Бенефіціари Голокосту: роль «сусідів» у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації

До
Районової Управи
в Домбровиці!
Пінькевича Петра, що
проживає в Домбровиці по вул. Шосовій, 31

Прохання

Згідно дозволу на відкриття мною закладу фотографічного, прошу передати в моє користування приміщення з трьох кімнат, лабораторію і альтану булих фотографів жидів... при вулиці Шосовій, 27. Одночасно прошу виделігувати представника для усталення кошторису ремонту, який конечно треба перепровадити в означеному приміщенні. Прошу дати свою згоду на продажу нижче виміняних речей, необхідних для обставлення закладу: 2 столи, 6 табуреток, 6 крісел, шафу, приладдя і виконані роботи, 1 відро, 1 кубок металевий, 3 цілих простині для намалювання декорації, 5 старих простинь або пошивок для зроблення заслону – штор під скляний дах.

Домбровиця, дня 3.11.1942
П. (підпис)[1]

Цю заяву було написано до міської управи невеличкого волинського містечка Дубровиця (під час окупації – Домбровиця) через півтора місяця після ліквідації в ньому гетто. Це лише одна із близько 70 заяв, поданих охочими заволодіти майном жертв Голокосту та їхніми підприємствами у цьому місті, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області. Кількість таких заяв на Волині вимірюється сотнями, а то й тисячами. Лише у фондах Дубровицької і Костопільської міських і Корецької районної управ було виявлено близько 500 заяв на отримання майна жертв Голокосту, поданих упродовж 1941–1942 рр. І це лише залишки тих документальних свідчень, що вціліли після Другої світової війни. Заяви на єврейське майно писали не лише фізичні особи, а представники установ, що діяли в регіоні. Приміром, у м. Костопіль таку заяву подала місцева пожежна бригада, укомплектована українцями, поляками і фольксдойче (етнічних німців, що мешкали в регіоні) [2]. У Корці частину майна вбитих жертв гетто отримали українське культурне товариство «Просвіта», школи й навіть парафії православної церкви[3]. При цьому немає жодного документального обліку стихійних пограбувань жертв Голокосту. Тут ідеться лише про «легалізовану» нацистським окупаційним режимом практику торгівлі майном убитих.

За допомогу євреям на окупованих нацистами теренах СРСР і Польщі карали на смерть, тож можна зрозуміти, чому місцеве населення боялося прийти на допомогу жертвам Голокосту. Однак потрібно зважати на ще один чинник – матеріальний зиск, який спонукав частину населення до участі в Голокості. Така поведінка у різний спосіб впливала на шанси виживання жертв.

Пограбування жертв Голокосту в період організації окупаційного режиму
Стрімко просуваючись, німецькі війська уже на початку липня 1941 року захопили більшу частину регіону Західної Волині й, зокрема, Костопіль, Корець та Дубровицю. На цьому етапі на окупованих територіях відбулася низка погромницьких акцій. Чимало з них були зумовлені бажанням населення пограбувати своїх єврейських сусідів.

Една Айзенштайн, яка пережила погром в Костополі згадує, як зі словами «Вам це більше не потрібно – ви все одно помрете», місцеві мешканці грабували будинок її дідуся [4].

Єврейські погроми, але вже з ініціативи німецької армії, було організовано в Дубровиці та Корці. Едіт Кімельман із с. Расник поблизу Дубровиці розповіла, що під час бомбардування вона, тоді ще маленька дівчинка, разом із мамою втекла в поле. Повернувшись, вони знайшли пограбований будинок, з якого винесли більшість цінних речей і меблів. Едіт Кімельман згодом випадково зустріла на вулиці свою українську подругу Люсі, одягнену в її сукню. На вимогу віддати річ Люсі відповіла: «Тепер це не твоя сукня, а моя, мої батьки сказали, що євреям тепер заборонено мати будь-що» [5]. Едіт пригадує, що одразу після пограбування українська допоміжна поліція облаштувала свій офіс у вітальні та одній зі спалень їхнього будинку.

Пограбування євреїв Дубровиці в липні 1941 р. добре запам’ятала Маня Фельдман. За її словами, його зрежисерували новоприбулі німецькі війська, які дозволили неєврейському населенню безкарно чинити грабунки єврейських будинків. «Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати все, що забажає їхнє серце у єврейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапали все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це має зупинитися...», – розповідає Маня Фельдман [6]. Остання згадує про кілька форм пограбування євреїв Дубровиці: вилучення цінних речей і конфіскацію особистого майна жертв. Якщо реквізовані через накладення контрибуцій коштовні метали майже завжди опинялися в руках німецької адміністрації, то особисте майно, як-от  меблі, могли стати у пригоді місцевим загонам допоміжної поліції або їхнім родичам.

У Корці одразу ж після прибуття нацистських військових також відбулися грабунки помешкань євреїв[7]. Це був перший етап іноді стихійних, а іноді координованих нацистською окупаційною владою пограбувань євреїв їхніми українськими сусідами.

Серед подальших заходів окупаційної влади, які грали на користь місцевих селян, – обмеження торгівлі, накладені на євреїв окупаційною владою. Григорій Харваш із Корця пригадує, що євреям дозволили купувати на ринку тільки по четвергах із 8-ї до 10-ї години ранку [8]. Архівні документи також свідчать про обмежений доступ євреїв до ринків. Щоправда, у розпорядженні від 6 серпня 1941 р. йдеться про дозвіл євреям здійснювати торгівлю з 10-ї до 12-ї [9].  Приблизно в цей самий час аналогічна ситуація розгорталась у Дубровиці. Ці перші економічні обмеження загострювали відносини між євреями й місцевим населенням. Потребуючи їжі й не маючи можливості її придбати, євреї були ладні вдаватися до нерівноцінних обмінів: віддавали золото та інші цінності, одяг за продукти. Великий зиск із цього мали місцеві українці й поляки. Торгівля розгорталася як у дозволені нацистським режимом години на базарі, так і на чорному ринку (який «розквітне» згодом – у період існування гетто). Аврам Анапольський із м. Корець пригадує: «...кожен мав щось із речей. Люди з найближчих сіл заходили, за подушку могли дати стакан пшона. За туфлі, за хорошу сукню, пальто – коробку картоплі (там кілограм 4–5), для дітей пів літри молока» [10].

Улітку 1941 р. відбулися перші масові убивства євреїв у Корці та Костополі. 16 серпня в м. Костопіль було розстріляно 460 чоловіків і 20 жінок. Нацистська влада ввела в оману родичів убитих, повідомивши, що їх відправили до таборів праці, та заохочувала рідних і близьких відправляти їм кошти, які конфісковували нацистські функціонери[11].  У результаті двох акцій улітку 1941 р. в Корці загинули понад 470 євреїв. Тут застосували таку саму тактику обману родичів жертв, що й у Костополі. Натан Скалецький із Корця пригадує першу акцію, під час якої розстріляли 120 представників місцевої інтелігенції: «Спочатку вони підготували список найрозумніших 120 євреїв-бізнесменів. Вони сказали їм, що хочуть забрати їх на роботу. Вони прийшли і забрали їх. Останніх утримували в якомусь місці і змусили написати листи, що вони працюють у таборі і їм потрібні їжа й одяг. Пізніше вони вбили цих 120 найрозумніших людей. І наступні кілька місяців вони [німці] приходили додому до цих людей, показували листи, казали, що люди працюють і їм потрібен одяг. Жінки збирали одяг і йшли по 40 миль, а українська поліція очікувала на них, била та відбирала одяг. Так вони робили двічі»[12].

Натан Скалецький розповідає про українську допоміжну поліцію, яка відбирала речі у родичів убитих. Проте  важко сказати, яка частина цього майна перейшла до рук німців. Хай там як, а у таких ситуаціях службовці допоміжної поліції мали змогу й собі дещо привласнити, адже їхні загони майже завжди залучали до організації вбивств (як розстрільну команду або як охоронців периметрів). Шимон Стемер, який приблизно влітку – восени 1941 р. перебував у Костополі, описав поведінку допоміжної поліції під час однієї з акцій: «Українська поліція прийшла і почала забирати хороші речі, куртки. Вони забрали це, а ми сиділи там. Через кілька годин прийшли інші українці, і вони шукали речі, але вже не було що забирати. Ми сиділи там і розуміли, що нас незабаром уб’ють»[13].

У вересні – листопаді 1941 р. збільшилася кількість масових убивств. Паралельно розпочався процес формування гетто. Це опосередковано створювало вигідні умови для отримання матеріальних вигод місцевому населенню.

Гетто в Костополі створили 5 жовтня 1941 р. Жертвам дали лише три дні на переселення, а 10 жовтня 1941 р. з’явився наказ № 70 міської управи м. Костополя про реалізацію одягу і взуття, залишених євреями. У ньому керівництво Костопільської міської управи доручало «завідуючому Міського кінотеатру п. Зінчуку Андрію від дня 13 жовтня 1941 року приступити до продажу змагазинованого одягу й взуття громадянам, які будуть зголошуватись з дозволами міської управи»[14]. Отже, майно переселених до гетто євреїв зібрали у приміщенні кінотеатру, а його завідувача призначили відповідальним за розпродаж. Це один із тих випадків, коли навіть люди, які за часів окупації, здавалося б, обіймали недотичні до злочинів посади, ставали гвинтиками у машині Голокосту.

У архівних документах Костопільської міської управи міститься 105 заяв від населення із проханням дозволити придбати речі жертв Голокосту. Серед них – 71 заява щодо одягу та взуття переселених до гетто костопільських євреїв[15].

Чимало працівників міської управи – органу влади, відповідального за продаж єврейського майна, самі скористалися можливістю придбати речі євреїв. Серед заяв – 17 від працівників Костопільських міської та районної управ і їхніх структурних підрозділів. Також велика кількість заяв надійшла від працівників державної лісопильні.

Більшість заяв датовано жовтнем 1941 р. Проте заяви надходити також у  листопаді й грудні – тоді, коли близько 1500 костопільских євреїв уже розстріляли під час однієї з найбільших на Волині акцій восени 1941 р.

Чимало євреїв Корця після створення гетто залишилися у своїх будівлях і зберегли власні речі (принаймні ті з них, які не були пограбовані під час погрому чи поліцейського свавілля). Тому в цьому місті питання масштабної торгівлі єврейськими речами у 1941 р. не було частиною порядку денного діяльності районної управи.

Дубровицькі ж євреї наприкінці 1941 р. мешкали у своїх домівках, оскільки окупаційна влада ще не створила гетто. Розпорядження сарненського гебітскомісара № 489 про створення гетто в Дубровиці з’явилося 14 квітня 1942 р. У Дубровиці перше масштабне «легалізоване» пограбування жертв було пов’язане з «квартирним питанням».

Одразу після створення гетто на початку травня 1942 р. більшість залишених євреями будинків придбали нові власники. Це сталося навіть ще до того, як райхскомісар надав офіційний дозвіл на продаж єврейської нерухомості у червні 1942 р. У фонді Дубровицької міської управи зберігся реєстр передання цього майна новим власникам. Серед тих, хто отримував вигоду від переслідування та вбивства євреїв, були не лише фізичні, а й юридичні особи. Продавалися не тільки житлові будинки, а й підприємства, магазини та ремісничі майстерні євреїв (крамниці, кузні, склади тощо). [16]

Хоча гетто в Костополі створили набагато раніше, ніж у Корці й Дубровиці, до кінця 1941 р. не було офіційно врегульовано питання нерухомого майна, залишеного мешканцями. Принаймні формально всі будинки, які раніше належали євреям Костополя, перебували у державній власності аж до червня 1942 р. Легалізоване привласнення напівзруйнованих будинків переселених до гетто євреїв Костополя відбулося в червні – липні 1942 р. – майже синхронно з таким самим процесом у м. Корець.

У червні 1942 р. райхскомісар підписав рішення про продаж лише тих будівель, що перебували у напівзруйнованому стані та порушували норми аварійної безпеки. 11 червня 1942 р. гебітскомісаріати надіслали до місцевих міських і районних управ роз’яснення про те, що на них покладалося завдання продати такі єврейські будинки[17].

На той час уже було ліквідовано перше корецьке гетто (21 травня 1942 р.). Одразу після появи згаданого розпорядження до костопільської та корецької міських управ надійшла низка заяв із проханням дозволити придбати напівзруйновані будинки для розбирання на будівельні матеріали. Зокрема, у другій половині червня 1942 р. мешканці Костополя подали 34 заяви.

Більшість прохачів – фізичні особи, але траплялися й юридичні. На теренах Західної Волині українцям дозволили легально підтримувати діяльність своїх освітніх і культурних організацій у часи нацистської окупації. Одна з цих організацій також взяла участь у купівлі майна жертв Голокосту. Так заява надійшла від філії українського культурного товариства «Просвіта»:Окружне Товариство Просвіта в м. Костополі[18]

20 червня 1942 року
До Міської Управи в Костополі
Просимо продати для Товариства з призначених на розбірку домів:
1) Дім при вулиці Рівненської № 7.
2) С. Петлюри № 30.
3) Корецькій № 9.
4) Складовій № 10.
Голова Товариства «Просвіта» (Данилевич, підпис).      Секретар (Камінчук, підпис).

Більшість заяв подали фізичні особи, мешканці м. Костопіль. Жителі довколишніх сіл активної участі у розподілі майна жертв Голокосту не брали. За гендерною належністю більшість прохачів – чоловіки. [19]

Пограбування жертв Голокосту у період існування та ліквідації гетто
Одним зі способів отримати цінні речі для селян був обмін одягу й цінностей на продукти харчування, який практикувався майже повсюдно попри встановлені суворі покарання для учасників таких торгових операцій.

Костопільське гетто було поділено на три частини – трудовий табір, основна частина гетто й місце поза огорожею для «привілейованих» євреїв (ремісники, члени юденрату і єврейської поліції та їхні сім’ї). Зважаючи на катастрофічну ситуацію з постачанням продуктів харчування (у костопільському гетто денний раціон робітника становив 200 грамів хліба, а для жінок і дітей – удвічі менше), ця остання група мала найбільше можливостей налагодити нелегальні торгові обміни з місцевим населенням: одяг та цінності в обмін на їжу [20]. Так у євреїв виманювали все, що в них ще залишилося після переселення.

Аналогічна ситуація склалася в Корці та Дубровиці. У Дубровиці гетто створили досить пізно, воно було відкритого типу, без огорожі, режим контролю за периметром цього гетто був послаблений, що суттєво полегшувало бранцям налагодження торгівлі з селянами. Зокрема, місцевим євреям вдавалося торгувати із власником місцевого млина.

Активно заробляла на таких заборонених торгових операціях і допоміжна поліція. «Люди старалися через поліцаїв – передав черевики, а він приніс тобі картоплі трішки, трішки пісного масла, трішки творогу. Загалом як могли», – пригадує Григорій Харваш із Корця [21]. Однак потрібно було мати багато цінних речей, щоб повсякчас діставати їжу. Аврам Анапольський розповів про голод, який охопив корецьке гетто взимку 1941–1942 рр., коли цінні речі у євреїв почали закінчуватися і їжу вже не було на що обмінювати [22]. А. Анапольський у той час був дитиною, і батьки просили його шукати їжу за межами гетто. Дітей у той час активно використовували з цією метою в багатьох гетто Волині. Іноді вони влаштовувалися пастухами до місцевих селян, таємно залишаючи гетто. Вони мали змогу отримати їжу, яку потім щовечора приносили рідним.

Селяни й самі приходили до гетто, щоб обміняти їжу на цінні для них речі. Це було суворо заборонено, проте багатьох не зупиняло. Про нелегальне перебування українських селян на території гетто нам відомо з листування між Корецькою районною управою та місцевою комендатурою допоміжної поліції [23]. Це листування відбувалося на початку вересня 1942 р.,  тобто у період існування другого гетто закритого типу.

У Дубровиці та Корці використання примусової праці євреїв здійснювалося не лише нацистською окупаційною владою, а й місцевими українцями для роботи в полях (збирання картоплі, іншого врожаю тощо) у сільській місцевості, де не було великих підприємств і значної кількості представників німецької адміністрації. «Ми могли ходити на роботу до неєвреїв, в поля, щоб щось заробити, щось поїсти. Ми багато торгували, обмінювали одяг (блузки, сорочки) на їжу. Але скільки ж ти міг мати, щоб міняти», – згадує Фаня Ведро [24].

Іноді міські управи використовували працю євреїв і на благо української громади. Документальні підтвердження того, що це відбувалося у досліджуваних у цій статті містах відсутні, проте збереглися свідчення про використання праці євреїв для ремонту шкіл Млинівською районною управою [25]. Одне з розпоряджень Клеванського гебітскомісаріату також свідчить про те, що євреї періодично виконували примусову працю для селян [26]. Зауважимо, що такі форми економічної взаємодії часто давали жертвам чи не єдиний шанс отримати необхідні продукти харчування.

Черговий сплеск масштабних грабунків майна жертв Голокосту припадає на час ліквідації гетто (літо – осінь 1942 року). Привласнення майна євреїв відбувалося як «легальними» способами через купівлю у міських управ, так і шляхом стихійного пограбування. Преважали саме стихійні грабунки. Зокрема, євреїв Дубровиці вивезли потягом до Сарн. Маня Фельдман згадує про ці події: «У цей час євреї намагалися втекти з потяга, вони вистрибували з вагонів. У них стріляли. Дехто зміг не схопити кулю, але багатьох застрелили. У цей час кілька місцевих жителів пішли до лісу, щоб грабувати євреїв. Вони знали, що євреї тікали з гетто і вони мали з собою якісь коштовності або гроші» [27].

Дуже промовистою у цьому контексті була ліквідація гетто в Корці. Перша акція відбулася 21 травня 1942 р. Залишки відновленого гетто знищили 25 вересня цього ж року (гетто відновили для того, щоб виманити тих жертв, які змогли уникнути першої ліквідаційної акції, обіцяючи їм подальше спокійне існування). Під час першої ліквідаційної акції поблизу с. Козак нацисти розстріляли близько 2500 євреїв. У процесі організації вбивства та ще кілька днів після нього будинки жертв Голокосту нещадно грабували селяни. 16-літня Фаня Ведро вижила тому, що її визнали придатною для роботи. Її маму та інших родичів розстріляли. Повернувшись того дня додому, Фаня знайшла майже порожній будинок. Речі з нього винесла дуже близька їй людина – польська сусідка[28].

Через те, що Фаню пограбували під час першої ліквідаційної акції, їй було важко виживати у другому корецькому гетто. Але це був далеко не єдиний наслідок пограбувань, які позначилися на житті тих, хто зміг уникнути вбивства.  Мисливці за майном не менш ретельно вишукували цінні речі, ніж німці та поліція, які оглядали будинки, щоб виявити євреїв, які переховувалися. Про це свідчить низка спогадів. Чимало свідків зазначали, що їх у домашніх сховках виявили не німці, а саме мисливці за майном. Знайшовши жертв, вони викликали поліцію, гучно кричали про те, що знайшли євреїв тощо [29].

Другий сплеск стихійних пограбувань у Корці стався після остаточної ліквідації гетто 25 вересня. Листування між районною управою та комендатурою поліції засвідчує, що коїлося на території гетто одразу ж після його знищення. Допоміжна поліція не надто охоче йшла на зустріч районній управі, коли та просила зупинити грабіжницькі акції та надати охорону будинків на території вже ліквідованого гетто. Лише після звернення до рівненського гебітскомісара голова районної управи домігся реакції допоміжної поліції [30].

Після масових грабунків наставав час легалізованої реалізації майна євреїв. У фонді Корецької районної управи не збереглися заяви щодо придбання одягу, на відміну від Костопільської. Хоча зі свідчень очевидців зрозуміло, що районна управа накопичила чимало одягу вбитих євреїв. Зокрема, А. Анапольський пригадує, що на подвір’я одного з приміщень управи звозили величезну кількість речей розстріляних у с. Козак євреїв [31].

Виявити документальні свідчення про те, як реалізовували цей одяг не вдалося. Однак збереглася низка заяв щодо придбання будинків убитих жертв, які були у напівзруйнованому стані. Роз’яснення рівненського гебітскомісаріату щодо продажу цих будинків Корецькій районній управі датовано 11 червня 1942 р. [32].

Упродовж червня – серпня до Корецької районної управи надійшли десятки заяв про придбання напівзруйнованих будинків євреїв із метою розібрати їх на будівельні матеріали [33]. Окрім фізичних осіб, тут знову фігурують українські організації. Зокрема, Церковна рада Головної православної парафії у м. Корець просила надати їй необхідні будівельні матеріали для ремонту парафіяльної хати в с. Головниці [34]. Як і в Костополі, виявлено кілька заяв від філії українського культурного товариства «Просвіта», щоправда, не про будівельні матеріали, а щодо отримання речей жертв Голокосту: фортепіано, меблів тощо [35].

Чимало заяв було від допоміжної поліції, судових та інших адміністративних інстанцій, які просили будівельні матеріали та меблі для облаштування своїх робочих приміщень. [36]

У Корці зиск мали  не лише мешканці містечка (як у Костополі), а й чимало жителів довколишніх сіл. Адам Гоцер згадує, що чимало працівників окупаційних органів влади із сіл отримали єврейські будинки в містах [37].

Серед 262 заяв більшість написана від імені фізичних осіб чоловічої статі. [38] Серед українських організацій найактивнішими претендентами у черзі на єврейське майно виявилися філії товариства «Просвіта» та місцеві школи. Саме вони подавали найбільше заяв.

Після ліквідації гетто в Дубровиці та Костополі також укотре відбувся продаж майна жертв Голокосту, за який відповідали тамтешні міські управи. На жаль, заяви на майно жертв у Костополі не збереглися.

26 серпня було ліквідовано дубровицьке гетто. Після цього там знову запрацював «ринок нерухомості». Упродовж серпня – грудня 1942 р. мешканці Дубровиці й довколишніх сіл подали 86 заяв із проханням дозволити їм придбати житлові будинки та ремісничий реманент убитих євреїв.[39]

Здається чи не найбільше виграли від ліквідації гетто ті особи, які просили приміщення для підприємницької діяльності. Для них масове вбивство створило нові можливості для соціальної мобільності у малорозвиненому регіоні, адже місцеве населення майже не мало шансів стати підприємцями, окрім як потіснити своїх єврейських сусідів.

Заяви на придбання рухомого та нерухомого майна, написані одразу після ліквідації гетто або ж масових розстрілів, певною мірою були актом легітимації вбивства. Частина людей цілком могли очікувати на вбивство єврейських сусідів, щоб отримати їхню власність. Тому вони, щонайменше, не мали бажання якимось-чином протидіяти масштабному злочину. Прохачі зазначали в заявах свої адреси, які демонструють, що вони часто мешкали на тих самих вулицях, що і євреї, чиї будинки просили передати у їхню власність. Тобто були сусідами не лише символічно, а й буквально, знали вбитих до подій Голокосту, мешкали з ними поруч упродовж десятиліть.

Виживання жертв поза межами гетто
Чимало євреїв на різних етапах геноциду тікали з гетто, місць розстрілів, напередодні організації масових убивств і переховувалися у своїх сусідів-неєвреїв або ж самостійно в довколишніх лісах чи деінде.

У розкритті цього питання важко дотримуватись чіткої хронологічної послідовності, оскільки основним джерелом інформації є спогади очевидців. Тому, в цьому разі замість хронологічної оповіді зручніше визначити кілька контекстів, в яких висвітлюватимемо економічні мотиви поведінки місцевого населення, а саме: прийняття від євреїв речей на зберігання; використання праці євреїв в обмін на їжу та/чи притулок; порятунок за гроші, участь у полюваннях на євреїв в обмін за винагороду. Розглянемо кожен із контекстів детальніше.

Чимало жертв Голокосту, зважаючи на пограбування та повсякчасні контрибуції, які на них накладала окупаційна влада, перед переселенням до гетто передавали свої речі на зберігання сусідам. Якщо комусь із них вдавалося уникнути смерті й утекти з гетто, їхнє виживання залежало від того, чи погодяться сусіди повернути майно. Фаня Ведро розповіла, що її батьки залишили сусідці кілька речей на зберігання перед переїздом до корецького гетто. Коли відбулася акція 25 вересня 1942 р., Фаня змогла втекти. Вона не знала куди їй податися, і вирішила піти за своїми речами до сусідки. Остання повернула їй кілька цінних речей, що згодом допомогли Фані оплатити своє харчування і переховування[40].

Однак далеко не всі поводилися так благородно, як сусідка Фані. Натан Скалецький, який також уникнув розправи під час ліквідації корецького гетто, розповідає, як мало не загинув через свого сусіда, якому залишив на зберігання багато речей[41].

Схожі історії розповідають євреї, які після втечі переховувалися у сільській місцевості. Вони стикалися з низкою проблем, найбільшими серед яких були потреби в їжі та прихистку. І одне, і друге вони могли виторгувати у селян за цінні речі. Навіть Праведники народів світу, які допомагали без матеріальної винагороди, потребували ресурсів, щоб прогодувати тих, кого рятували. Про це розповіли Праведники Юлія Ракович і Максим Ващишин, батьки яких допомогли вижити кільком євреям у сільській місцевості поблизу Дубровиці [42].

Часто люди наважувалися допомагати євреям в обмін на матеріальну винагороду. Польський історик Ян Грабовскі, досліджуючи це явище на окупованих польських територіях, висновував: порятунок за гроші завжди був дуже ненадійним і суттєво знижував шанси жертв на виживання. Ідеться про особливий тип поведінки сусідів євреїв: перетворення порятунку на бізнес. За першої ж загрози або коли кошти у євреїв закінчувалися, такі «рятівники» залишали жертв напризволяще [43]. Якщо ж вони дотримувалися своїх попередньо узгоджених обов’язків і не змінювали умови «контракту» в односторонньому порядку, це могло навіть допомогти жертвам вижити.

Дослідник Іцхак Цукерман [44] поділяє людей, які допомагали за гроші, на кілька категорій: тих, хто продовжував допомагати, навіть коли фінансові ресурси жертв вичерпалися; тих, хто утримував євреїв до того моменту, поки вони платили, і зрештою змушували їх піти; тих, які переховували євреїв доки ті мали гроші, а згодом здавали їх окупаційній владі (часто з метою заробити «наостанок» ще й на винагороді) [45]. До цього переліку потрібно додати ще одну категорію рятівників за гроші, які грабували жертв і власноруч вбивали їх, аби уникнути незручних питань з боку представників окупаційної влади.

Адам Гоцер згадує про селян, які перетворили порятунок на спосіб викачування всіх можливих цінних речей, які ще залишалися у втікачів після ліквідації другого корецького гетто[46]. Григорій Харваш розповідає про переховування у селян неначе про ринок послуг, де потрібно було зважати на свої фінансові можливості: «Гроші закінчувалися, і ми почали шукати або партизан, або ж інше місце, щоб дешевше було. І знайшли. Це ми були в Круглику, в селі, а там дальше звідти є село Юзефувка. І ми туди переїхали» [47]. Спочатку його разом з ще одним євреєм за гроші переховувала полька, пізніше – українські селяни. Тобто люди все ж таки простягали руку допомоги і давали хоч якийсь шанс вижити.

У багатьох євреїв після ліквідації гетто не залишилося нічого. Тож вони могли запропонувати лише свої вміння. «Частина людей ходили в сади та городи і крали помідори, картоплю, інші речі. Ми з сестрою так не робили. Але оскільки ми вміли вишивати, то ходили по будинках і просилися на роботу. За річкою ми були вже далеко від німців. Ми доглядали за дітьми, вишивали, прибирали, доглядали за худобою», – розповідає Рашель Рубін про виживання у сільській місцевості поблизу Корця [48]. Клара Гармель, переховуючись тут само, працювала наймичкою в українців і поляків. Вона змінила понад десять господарів і, зрештою, одружилася зі старшим чоловіком, удавши з себе українку. Так вона змогла пережити окупаційний період [49].

Описані вище випадки економічної взаємодії із місцевим населенням допомагали євреям вижити. Зовсім іншу ситуацію окреслили у своїх спогадах жертви Голокосту, які переховувалися поблизу Степаня (гебіт «Костопіль»). Шмуль Танцман і Гаррі Магід переповідають одну й ту саму історію: як представники Української повстанської армії у 1943 р. виманили з лісів єврейських ремісників, що переховувались. УПА потребувала лікарів, дантистів, чоботарів, шевців. Тому вони запропонували євреям, які мали такі навички, їжу і притулок в обмін на їхні послуги. Як зазначають свідки, із наближенням радянської армії у 1944 р. члени УПА розстріляли всіх цих євреїв. Схожу історію розповідає Віра Щетінкова, котра також переховувалася у лісах поблизу Степаня[50].

Найбільш цинічними були  мисливці на євреїв, які виявляли євреїв з метою отримання будь-якої вигоди. Нацистська окупаційна влада заохочувала таку поведінку. У сільській місцевості німецьких солдатів і жандармів майже не було. Тому очима та руками режиму тут ставали представники допоміжної поліції і сільські старости. Якщо хтось виявляв євреїв, які переховувалися, він повідомляв про це сільського старосту, той – допоміжну поліцію, а вона вже або власноруч чинила розправу, або ж залучала до цього німецьких жандармів. Однак селяни подеколи й самі вбивали євреїв, щоб не ділитися їхнім майном із поліцейськими або жандармами. Так само чинили поліцейські, не повідомляючи німецьку жандармерію. Якщо ж селяни хотіли отримати винагороду, бо в жертви нічого цінного не було, – вони повідомляли поліцію чи старосту. За це давали кілограм солі, спиртне або пальне.

Аврам Анапольський, який перебував в українській сім’ї, що простягнула йому руку допомоги, пригадує таке: «Ми нагрілися, і нам сказали, щоб тут у селах не з’являтися тому, що в кожному селі є поліцейські, старости і є уповноважений комендатури, який молоко збирає. І на кожній огорожі було написано: хто заховає жида чи допоможе жиду, буде розстріляна вся сім’я, а будинок спалений. Хто допоможе здати жида місцевій владі – отримає пуд солі, дойчмарки і корову»[51].

Маня Фельдман, розповідаючи про ліквідацію дубровицького гетто, зазначає: «У час, коли євреїв вели до залізничної станції близько двох кілометрів, вони тікали. У полях пастухи ловили їх, інші місцеві мешканці також ловили євреїв та повертали їх німцям. І німці давали їм трохи цукру та солі як винагороду. Вони оголошували, що за кожного єврея, якого доставлять, буде отримана винагорода»[52].

Чимало можливостей отримати вигоду від полювання на євреїв серед місцевого населення мали службовці допоміжної поліції. Очевидці часто зазначають про матеріальний мотив їхньої діяльності. Іноді поліцейські дуже легко піддавалися спокусі отримати хабар. Траплялося, що межа між мисливцями та рятівниками проходила в межах родини. Віра Щетінкова розповідає про таку ситуацію: одна сім’я дала їй прихисток і пообіцяла переховувати, а племінник господаря, виявивши її сховок, намагався розстріляти єврейку. Вірі вдалося відкупитися золотою монетою[53].

Із наближенням радянської армії почала змінюватися поведінка частини селян. Едіт Кімельман зазначає, що тоді також відігравав роль матеріальний чинник. «Це було дуже близько до росіян, які наближалися до цієї території. Партизани могли захоплювати цілі території та містечка. Настрої змінилися у той час. Тепер до нас ставилися добре. Коли партизани прийшли б, українці могли б їм сказати, що вони рятують євреїв. І вони були б нагороджені за це. Тепер ми були цінним товаром. І селяни не хотіли нас відпускати. Вони сказали: “Ні, ні, залишайтеся”», – розповідає Едіт про свій досвід переховування наприкінці війни у сільській місцевості українського Полісся[54]. Важко зробити висновок, наскільки масовою була ця тенденція у зміні ставлення населення Волині до євреїв. Маємо лише окремі свідчення про це.

Висновки
Більшість євреїв на теренах Західної Волині у період Другої світової війни загинули в малих містечках, таких як Дубровиця, Корець і Костопіль. Окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення німців, пограбування жертв тут було засобом легітимації геноциду серед місцевого населення, заохоченням його до колаборації.

Під час існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці місцеве населення (передусім селяни) активно долучилися до нерівноцінних торгових обмінів із єврейськими бранцями. На етапі ліквідації гетто в усіх трьох містечках відбувалися стихійні пограбування будинків убитих євреїв. Після винищувальних акцій щоразу розпочиналася торгівля єврейським майном (зокрема одягом, меблями та нерухомістю.)

Євреям вдавалося тікати з гетто чи місць розстрілів і деякий час переховуватися десь поблизу. У цьому випадку їхня доля залежала від ставлення місцевого населення. Як засвідчують спогади жертв Голокосту, значна частина українських і польських селян вибудовували різноманітні моделі взаємодії з жертвами Голокосту, керуючись матеріальними стимулами. В одних випадках це допомагало жертвам вижити (допомога в обмін на цінні речі, вимінювання їжі тощо), в інших – призводило до катастрофи. Хай там як, а «праведна» поведінка зустрічалася значно рідше, аніж та, що була мотивована економічним зиском.

Через пограбування євреї втрачали речі, які можна було обміняти на їжу чи заплатити за переховування. Не маючи елементарних засобів виживання, вони помирали від холоду і хвороб. Євреїв убивали з метою грабунку, видавали нацистській окупаційній владі за винагороду тощо. Але найголовніше те, що можливість отримати вигоду від масового вбивства закладала підвалини легітимації злочину серед місцевих мешканців. Це призводило до формування мовчазної колективної згоди про те, що євреям більше немає місця в житті спільнот.

Люди, що хотіли заволодіти майном євреїв, мали різні мотиви. Хтось діяв у такий спосіб від безвиході, а хтось покращував матеріальні статки через службове становище (поліція, працівники міських управ тощо). Однак їхня поведінка зазвичай суттєво знижувала шанси жертв на виживання.

Цей текст є скороченим варіантом статті, що була вперше опублікована у журналі Місто: історія, культура, суспільство. №9 (2). 2020. С. 46–87. У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Петро Долганов 

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.