Виступ президента Фонду сприяння демократії Карла Ґершмана на Київському єврейському форумі
[Примітка редакції: Понад 500 лідерів з Ізраїлю, США, Європи та України взяли участь у роботі першого Київського єврейського форуму, який відбувся в столиці України 5–7 травня 2019 року. Карл Ґершман, президент Національного фонду сприяння демократії (National Endowment for Democracy), виступив з основною промовою на цьому важливому заході, що його було зорганізовано та проведено в партнерстві з Єврейською конфедерацією України, Світовим єврейським конгресом, «Українсько-єврейською зустріччю» та іншими впливовими міжнародними організаціями. Відповідно до місії UJE сприяти українсько-єврейському діалогу, ми відтворюємо виступ К. Ґершмана, який спершу з’явився на вебсайті Фонду сприяння демократії. Його передруковано з дозволу цієї організації.]
Демократична Україна та боротьба проти антисемітизму
Я хочу подякувати Борисові Ложкіну та Єврейській конфедерації України за запрошення виступити сьогодні перед вами. Цей форум проводиться рівно через п’ять років після конференції «Мислимо разом», яку Тім Снайдер та Леон Візельтір організували тут, у Києві, після того, як відбулася Революція гідності, а Росія анексувала Крим й вдерлася на Донбас. Це був історичний момент, і мені випала честь взяти участь у цій важливій демонстрації солідарності з Україною.
Я сказав у своєму виступі на тій конференції, що Євромайдан, революція 2014 року, — це частина «процесу, завдяки якому Україна стає демократичною та об'єднаною нацією». Я знав, що перед Україною стоять надзвичайні виклики, бо їй довелося захищатися від російської агресії, одночасно реформуючи корумповану систему, яка загрузла в уламках радянського тоталітаризму. Було зовсім не очевидно, що Україна зможе вижити, не кажучи вже про перемогу. Але ми всі тоді сильно вірили, що Україна зможе досягти успіху, особливо після героїчної боротьби на Майдані.
Знак надії на майбутнє з’явився звідти, звідки його не очікували, і сталося це після того, як Путін розпочав злісну наклепницьку кампанію, закидаючи, що українська революція — це не більше, ніж «розгул реакційних, націоналістичних та антисемітських сил». Група з понад двох десятків «євреїв — громадян України», як вони гордо назвалися, написала відкритого листа Путіну, в якому звинуватила його в поширенні «брехні та наклепу». Навіть наймаргінальніші націоналістичні групи, за їхніми словами, «не дозволяють собі демонструвати антисемітизм», бо вони «знаходяться під жорстким контролем громадянського суспільства та нової влади України, чого не скажеш про російських неонацистів, які заохочуються Вашими спецслужбами». Єдина загроза стабільності України, написали вони Путіну, «виходить від російської влади, тобто — від Вас». Лист завершується «наполегливим» проханням до Путіна «не дестабілізувати ситуацію в нашій країні і залишити спроби дискредитувати нову українську владу».
Ті, хто підписав відкритого листа, не стверджували, що говорять від імені всіх євреїв України. Українські євреї мали різні погляди на поточну ситуацію, казали вони, «але ми живемо в демократичній державі і можемо дозволити собі мати різні думки». Вони додали, що «з новим урядом у нас складається повне взаєморозуміння, налагоджується робоча співпраця».
Відкритий лист до Путіна від українських євреїв став, по суті, підтвердженням нової демократії України. Їхній голос мав особливу вагу й достовірність, бо вони говорили від імені меншості, яка постраждала в минулому й не могла піддаватися жодним ілюзіям чи приймати бажане за дійсне стосовно загрозу екстремізму й антисемітизму. Якщо вони були впевнені, що Україна на правильному шляху, то так воно, скоріше за все, й було.
Озираючись на останні п’ять років, ми також можемо тепер сказати, що вони мали рацію. Україна все ще перебуває в процесі складного демократичного перетворення, але за такий короткий час вона подолала навдивовижу довгий шлях на різних фронтах. Як зазначив Олександр Мотиль, за п’ять років президентства Петра Порошенка Україна створила армію, дала відсіч росіянам та їхнім посіпакам і зупинила їх, зреформувала поліцію та банківський сектор, стабілізувала валюту, раціоналізувала ціни на енергоносії, передала повноваження та ресурси місцевій владі, здобула автокефалію для Православної церкви України, поглибила політичні й економічні зв’язки з Заходом, допомогла зберегти єдність ЄС та США щодо продовження санкцій проти Росії. Все це відбулося без будь-яких відступів від демократії та ліберальних прав і свобод, як це відбувалося в інших країнах регіону. Громадянське суспільство та незалежні засоби масової інформації залишаються сильними, і разом з 14 міжнародними місіями та майже 100 тисячами місцевих спостерігачів вони допомогли забезпечити мирне, вільне й чесне проведення останніх президентських виборів.
Самі ж вибори стали символом надзвичайного прогресу України як демократії. Кандидат від крайньої правої партії «Свобода» здобув лише 1,6% голосів у першому турі, що підтвердило слова підписантів листа до Путіна про обмежений вплив радикальних націоналістичних груп. Президент Порошенко оперативно й гідно визнав свою поразку, показавши світові модель демократичної цивілізованості й стриманості на відміну від розбійного авторитаризму Путіна. І переконлива перемога Володимира Зеленського була надзвичайною на стількох різних рівнях, що змусила його сказати знамениті й доречні слова: «Усім країнам колишнього Радянського Союзу: подивіться на нас, все можливо». Те, що єврейське походження Зеленського зіграло «нульову роль» у виборах, на думку дослідника Голокосту з Дніпра Ігоря Щупака, стало ненавмисним, а проте дошкульним докором Путіну.
Зараз Україна є єдиною країною за межами Ізраїлю, де і президент, і прем'єр-міністр євреї, і за однією оцінкою, а саме згідно з останнім опитуванням Дослідницького центру Пью, рівень антисемітських настроїв в Україні є одним із найнижчих у регіоні. Ніхто не міг передбачити такого поступу. Це не підстава для самозаспокоєння, і я знаю, що проблеми меншин зберігаються в цій країні, як і деінде. Як колись сказав американський аболіціоніст Венделл Філліпс, «вічна пильність — ціна свободи». Та все ж демократичні зміни, які відбулися в Україні, — це бажаний і важливий поступ, надто в час, коли демократія у світі в найбільшій небезпеці з часу закінчення холодної війни.
Як влучно сказано в Празькому заклику до демократичного оновлення, що його підписали понад 300 публічних інтелектуалів і демократичних активістів, «ліберальна демократія під загрозою, і всі, хто дорожить нею, повинні стати на її захист». Ця криза проявляється по-різному: через відродження й піднесення авторитарних держав, як-от Росії та Китаю; регрес таких колишніх демократій, як Філіппіни, Таїланд, Туреччина, Венесуела й Угорщина; зростання неліберального націоналізму й популізму в багатьох усталених демократіях; поширене послаблення віри в демократичні цінності та ефективність демократичних інститутів.
Позаяк стан безпеки євреїв часто сприймається як барометр для вимірювання стабільності й добробуту країни чи, ширше, світу, не дивно, що ця криза демократії супроводжується наростанням антисемітизму в Європі й усьому світі. У вересні минулого року рабин лорд Джонатан Сакс заявив на дебатах із приводу антисемітизму в британській Палаті лордів, що антисемітизм стає небезпечним, коли трапляються три речі: коли він переходить із політичних маргінесів до мейнстріму партії та її керівництва, коли ця партія бачить, що це не зменшило її популярності серед широкої громадськості, і коли тих, хто підіймається з протестом, поливають за це брудом і знущаються з них. «Я ніколи не думав, що побачу це за свого життя, — сказав Дж. Сакс, — однак зараз усі три ці фактори існують у Британії».
Він назвав антисемітизм «найстарішою ненавистю у світі», заявивши, що його «найважче перемогти з усіх видів ненависті, бо він мутує, як вірус». Виступаючи на цю тему в Європейському парламенті 2016 року, він пояснив, що протягом історії «люди прагнули виправдати антисемітизм…, звертаючись до найвищого авторитету, наявного в культурі. В середньовіччі це була релігія. Тож у нас був релігійний антиюдаїзм. В Європі після Просвітництва це була наука. Тому в нас була ... нацистська ідеологія, соціальний дарвінізм і так зване наукове вивчення раси. Сьогодні найвищим джерелом авторитету у всьому світі є права людини. Ось чому Ізраїль — єдину повноправну чинну демократію на Близькому Сході з вільною пресою та незалежною судовою владою — регулярно звинувачують у п’яти смертних гріхах проти прав людини: расизмі, апартеїді, злочинах проти людяності, етнічних чистках та спробах геноциду».
Прикладом цієї жахливої ситуації є те, що 18 березня на засіданні Раді ООН з прав людини Ізраїль зазнав звинувачень у семи упереджених доповідях та п'ятьох неприхильних резолюціях. Раді ООН нічого не представили щодо жодної іншої країни світу — Алжиру, де місяцем раніше почалися протести, що зрештою привели до скинення корумпованого й репресивного режиму Бутефліки; Китаю, де в концентраційних таборах утримують понад 1,5 млн мусульман-уйгурів, а пекінський режим здійснює в Тибеті те, що Його Святість Далай-лама назвав «культурним геноцидом»; Венесуели, де економічна й соціальна імплозія в умовах нелегітимної диктатури Мадуро змусила понад три мільйони венесуельців (10% населення) тікати з країни; Куби, яка вже шість десятиліть є тоталітарною диктатурою, а тепер підтримує режим Мадуро контингентом у 20 тис. військовослужбовців та офіцерів розвідки; Північної Кореї, яка досі є найзакритішою та найбільш репресивною країною у світі і має систему таборів на рівні зі сталінським ГУЛАГом. Список можна продовжувати — Сирія, Білорусь, Азербайджан, Таджикистан тощо.
Чому ж вирізняють Ізраїль, як не тому, що в ООН запанувала мутована версія історичного антисемітизму? Великий історик Вальтер Лакер, який помер минулого вересня у віці 97 років, писав у книзі про антисемітизм, опублікованій десятиліття тому: «За даними дослідників проблем миру, у внутрішніх конфліктах після Другої світової війни загинуло 25 мільйонів людей, з них 8000 в ізраїльсько-палестинському конфлікті, який посідає сорок шосте місце в списку жертв. Але Ізраїль частіше засуджується Організацією Об'єднаних Націй та іншими міжнародними організаціями, ніж усі інші країни разом узяті». Якщо це не антисемітизм, то що ж тоді?
Попри всі негаразди в Україні — і я знаю, що їх багато, — те, що відбулося тут за останні п’ять років, вирізняється як багатонадійний приклад демократичного поступу в дуже непевний момент світової історії. Сьогодні в деяких інших країнах, як-от у Вірменії, Ефіопії та Малайзії, відбуваються позитивні зміни, але перехідні процеси там нестабільні й лише розпочалися. Україна пройшла набагато довший шлях і, здається, здатна підтримувати досягнутий прогрес.
Це надзвичайно важливо не лише для України, а й для всього посткомуністичного регіону та цілого світу. На конференції «Мислимо разом» п'ять років тому колишній прем'єр-міністр Швеції Карл Більдт сказав, що Україна є «епіцентром глобальної боротьби за демократію», маючи на увазі, що якщо Україні вдасться стати незалежною демократією, це стримуватиме безрозсудний експансіонізм Путіна й може навіть відкрити перспективу Росії стати більш нормальною і демократичною країною. Це теза, яку часто повторював покійний Збігнєв Бжезінський: «без України Росія перестає бути імперією». Я й інші учасники конференції «Мислимо разом» також наголосили, що модель демократичної України матиме потужний демократизувальний вплив у сусідній Росії.
Важливість українського демократичного експерименту приводить мене до моєї остаточної тези, яка полягає в тому, що зростання демократії, яке триває, може дати нову можливість критично розібратися з травматичною спадщиною Голокосту в цій країні. Це тема досі недостатньо вивчена й не вивчена всебічно, хоча важливу роботу проробив отець Патрік Дебуа. Його фундаментальна праця «Голокост від куль» заснована на інтерв'ю, що їх він взяв по всій країні в очевидців масових вбивств, які почалися, коли окупаційна німецька армія просунулася на схід у 1941 році, а її мобільні каральні підрозділи, айнзацгрупи, зганяли всіх євреїв — дітей, жінок і чоловіків, розстрілювали їх і ховали в масових могилах. Книга Дебуа задокументовує свідчення живих очевидців, фіксує місця сотень поховань, а також розглядає надзвичайно дражливе питання участі українців у цьому жахливому процесі, яке найчастіше відбувалося, на думку Дебуа, під примусом, хоча щодо цього точиться велика дискусія й існує незгода.
Я довго й наполегливо думав про те, чи варто мені сьогодні торкатися цього питання у своєму виступі. Я знаю, наскільки воно делікатне й складне, знаю, що виступаю як стороння людина і що не претендую на фахові знання з питань Голокосту. Але рабин Ендрю Бейкер з Американського єврейського комітету, який провів піонерську роботу з питання пам’яті та увічнення жертв Голокосту в Україні, закликав мене говорити про це. З усією скромністю дозволю собі перелічити чотири причини, які дають мені таку змогу.
Перша полягає в тому, що протягом 35 років я очолював інституцію, Національний фонд сприяння демократії, одним з основних пріоритетів якої є підтримка демократії в Україні. З моменту заснування Народного руху в 1989 році, і навіть раніше, ми робимо все можливе, щоб сприяти руху за права людини, демократію та суверенну незалежність в Україні. Обсяг наданих коштів у межах нашої грантової програми на підтримку українських громадських організацій становить майже 60 мільйонів доларів США. З 1987 року нею керувала покійна Надія Дюк, яка отримала орден княгині Ольги від президента Порошенка напередодні своєї смерті в січні 2019 року. Я відчуваю себе майже частиною української боротьби, що дає мені виправдання говорити про питання такої ваги для добробуту країни.
Друга причина полягає в тому, що я вже багато разів говорив про Голодомор, що його українці вважають власним голокостом. Виступаючи в 1983 році на 50-ту річницю Голодомору як представник США в Третьому комітеті ООН, я назвав Голодомор одним із найстрашніших злочинів XX століття, «катастрофою, яка забрала чотири мільйони життів і була прямим наслідком намагань Сталіна … роздушити національно свідоме українське селянство». Важливо, що я виступав із питання порядку денного під назвою «Право народів на самовизначення». Згодом я ще двічі втручався й говорив про це питання, коли представники радянської та української влади заперечували факт Голодомору. Моя турбота про пам’ять Голокосту не пов’язана з будь-яким нехтуванням жаху Голодомору.
Третя причина, яка спонукає мене говорити про необхідність пам’ятати про Голокост в Україні, — це те, що в серпні минулого року рабин синагоги у Вашингтоні, яку я відвідую, Шмуель Герцфельд, очолив делегацію з тридцяти членів нашої синагоги, яка відправилася в Україну, щоб відвідати місця Голокосту. Я зрозумів, що це питання вкрай обділене увагою і що мені потрібно краще його зрозуміти. Відтоді я говорив із багатьма, включаючи Надію Дюк перед її смертю, і сьогоднішній мій виступ про це питання є частиною процесу навчання та осягання.
Остання причина, через яку я сьогодні говорю про Голокост в Україні, полягає в тому, що мій батько, який ще був немовлям, коли його сім’я приїхала до США 1900 року, народився в Проскурові (нині Хмельницький), місті, розташованому на шляху наступу айнзацгруп. Там було вбито понад 9500 євреїв.
Через рабина Бейкера та польсько-американського історика Яна Гросса я встановив контакт з Олександрою Врублевською, координаторкою проєкту «Захистимо пам’ять», що його зініціював Американський єврейський комітет і фінансує уряд Німеччини через фонд «Пам’ятник загиблим євреям Європи».
Проєкт здійснює ряд важливих заходів для увічнення пам’яті жертв нацистської каральної машини. Він прагне співпрацювати з місцевим населенням України для виявлення поховань, створення інформаційних стендів та педагогічних програм за участі місцевих вчителів та їхніх учнів, пов’язання місць поховань із місцевими громадами, щоб вони могли стати видимою й значущою частиною місцевої географії та культурної пам’яті, вжиття скоординованих дій для забезпечення довгострокової охорони місць поховань та належної пам’яті про людей, які там загинули. Ще одна мета педагогічної програми — зробити цю історію більш доступною для широкого кола громадян, а також для мандрівників і відвідувачів.
Український центр вивчення історії Голокосту під керівництвом Анатолія Подольського вже багато років є найтіснішим партнером проєкту. Він виконав значну частину навчальної роботи й створив важливу мережу вчителів. Віддані українські активісти, архітектори та адвокати, яких Олександра називає «великим скарбом», надали проєкту свої ідеї та енергію.
Олександра повідомила мені, що 18 й 19 червня у рамках проєкту буде відкрито три пам’ятні місця для вшанування ромів, що загинули в Житомирській області. 20 червня в цьому ж регіоні відкриють ще два місця Голокосту, а до церемоній долучаться родини тих, хто пережив Голокост. Меморіальні церемонії в 11 інших місцях поховань жертв Голокосту відбудуться у дев'яти локаціях 13–21 вересня. Охочі відвідати церемонію чи пресконференцію можуть зареєструватися, надіславши електронний лист на робочу е-пошту Олександри Врублевської, яку можна отримати у співробітників конференції ([email protected]).
Я запитав Олександру, які кроки потрібно зробити, щоб продовжити цю роботу, й вона дала п'ять рекомендацій:
- Історія Голокосту для кожного села й містечка, де було знищено єврейське населення, має бути укладена та надана місцевим громадам;
- Школам варто запровадити довгострокові освітні програми, пов'язані з захистом місць поховань, а місцевих вчителів і керівників варто навчити, підтримати й дати їм змогу визначати свої потреби та цілі;
- Міністерству культури варто взяти місця поховань під активний захист та врегулювати юридичні питання, пов'язані з землекористуванням; це слід зробити якомога швидше, перш ніж землю буде запропоновано приватним інвесторам;
- Проти тих, хто знищує могили (що, на жаль, не є рідкістю), слід відкривати кримінальні провадження;
- Варто створити інституцію, яка б координувала ці та інші заходи, можливо, у співпраці з установами, що підтримують цю ініціативу.
Нинішній момент може запропонувати Україні можливість створити новий національний наратив, який охоплює досвід усіх національних та релігійних груп і визнає, що Голокост і Голодомор є частинами спільної історії України. Це дивовижний виклик, який нагадує про відому моральну тезу мудреця Мішни, рабина Тарфона: «Нехай не лякає вас величина світового горя. Чиніть по справедливості, зараз…. Ви не зобов’язані завершити роботу, але й не можете відмовитися від неї».
Якщо Україна зможе прийняти цей виклик і зробити наступні кроки, я вірю: вона стане сильнішою й більш об'єднаною, а це сприятиме моральному оновленню нашого неспокійного світу.
Переклав з англійської Василь Старко.
