Громадське радіо: Про багатоголосся Чернівців — Ігор Померанцев
Ігор Померанцев — відомий поет і публіцист, автор і ведучий культової програми «Поверх барьеров» на Радіо Свобода. Для проекту «Зустрічі» Ігор Померанцев говорить про поліфонію міста Чернівці та ідентичність, що схожа на мозаїку зі шматочків смальти. Проект «Зустрічі» створено за підтримки благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч».
Ірина Славінська: сьогоднішній епізод присвячено розмові з Ігорем Померанцевим, який є відомим поетом та публіцистом і автор культової програми «Поверх барьера», що уже кілька десятків років виходить на «Радіо свобода». Ми говоримо про Чернівці, місто поліфонії. Місто, де поєдналося так багато культур. Ігор Померанцев пригадує про мови у Чернівцях, про те, які народності він там бачив і про те, чи стикався він із національним питанням, живучи у Чернівцях, Києві та інших містах. Цей запис було зроблено під час фестивалю «Meridian Czernowitz».
Ірина Славінська: я думаю, варто почати розмову взагалі з Чернівців, як такого дуже полінаціонального міста, де присутні дуже чисельні національності містадисидента, як ви його називали, де все намішано.
Ігор Померанцев: коли я приїхав до Чернівців, мені було 5 років. Мої батьки привезли мене з Забайкалля і дитина не думає такими категоріями як «мультикультурна», чи навіть «національність» — це абсолютно природно для дитини сприймати світ, перш за все, чуттєво, по-дитячому еротично і т.д. Приїхавши з Забайкалля, я навіть не знав, що існує така флора як виноград. Тобто для мене перше, можливо перцепція національності чи іншого народу – це був виноград. Такого народу я не знав. А потім потрохи все ж таки різна мова звучала у родині, бо мій батько народився в Одесі. Він був військовим журналістом і писав російською мовою. До війни він працював та був головним редактором молодіжної газети у Дніпропетровську. Але потім він демобілізувався, після була якась важка кампанія проти космополітів і мій одеській батько відчував себе не дуже комфортно. Ми приїхали до Києва і його відома приятелька, в той час дуже відома журналістка, яка була дуже близькою товаришкою Брежнєва, мій батько розповідав мені, як Брежнєв був відомим Дон Жуаном і, коли мій батько працював нічним редактором, то Брежнєв приїжджав до газети – ця Белла була його коханкою. І у 1952 році, коли батько приїхав, Белла йому сказала, що тут зараз відловлюють євреїв, тому навіщо він приїхав? Ми поїхали у провінцію в Чернівці, в нас були родичі. Приїхавши, батько шукав працю, але його не брали через походження, але він надів всі ордени і сказав, що буде ночувати у редакції, а його не брали щоб врятувати, скоріш за все це була правда, що були списки на виселення євреїв. Я так підозрюю, що головний редактор радянської «Буковини» казав йому їхати у Путилу – це був центр сифілісу на Буковині, десь у горах, але моя мама зробила страйк вдома, мій батько зробив страйк у газеті і його все таки взяли.
Я це розповідаю, тому що завдяки цій газеті і Чернівцям я зрозумів, що мій батько абсолютно вільно володіє українською, пише. І з того почалося – ми поїхали до родичів росіян, а потім батько вже подружився з журналістами з радянської «Буковини», до нас приходили – Борис Гончаренко, Федір Петченко, вони потім навіть стали письменниками. Вони співали по-українські і я зрозумів, що є інша мова, це все через родину. А потім ми переїхали з околиці до центра і там вже було єврейське дитинство моє, і єврейські діти ,всі їх родини розмовляли на ідише, ми розмовляли вдома по-російські, гості співали пісні українською, і все це було абсолютно органічно та натурально. З цього почалась моя мовна акустика – я навчався в дуже добрій чернівецькій школі і батьки могли написати мені, що вони відмовляються від уроків української мови в школі, але я навіть не міг уявити як я прийду з цим проханням, я не хотів. Але якщо б я прийшов до батька, то був би просто поротий. В класі були діти російських офіцерів і їм писали такі відмови. Щеплення я отримав і це на все життя, цей досвід настільки культурологічний, тому я не розмовляю узагальненнями як культуролог, це абсолютно в моїй крові і в моїй пам’яті, і в мовній, акустичній пам’яті, ось Чернівці для мене, як природна мовна поліфонія.
Ірина Славінська: а якщо в цій історії говорити про взаємини між різними національностями в Чернівцях, не про мовну акустику, а про взаємини живих людей з живими людьми. Як це функціонувало?
Ігор Померанцев: у дитинстві ти не робиш для себе якісь такі висновки, що ось та людина українець, та – росіянин, а інша – єврей чи молдованин. Це прийшло пізніше, в університеті, я зрозумів проблему. У Чернівцях був не тільки університет, а ще і ринки, коли я туди ходив з мамою, то пам’ятаю як торгувались такі товсті єврейські дами з гуцульськими жінками, вони знаходили спільну мову, де було вкраплення ідишу і гуцульської мови, для мене це було маленька симфонія у симфонії. Але я зрозумів про мовну проблему вже в університеті.
Ірина Славінська: як це сталося?
Ігор Померанцев: у нас була українська та молдавська філології. Була російська, я навчався на англійській кафедрі, але я вже почав писати вірші. Коли пишеш вірші – у тебе зовсім інше ставлення до мови – ти розумієш, що мова такий інструмент, а ти музика. Колись такі чутки про молдавських націоналістів і когось там виключали і було там очевидно, що цей націоналізм має відношення до мови. Тобто мова сприймалась як політика. І це таке порозуміння мені прийшло. Потім українські так звані націоналісти – мова знову політичний інструмент і молодий поет починає думати: а що? А чому так, а не інакше? А для мене, для поета, мова, не тільки його рідна, а люба – це скарб, ти відносишся до неї як до сакрального. І тому коли ненавидять чи тортурять якусь мову – ти сприймаєш це як персональну біль, пізніше я прочитав есе різних письменників про мову, я зрозумів ,що у цьому відношенні я абсолютно не унікальний – дуже добре есе Еліота, Толкієн, між іншим був лінгвіст, він дуже файно писав про англосаксонські корені, він писав навіть про валлійську мову – це таке відношення до мови як до суттєвої частини твого життя. В Чернівцях, я думаю, мені стало відомо, що є такі режими, держави, які хочуть домінувати у всьому, які хочуть володіти абсолютно всім, такі держави називають авторитарними чи тоталітарними і вони хочуть, щоб їм навіть мова підкорювалася, бо для них все це політика.
Коли я переїхав до Києва, це був 1972 рік, вже в мене було відчуття, мій чернівецький досвід був багатим і багатомовним, і я вже знав, що мова це не просто інструмент для ліричної поезії, а щось таке екзістенціально смертельно чи життєво важливе.
Ірина Славінська: життя в Україні людини, яка говорить українською та російською мовою, при цьому ще є людиною єврейського походження у Чернівцях і в Києві, була різниця?
Ігор Померанцев: знаєте, я змішаного походження. В мене, скоріше, російське прізвище, ніж єврейське. Виглядаю я схожим на письменника – деревенщика, тому персонально моє життя не було стурбовано чи скалічено.
Ірина Славінська: тобто с антисемітизмом ви не стикалися?
Ігор Померанцев: ні, в мене було відчуття свого походження, але я ніколи не був жертвою. Всі мої друзі так чи інакше це відчували більш зворушливо і я пам’ятаю – поступив в університет в 1965 році, всі мої друзі поїхали до Сибіру, євреїв не допускали до університетського курсу, і це були такі вундеркінди, вони всі стали докторами наук у 27 чи 28 років, потім поїхали до Ізраілю чи Америки. Але я завжди співчував і розумів цю проблему. Коли я приїхав у Київ — в той час антисемітизм був державною політикою, просто в Чернівцях цей єврейський елемент був дуже важливий, хоч євреїв було 15 % чи 20%. Але все таки це нація дуже енергійна ,креативна, деструктивна, і конструктивна.
Ірина Славінська: якщо подивитися на це співвідношення євреїв з одного боку в Чернівцях, які є одним із народів, які там живуть та являють собою величезну кількість різних прошарків і Києвом, де це, зокрема, еліта інтелектуальна, як ви сказали, і це станом на 70-ті роки. Якщо подивитися на 2014 рік в Україні, як працює це співвідношення?
Ігор Померанцев: я працюю в Празі, але регулярно буваю тут. Я знаю, читаю про те, що тут коїться і думаю, що, по-перше — в Україні немає державного антисемітизму, по-друге – в країні мало євреїв і третє – вони могли би бути такою фантомною ненавистю, але я цього не відчуваю та не бачу. Коли я приїхав до Мюнхену і зустрів там молодих українців мого віку, мені тоді було 30 років, розмовляючи з ними я зрозумів, що це абсолютно нові західні люди. І вони дуже соромилися антисемітизму їх батьків. І в Лондоні я теж це відчував, вони відкрито розмовляли про це.
Ірина Славінська: в Лондоні поміж українцями?
Ігор Померанцев: так, поміж українців, які вже виросли в Лондоні і знають, що це дурний тон бути расистом і т.д. Ви питаєте про 2014 рік, а я думаю, що приблизно така ситуація, яку я зустрів у Німеччині в 1978 чи в Лондоні 1980 року. Молоде покоління відштовхує від себе фобії, для них це архаїка, 19 сторіччя. Зрозуміло, що це не всі, але загальна атмосфера абсолютно така європейська, толерантна, можна розмовляти про ці проблеми, але це не дуже навіть цікаво.
Ірина Славінська: під час дискусії, яку ви модернували на фестивалі «MeridianCzernowitz» у Чернівцях восени, одеський поет Борис Херсонський, говорячи про ідентичність сказав, що є міста такі, як Чернівці, як Одеса, де ідентичність спирається ніби з маленьких шматочків смальти. Наскільки цю метафору можна застосувати до означення загалом української ідентичності, її мультикультурності з огляду на всі народи які тут живуть і жили і на всі мови, які тут звучать і звучали?
Ігор Померанцев: західні політологи часто кажуть, що Україна схожа на Польщу і Україні треба орієнтуватися на цю країну. Це велика помилка – Польща більш-менш гомогенна держава з яркою ідентифікацією, етнічною навіть. Україна значно багатша з точки зору демографії. Так що це такий великий потенціал України бути просто якоюсь симфонією. Тобто я вважаю потенціал України, це її скарбниця – в країні розмовляють різними мовами – є і кримські татари, і німці, і євреї, і поляки. Чернівці дали мені перший урок цього, а вся Україна для мене – це великі Чернівці. Знаєте, це так добре, що Україна розмовляє різними мовами, що вона велетенській акустичний хор. Коли я буваю на Україні – мене це дуже тішить. Працюючи на радіо у жанрі арс акустика, я сприймаю Україну як знахідку для людини радіо, яка працює в цьому жанрі.
Ірина Славінська: ви слухали програму «Зустрічі», яка виходить за підтримки благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч», у студії працювала Ірина Славінська.
Вперше опубліковано на: http://hromadskeradio.org/2014/11/29/pro-bagatogolossya-chernivtsiv-igor-pomerantsev/
