Борис Забарко — Нові книги про Голокост в Україні для закордонної аудиторії

Останні соціологічні опитування показали, що понад 30 відсотків європейців і більш ніж 50 відсотків населення Землі нічого не знають про Голокост.

До 75-річчя закінчення Голокосту (Катастрофи, Шоа) та Великої Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в Європі д-р Борис Забарко, який пережив Голокост в Шаргородському гетто (Вінницька область), голова Всеукраїнської асоціації євреїв — колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів, керівник науково-просвітницького центру «Пам'ять Катастрофи», підготував і видав для західного світу англійською та німецькою мовами нові книги спогадів жертв останнього покоління тих, кому вдалося дивом вижити на окупованій нацистами території України в 1941–1944 рр. і для кого все життя було боротьбою з наслідками Катастрофи: двотомник «Life in the Shadow of Death: Recent Memories About the Holocaust in Ukraine. Testimonies and Documents». — Vols. 1-2. — Melitopol, 2019. — 1242 p. («Життя в тіні смерті. Недавні спогади про Голокост в Україні. Свідчення і документи». — Кн. 1-2. — Мелітополь, 2019. — 1242 с.) і спільно з німецькими колегами й друзями з Кельна Маргрет і Вернером Мюллерами фундаментальну книгу «Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine. Zeugnisse von Überlebenden». — Berlin, 2019. — 1100 S. («Життя і смерть в епоху Голокосту в Україні. Свідчення тих, хто вижив». — Берлін, 2019. — 1100 с.)

Вони є продовженням і розвитком раніше виданих ним у Німеччині й Великобританії книг: «Nur wir haben überlebt. Holocaust in der Ukraine. Zeugnisse und Dokumente». — Köln, 2004. — 478 S.; 2016. — 576 S. («Вижили тільки ми: свідчення й документи». — Кельн, 2004. — 478 с.; 2016. — 576 с.) та Англії «Holocaust in the Ukraine». — London-Portland, 2005. — 394 р. («Голокост в Україні». — Лондон-Портленд, 2005. — 394 с.).

На відміну від цих видань, які стали бібліографічною рідкістю, в нових книгах спогади свідків Голокосту, взяті й перекладені з 6 томів серії «Голокост в Україні. 1941–1944»: «Живыми остались только мы» (Живими залишилися тільки ми). — Київ, 1999/2000. — 578 с.; «Жизнь и смерть в эпоху Холокоста. Свидетельства и документы» (Життя і смерть в епоху Голокосту. Свідчення й документи). — Кн. 1–3. — Київ, 2006–2008. — 1855 с.; «Мы хотели жить. Свидетельства и документы» (Ми хотіли жити. Свідчення й документи). — Кн.1–2. — Київ, 2013–2014. — 1384 с., охоплюють всю територію України, всі зони окупації (Райхскомісаріат Україна, дистрикт Галичина, т. зв. військова зона, Трансністрія, Закарпаття й Крим) і розташовані в хронологічному порядку.

У структурі книг вирізняється ґрунтовний науковий апарат, який становить майже четверту частину загального обсягу праць. Він складається з детальних фактологічних приміток до основного тексту, споряджених посиланнями на наукову й документальну базу, бібліографії літератури різними мовами, географічних карт і покажчика, таблиць, глосарія та іншого науково-довідкового матеріалу, що полегшують читачеві орієнтацію в інформації, яка стосується тієї чи іншої місцевості, часу, імені або події, даючи змогу отримати повнішу й правдивішу інформацію про Голокост в Україні. З огляду на те, що книги розраховані на закордонного читача, вступні статті до них написали відомі в науковому світі науковці д-р Дітер Поль (Німеччина), д-р Карел Беркгофф (Нідерланди) і д-р Мартін Дін (США).

Призначення книг — розповісти про трагедію й опір українського єврейства в роки війни й Голокосту, як частини світового єврейства й української спільноти, про нелюдські страждання, муки й життя простих людей, що були приречені на загибель, але чинили опір, боролися за своє існування, зберегли людську подобу й перемогли смерть.

Ті, хто вижили в Голокості, після тривалого вимушеного мовчання (не тільки тому, що не змогли перенести страшне минуле, переступити через його безодню, а ще й тому, що держава, яка залишила їх сам на сам із нацистами, не мала потреби в їхній правді) розповіли власну історію, описали насамперед особистий досвід. Вони розповіли про себе, про свої родини й друзів, про довоєнне єврейське життя, яке нацисти зруйнували, про своїх рятівників, про байдужих і про вбивць та їхніх помічників, про добро й зло, гріх і вину, ненависть і взаємодопомогу, підлість і всепрощення, розпач і надію, ницість і героїзм, злочин і кару, розчарування й віру, страждання й рішучість вижити всупереч усьому.

Свідчення людей, які пройшли через «долину смертної темряви» і вціліли в Голокості в багатостраждальній країні, яка втратила 1,5 мільйона своїх чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку тільки тому, що вони народилися євреями, дають змогу на особистісному рівні, на прикладах індивідуальних доль жертв показати надзвичайно широку панораму тотального знищення євреїв, назвати й зберегти в пам'яті та історії ті місця кривавих розправ в Україні, де здійснювався геноцид євреїв і про які мало хто дотепер знав і чув. Як не знав і про шляхетних людей-неєвреїв, які в морі ненависті, байдужості й бездушності, робили все можливе для допомоги й порятунку своїх побратимів, що виявилися ізгоями на своїй батьківщині.

У книгах наведено спогади про те, як вони в умовах терору й репресій нацистів та їхніх прибічників, часто ризикуючи власним життям і життям своїх близьких, приходили на допомогу євреям, проявляли співчуття й доброту, запобігали єврейським погромам, повідомляли про загрозу розстрілів, попереджали євреїв, які втекли з гетто та поневірялися по селах, якою дорогою слід йти, переправляли в партизанські загони й у ті нечисленні райони Трансністрії, де становище євреїв було якийсь час дещо безпечнішим, приносили їжу в гетто, виготовляли для них фальшиві документи, ховали євреїв у своїх будинках тощо.

Мабуть, вперше деякі свідки кажуть про «хороших німців», які не були ворожі до євреїв, іноді навіть були доброзичливі до них. Не всі німці брали участь в актах жорстокості. Чимало було випадків (і про це можна прочитати в книгах), коли вони, залишившись вірними шляхетним ідеалам людяності, допомагали й рятували євреїв.

Автори спогадів не оминають і складні, болючі питання співпраці певної частини українського суспільства з нацистами, колаборації та антиєврейських настроїв і акцій агресивних націоналістів, які хотіли, як зазначає відомий український історик Ярослав Грицак, «бачити майбутню українську країну як країну Judenfrei, без євреїв» (Ярослав Грицак. «Чи УПА брала участь у погромах, а чи допомагала рятувати євреїв?». — Український журнал. — 10/2009).

...Картину взаємин між окупантами-союзниками (німецькими й румунськими в Трансністрії), місцевими українськими євреями і євреями, депортованими в Україну з Бессарабії, Буковини, Румунії та інших територій, та неєвреями ​​свідки представляють набагато повніше й складніше, ніж це відбито в офіційній історіографії й навіть у тих спогадах, які з'являлися до епохи гласності в нас і за кордоном.

Лише останнім часом не тільки смерть (несправедливість, нелюдськість, жах і звірства злочинців, антисемітські настрої, акти насильства співучасників-колабораціоністів, а також байдужість неєвреїв, які їх не вбивали, але й не допомагали в період Голокосту), а й життя (акти гуманізму й прихованого альтруїзму євреїв, заборонена допомога й взаємна підтримка з високим ступенем ризику, боротьба за виживання на окупованій ворогами території, які були прикладами активного опору політиці нацистів, хоч і без застосування зброї, але також і збройного — повстання в гетто й участь у партизанській боротьбі) дійшли до нас завдяки насамперед свідченням людей, які змогли вижити і правду яких ми в змозі почути й прочитати в запропонованих книгах. Історії жаху й історії допомоги були невіддільними аспектами тієї складної реальності й належать до детального опису європейського єврейського досвіду.

У книгах наведено спогади різних людей, що живуть сьогодні далеко одне від одного (у великих і малих містах, містечках, селах і країнах, зокрема в Австралії, Білорусі, Німеччині, Ізраїлі, Росії, США та Україні), але які під час війни й окупації були в одному і тому самому місці, в один і той самий час. Вони передають історію живою, правдивою, такою, якою вона була пережита й закарбувалася в пам'яті. Вони доносять до читачів щось вкрай необхідне, недоступне ніяким іншим чином. І як кожен по-своєму розповідає про одну й ту саму історичну подію, про той відтинок своєї долі, який в основному пов'язаний із переслідуваннями й геноцидом, з тим часом, коли смерть була нормою, а життя — дивом, реальні факти тут зазвичай не спотворюються, але подробиці, деталі, логіка подій, акценти, цифрові дані можуть найчастіше відрізнятися. І залежить це, крім усього іншого, від особистості людини, її виховання, системи цінностей, інтелекту, кругозору тощо. У кожного з них — своя історія. Але вражає нас те, що в пам'яті, проте на передній план виступають подібності. Вона стає колективною пам'яттю, народною пам'яттю. Історії, що їх розповідає вціліла людина, — це її пам'ять та інтерпретація подій її особистого руйнівного минулого. Водночас вони представляють колективний досвід, викладають загальні спогади про фізичні й емоційні страждання й муки, про нескінченну жорстокість і насильство, боротьбу за виживання. Ці тексти не редаговано.

За свідченням в'язнів концтаборів і гетто, ті, хто були в нацистській неволі, мріяли вижити, — не тільки підкоряючись інстинкту самозбереження, а ще й тому, що хотіли розповісти про те, що їм довелося пережити. Вони хотіли, щоб їхній особистий досвід завадив повторенню чогось подібного в майбутньому.

Однак була ще одна причина: вони прагнули розповісти про пережиті трагічні дні, закріпити в пам'яті кожен шматочок життя, хоч яким нестерпним, болісним був спогад, щоб ті не розчинилися в забутті.

Зі спогадів Юлії Пензюр-Векслер (1936 р.), дитинство якої після розстрілу всієї її сім'ї пройшло в маленькому селі Тирлівка Вінницької області, «на горищах, в ярах, в ямах, в покинутій каплиці за селом, серед чагарників і могил сільського цвинтаря»:

«Минуле застигло в мені. Я з ним не розлучаюся. Тому що в мене є свій Бабин Яр. Він був у моєму дитинстві, він залишиться зі мною до кінця моїх днів. Своїм дітям я заповідаю, щоб пам'ятали... Все, що я можу зробити для збереження пам'яті про своїх загиблих рідних, — це розповісти про них, повторити їхні імена у своїх дітях й онуках. Моя сім'я, мої рідні — це біографія всього єврейського народу. Все це дуже трагічно, тому що пройшло через війну, геноцид й антисемітизм. Про це треба пам'ятати — “це наша з тобою біографія”». (Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine, S. 413–416).

Лідія Сліпченко (1915 р.), яка дивом врятувалася в Одесі й навколишніх селах, закінчує свої спогади «Правда про неправдоподібне» словами: «Часом, мені здається, що те, що я описала тут "кров'ю свого серця", може здатися читачеві давно відомим, набридлим. А потім я заспокоюю себе тим, що є теми в історії країни й народу, які залишаться завжди незабутніми. До них треба повертатися знову й знову, хоча б для того, щоб те, що відбулося, ніколи більше не повторювалося. Адже повертаються весь час до теми війни, під час якої на полях битви гинули мільйони людей. У моєму випадку не було битви в повному розумінні цього слова, скоріше, це була бійня, щось страшне й водночас принизливе, що назавжди закарбувалося в моїй пам'яті й відтиснулося в душі. Мені здається, що якщо я висловлю це, передам людям, то частково скину страшний тягар спогадів, який несла стільки років і якого, може бути, хоч трохи позбудуся під кінець свого життя» (Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine,  S. 809–810; Life in the Shadow of Death. — Vol. 1. — Pp. 96–97).

Йосеф Рецептор (1904 р.), розповідаючи про трагедію в Луцьку, де нацисти та їхні підсобники 20–23 серпня 1942 року розстріляли його сім'ю та 17 500 євреїв, відзначав: «Хто викладе їхню жахливу трагедію в словах? ... Хто нагадає світу про велику несправедливість і втрати, які ми, євреї, понесли, щоб задовольнити чудовисько гітлерівської Німеччини? Хто нагадає світу, що не тільки німецькі кати та їхні помічники були відповідальні за нашу велику катастрофу — вони чинили вбивства, — а й лідери держав і релігійні діячі, які знали, що невинні люди гинули, і не піднесли свій голос протесту, який міг зменшити кількість жертв. І хто нагадає світу, що глибоко вкорінений і все ще спокійно сприйманий антисемітизм, ненависть до євреїв поколіннями вели до погромів і масових вбивств? Поки ми живі, це залишиться нашим священним обов'язком. Ми повинні передати цей борг нашим дітям, щоб ця пам'ять передавалася з покоління в покоління. Це було б найбільше бажання наших мучеників у той момент, коли вони проливали свою кров і втрачали життя». (Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine. — S.124–125; Life in the Shadow of Death. — Vol. 1. — Pp. 96–97).

Вони хочуть залишити свідчення, виступаючи від імені тих, хто залишився німою жертвою. Прагнення зберегти пам'ять про минуле — це ще й акт опору сучасним антисемітам, неонацистам і ревізіоністам Голокосту, які, заперечуючи й спотворюючи пам'ять жертв Катастрофи, намагаються ігнорувати незаперечний і доведений факт його існування.

Важливість і цінність цих спогадів росте з кожним днем. Адже скоро в нас вже не буде можливості спілкуватися з живими свідками того часу, знання яких можуть допомогти в заповненні все ще наявних прогалин недалекої історії. А там, де на місці фактів — пустка, там застигає думка і відкриваються лазівки для нечистих домислів, для спотворень і фальсифікації. На жаль, спостерігається закономірність: що менше залишається очевидців і жертв Голокосту, то більше виникає його заперечувачів.

В ситуації, коли знищено сліди злочинів і свідків, відсутні правдиві документальні матеріали й закрито ще багато архівних фондів, які стосуються Катастрофи, свідчення жертв нацизму — незамінне джерело. І ніякі архіви, фільми або книги з історії не можуть передати їхнього болісного досвіду настільки ефективно, як їхні особисті розповіді.

«Саме їхні розпачливі спогади й історії, — підкреслював президент Ізраїлю Шимон Перес, — є запорукою того, що ніхто не зможе спотворити історію, не зможе заперечити правду про Катастрофу. Голоси тих, що вижили, зберігають живу пам'ять про жертви Голокосту й не дозволять стерти з історії темні сторінки минулого. Голоси вцілілих в Голокості об'єднують наш колективний розум. Саме завдяки їм ми пам'ятаємо невинні жертви. Їхні історії допомагають нам пам'ятати. І ніколи не забувати. Ні сьогодні, ні надалі».

Така інформація набуває особливого значення у світлі небезпеки, що походить від дедалі більшого поширення неонацистської, антисемітської літератури, спрямованої на применшення Катастрофи й навіть повне її заперечення, на відбілення націонал-соціалізму та антисемітизму від їхньої вини й відповідальності за геноцид єврейського народу.

Щоб розвіяти недовіру до Голокосту, який є проявом і посиленням антисемітизму й пов'язаного з ним упередження й образою жертв та їхніх нащадків, потрібні вагомі докази й насамперед свідчення та спогади очевидців й учасників тих подій. Олена Щербова (1930 р.), що дивом вижила в пеклі гетто й Дробицького яру (Харків), зазначає: «Те, що реально відбувалося, можуть знати й розповісти тільки очевидці. Нормальна людина не може навіть уявити собі, до чого може дійти звірство людське, ім'я якого фашизм». (Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine. — S. 1028).

Хоча ці книги написали євреї, вони не тільки для єврейських читачів. Ці спогади є прямим викликом будь-якій расовій, релігійній та етнічній ненависті — минулій і теперішній, — показуючи, що стається, коли порушують права людини й ніхто не підносить голос на її захист. Книги не кличуть до помсти й ненависті.  («Ненависть принизлива, а відплата ганебна. Вони самі по собі є гріховними» — Елі Візель). Вони (спогади й пам'ять) застерігають і проповідують надію. Інакше, можливо, не було б цих книг, які, сподіваємося, будуть вмуровані в загальну будівлю людської історії.

Сьогодні, коли різко піднялася хвиля ксенофобії, антисемітизму з застосуванням насильства й ненависті, надто в країнах Заходу, коли, за словами канцлера ФРН Ангели Меркель, «антисемітські й націоналістичні настрої знову набирають популярності й стають звичайним явищем», коли «Голокост згасає в пам'яті» (The New York Times) або заперечується, а свідків трагічного минулого залишається все менше й менше, збереження пам'яті про Голокост, правдиве дослідження його історії і його важливих уроків для всього людства, передання його новим поколінням як ніколи важливе й актуальне.

Про авторів-редакторів книг

Д-р Борис Забарко (1935) — заслужений діяч науки й техніки України, лауреат премії Національної академії наук України, премії європейської організації «Бней Брит» «In Recognition for immortalizing the Holocaust tragical memory» («На знак визнання за увічнення трагічної пам'яті Голокосту»), автор понад 250 книг і статей, опублікованих в Австрії, Великобританії, Угорщині, Німеччині, Ізраїлі, Росії, США, Україні.

Вернер Мюллер (1936) і Маргрет Мюллер (1939) — волонтери німецької доброчинної організації допомоги колишнім в'язням націонал-соціалістських концтаборів і гетто — з 1994 року листувалися з поляками, що вижили в концтаборах, а з 1996 року проводили зустрічі з євреями, що вижили в концтаборах і гетто в Польщі, Білорусі та Україні. Вернер Мюллер — автор книги «Aus dem Feuer gerissen. Die Geschichte des Pjotr ​​Ruwinowitsch Rabzewitsch aus den Ghetto Pinsk, 2001» (Вихоплений із вогню. Історія Петра Рувиновича Рабцевича з Пінського гетто, 2001) і статті «Sonderführer Günter Krüll» (Зондерфюрер Гюнтер Крюль) у виданні «Zivilcourage» (Громадянська мужність, ред. В. Ветте, 2004)

Первісно опубліковано російською мовою @ vaadua.org

Переклав з російської В. Старко.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.