Захист «отказников», виховання толерантності, світськість: досвід Брюсселя

Общинний світський єврейський центр існує в Брюсселі вже понад 50 років. Його робота та еволюція цікаві не лише для бельгійського контексту, але й містять корисні для України приклади

Ірина Славінська: Сьогодні ми завітаємо до Бельгії, а якщо конкретно — до міста Брюссель. В ньому вже доволі давно існує Общинний світський єврейський центр імені Давіда Сускінда, котрий робить неймовірно цікаво роботу з поступу порозуміння поміж громадами міста та країни в цілому — незалежно від етнічного чи релігійного походження. Цей досвід віддзеркалює виклики, що стоять перед сучасним світом, і може бути дуже цікавим і в українському контексті.

На початку говоримо про історію виникнення Центру та його завдання. Та чуємо голос Анрі Гутмана, президента Общинного світського єврейського центру. Український текст перекладу читає Андрій Куликов.

Анрі Гутман: У нас є позиція, у всіх організацій є позиція, але наша позиція не дуже звична. Ми — єдиний Общинний світський єврейський центр, який називає себе світським. Є інші світські центри, але слово «світський» є частиною нашої назви та нашої ДНК. Причина — в нашій історії, що є історією молодих людей, які вжили в Голокості. Дехто з них — ті, що повернулися після депортації, також є діти, котрих переховували, а є й молоді дорослі, котрі брали участь у Русі Опору в Бельгії та Франції. Ці люди захотіли відновити спільноту після війни. Не треба забувати, що загинуло 25 тисяч із 60 тисяч євреїв. В усіх країнах Європи загинули євреї, але також загинули й інституції. Тож треба відбудувати єврейське життя.

Молоді люди, котрі були політично активні чи політично свідомі до війни або стали такими під час війни внаслідок роботи в Русі Опору, зустрічаються між собою — так, як зустрічаються друзі. Багато хто з них — сироти, тож це для них також є сім’єю. Згодом приходить рішення створити центр, де можна було би зустрічатися. Так уже на початку постає запитання про те, який саме центр буде створено — для відтворення якого саме єврейського життя? Світські організації вже існували в Бельгії до Другої світової війни, тут не було нічого нового — сіоністські рухи були світськими рухами.

Якщо говорити про світськість сьогодні, то чимало молодих людей втратили віру. Наприклад, двоє творців центру — ті, хто вклали в нього багато свого часу та грошей — були в минулому євреями родом з Антверпена, дуже релігійного міста, але після війни перестали бути релігійними.

Маленький центр із кількома видами активностей і працівниками-волонтерами повільно протягом 50 років свого існування перетворився на великий центр, де працює три десятки осіб. Тут діє освітня програма для молоді, ясла, низка освітніх курсів, а також три власних медіа. Ми єдині в Брюсселі видаємо єврейський журнал, який виходить двічі на місяць, а також сайт і радіопрограми, що публікуються на сайті як подкасти.

Ми живемо за рахунок благодійних внесків наших учасників, яких у нас є між 600 і 800 осіб, також маємо кошти від держави, оскільки ми є визнаним центром роботи з молоддю, а також нам допомагає Фундація юдаїзму, що зібрала гроші депортованих євреїв, які не повернулися, тобто розпоряджається коштами, що були на їхніх банківських і страхових рахунках.

Ірина Славінська: Давайте детальніше поговоримо про систему благодійних внесків. Хто підтримує роботу центру?

Анрі Гутман: Отже, у нас є три типи членства, тож внески надходять з трьох джерел. У нас є активісти-борці, тобто люди, котрі політично поділяють нашу позицію. Також це люди, котрі цінують роботу, яку ми організовуємо — для них ми єдиний такий общинний центр. А також у нас є споживачі, котрі роблять внески, бо це забезпечує їм можливість зі знижкою брати участь у подіях, які ми організовуємо. Внески таких людей становлять найменшу частину всіх благодійних внесків.

У нас стало більше доброчинців, ніж було колись, але вони роблять менші внески, тому що вони бідніші, а чий менш щедрі.

Ірина Славінська: Далі говоримо про освітню програму Центру, котра, до речі, суголосна із роботою таборів толерантності в Україні та нових проектів із адаптації переселенців.

Анрі Гутман: 15 років тому ми усвідомили, що вчителі початкової та середньої школи дуже мало навчені говорити про дискримінацію та упередження. Так ми створили програму, що називається «Ненависть — я кажу ні!». В рамках цієї програми у нас є 3 вчителя, котрі приходять до початкової школи та говорять із учнями, використовуючи дуже активну методику. Наприклад, це можуть бути різні смішні ігри, що викривають і засуджують упередження та стереотипи про «добрих бельгійців», що нібито опинилися сам-на-сам із мігрантами. Велику частину мігрантів скаладають складають мусульмани, але всього в Брюсселі проживають люди щонайменше 30 різних національностей. Також існують стереотипи про «не-бельгійців» або «нових бельгійців», що існують у контексті дискусії про те, чим є Бельгія, якою вона є.

Також ми маємо програму для середньої школи, що присвячена трьом великим геноцидам — геноциду вірмен, Голокосту та геноциду тутсі в Руанді, колишній бельгійській колонії. Мета курсу — показати, що заперечення існування Іншого, пароксизм ненависті призводить до знищення цілих народів.

Ірина Славінська: На який вік це розраховане?

Анрі Гутман: Це розраховане на вік від 15 до 18 років. В рамках цього курсу ми не тільки приходимо в школи для розмови з дітьми, але й організовуємо відвідання нашого Общинного центру, де підлітки проводять цілий день. Ми разом дивимося фільм із свідченнями очевидців геноцидів — наприклад, старих євреїв, які пережили Голокост, або ж тутсі, що тепер живуть у Бельгії.

Решта дня під час такого візиту присвячена роботі в майстернях, де ми разом із підлітками намагаємося розібратися, що означає бути Іншим. Наприклад, ми дискутуємо про гомосексуальність — до розмови долучаються геї та лесбійки, що приходять, аби поділитися своїм досвідом. Ми багато говоримо про фантазії та страхи: наприклад, про готовність чи неготовність закохатися чи пошлюбити людину іншої національності чи іншої релігії. Це дуже реальні виклики сьогодення.

Ці ж візити для багатьох дітей стають приводом відкрити єврейську ідентичність, подумати про те, що означає бути одним із нечисленних євреїв у сучасній Бельгії. Для дітей зустріч із нашими викладачами в Центрі — це також можливість запитати: «А ви єврей?». Для контексту треба розуміти, що слово «єврей» стало доволі часто вживаним із метою образити.

Ірина Славінська: Навіть сьогодні?

Анрі Гутман: Особливо сьогодні. Це проблема банального побутового антисемітизму. Свого часу антисемітизм так само був поширений до початку Другої світової війни і мав витоки з християнського середовища. Сьогодні маємо справу з мусульманським антисемітизмом. Це не нове явище, але проблеми на Середнього Сходу посилили це явище. Ми знаємо, що в школах на перервах можна почути слово «єврей» як образу — воно вживається, навіть якщо в товаристві дітей і підлітків немає євреїв. Образ єврея дуже деформований. Саме тому ми також намагаємося деконструювати антисемітські стереотипи.

Ірина Славінська: Чи ця упередженість трансформується в агресію?

Анрі Гутман: Звичайно. Є випадки агресії. Дуже рідкісними є випадки фізичної агресії, і вони переважно пов’язані з кризою стосунків поміж Ізраїлем і Палестиною. Три війні в Газі ставали підставою для мітингів і випадків агресії. Брюсель і Антверпен — це два бельгійські міста з великою єврейською спільнотою, і там євреям порівняно складно бути видимими в деяких громадських місцях — маю на увазі носіння кіпи чи зірки Давида на одязі чи прикрасах. Тож ми радимо дітям не надто виділятись у громадському транспорті.

Описане явище — доволі нещодавнє, це почалося близько десяти років тому. Але я ніколи не міг подумати, що за 70 років після після Голокосту євреям доведеться ховатися.

Ірина Славінська: Девізом роботи центру є рядки: «Якщо я не за себе — то хто за мене? Якщо я лише за себе — то хто я? Якщо не тепер — то коли?». І я прошу Анрі Гутмана пояснити значення цього девізу для роботи Центру.

Анрі Гутман: Ця стара фраза з «Гіллеля», що в трактаті «Піркей Авот», записана у нас на вході. Цю фразу між собою ми повторюємо часто, але також ми її застосовуємо на практиці. Ми інтерпретуємо її на особистому рівні та на рівні інституції.

Перша частина фрази — заява про право на ідентичність. Цей общинний центр має за свою місію збереження та передачу юдаїзму — світського юдаїзму. Саме тому ми розвиваємо діяльність, яка би діяла поза межами школи чи синагоги. Тут можна знайти товариство, освіту, обмін ідеями, діалог.

Друга частина фрази — про життя громадянина. Ми живемо не тільки за себе. Ми є частиною життя міста, частиною політичного життя Бельгії. Всі проблеми суспільства — наші. Ми ними цікавимося. А якщо говорити про Ізраїль, то наша позиція — це позиція сіонізму, але ми зважаємо на Іншого — на наших сусідів-палестинців, тож виступаємо за створення Палестинської держави, то за дві країни для двох народів. Наприклад, перші офіційні зустрічі між представниками Ізраїлю та Палестини відбулися протягом 1970-80-х років саме тут, у нашому центрі. Так само тут відбулася велика офіційна конференція «Give peace a chance», обговорення в рамках якої закінчилися прийняттям Угод Осло.

Третя частина фрази закликає до дії. Потрібно трансформувати ідеологію та думку, схилити їх до політичної дії та дії в буденному житті. Це теж намагаємося це робити.

Ірина Славінська: Далі я прошу Анрі Гутмана, президента Общинного світського єврейського центру, більше розповісти про вже не раз підкреслену в нашій розмові ідею світськості Центра.

Анрі Гутман: Звісно, світськість як концепт і термін придумали не євреї — це західноєвропейське творіння, що народилось у християнстві. Згадаймо фразу «Цезарю — Цезареве», де ідеться про відділення тимчасової влади та управління від церковної влади.

В єврейському світі така проблема не поставала протягом тривалого часу, тому що протягом майже 2 тисяч років єврейську спільноту в містах вирізняла саме релігія, тобто синагога як місце та інституція, а також лідерство рабинів, які мали і знання, і владу. В добу Просвітництва, що почалась у Франції, де дозволили вільнодумство, почалося створення нових рухів за оновлення юдаїзму — наприклад, як ви знаєте, це відбувалося в тогочасній Німеччині. Сіоністські рухи стверджували, що юдаїзм має не тільки релігійний, але й національний вимір. Євреї — це народ, а народ може існувати і з релігією, і без релігії. Навіть у Біблії ми читаємо історію народу, племені, що зустріло Бога та отримало Тору — а, може, і саме собі дало Тору.

В Європі початку 20 століття сіоністські рухи долучаються до сильного єврейського політичного життя поза релігією. Для нас бути євреєм і бути світським означає передання всієї єврейської культури. Її частиною є всі книжки та Книги, всі свята та ритуали, але не обов’язково вони підлягають авторитету рабинів, не обов’язково вони є частиною синагог як інституцій.

У нас діє дуже простий принцип: євреєм є той, хто називає себе євреєм. І не нам судити, як і чому.

А з практичної точки зору наша світськість означає, що ми не дотримуємося шабату, тож центр працює в п’ятницю ввечері та в суботу. Також ми не дотримуємося кашруту.

Ірина Славінська: Робота центра має також зв’язок із країнами колишнього СРСР. Ідеться зокрема про захист «отказников».

Анрі Гутман: Дві великі конференції за звільнення євреїв СРСР відбулися саме в нашому центрі. Ми вимагали свободи для євреїв СРСР, що передбачала надання можливості виїхати до Ізраїлю, якщо вони мали таке бажання. Тоді саме Брюсель було вибрано за стартову точку цього руху: він не міг початися в США, яким не вірили в СРСР в умовах «холодної війни», також цей рух не міг початися в Ізраїлі, бо тоді в СРСР його би затаврували як «сіоністський».

Я особисто зустрічаю і зустрічав євреїв зі Східної Європи. У 1970-х роках я разом із подругою, котра згодом стала моєю дружиною, приїздив до СРСР у справі «отказников». Я був одним із сотні молодих євреїв із усього світу, що долучитися до тієї роботи.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.