Голда Меїр (Голді Мабович,1898–1978)

Голда Меїр (Голді Мабович,1898–1978), яка народилася в Києві, проклала драматичний життєвий шлях і кар’єру, що увічнила її як відомого політичного лідера на світовій арені й легендарну постать у створенні Держави Ізраїль. Вона також славилася своїм відвертим почуттям гумору. Одного разу Голда в’їдливо завважила: «Дозвольте сказати вам одну річ, яку я маю проти Мойсея. Сорок років він водив нас пустелею, щоб привести в єдине місце на Близькому Сході, де немає нафти!»

Її батько Мойше Мабович, тесля, і мати Блюма Найдич назвали її на честь прабабусі по материнській лінії, яка була владним матріархом, прожила 94 роки й нібито завжди клала собі в чай сіль замість цукру, щоб пам’ятати про гірку долю єврейської діаспори. Мойше виїхав до Америки 1903 року, а три роки потому забрав до себе сім’ю, й вони замешкали у двокімнатній квартирі в бідній єврейській частині Мілвокі. Голді було тоді вісім років. У 14-річному віці вона закінчила початкову школу з найкращими оцінками, але мусила боротися зі своїми батьками, які не хотіли віддавати її в середню школу. Голда прагнула стати вчителькою, а вони хотіли, щоб вона знайшла чоловіка. Пішовши проти волі батьків, вона поступила в державну середню школу в 1912 році й сама купувала собі шкільне приладдя, підробляючи на різних роботах. Голда врятувалася від дальшого тиску батьків, втікши до старшої сестри Шейни в Денвер, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Морісом Меєрсоном.

У 1921 році Голда й Моріс Мейєрсони (вона офіційно гебраїзувала своє ім'я на Меїр 1956 року) іммігрували в Палестину й приєдналися до кібуцу Мерхавія. У 1924 році подружжя переїхало до Єрусалиму, й незабаром у них народився син Менахем і дочка Сара. Голда поринула в інтенсивну політичну роботу: представляла профспілку «Гістадрут», була делегатом Всесвітньої сіоністської організації й виступала посередницею між єврейською громадою й британською владою в надзвичайно небезпечні 1930-ті роки та під час Другої світової війни.

Голда Меїр відіграла кілька ключових ролей у створенні єврейської держави, включаючи збір грошей на цю справу. У 1948 році Давид Бен-Ґуріон призначив її членом Тимчасового уряду. За кілька днів до проголошення незалежності Бен-Ґуріон відправив Голду, яка переодягнулася як арабка в традиційні шати та покрила голову й обличчя, з таємною й небезпечною місією: переконати короля Йорданії Абдаллу не нападати на новостворену єврейську державу. Однак таємний візит зазнав невдачі, бо король уже вирішив, що його армія вторгнеться після відходу британських військ. Коли Ізраїль проголосив незалежність 1948 року, Голда Меїр була одним із 25 підписантів цього історичного документа.

Ізраїлю було всього чотири дні, й він перебував у гущі бойових дій, коли Меїр повернулася до Сполучених Штатів, щоб зібрати більше коштів на воєнні потреби. Через місяць міністр закордонних справ Моше Шарет призначив її послом в СРСР, що було подією величезної ваги для радянських євреїв, які, наражаючи себе на величезну небезпеку в умовах режиму Сталіна, заповнили московську синагогу на свята Рош га-Шана і Йом-Кіпур, щоб привітати її.

Голда Меїр стала «залізною леді» ізраїльської політики. Коли прем'єр-міністр Леві Ешкол раптово помер на початку 1969 року, 71-річна Меїр обійняла пост прем'єр-міністра, ставши третьою прем'єр-міністеркою у світі (після Сірімаво Бандаранаїке зі Шрі-Ланки та Індіри Ґанді з Індії). Основною подією під час її врядування стала Війна Судного дня, яка почалася з масових, скоординованих атак Єгипту й Сирії на Ізраїль 6 жовтня 1973 року. Голда Меїр офіційно пішла у відставку 1974 року, але продовжувала виконувати важливу роль за лаштунками.

Меїр протягом 15 років потай боролася з лімфомою й померла 8 грудня 1978 року у віці 80 років. Вона похована на горі Герцля в Єрусалимі.

Голда Меїр не соромилася висловлювати свої думки чи поради, і таке твердження, можливо, найкраще відбиває її керівні принципи: «Довіряй собі. Створи такого себе, з яким ти радо проживеш усе життя. Розкрий себе на повну, роздмухуючи крихітні внутрішні іскорки можливостей у полум’я досягнення».

Переклад з англійської В. Старка.