української мови багато хто в Ізраїлі досі не підозрює
Чи давно в Ізраїлі зрозуміли, що Україна — не Росія, що читає народ Книги, чи є шанс в української літератури в єврейській країні і яких ізраїльських авторів ми побачимо в українських перекладах, — в інтерв'ю з ізраїльською письменницею й перекладачкою, гостею торішнього «Книжкового арсеналу» Анною Хромовою [2018 року].
Анно, якою мірою народ Книги є сьогодні народом книг?
Не думаю, що народ Книги читає набагато більше, ніж інші народи. Є популярні сегменти — дитяча література, кулінарія, книги на релігійну тематику, прикладна література, присвячена психології, життєвому успіху, бізнесу тощо. Думаю, що при нинішньому темпі життя читання художньої літератури стало розкішшю навіть для тих, хто любить читати. І не тільки в Ізраїлі.
Цікаво, що рівень поліграфії при цьому поступається українському — більшість книг в Ізраїлі виходить в м'якій палітурці на простому папері, щоб мінімізувати собівартість. Тільки в Києві, гуляючи по «Книжковому арсеналу» серед тисяч багато виданих фоліантів, можна оцінити, наскільки нам далеко до української розкоші.
З іншого боку, скромна поліграфія робить книги відносно доступними — кілька років тому Кнесет навіть скасував закон, згідно з яким книгарні не мали права протягом 18 місяців продавати новинки зі знижками. З введенням закону попит впав, особливо на дитячу літературу, і парламент вирішив, що турбота про читачів важливіша за права письменників і видавців.
Так чи інакше, ще кілька років тому країна посідала друге місце у світі за кількістю випущених книг на душу населення.
Так, це привід для гордощів, як і традиційний Тиждень івритської книги, вперше проведений ще в епоху Британського мандату. Сьогодні ж впору говорити навіть не про тиждень, а про місяць івритської книги, в рамках якого по всій країні проходять не тільки книжкові ярмарки, а й публічні читання, зустрічі з письменниками — від подій для школярів у бібліотеках до відкритих лекцій в будинках культури. Для держави це пріоритетне питання, і заходи не обмежуються великими містами — автори й видавці не обходять увагою й провінцію.
Водночас я неодноразово пересвідчувалася, що в ізраїльтян, які не отримали вищої гуманітарної освіти, дуже туманне уявлення про художню літературу. Так, студенту Техніону можуть нічого не говорити імена Ромео й Джульєтти. Це побічний результат спеціалізації в старшій школі — вона частково виправдана, але іноді несе небезпеку пробілів у гуманітарній сфері.
В Ізраїлі письменник більше, ніж письменник?
Якщо згадати, що в першому Кнесеті зі 120 депутатів було 18 письменників, — мабуть, так. Та й сьогодні є набір імен, відомих кожному ізраїльтянинові, навіть якщо він далекий від літератури. Кожен знає, хто такий Амос Оз, Давид Гроссман, Меїр Шалев, Етгар Керет. Вони — лідери думок, до них дослухаються... Хтось активно несе в маси свої соціально-політичні погляди, хтось зосереджений на творчості, але голос провідних письменників чути, їхні заяви стають новинами в прайм-тайм. Наприклад, промова Давида Гроссмана на альтернативній ізраїльсько-палестинської церемонії в День пам'яті полеглих у війнах Ізраїлю широко обговорювалася в пресі. Дискусії викликають політичні колонки Етгара Керета. Він, щоправда, в останні роки все більше публікується за кордоном і все менше в Ізраїлі. Мабуть, саме через характер і гостроту реакції суспільства на його висловлювання.
Чи є місце на ізраїльському книжковому ринку для перекладної літератури? Зокрема, літератури для дітей.
Частка перекладної літератури вельми велика, і мова не тільки про новинки англійськомовних авторів. Досить швидко було перекладено івритом серію Little People, Big Dreams, що розповідає дітям про видатних жінок. (В Україні ця серія отримала назву «Маленьким про великих»). Прикметно, що перекладну частину в Ізраїлі доповнили місцевими героїнями і в тому ж стилі розповіли про прем'єр-міністерку Голду Меїр, художницю Анну Тихо, розвідницю Сару Ааронсон тощо.
Зрозуміло, перекладали й радянську дитячу класику — Маршак івритом з'явився ще в 1940-і роки, приблизно тоді ж класик Натан Альтерман переклав «Бармалея» й «Лікаря Айболитя» Чуковського. У 2017 році вийшов альтернативний переклад «Айболитя» Елли Сод. Років тридцять тому «Муху-цокотуху» переклала на іврит тоді ще десятирічна Ейнат Якір. Легендарна Леа Гольдберг на основі «Рассеяного с улицы Басейной» написала про роззяву з села Азар.
З українською літературою в Ізраїлі хоч трохи знайомі?
Знаю, що івритом вийшло кілька романів Андрія Куркова.
Є чудовий перекладач, уродженець Харкова Антон Паперний, який робить дуже багато, щоб українська поезія звучала в Ізраїлі. Він перекладає івритом і класиків — Шевченка, Франка, Лесю Українку, і сучасників — Юрія Андруховича, Маріанну Кіяновську, Юлію Мусаковську, Галину Крук та багатьох інших. Завдяки йому в Ізраїлі вийшли книги Павличка, Василя Махна, Катерини Калитко.
Чи давно пересічний ізраїльтянин почав розуміти, що Україна — не Росія?
Після анексії Криму і з початком війни на Донбасі. Про те, що є така країна — Україна, — пересічний ізраїльтянин вже знає. І розуміє, що це не тільки Умань. Хоча про існування української мови багато хто досі не підозрює. Але в цілому, у 2014 році з'явилося розуміння, що РФ і Україна — це дві великі різниці, і люди стали обережніше цікавитися: «Ти росіянин?», боячись образити співрозмовника. Цього відтінку десять років тому ще не було.
Наскільки Майдан стимулював інтерес до всього українського?
Ізраїльтяни сфокусовані на внутрішніх проблемах. Це легко помітити, включивши вечірній випуск новин, де міжнародна тематика представлена вкрай скупо. І люди, причетні до створення інформаційних програм, зізнаються, що події за кордоном ізраїльтян не надто цікавлять, як і специфіка інших культур.
Водночас в останні роки зросла активність вихідців з України — з'явилася група Israeli Friends of Ukraine, яка, наприклад, проводить фестиваль української спадщини «ЕТНО-хутір» в Тель-Авіві. Відвідують його переважно вихідці з України, хоча приходять і корінні ізраїльтяни. Так, це локальна подія, але по-іншому і бути не може — держава заохочує репатріантів стати частиною ізраїльського суспільства й свідомо не стимулює їх залишатися в рамках культури країни виходу.
Це зрозуміло, але багато що залежить від кількості ізраїльтян, які ідентифікують себе з тією чи іншою громадою. Якби всі 300 000 вихідців з України вважали себе українськими євреями, то «ЕТНО-хутір» почасти нагадував би Мімуну (свято північноафриканських євреїв), який неможливо не помітити на загальнонаціональному рівні.
Все так, але треба враховувати, що, залишаючи країну — в цьому випадку Україну, — людина у своїй свідомості консервує період, з якого вона поїхала. Основний потік репатріації припав на початок 1990-х, тому люди асоціюють себе з державою, яка дуже відрізняється від України сьогоднішньої.
Репатріантську субкультуру, що виникла в Ізраїлі, часто називають «російською», хоча це радянська субкультура в дещо модернізованому вигляді. Вона присутня і на загальнонаціональному рівні, наприклад, буквально кілька років тому «Новигод» зробили вихідним за вибором, в грудні тепер можна купити ялинкові іграшки.
Водночас відбувається процес посилення української ідентифікації, особливо після 2014 року, і переважно в молодіжному середовищі. В Бат-Ямі існує український культурний центр, є українськомовні поети різних поколінь — Іван Потьомкін, Валентина Чайка, Мір’ям-Фейґа Бунімович, Макс Лісовий.
Іноді до нас приїжджають і проводять творчі зустрічі українські літератори. В останні роки в Ізраїлі побували Василь Махно, Софія Андрухович, Ірена Карпа, Катерина Бабкіна. І хочеться, щоб цей список ріс.
Як в Ізраїлі реагують на останні події в Україні?
Президентські вибори висвітлювалися досить широко, а заголовки всіх газет кричали про національність нового президента. Хоча його перша професія викликала не менший інтерес, ніж єврейське походження.
Але це все-таки погляд збоку і навіть репатріантське середовище вибори не поляризували, на відміну від України. В Ізраїлі за процесом стежили з доброзичливою цікавістю і захоплювалися самої кампанією, яка увійде в усі підручники з піару.
Повернімося до літератури. Окреслилися нові тренди в останні роки?
У дитячій літературі є чіткий запит на нон-фікшн. Освоюються нові виразові засоби. Так, недавно вийшов разючий комікс на основі щоденника Анни Франк. Над ним працювали режисер і сценарист Арі Фольман і художник Давид Полонський (до речі, родом із Києва). Українська публіка може їх знати з повнометражного мультфільму «Вальс з Баширом». Річ у тім, що показувати пожовклі старі фотографії й розповідати, хто на них зображений і що з ним сталося, — це одне, і зовсім інше — реконструювати реальність засобами, які близькі й зрозумілі дитині.
Тут не можу не згадати історію 13-річної угорської єврейки Єви Хейман, яка загинула в Освенцимі і чию долю немов «оживили» в інстаграмі. Батьки були вражені — їхні діти вперше сприйняли тему Голокосту як щось близьке.
З нашим поколінням, напевно, було простіше — традиційна книга цілком задовольняла цікавість. Але засоби комунікації за останні 20 років змінилися радикально, і в них — ключ до сердець сучасних дітей.
Кілька років тому у Львові у вашому перекладі вийшла повість у віршах Тірци Атар «Від Війни плачуть». Чому вибір припав саме на цей твір?
Я прочитала книгу Тірци під час операції «Непорушна скеля» влітку 2014 року, тоді ж почалася і війна в Україні. Все це було дуже важко психологічно, і навіть своїм дітям я не могла відповісти на питання, як із цим впоратися. Звернулася до педагогів і, позаяк книги — хороший спосіб розмовляти з дітьми, заглянула і в бібліотеку. Так я вперше побачила цю книгу, а потім дізналася, що вона входить до шкільної програми. По-перше, це дуже щира повість. По-друге, це хороша література, водночас враховує всі рекомендації психологів про те, як говорити з дитиною про війну. Перекладати «Від війни плачуть» я почала, поспілкувавшись зі своїми подругами в Україні, у яких виникали ті ж питання, що й у мене. Відправила переклад у львівське «Видавництво Старого Лева», розуміючи, що ім'я авторки нічого не скаже редакторам, але видавці зважилися на експеримент — книга вийшла українською з прекрасними ілюстраціями Катерини Садовщук.
Кого перекладаєте останнім часом?
Йону Волах, Авота Ешуруна, Рохл Корн. Дуже хотілося б побачити українською збірник Єгуди Аміхая, над яким давно працюю. В цілому ізраїльська поезія — дивовижне явище, сподіваюся, український читач зможе це оцінити.
З прози хотілося б виділити уродженку Чернівців письменницю Беллу Шаєр — переклад одного її оповідання з книги «Дитячий мат» ми з нею представляли торік у Вінниці на фестивалі «Острів Європа». Це тонка, пронизлива проза. Цікаво, що письменниця описує радянський побут для ізраїльтян, і це зроблено так тонко, що відтворює в деталях картину минулого світу, атмосферу чернівецького двору і його мешканців. Впевнена, що книга була б цікава українському читачеві — одне видавництво вже зацікавилося цим романом. Культурна взаємодія — це вулиця з двостороннім рухом, і наше завдання — його інтенсифікувати.
Розмовляв Михайло Гольд
Первісно опубліковано російською мовою @Хадашот.
Переклав з російської В. Старко
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
