Голокост: неєврейська пам’ять

У вітчизняному сегменті інтернету важко натрапити на публікацію про Голокост, яку не прокоментували б у стилі «коли нарешті говоритимете про українців?». Навіть в академічному середовищі можна почути, що Голокост — це історія суто єврейська. Звідси постійні питання до дослідників про їхнє етнічне походження. Хіба може хтось, окрім євреїв, цим займатись?

Голокост в Україні можна було побачити буквально з вікна власного будинку

Проте говорити про Голокост означає говорити і про українців зокрема, і ширше — усіх неєвреїв. І не тільки тому, що Україна стала одним з його епіцентрів. Річ у тому, що тут, на відміну від Західної Європи, нацисти навіть не намагались приховати свої злочини від очей місцевого неєврейського населення — масові вбивства чинили у світлу пору доби, часто в ярах чи ямах за кількасот метрів від населених пунктів. Голокост в Україні можна було побачити буквально з вікна власного будинку. «І бачив люд…» — писав Микола Бажан у вірші «Яр». Тому кожен неєврей у добу Голокосту постав перед важким вибором: як реагувати на те, що бачить? Найчастіше воліємо згадувати тих українців, поляків, чехів, кримських татар та інших, які, попри смертельну небезпеку, рятували переслідуваних. Далеко не всі з них офіційно визнані Праведниками народів світу, як-от у вже хрестоматійному випадку митрополита Андрея Шептицького, хоча кількість їх і зростає щороку. Навіть більше: неєвреї були й серед жертв Голокосту. Бо ж як назвати тих, хто поплатився життям за допомогу єврейським сусідам? Таких неєврейських жертв щонайменше десятки.

Набагато менше в публічному просторі обговорюють тих, які допомагали нацистам переслідувати євреїв, а інколи робили це з власної ініціативи — через антисемітські переконання, старі порахунки чи жагу до чужого майна. Німецький історик Дітер Поль спробував підрахувати, скільки в окупованій Україні було неєвреїв, які зі зброєю в руках допомагали нацистам чинити Голокост, і дійшов висновку, що не менше ніж 30-40 тис. осіб. Очевидно, що, як і з Праведниками народів світу, їх було більше, адже хтось цілком обходився без зброї — продукував антисемітські публікації, писав доноси, грабував єврейське майно. Часто в непевних умовах Голокосту вчорашній переслідувач надавав допомогу жертвам або навпаки — рятівник видавав чи й власноруч убивав тих, кого до цього переховував. Ролі могли змінюватись навіть упродовж одного дня.

Більшість місцевого неєврейського населення — не рятівники, але й не переслідувачі. Однак їхня байдужість — оманливий вибір. Жити в Україні доби Голокосту і не стати його очевидцем було фактично неможливо. Французький священник Патрік Дебуа зрозумів це, коли шукав сліди свого діда — колишнього в’язня табору військовополонених у Раві-Руській. У 2004-му Дебуа заснував організацію «Яхад-Ін Унум», основне завдання якої — документувати неєврейські свідчення про Голокост. Відтоді команді «Яхад-Ін Унум» вдалося задокументувати близько 7 тис. свідчень на території восьми країн, значну частину з них — в Україні. Дебуа звернув увагу на особливу групу очевидців Голокосту, що їх він називає «мобілізованими» — найчастіше чоловіків, але також жінок, яких нацисти змушували до різних робіт, безпосередньо пов’язаних з процесом масових убивств. Він нарахував понад два десятки таких робіт. Серед них — копання і закопування масових поховань, транспортування євреїв до розстрільних місць, збір та поховання тіл тих, кого вбили деінде, забезпечення сортування, ремонту і врешті реалізації одягу та іншого майна, що лишалось від убитих. Диявольська машинерія Голокосту банально потребувала робочих рук. Підрахувати кількість таких «мобілізованих» ніхто не намагався, та й навряд чи це під силу дослідникам. Дебуа вважає виявлення цієї групи очевидців чи не найголовнішим відкриттям «Яхад-Ін Унум», тим більше, що, за його словами, про них «не йдеться у жодних писемних документах».

Це не зовсім так. Після вступу Червоної армії до того чи іншого населеного пункту, у ньому починали діяти спеціальні комісії з розслідування нацистських злочинів. Радянський Союз збирав доказову базу для майбутнього суду, а тому члени цих комісій виявляли та ексгумували масові поховання, складали списки жертв, допитували очевидців. Серед останніх — багато «мобілізованих». Тобто перші їхні свідчення почали документувати за 60 років до того, як Дебуа розгорнув свою діяльність.

У січні 1945-го кількох таких очевидців допитали в карпатському містечку Турка на Львівщині. Євреї почали селитись тут з ХVIII століття. Перед початком Другої світової вони були вже найбільшою етнічною групою в містечку — понад 40% від загальної кількості населення. Усього в Турківському повіті жило 10 790 євреїв. Із майже сотні сіл, що входили до його складу, було тільки три, де не проживав жоден єврей. Точно невідомо, скільком з них вдалося пережити Голокост, але щонайбільше 30. Усіх інших убили в газових камерах Белжецю, розстріляли в Самборі, Стрию, Дрогобичі та й у самій Турці. Одне з місць масових убивств — єврейський цвинтар на пагорбі, що височіє над центральною частиною Турки. Наприкінці 1942-го тут розстріляли щонайменше три групи євреїв.

Серед допитаних у січні 1945-го — Омелян Матківський. 45-річний. Українець. Малограмотний. Під час нацистської окупації працював двірником. Інші очевидці називали його найкраще обізнаним щодо того, що відбувалось на єврейському цвинтарі. Він свідчив: «Я бачив, коли на єврейському цвинтарі євреї взимку 1942 року копали яму, осіб 40-50. Я це бачив тричі. Я в цей час підмітав вулицю, і мені добре було видно. А потім, коли вони викопають яму — німці і поліція наказують їм роздягатись догола по одному і стрибати до ями. А німці з гвинтівок стріляють у них в ямі». Після кожного із цих розстрілів мобілізовували групу місцевих чоловіків, аби закопати масове поховання, і Матківський щоразу був серед них: «Закопувати їх я ходив тричі». При цьому йому довелося стати очевидцем моторошних сцен: «Особисто бачив, коли була вбита матір, а маленька дитина лишилась і повзала у ямі. Німець її застрелив».

Дебуа запевняє, що закопувальники на кшталт Матківського — найбільша група «мобілізованих», з якою зустрічалась команда «Яхад-Ін Унум». Він помітив також, що їм було найважче оповідати про свій досвід, і з часом усвідомив чому. Далеко не всі жертви помирали одразу. У розстрільних ямах були поранені або маленькі діти, на яких шкодували куль, а також ті, хто вдавав мертвих у намаганні врятувати свої життя. Отже, закопати масові поховання — це позбавити їх останнього шансу вижити. «Їхні повні землі лопати насправді були вбивчими», — пише Дебуа. І свідчення Матківського підтверджують це спостерження: «Я там бачив жахливу картину, коли прийшов до ями. Людей багато ще живих повзало в ямі. Німці стріляють у них і наказують засипати живими». Серед убитих були чоловіки, жінки, діти. Принаймні один з них виявився знайомим Матківського: «Я пізнав у ямі одного на прізвище Нечесний, а інших упізнати дуже важко, так як їх переважно стріляли в голови».

За підтримки Меморіалу убитим євреям Європи в Берліні в межах програми «Мережа пам’яті» команда документального проєкту «Безголосся» відвідала Турку у грудні 2020-го. Їм вдається досить легко відшукати єврейський цвинтар. На жаль, як і багато де, він напівзруйнований. Більшість мацев (могильних плит), які збереглися, — похилені під вагою ґрунту. Проте на багатьох з них все ще проглядаються юдейські ритуальні орнаменти — корони, підсвічники, леви, птахи, олені. Доводиться здирати товстий шар моху, аби краще роздивитись деякі з них.

У 1990-х на кошти сім’ї Шрейберів з Великої Британії тут встановили меморіал: «В пам'ять про тих, яких було вбито в гетто Самбора, в таборі смерті Белжець, і про тих, які скінчили своє життя невідомо де». У грудні 2020-го його понівечили мародери. Вони зірвали тротуарну плитку, якою було вимощено територію меморіалу. Її залишки склали поруч акуратними купками, очевидно, приготувавши до вивезення. Зрізали навіть металеву цвинтарну браму.

Від єврейського цвинтаря спускаємось до містечка, щоб розшукати родичів Омеляна Матківського, завдяки свідченням якого дізналися про трагічну історію цього місця. Це виявилось нелегкою справою. Уже затемна натрапляємо на гурт жінок, які цікавляться, кого ми шукаємо, і спрямовують до пані Олі: «Вона все розкаже».

Дійсно, жінка зустрічає нас привітно. Вона — з покоління, травмованого Другою світовою. Її батьки одружились щойно перед початком війни. У 1942-му їх вивезли на примусові роботи до нацистської Німеччини. Працювали в бауера. Через два роки там, у Фридеберзі, народилась пані Оля. Ще немовлям захворіла на запалення легень, наслідки відчуває все життя. «Мені пам’ятка з Німеччини залишилася по сьогодні», — нарікає вона.

Оскільки бауер цінував її батька як хорошого робітника, то запропонував разом евакуюватись перед наступом Червоної армії. Але той відмовився: «Чого я маю з вами, німаками, йти — я ся вертаю до своїх». Напівдорозі додому батька мобілізували до Червоної армії, тому до Турки пані Оля дісталась лише з мамою, на той час вагітною молодшим братом.

Для багатьох власні травматичні переживання витісняють з пам’яті все, що стосується чужих трагедій. Звідси небажання говорити про щось інше, аніж те, що болить конкретно тобі. Для пані Олі, хай і народженої далеко від Турки, трагедія місцевих євреїв — частина сімейної історії. Виявляється, що старша сестра її батька під час Голокосту врятувала єврея: «Звали його Цесь. А писався він Пук чи Пік, я вже точно не пам'ятаю». Після війни вони одружились і виїхали до Польщі, мали трьох спільних дітей: «Цьоця і вуйцик померли. Лишень діти там живуть: Єва, Адась і Цесько».

Розшукуваний нами Омелян Матківський — її свекор. Народився та жив у Турці, в хатині по вулиці, що місцеві називають Горб. Це неподалік єврейського цвинтаря. Помер у 1984-му. Довідуємося, що мав п’ятеро дітей — чотирьох синів та доньку. Усі померли: двох найстарших, зокрема чоловіка пані Олі, не стало всього за рік до нашого приїзду. Деякий час вони жили під одним дахом, тому вона чула про події, очевидцем яких довелося стати Матківському: «Та розказував багато дечого. Знаєте, була молода, то до голови не брала собі». Все ж дещо їй запам’яталось. «Він працював тоді, як в нас зараз кажуть, двірником: просто прибирав по Турці, помагав прибирати трупи жидів, дрова рубав бідним жонам, котрі не мали чоловіків», — по-буденному перераховує пані Оля. Це стало рутиною в роботі містечкового двірника за доби Голокосту. Просимо уточнити: «Казав, шо гнали, як худобу, жидів. Каже, вони й не сопротівлялися — йшли всі, йшли з дітьми. Якщо хтось сопротівлявся чи що — застрілили. Так і лишили. То він по дорозі збирав. Бо ж німці не підбирали». Куди ж гнали? На той самий єврейський цвинтар: «Окопище, ми називаємо».

Про Голокост у Турці пані Оля чула не тільки від свекра, але й від чоловіка — на початку війни йому було вже 10. Ця тема не була табуйованою і принагідно виринала в післявоєнних розмовах у сімейному колі, зі сусідами. Це історії про місцевих рятівників та переслідувачів, хай їхні імена досі лишаються не названими: «Хтось, кому пощастило, сховався межи товпою та й врятувався. Є в нас такі тут, що зберігали, помагали їм. А такі були, що видавали німцям. Вони пообіцяли, що вони заховають їх, брали у них золото, забирали всьо, а на самом ділі продали. Отут недалеко була одна хата, і вони там ся ховали в тій хатині. І їх видали. Ну, я не буду казати хто, бо я не бачила. Але люди так говорять: видали їх. І там їх розстріляли — німці забрали і побили тих жидів».

Наостанок пані Оля запевняє, що краще за неї ніхто не зберігає фотографії. Довго переглядаємо її сімейні фотоальбоми — своєрідне візуальне підтвердження того, про що говорили перед цим. Портрет батьків, зроблений ще до того, як їх вивезли на примусові роботи. Сім’я Пуків чи Піків — батьки і троє дітей. Сусідські діти з українсько-єврейської сім’ї Ільницьких перед виїздом до Польщі з підписом: «На довгу і незабутню пам’ять Олі». Нарешті знаходимо і фото Омеляна Матківського: худорлявий чоловік у картатій сорочці, позаду нього — ялинка з новорічними прикрасами. Він дивиться прямо у фотокамеру і виглядає дещо збентеженим.

Голокост — це історії і «мобілізованих», яких змусили засипати масові поховання з тілами своїх єврейських знайомих, і тих, хто жагу до збагачення поставив вище за людські життя, і сімей, створених рятівниками та врятованими, і тих, хто готовий ділитися спогадами про них усіх і їх документувати.

Голокост — це також неєврейська історія та неєврейська пам’ять.

Андрій Усач
Історик, дослідник Голокосту, автор віртуального маршруту місцями Голокосту у Львові та біограми про Богдана Коха.

Андрій Усач — історик, докторант Українського католицького університету, голова громадської організації «Після тиші». Дослідник вивчає питання Голокосту в Україні, зокрема місцевої колаборації та працює на ниві усноісторичних досліджень. Така призма дозволяє ближче підступитись до пам’яті про насилля, оживити її для глибшого розуміння мотивів та переживань різних акторів тих безжальних подій війни.

Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).

Вперше опубліковано @Zaxid.net

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору