В'ячеслав Чорновіл — зеківський генерал. Фрагмент книги "Українські силуети"
Ленінградський літератор потрапляє за ґрати КГБ, а потім до табору в Мордовії, де в той час перебував весь цвіт українського, литовського, вірменського, сіоністського та інших рухів опору комуністичному режимові. Знайомство єврея з українцями в таборі переростає в інтерес, а потім у велику приязнь.
На волі я не знав про Чорновола. Чув від українських дисидентів про Івана Дзюбу, Світличного, Мороза, але слава Чорновола не дійшла до моїх вух. Його прізвище вперше побачив не на газетній шпальті, машинописній сторінці "Хроніки поточних подій" чи іншого самвидавчого документа, а на ... задній стінці ящичка для ниток під столом моєї швацької машинки.
Весна 1975 року. В цеху табору № 17а [йдеться про табір у Мордовії] стоять швацькі машинки Подільського заводу, кожна з ветеранок цеху налічує 20-25 років табірного служіння.
Пропрацювавши два тижні, я став досліджувати своє робоче місце, витягнув із гнізда ящичок для ниток і на задній стінці виявив стовпчик підписів колишніх мешканців моєї "робочої точки" (так висловлювалися наглядачі). Першим у стовпчику, пригадую, стояв підпис московського письменника Юлія Даніеля, за ним розписався Валерій Ронкін (старший науковий співробітник із Ленінграду, підсудний на процесі ленінградських соціал-демократів); далі — підпис Юрія Галанскова, поета, героя знаменитого політичного процесу; потім розчерк — "Ілля Глезер", це біолог, доктор наук, сіоніст; за ним два підписи: Дмитро Квецко і В'ячеслав Чорновіл.
З Квецком, учителем української літератури, творцем нелегального Українського національного фронту на Івано-Франківщині, я встиг у зоні познайомитися, він працював тепер в сусідньому ряді, навскоси від мене. Значить, останні підписи — недавні. Але хто такий Чорновіл? На перекликах в’язня з таким прізвищем не викликали...
Вперше я познайомився з Чорноволом на етапі з Саранського слідчого ізолятора ГБ назад до нашої зони в лютому 1977 р.
Багатим на події виявився цей етап у моїй табірній біографії. В Саранську вдалося переграти гебістів, переконати слідство, що рукопис моїх табірних записок "Місце і час" нібито знищено в печі котельної (а вона саме в цей час відпливала за "паркан"). На знак подяки за "щиросердне зізнання" й "відверті свідчення на дізнанні" зміг вибити в ГБ дозвіл на побачення з дружиною й шикарну позачергову посилку, яку й віз у зону — частувати товаришів.
Пересідаючи на потьминську гілку, що веде в смугу десятків мордовських таборів, попрощався з другом, Азатом Аршакяном, — він ішов на звільнення.
На перегоні Потьма-Барашево вперше зумів — через внутрішню переділку вагонзаку — познайомитися з Аліком Мурженком, героєм єврейської "літакової справи" 1970 р., і від нього почув про "покіс 1977 року" в Москві і в Україні (арешт керівників Гельсінських груп — Орлова, Гінзбурга, Руденка, Тихого).
На наступному відрізку шляху — від Барашева до табірної столиці Явас зумів побачити і попрощатися за руку з Юрою Фьодоровим, ще одним "літуном 1970 р." (обидва вони, Мурженко й Фьодоров, а також Ед. Кузнєцов сиділи на "спецу", тобто таборі особливого, а не суворого, як у мене, режиму).
Нарешті, в Явасі нас, групу етапників на 19-у зону, вивантажили зі "Столипіна", і тут ми стали очікувати "воронка", етапного "автозаку", для останнього ривка в зону.
На платформі простояли досить довго.
"Воронок" стояв поруч, але повантаження затримувалося: когось "менти" чекали. Ось гуркотнув гальмами наступний потяг, дивимося — ведуть звідти до нас двох зеків, високого й низького. Низького ми знали добре — це слюсар із нашого цеху Артем Юскевич, задерикуватий українець з Таллінна (він сів на 5 років як член "Демократичного руху Естонії").
Забіякуватий Артем хвацько перебирав чобітьми поруч із худорлявим світловусим зеком, схожим на молодого Некрасова. Той був одягнений у пошарпану й запрану до попелястого робу. Артем щось йому пояснював, розмахуючи темно-коричневими від тютюну пальцями — напевно, розповідав про нас, етапників на 19-й... Я думав так тому, що коли їх обох підвели до нашої групи незнайомий зек не став представлятися й дізнаватися, хто ми, а стрімко, як зенітний кулемет, почав випалювати останню дисидентську й табірну інформацію.
— ... заарештовано Орлова, Гінзбурга ...
— Вже чули.
оді збагнути, скільки встиг повідомити за ті хвилини, які відділяли його прихід від повантаження нашої компаній у "воронок".
— Та хто ж ви? — перериваю інформаційний залп природним запитанням.
— Ага, так... Я — Чорновіл.
Тут вже я затряс йому руку.
З'сувалося, що недавно Чорновіл став на Статус політв'язня, і майор Александров "виписав" йому шість місяців ПКТ. Табірна в'язниця (як і ШІЗО) була на території 19-ї зони — туди його тепер й етапували.
Стати на Статус — означало повністю відмовитися від виходу на підневільну працю, від шикувань на "перевірку" і в їдальню, від відвідування політзанять і носіння нашивок, словом, від усього "режиму", розробленого в МВС для таборів і тюрем. Ось це й зробив Чорновіл: тотально повстав проти "режиму"!
Життя в ПКТ невеселе: замість барака зека переводять у камеру, іноді в одинку; замість туалету на вулиці стоїть параша в камері; пайка переполовинюється, "ларьок", тобто закупівля додаткових продуктів у магазині зони, меншає втричі, а листування — вчетверо (один лист на два місяці замість звичайних двох листів на місяць).
Навіть звиклі мордовські зеки нудьгують, коли їх етапують в ПКТ! Але Чорновіл їхав тоді в ПКТ, як Наташа Ростова додому після зустрічі на балу з князем Андрієм: він випромінював енергію, він був значно жвавіший і бадьоріший за нас, що переміщалися з ситного саранського сидіння у звичну зону просто неба.
Посадили його в "автозаку", як годиться особливо небезпечному, в "стакан", і звідти він продовжував сипати в нашу компанію "останніми новинами" через металеву стінку:
— На 19-му Осіпова зустрінете, передайте від мене привіт.
— Чому на 19-му? Він у вас, на трійці ... (Владіміра Осіпова, лідера російських націоналістів, прихильника Єдиної й Неподільної Росії, приблизно вісім місяців до того етапували з 19-ї зони на "трійку", де сидів Чорновіл).
— Був на трійці! — проджеркотів із боксика задоволений голос. — Сподівалися гебісти, що Чорновіл з Осіповим погиркаються, а гебня буде кайфувати. Ну, а ми вирішили відкласти розбіжності до повної перемоги над більшовизмом. Кожну акцію проводили разом! Так, Міхаіле, ми з Осиповим голодували в серпні, коли вас з Паруйром Айрікяном позбавили побачення ...
(Побачення нас позбавили тоді за викриття Кузюкіна, хоча, бачить Бог, я Володимиру Івановичу вірив майже до кінця. Але гебісти, як завжди, за спиною молодого Айрікяна розгледіли керівну єврейську руку. Потім мені створили на зоні репутацію "грози шпигунів", абсолютно незаслужену).
— Вони довго нас терпіли разом, але коли Володя проголодував 12 січня, в день українського політв'язня, андроповський терпець увірвався, й Осіпова перекинули назад на дев'ятнадцятий.
— Осіпов голодував на підтримку українських вимог? — дивується сусід по "автозаку", Сєрґєй Солдатов.
— Ну ні! — сміється В'ячеслав в "стакані". — Не так далеко! Але він вимагав звільнення українців-політв'язнів, протестував проти переслідувань людей, які заперечують насильницькі дії...
Хлопці, я задумав зараз у ПКТ провести серію голодувань на підтримку Статусу політв'язня. На захист кожного з пунктів Статуту буду проводити голодування й подавати докладну заяву, чому необхідний цей параграф Статуту.
Голодування проводжу тільки, якщо будуть садити з ПКТ в ШІЗО в кожен голодний день, — все одно цієї паєчкою в 400 грамів голоду не замориш, то хай хоч день із користю пройде. Як ви вважаєте?
Потім з "боксика" посипалися до нас адреси засланих й активістів дисидентського руху — всіх, з ким можна листуватися. Це запам'яталося, бо саме від В'ячеслава я дістав тоді адресу Стефанії Шабатури, причому він напам'ять знав не тільки адресу, а й навіть поштовий індекс її заслання: "З індексом певніше дійде".
Колишній капітан-лейтенант Лисенко слухав Чорновола й залюблено поблискував очима. Так їхати в ПКТ, в "тюрму у квадраті", — кадровий моряк Лисенко вмів цінувати природну, як вогонь, мужність.
Але ось ми дісталися до вахти, нас відокремили від Чорновола (його повели через промзону в ПКТ, нас запустили в штаб на обшук), і відразу після обшуку Віталій підійшов до мене й сказав:
— Яка людина, а! Українець! А ти казав, що нам не вистачає політичних умов...
— Бобі Пенсон, знає Славка, — заперечую я. — Вони разом "Хроніку трійки" [зони № 3 у Мордовії] зробили. Він визначив так: Чорновіл на голову вищий за всіх тутешніх українців.
— Та нам і одного такого вистачить...
Десь через тиждень після прибуття на зону новий друг, Владімір Ніколаєвіч Осіпов, попередив мене, що на зонах суворого режиму в Мордовії заплановано серйозну акцію — стоденний страйк із вимогою ввести в життя таборів Статус політв'язня СРСР.
— А чому Чорновіл усіх не дочекався? Він уже стоїть на статусі.
— І неправильно вчинив, — серйозно відповів Осіпов. — Зірвався в ПКТ передчасно. Але тепер його підтримувати треба. Ви згодні взяти участь?
Значить, біля джерел акції стоїть Чорновіл... Але він через свою гарячкуватість вийшов зі строю, і його замінюють Осіпов і Солдатов.
На яке число намічено початок акції?
Осіпов вперто мовчить.
— Це не порожня цікавість — пояснюю. — У мене є своя задача і своя робота. Пишу книжку про зону. Повинен вирішити, чи встигну підчистити свої справи до початку акції, тоді дам відповідь.
Осіпов замислюється, розв’язуючи задачу про себе. Дата початку акції — завжди таємниця зеків, в яку хочеться проникнути начальству. У чому сенс такої таємничості — не знаю, мені здавалося, що це якась обопільна гра, яка вносить різноманітність в монотонне життя каторжників й адміністрації. Нарешті, зважившись, Владімір Ніколаєвіч вимовляє:
— Думаю десь місяця через півтора... — а точну дату так і не сказав.
— Тоді встигаю. Згоден. Є дві умови...
— Так?...
— Перше: крім вас і Сєрґєя Солдатова, ніхто, навіть найвірніші люди не повинні знати, що я беру в цій справі участь. З нинішніми моїми заняттями мені шкідливий будь-який, понад звичайний, інтерес ГБК до моєї персони. Він кивнув: прийнято.
— Друга умова: навзамін моєї участі у вашій акції я отримаю у вас, Владіміре Ніколаєвічу, інтерв'ю про ваше життя для моєї книги * .
— Домовились.
Так почалася для мене Статусна акція.
Гебісти щось учули й намагалися промацати наші плани. Побутовик-політик Фьодор Сенчук, табірний перукар із педерастів, "по-дружньому" розповідав:
— Вчора до мене на стрижку приводили Чорновола. Здорово ображається хлопець: я, каже, на Статусі стою, а товариші не підтримують. Що ж ви його самого кинули?
Втім, Фєдя навряд чи діяв за дорученням ГБ, для тонких дій у нього занадто явно написаний на обличчі порок сексотства. Скоріше за все, працював на опера МВС.
21 квітня 1977 року ми вперше не вийшли ні на шикування, ні на роботу, зірвали нашивки й оголосили на сто днів повний саботаж усіх табірних вимог — на честь Бєлградської наради 35 держав Європи та Америки, що мала скоро відбутися.
Найважчий тиждень мого табірного життя настав після переходу на Статус політв'язня. В карцер одного за одним щодня забирали Ушакова, Шакірова, Солдатова, Равіньша, ось уже й хлопчика Мішу Карпенка повели, — а мене все не чіпали.
Пам'ятаю, як ходив вперед і назад за бараками по розкислій від дощів землі, втискаючи в неї важкі кирзові чоботи: "Невже не заберуть? Всього можна від них чекати... А що тоді товариші подумають!".
Але 28 квітня викликали в штаб — слава Тобі, Господи! — і прочитали постанову на 11 діб карцеру. Виявилося, затримка пояснювалася необхідністю перед карцером вліпити мені додаткову кару — зняти "пільгове утримання", що його Зіненко дарував під час стусівського голодування. Прощай, мій паю у фонд репресованого зека!
Нарешті привели в карцерну камеру, там саме повітря наелектризоване нервовим струмом. Всі місця в усіх камерах заповнені зеками, а по коридору, як шимпанзе у вольєрі, кидається "хазяїн зони" Пікулін.
Сєрґєй Солдатов обіймає мене на порозі й викладає карцерні новини:
— Щодня начальство з’являється, все з умовляннями. З ними Славко бесіди веде. Ну, я тобі скажу, це язичок! — і він вдоволено усміхнувся.
Саме в цю хвилину до нашої камері підскакує Нікулін:
— Навіщо ви, Хейфеце, стали на Статус? У вас зовсім немає самостійності у вчинках, самолюбства. Все робите так, як велить ваш зеківський генерал — Чорновіл!
Так я почув слова, які виніс у заголовок цього розділу. Незабаром, однак, майор перестав з'являтися в карцері; якось він наказав зняти спідню білизну з Германа Ушакова, якого тягли на чергову ходку в карцер, — щоб йому в самій робі було ночами холодніше. Тоді Солдатов на знак протесту роздягнувся до пояса, оголосивши "холодування".
Я ж подав Нікуліну з рук в руки заяву (він брав їх всупереч режиму: все сподівався, що це заява про відмову від Статусу або прохання про помилування) — і попросив майора на завтра, в День більшовицької преси, на моє, сказати б, професійне свято, роздягнути мене зовсім догола і тим відзначити ювілей комуністичної преси.
Нікулін заверещав: "Я передам вашу заяву прокурору для порушення кримінальної справи!" — але з барака вилетів корком від шампанського і потім з'являвся лише в разі надзвичайної ситуації. Ходити "по агітацію" тепер послали замполіта...
Веселим був у перші статусні дні наш карцер. Як правило, найважче в карцерах — не голод, не холод, а самотність і мовчання: розмови між камерами заборонені, і якщо будеш перегукуватися з сусідами, ризикуєш після кінця карцерного терміну позбутися "ларька" або навіть дістати новий карцерний термін.
Ризикувати не хочеться ... Але тоді ми свідомо запланували для себе сто днів без "ларька" й сто днів у карцерах — а в цій ситуації чим вони могли нас вкусити? І карцер перетворився у статусний клуб, мешканці його перегукувалися вільно, а на будь-яке зауваження наглядача стереотипно відповідали: "Начальнику, ми на Статусі! Ми поза вашим законом!"
Вони миттєво відключалися (цікава деталь: зауваження вони взагалі пробували робити, тільки якщо ми говорили російською мовою. Варто було перейти на англійську — щоб зробити переговори між камерами незрозумілими для наглядачів-підслуховувачів — вони взагалі переставали щось чути, ніби по карцеру розносяться не голоси зеків, а, наприклад, спів птахів чи класична музика).
Однією з переваг статусного сидіння перед звичайним карцером став величезний обсяг інформації. В нормальному карцері зек на два тижні від’єднаний від будь-яких джерел інформації, навіть від радянського радіо. Але в дні Статусного страйку ми могли стежити за всіма газетами, тому що щодня хтось зі статусників закінчував термін і виходив на перезміну.
Перше, що він робив — читав газети в місцевій читалці, й коли його заводили знову в карцер — іноді через добу, іноді через дві-три години — він починав черговий строк із лекційного огляду газет і журналів.
Пам'ятаю, Міша Карпенок, якого завели в карцер через 40 хвилин після виходу з нього, так пояснював нашій команді: "Я встиг лише до їдальні, пообідати, звідти пішов в читалку, а вони мене викликають..." — "Ех, Міша, треба було з читалки починати!".
Але, крім огляду преси, ми щодня слухали останні новини по радіо.
Чорновіл сидів у камері ПКТ, де мав бути радіорепродуктор, тож записував у себе всі новини й відразу ж диктував їх всім камерам (коли В'ячеслава теж стали тягати по карцерах, в сусідню камеру ПКТ пішов Владімір Осіпов і дуже чітко виконував обов'язки "хазяїна новин").
Чорновола пробував зупиняти наш замполіт, старший лейтенант Кільгішов:
— Не можна кричати в карцері...
— Громадянине замполіт, я проводжу політзаняття. Ви ж самі не можете допустити, щоб статусники сто днів не слухали політзаняття... Я нічого їм не повідомляю, крім московських новин...
Що відповідати? Режим вимагає тиші в карцері, але режим вимагає й щоденних політзанять...
Замполіт вступив у конкурентну боротьбу з Чорноволом: став щодня ходити в карцерний барак і вести з нами напутливі бесіди. Улюблена тема цих бесід: "В СРСР немає політв'язнів, тому немає й Статусу політв'язня". Був він колишнім учителем, що потрапив до МВС за партійним розподілом, людиною від природи м'якою, не злою, і йому важко доводилося з зубастими зеками типу Чорновола, коли офіцер намагався доводити, що ми — це не ми, а "кримінальні злочинці".
Основний аргумент замполіта був такий: оскільки в державі не існує особливого кодексу для політичних злочинів, а є єдиний кримінальний кодекс, значить, в ньому, відповідно, немає ніяких політв'язнів, а є тільки кримінальники.
— А в інших країнах, в західних, наприклад, існують політв'язні? — цікавиться Чорновіл.
— Там то звичайно...
— Але ніякого особливого кодексу для політичних в'язнів у західних державах теж немає, а статусу політв'язнів дотримуються...
Саме в ті дні в "Правді" з'явилося повідомлення, що консервативний уряд Великобританії злочинно задумав скасувати Статус політв'язнів, який діяв у тюрмах Ольстеру, з тієї причини, що "нібито ці борці — терористи". Так ми й дізналися про існування Статусу на Заході.
— Або ми політв'язні, — добивав замполіта Славко, — і тоді визнайте наш Статус. Або взагалі ніде в світі не існує політзеків, і тоді припинімо крики: "Свободу в'язням у Чилі!".
— Але має існувати юридичне визначення політв'язня, перш ніж говорити про його статус, — заперечує замполіт. — Інакше кожен злодій оголосить себе політиком, він теж бореться по-своєму з суспільством!
— Визначення політв'язня вже дано! — Ото, переспорити Чорновола не просто. — Знаєте ким? У книзі одного англійського комуніста, вона є в бібліотеці, наводиться визначення, що його дала Анджела Девіс... Ви пам'ятаєте, хто така Анджела Девіс?
— Самі розумієте, що пам'ятаю! — замполіт починає сердитися.
— Я про інше... Вибачте. Вона для Вас — авторитетна особа?
— Так.
— Так ось, Девіс визначила політв'язня: це особа, яка порушила закони цієї держави не в особистих, а в суспільних інтересах — в інтересах або всього суспільства, або якоїсь окремої його групи. Адже кожному з нас, ну, майже кожному, суд ставив за вину не корисливі мотиви, а навпаки — інкримінував, що ми власні гроші вкладали в наше "злочинне діяння".
Абсолютно несподівана реакція замполіта:
— То, значить, я вас не переконав, — засмучено промовляє він. — Даремно говорив весь час?
І тут я, слухаючи їхню бесіду біля дверей, розумію: це для Чорновола — дискусія, а для замполіта-то — завдання!
— Ви говорили зовсім не даремно. Я, справді, хотів послухати позицію вашої сторони, — а раптом ми в чомусь не маємо рації, адже теж можемо помилятися. Я ще і ще раз продумував справедливість наших дій. І, на жаль, громадянине Кільгішов, ви не переконали мене.
— Але ж, вимагаючи Статусу, ви хочете домогтися порушення радянського закону. А наше завдання — служити закону, а не допомагати його порушенню.
— Ви маєте рацію, ми хочемо змінити закон. І свідомо пішли на його порушення...
— А називаєте себе правозахисником!
Молодець замполіт, спритно відбиває!
— ...але ви нам не залишили жодної можливості змінити закон, що його ми вважаємо неправильним, окрім порушення цього закону на власну руку. Ми відправили проєкт Статусу до Верховної Ради й не отримали жодної відповіді по суті проблеми. Тільки тоді вирішили порушити законодавство...
— Ну, за дії Верховної Ради я відповідати не можу, — і замполіт іде.*
...Того вечора у В'ячеслава був відмінний настрій, і він почав співати, а за ним розспівався хором весь карцерно-тюремний барак. Аж до зони долітав спів штрафників! Соло виконував прекрасний співак Паруйр Айрікян.
Чорновіл співав пісні й читав вірші Олександра Галича — він їх любив і знав напам'ять, особливо любив про декабристів, здається, злегка поправляв автора:
...хочеш вийти на площу?
можеш вийти на площу?
повинен вийти на площу
в ту призначену годину...
9 грудня 2018
Вперше опубліковано в Історична правда
Медіа-проект «Шалом!» онлайнового видання «Історична правда», який вивчає українсько-єврейський діалог, став можливим завдяки канадійській неприбутковій організації «Українсько-єврейська зустріч».
Переклав із російської Василь Старко.
