«В нас село незрадливе»

Об’єднання заради порятунку

2659 осіб. Таку цифру Праведників народів світу з України оприлюднив Яд Вашем станом на 1 січня 2020 року. Оновлені дані будуть у найближчі місяці. Уже відомо про щонайменше вісім нових імен.

Проте досі в українському публічному просторі історії цих людей маловідомі, а то й проігноровані. За винятком кількох разів на рік: Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, Європейського дня пам’яті Праведників народів світу і нового – Дня пам'яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Про них майже не пишуть медіа, рідко згадують представники влади, зокрема й ті, хто відповідає за політику пам’яті.

Ким були ці люди? Частіше йдеться про героїв-одинаків, які самотужки протистояли окупаційному режиму, суспільній байдужості, а то й ворожості. Навіть після війни багато з них залишалися упослідженими, зазнавали цькувань з боку сусідів та влади. Заздрісники часто звинувачували їх, мовляв, нажилися на єврейських грошах.

Праведники народів світу – це також подружжя і сім’ї. У порятунку могли брати участь представники кількох поколінь. З іншого боку, не рідкісні й випадки, коли вони змушені були приховувати, що рятують євреїв від найближчих. Особливо якщо ті колабораціонували з окупаційним режимом.

Маловідомий факт: в умовах Голокосту формувалися навіть ситуативні об’єднання рятівників. Вони могли охоплювати по кількадесят людей. Очевидно, спершу в основі таких об’єднань були родинні або дружні стосунки, а відтак – співвідповідальність за життя тих, кого переховували. Та й розуміння спільної долі у разі викриття – окупаційна влада загрожувала смертною карою усім, хто надаватиме притулок євреям. Цей феномен майже не досліджений.

Аж вісьмом жителям села Оженин на Рівненщині надали звання Праведників народів світу: Євдокії Козел, подружжю Лук’яна та Федори Кондратюків і їхнім дітям Федору та Ніні, подружжю Кузьми та Марії Макаревичів і їхньому синові Степану. Спільними зусиллями вони врятували щонайменше сімох євреїв, ще кільком надавали ситуативну допомогу.

Йосип – наймолодший з родини Макаревичів. Він народився після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, а тому майже не зберіг власних спогадів про ті часи. Макаревичі жили на околиці Оженина, поблизу так званого Панського лісу. Саме там були «схрони», у яких переховувались євреї. Сім'я Макаревичів була порівняно забезпеченою – батько Йосипа працював на млині, отже, мав можливість діставати харчі. Їжу старші діти носили євреям до лісу або ті самі приходили до Макаревичів. Йосип пам'ятає ці візити. Навіть як він по-дитячому повчав одного з євреїв на ім’я Мотель, коли той випадково розбив горня: «Нащо розбив? Їсти з чого будеш?». Запам'ятав він також єврейську дівчину Малку, матір якої, Гітля, померла у сховку від серцевого нападу в 1943-му. Тому Малка частіше за інших бувала в хаті Макаревичів: «Вона все врем'я була в нас, вона просто жила так в нас та й все».

Чому саме вони допомагали євреям? Історики Голокосту звертають увагу – часто рятівники були членами протестантських громад. Ймовірно, лише в Західній Волині вони врятували кількасот євреїв. Взаємодовіра в середовищі протестантів була запорукою успішності порятунку. За інформацією зі сайту Яд Вашем, сім’ї Кондратюків та Макаревичів з Оженина – євангелісти. Проте Йосип щодо своїх близьких це категорично заперечує: «Православної віри ми!».

Від Оженина до сусідніх Стадників – близько кілометра. І тут ситуація аналогічна – вісім Праведників народів світу: подружжя Євдокима та Марії Фурманюків, Мотрона Павлюк та її син Іван, Семен Тарасов та його донька Софія, Гнат Поліщук та його сестра Надія Тарасова. Фурманюки, Павлюки та Тарасові урятували життя єврейському хлопчикові Василю Вальдману, його матері Цивлі та дядьку Аарону. А Гнат Поліщук та Надія Тарасова – Єлизаветі Рондель і Йоелю Рубінштейну.

Тамара – донька й онука Праведників народів світу. Вона народилася через 17 років після завершення Другої світової. «Говорив мало», – каже вона про свого батька, Івана Павлюка. Проте дещо про пережите від нього таки чула.

Її бабця, Мотрона Павлюк, була бідною багатодітною вдовою. Батько Тамари змалку вимушено наймитував по багатших односельцях. Товаришував з молодшим на кілька років Василем Вальдманом, сім’я якого теж жила у Стадниках. Той пізніше писав про Павлюків у своїх спогадах: «Хата в них була дуже маленька, стара, жили бідно». Пам’ятає цю хатину і Тамара: низенька, глиняна, її уже давно немає. Попри матеріальну скруту, Павлюки не відмовили в допомозі знайомим євреям під час Голокосту. Багато інших уцілілих теж згадували, що готовність допомогти зустрічали саме в найбідніших оселях. Чи ті, хто на власному прикладі знав, що означає біда, були схильні до більшої емпатії?

За словами Тамари, сім’я Павлюків була пов’язана з УПА. У її складі загинув батьків старший брат і чоловіки сестер. Деякі доручення повстанців виконував і сам Іван, оповідав доньці про небезпечні ситуації, в яких опинявся. Але це тривало недовго: навесні 1944-го його мобілізували до Червоної армії, отримав поранення в боях за Кенігсберг. Тому Вальдман, з яким дружили до самої смерті, щороку вітав його з Днем перемоги. Вони навіть породичались: старша сестра Тамари вийшла заміж за Вальдманового сина. Жінка запевняє: «Вони дуже хотіли, щоб родинні тісні зв'язки були».

Тамара переказує також одну з сімейних історій про врятованого єврея: «Коли він женився – питає матері: "Ну, кого кликать на весілля?". А мати, Цивля, сказала: "Тобі треба все село кликати на весілля"». І пояснює: «Наше взагалі село було таке, знаєте, дружнє. Ніхто нікого не видавав. В нас село незрадливе». Вальдман у своїх спогадах висловлювався подібно: «Мама знала, вірила, що нас приймуть, дадуть притулок наші односельчани, не відмовлять, обігріють, нагодують». І дійсно, людей, які допомагали євреям у Стадниках, було більше, аніж офіційно визнаних Праведників народів світу. Вальдман згадував, приміром, про Василя Музичука та Улиту Ничипорук, які допомогли вибратися з гетто його молодшому брату з бабцею (їх убили пізніше), сім’ю Масловських, у якій він жив упродовж місяця, Івана Ярмолюка та Мелашку Бондар, які попереджали про небезпеку. Очевидно, були й інші. Звідси, можливо, й зовсім інше ставлення до односельців, визнаних Праведниками народів світу. Тамара згадує про похорон батька: «Коли він помер, то все село зійшлося. Навіть віруючі зупинили богослужіння і сказали: "До такої людини дійсно треба прийти"».

Чи були випадки в Оженині та Стадниках унікальними? Чому місцеві селяни змогли об’єднатися задля порятунку переслідуваних євреїв, попри реальну загрозу для їхніх власних життів? Достеменних відповідей на ці запитання поки що немає. Як і щодо того, чому в численних інших селах під час Голокосту не врятували жодного єврея, а часто їхні жителі об’єднувалися не для допомоги тим, хто її потребував, а навпаки, щоб донести на них чи й власноруч убити. Про такі історії також важливо не забувати.

Андрій Усач
Андрій Усач – історик, докторант Українського католицького університету, голова громадської організації «Після тиші». Дослідник вивчає питання Голокосту в Україні, зокрема місцевої колаборації та працює на ниві усноісторичних досліджень. Така призма дозволяє ближче підступитись до пам’яті про насилля, оживити її для глибшого розуміння мотивів та переживань різних акторів тих безжальних подій війни.

Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).

Вперше опубліковано @Zaxid.net

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.