Ейнат Вілф: «Не треба боятися вживати слово «фемінізм»
Ця стаття Катерини Зарембо, заступник директора Центру Нової Європи, спочатку з'явилася на українській мові на womo.ua.
Люди не люблять вживати чітких означень, тому що це певним чином їх «зменшує»
З Ейнат Вілф, політиком, авторкою кількох книг про сучасний Ізраїль, членом комітету Кнесету* з питань закордонних справ та оборони (2010-2013 рр.) та матір’ю трьох дітей я поспілкувалася під час її перебування у Києві в рамках конференції ізраїльських лідерів думок «Досвід державотворення Ізраїлю: уроки для України», організованого Центром «Нова Європа» та Українсько-Єврейською Зустріччю 12 червня 2018 року. Результатом півгодинного інтерв’ю про зв’язок фемінізму та геополітики став міні-довідник для розуміння ізраїльського суспільства, геополітичного мислення Ізраїлю і ролі у ньому жінки.
У багатьох розвинених державах жінки поки що не очолювали держави чи уряди, а Ґолда Меїр була прем’єр-міністром Ізраїлю ще у 1969-1974 роках. І жінки, і чоловіки в Ізраїлі підлягають загальному призову в армію. Чи може Ізраїль слугувати прикладом ґендерної рівності?
Відповідь залежить від точки відліку для оцінки стану ґендерної рівності. Ситуація в Ізраїлі, я б сказала, десь посередині: нам не соромно, але ми й не входимо у світовий топ країн, де жінки та чоловіки мають рівні права. Наприклад, серед 120 членів ізраїльського Кнесету 34 жінки – приблизно 28%. Це більше, ніж в американському конгресі, британському чи французькому парламентах, але менше, ніж у Швеції. Тобто ми не входимо у топ ґендерно рівних країн, але посідаємо цілком пристойне місце. В Ізраїлі також певним чином унікальне суспільство, я б сказала, єдине в світі, де економічний розвиток (буквально цього тижня Ізраїль перевершив Японію за рівнем ВВП на душу населення) поєднується з високим рівнем народжуваності. Насправді, Ізраїль – найбільш «плідна» країна серед країн-членів Організації економічної співпраці та розвитку (сміється). Тобто Ізраїль – багата країна з великими сім’ями, а таке поєднання дуже рідкісне.
До прикладу, Ізраїль – країна-лідер за кількістю працюючих матерів, які мають трьох та більше дітей. Причина в тому, що, по-перше, у багатьох країнах жінки узагалі рідко коли мають трьох дітей, а ті, хто мають, зазвичай не працюють. Однак в Ізраїлі матері трьох дітей працюють, це стандарт. Я сама така ж. Тож це дійсно унікальне поєднання, яке коріниться в ізраїльській історії та культурі, де сім’я завжди посідала дуже важливе місце. Дехто навіть називає це одержимістю. Ізраїльське суспільство дійсно дуже орієнтоване на родину. Тож ми не є лідером у ґендерній рівності, але якщо поглянути на країни, де вагому частку керівних посад обіймають жінки та сім’я вважається великою цінністю, Ізраїль, напевно, є унікальною країною.
Утім, ми також у багатьох випадках боремося за рівність прав чоловіків та жінок. Ми маємо проблеми нерівної оплати праці, сексуальних домагань. В Ізраїлі законодавство щодо боротьби з сексуальними домаганнями – серед найпрогресивніших у світі, однак попереду ще довгий шлях задля того, щоб і суспільство відповідно до цього ставилося. Ви згадали про армію… Дійсно, Ізраїль з дня свого створення перебував у стані війни, тож армія мобілізовувала і жінок, які також підлягають загальному призову. Однак це не означає, що жінки в ізраїльській армії були рівними з чоловіками. Багато десятиліть більшість жінок в армії перебували на секретарських посадах, вони не воювали. Минуло багато часу, перш ніж жінки змогли бути бойовими пілотами, наприклад. Навіть зараз, хоч жінки і обіймають військові посади, вони не перебувають на керівних позиціях. Тож права жінок – це процес, якому також чиниться чималий опір.
Ви навели дуже цікавий приклад працюючих матерів трьох дітей. У чому секрет масштабності цього явища, чи коріниться воно у суспільному менталітеті. І чи заохочує це держава?
Тут є декілька пояснень. По-перше, справа в єврейській культурі, яка вважає сім’ю пріоритетом. Голокост також грає тут роль – розуміння того, що ми маємо відновити свою чисельність. Конфлікт [з Палестиною – К.З.] також має значення – розуміння, що ми є меншістю у регіоні і не можемо [до]пустити власного зникнення. Тож мати дітей – це майже частина більшої боротьби, щоб показати, що ми нікуди звідси не зaбираємося. Ізраїльське суспільство все ще знаходиться у стані боротьби, воно намагається довести, що воно живе, а діти і є доказом життя.
У цілому підтримка держави є, починаючи з трирічного віку, діти мають доступ до безкоштовної освіти, для відвідування дитиною віком від шести місяців дошкільних дитячих закладів надаються державні субсидії. З іншого боку, сім’я з трьома дітьми в Ізраїлі не може прожити на зарплатню одного з батьків, такі випадки є дуже рідкісними. Тож насправді жінки просто не мають вибору, сім’ї потрібні два джерела прибутку. Рідко коли жінка в Ізраїлі може сказати: «О, я ще не знаю, може, побуду з дітьми вдома, може, вийду на роботу», такого вибору вони не мають. Вони можуть обирати тільки, чи вони будуть вдома три місяці (це термін оплачуваної декретної відпустки) чи шість: вони можуть не працювати ще три місяці, однак вже не отримувати платню. Я особисто не знаю жодної жінки, яка перебувала б у декреті більше, ніж рік. Наразі в країні також обговорюють можливість запровадження відпустки для догляду за дитиною для чоловіків.
Ізраїль існує у регіоні вороже налаштованих до нього країн. Як ситуація із правами жінок в Ізраїлі впливає на регіон, у більшості країн якого становище жінок є набагато гіршим?
Безсумніво, Ізраїль відрізняється на тлі інших країн регіону. Дехто говорить, що Ізраїль недостатньо робить для того, щоб інтегруватися у регіон, вони звинувачують нашу країну у тому, що вона занадто відрізняється, що ніколи не матиме миру, якщо буде настільки інакшою. Моя відповідь дуже проста: як жінка я дивлюся на північ і на південь, на захід і на схід, в усіх напрямках. І ніде немає буквально нічого, у що я хотіла б інтегруватися. Навіть якщо хтось може подумати, що говорити так не дуже коректно, факти є факти: ми всі аплодуємо Саудівській Аравії за те, що там жінкам дозволили керувати автом! Тобто різниця дійсно колосальна. В Ізраїлі є значна арабська діаспора, яка живе за патріархальним ладом, а також релігійна єврейська меншина, яка також дуже консервативна і мало не протистоїть сучасному світському способу життя. Тобто у цьому Ізраїль дійсно відрізняється і не збирається змінюватися. Я сподіваюся, що одного дня у регіоні усе ж запанує мир, однак права жінок – та сфера, де ізраїльтяни не поступатимуться і не йтимуть на компроміс. Навпаки, ми хотіли б, щоб наші сусіди рухалися у тому напрямку, де чоловіки та жінки є максимально рівними у правах та можливостях.
В одній зі статтей ви порівнюєте сіонізм та фемінізм. Сіонізм в Ізраїлі не викликає заперечень у суспільстві. Як щодо фемінізму? Чи є це також загальноприйнятним явищем?
В Ізраїлі це слово все ще викликає неоднозначну реакцію. Одна з моїх улюблених ситуацій: завжди, коли жінка проходить до парламенту або стає міністром, хтось із журналістів ткне мікрофон їй в обличчя та запитає: «Ви – феміністка?». Подумайте: це жінки, які щойно виграли у політичній боротьбі, вони проводили кампанію, були публічними, тобто їм не бракує сміливості, навпаки, вони прагнуть отримати владні повноваження. Так от, всі вони, за рідкісними виключеннями, говорять так: «Мені не дуже подобається це визначення». А тоді додають: «Але, звичайно ж, я підтримую рівні права для чоловіків та жінок». На цьому моменті я завжди жартую і кажу: «Але ж ти і є феміністка, фемінізм саме це й означає!». Тобто дуже мало жінок почуваються комфортно з цим означенням, з цим ярликом, навіть якщо на питання, чи підтримують вони рівні можливості для чоловіків та жінок іти до своїх мрій і розкривати свої таланти, вони скажуть «так! ». Тож особисто я обстоюю саме те, щоб жінки мали відвагу вживати цей термін.
Люди не люблять вживати чітких означень, тому що це певним чином їх «зменшує». Коли людина вживає чітке означення, вона впевнена у собі, а люди не люблять впевнених у собі жінок. Тоді як я наполягаю, щоб це визначення вживалося. Перш за все, у цьому є елемент вдячності, бо жодна жінка у сучасному світі не могла б зробити нічого, якби не феміністичний рух: ані мати власного рахунку у банку, ані можливість обирати чоловіка, професію та час для народження дітей. Тож наголос на слові «фемінізм» — це відчуття вдячності та розуміння, що те, що ми маємо сьогодні – результат боротьби багатьох жінок.
Але це не тільки про минуле, це також і про майбутнє, бо боротьба ще триває. Жінкам усе ще бракує безпеки – на робочому місці, на вулиці, у суспільстві. Жінки мають знати, що коли вони йдуть на роботу, нічого, окрім роботи, від них не очікується. Можливо, це звучить наївно, але саме це й показує, наскільки ми ще далеко від мети. А рівна оплата праці? Клер Фой, виконавиця ролі королеви Єлизавети у серіалі «Корона», платили менші гроші, ніж виконавцю ролі принца Філіпа! Це обурило весь світ: як може «королева» отримувати менше за «принца»? Попереду ще довгий шлях до того, щоб жінки могли відстоювати для себе вищі посади, оплату, право на державну підтримку відпусток по догляду за дитиною. А вживання терміну «фемінізм» по суті є заявою: так, я знаю, що маю права, однак я маю використати ці права, щоб продовжувати цей рух.
Жінки набагато рідше, ніж чоловіки, досягають високих посад, зокрема у сфері міжнародних відносин. На вашу думку, з чим це пов’язане: з тим, що жінкам бракує впевненості у собі і вони зупиняються добровільно, чи з тим, що їм не дають просуватися?
І те, і те. Коли я була депутатом парламенту, я входила до складу престижного комітету Кнесету з питань закордонних справ та оборони. Чоловіки там переважають – колишні військові, ті, хто працював у сфері безпеки. Не раз, коли я порушувала якісь питання, я діставала поблажливі погляди на кшталт: «та що там ця кралечка знає?». Однак із плином часу я помітила, що впевнені на вигляд чоловіки часто помилялися, а я зрештою мала рацію. Мені й без того не бракує впевненості, але це ще більше її зміцнило.
Справа у тому, що у міжнародних відносинах насправді ніхто майже нічого не знає. Наприклад, коли відбувався саміт Дональда Трампа і Кім Чен Ина, то говорили про це всі, але хто насправді щось конкретне знав? Тож у міжнародних відносинах велике значення має те, наскільки впевнено ти говориш. І тут чоловіки з більшою впевненістю говорять про речі, у яких тямлять не більше, ніж жінки. Тож я вирішила, що буду робити так само (сміється). Або от візьмемо Арабську весну. Тоді ми сиділи у комітеті й поважні військові пояснювали нам, що режим Хосні Мубарака у безпеці, а буквально за два дні народ його повалив. Або інші поважні військові пророкували, що Башару Асаду залишилося кілька тижнів – минули роки, а він і досі на посаді. В обох випадках я мала протилежну думку. Я думала: «Звідки ти можеш знати, що він у безпеці? Звідки ти можеш знати, на що здатні ці люди з Facebook-акаунтами, які наповнюють вулиці Каїру? І чому ти думаєш, що Асад скоро піде? Він же ж щойно побачив, що відбулося у Єгипті, Тунісі та Лівії, зробив висновки і просто так не піде». Тобто це просто мої міркування на підставі здорового глузду, я ж не виклала тут історію Єгипта за останні 50 років. Здоровий глузд дуже корисний для аналізу міжнародних відносин, і те, що хтось керував танком, не дає йому більше спроможності визначити, чи Асад піде чи залишиться, ніж мені. Викликом для жінок у міжнародних відносинах є те, що вони частіше стикатимуться зі ставленням «та що вона там знає?». А насправді питанням є, що там знають ті, хто так думає?
З якими ще упередженнями та перешкодами вам доводилося стикатися на підставі того, що ви жінка, і як ви їх долали?
У моїй кар’єрі було не так багато ієрархічних моментів, мої посади були виборчими, де є один владар – народ, однак немає начальника. В цілому, звичайно, я була свідком ситуацій, у яких на жінок дивилися згори вниз і ставили їхню кваліфікацію під сумнів. Нині я вже сягнула того рівня, коли мене поважають за те, що я пишу і що я говорю. Однак щоб дійти до цього, було потрібно багато часу, багато впевненості у собі, і я дійсно визнаю, що, для того щоб опинитися там, де я є, я маю викладатися на двісті відсотків: я маю дуже добре писати, мати дійсно оригінальні ідеї, бути крутим спікером. Тоді як чоловіків із посередніми ідеями, слабенькими навичками писання та нікчемними ораторськими здібностями запрошують виступати на публічних заходах тільки через те, що, як я казала, вони колись проїхалися у танку.
В останні роки цілком очевидна зміна підходу – у Штатах, можливо, також у Європі, – що запрошувати самих чоловіків не годиться, буває, що аудиторія прямо вимагає запросити жінку як спікера. Тож це відкриває дещо більше можливостей. Тепер я нерідко опиняюся у ситуації, коли знаю, що мене запросили тільки тому, що організаторам потрібна жінка серед спікерів. Але коли я вже опиняюся на подіумі, то виступаю краще за своїх колег-чоловіків. Я ці ситуації приймаю. Інші жінки кажуть: ні, якщо ви мене запрошуєте тільки тому, що я жінка, так взагалі не запрошуйте! Я кажу: ні, запрошуйте, і коли я вийду виступати, покажу, що ви мали запросити мене з інших причин.
Автор:
Катерина Зарембо
заступниця директора Центру "Нова Європа".
Вперше опубліковано в womo.ua.
