Лекція Павла-Робера Маґочія: “Регіоналізм та Єврейська Україна”
[Примітка редактора: Професор Павло-Роберт Маґочій виступив з наступною лекцією, яка відбулася 28 березня 2019-го року в Українському інституті Америки в Нью-Йорку, під час обговорення книги “Євреї та українці: тисячоліття співіснування”. Модератором заходу виступив Адріан Каратницький, співдиректор та член правління ініціативи “Українсько-єврейська зустріч” (UJE). Професор Маґочій викладає історію та політичні науки в Торонтському університеті, де з 1980-го року обіймає посаду завідувача кафедри Українознавчих студій. Він є також членом правління UJE.]
Уже сама тема неперервного проекту «Українсько-єврейська зустріч» від початку поставила кілька концептуальних проблем. По-перше, чи можна обґрунтовано казати про українців і євреїв як про відмінні спільноти, котрі в минулому і тепер сприймають себе окремішньо? Інакше кажучи, чи ті, кого інші визначають як українців або євреїв, справді відчувають себе частиною цієї групи, і чи діють вони у повсякденному житті так, що їхні дії відображають і репрезентують так звану групу, національні або етнічні характеристики? Зрештою, що ми маємо на увазі під «євреями в Україні», або «українськими євреями»? І хто такі українці: особи зі стійкими українськими етнолінґвістичними характеристиками чи всі громадяни сучасної української держави без огляду на їхні етнолінґвістичні характеристики?
Мета даної дискусії спонукає нас прийняти за основу наступні визначення, які, сподіваюся, спрямують розуміння того, що ми називаємо Українсько-Єврейською Зустріччю, а саме, що термін «українець» вказує на групу, чиїх членів ідентифікують як приналежних до української нації. Загалом, я надаю перевагу вжиткові терміну «етнічний українець», аби відмежувати цей народ від терміну «громадяни України», який формально включає в себе все населення країни, не зважаючи на його етнолінґвістичне й національне походження. Зміст терміну «євреї в Україні» або «українські євреї», на позір, здавалося б, визначити ще легше: він вказує на осіб, чиє коріння або релігія є єврейськими і які народилися або мешкають в Україні. А як щодо євреїв з історичного минулого, котрі мешкали в Україні, коли як держава вона ще не існувала? Як для мети цих зауваг, так і для Українсько-Єврейської Зустрічі ми послуговуємося доволі анахронічним підходом. Осіб єврейського походження, якщо вони проживали у певний період історії на теренах сучасної України – від найдавніших часів до сьогодення, не зважаючи на те, існувала тоді українська держава чи не існувала – ми позначаємо як «українських євреїв» або «євреїв з України».
Таке розуміння необов’язково збігається зі способом самосприйняття в кожній зі вказаних груп. Натомість існує те, що можна назвати сприйняттєвою роз’єднаністю (perceptual disconnect). З одного боку, етнічні українці вважають, що їхньою історичною батьківщиною завжди була Україна, територія, яка лише впродовж ХХ ст. постала як конкретна і в підсумку незалежна держава. З іншого боку, українські євреї є частиною світової єврейської діаспори, одна з гілок якої – ашкенази – донедавна проживала на величезних просторах Центрально-Східної Європи, зокрема й на теренах, котрі лише нещодавно, з їхнього погляду, «стали» Україною.
У тих випадках, коли увага приділяється специфічно територіальному походженню, до загальних й нечітких понять, подибуваних при описі місць проживання українських євреїв, належать: Смуга осілості; «Росія»; порівняно віднедавна Радянський Союз; або у випадку прибічників хасидизму поняття включають не географічні простори як такі, а певні рабинські династії, з якими асоціюються ті чи інші місця, наприклад, Белз (династія Рокеах), Брацлав, Чорнобиль (Тверський), Саврань (Моше Цві), Золочів, Мукачів, Ружин і Садгора (Фрідман) або Вижниця. Деяких євреїв ідентифікують з окремим регіоном, таким як Галичина, Буковина, Карпатська Русь чи Крим. Річ у тім, що для євреїв поняття «Україна» зрідка використовувалося на позначення землі свого народження чи землі проживання предків. Зазвичай вживали не такі терміни, як «український єврей», а «російський єврей», «польський єврей», «радянський єврей», «галичанин», «кримчак», послідовник белзьського чи мукачівського ребе.
Тим не менш, назви різноманітних регіонів і країн відображають відмінності всередині того, що ми визначили як українське єврейство. Багато в чому єврейський культурний тип мислення залежав від геополітичних структур, які проіснували з кінця XVIII ст. до початку Першої світової війни. Цей період розпочався з поділів Польсько-Литовської Співдружності (див. карту 2) в 1772–1795 роках, після чого Польсько-Литовська держава припинила своє існування, а її землі, анексовані Російською імперією, стали частиною відомої Смуги осілості. Займаючи територію сучасних Литви, Бєларусі і більшу частину України, Смуга вмістила найбільшу в світі кількість ашкеназійських євреїв. Приблизно чотири мільйони (на 1897 рік) євреїв у Смузі осілості, зокрема майже два мільйони яких в 1897–1917 роках еміґрували до Північної Америки (переважно до Сполучених Штатів), вважали себе – а їхні нащадки досі себе вважають – євреями з Росії, чи то пак, російськими євреями.
Смуга вказувала на ті імперські провінції Росії (Волинь, Поділля, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Херсонщину, Катеринославщину і українську частину Таврії), де євреям було дозволено постійно проживати. По суті, за невеликими винятками, імперський уряд Росії заборонив євреям мешкати поза межами Смуги, себто вони могли легально мешкати лише в тих частинах Російської імперії, які були приєднані в результаті анексій території Польщі в 1772, 1792 та 1795 роках. Та навіть у самій Смуги існували різноманітні обмеження щодо місць проживання євреїв, а починаючи від 1880-х років їм уперше тимчасово заборонили постійно мешкати на селі. Саме у Смузі осілості, особливо в розташованих в Україні провінціях, відбулися антиєврейські погроми 1881–1882 років.
Попри обмеження й періодичні спалахи насильства, як-от під час кишинівського погрому 1903 року, на території Смуги існували осередки, де єврейські громади, як і раніше, процвітали й навіть чисельно збільшувалися. Це особливо помітно на прикладі Криму, де, починаючи з 1880-х років, ашкеназі з інших частин України та Смуги осілості селилися у великій кількості поруч із тюркомовними євреями-кримчаками та караїмами, чиї кримські громади вперше згадуються принаймні з XIII ст.
На відміну від євреїв, які проживали в російській Смузі осілості, на теренах сучасної України були й ті євреї, котрі потрапили після подій 1770-х років до Австро-Угорської імперії Габсбурґів. Як і у Смузі осілості в Російській імперії, великий відсоток євреїв фіксували серед мешканців провінцій Галичина та Буковина (в австрійській «частині» імперії Габсбурґів) й в історичному краї «Карпатська Русь» (в угорській «частині» цієї імперії). Євреї цих країв мали змогу користатися з переваг, що давали проведені імператором Йосифом II у 1770–1780-х роках реформи, які забезпечили правову рівність для всіх підданих не зважаючи на їхнє віросповідання. Емансиповані євреї могли скористатися з повної свободи пересування й можливості оселятися в будь-якому куточку імперії, а це давало змогу багатьом із них, з-поміж іншого, поліпшити своє економічне становище. Найбільш ініціативні подалися до університетів, зокрема на медичні та юридичні професії, де євреї Австро-Угорщини переважали аж до початку Першої світової війни. Коли в 1880-х роках небезпека погромів сколихнула південь Російської імперії, особливо Україну, євреї з російської Смуги осілості намагалися знайти постійний прихисток, перетинаючи кордон і оселяючись, бодай спочатку, в керованих австрійцями Галичині та Буковині.
Коли Російська та Австро-Угорська імперії припинили своє існування в останні роки Першої світової війни (1917–1918), євреї, котрі мешкали на території сучасної України, опинилися у складі чотирьох держав: Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Євреї колишньої Російської імперії тепер стали громадянами підвладної більшовикам Української Радянської республіки, що входила до складу СРСР. Політика радянської влади справила на них як позитивний, так і негативний вплив. Релігійних євреїв та їхні інституції переслідували, у дрібних торгівців і власників роздрібних магазинів відібрали їхній бізнес. З іншого боку, радянське законодавство скасувало будь-які правові обмеження щодо євреїв як соціальної групи, внаслідок чого сотні тисяч євреїв змогли зробити успішну кар’єру в радянських органах влади, уряді, університетах, науці або управлінні промисловістю.
Українські євреї з земель колишньої Австро-Угорщини після Першої світової війни опинилися в Польщі, яка анексувала Галичину, в Румунії, яка анексувала Буковину, та в Чехословаччині, яка анексувала Карпатську Русь. У міжвоєнний час толерантність Габсбурзької монархії замінили обмеження, особливо у сфері вищої освіти, спрямовані проти євреїв підконтрольної Польщі Галичини та підконтрольної Румунії Буковини, тоді як у демократичній Чехословаччині євреї мали змогу досягти такого успіху в економіці, суспільному житті й освіті, який був неможливий навіть у довоєнній габсбурзькій Угорщині.
Що можна виснувати та порадити з огляду на вже сказане? Перший висновок стосується власне формулювання терміну «українське єврейство». Якщо ми використовуємо його як аналітичний засіб, тоді слід визнати факт регіональної відмінності України та важливість її впливу на єврейських мешканців цієї країни. Очевидно, що часто негативний досвід євреїв у російській Смузі осілості у XIX ст. не мав нічого спільного з квітучим світом єврейського життя в Галичині та Буковині за правління Габсбурґів у сусідній Австро-Угорській імперії. І попри те, що погроми були типовими подіями в певні періоди XIX–XX ст. у багатьох куточках України та загалом Центрально-Східної Європи, один край сучасної України – Закарпаття (історична Підкарпатська Русь) – ніколи не знав погромів та тих видів насильства, що їх деякі єврейські історики класифікують як «ексцеси» [1].
Певною мірою пов’язаний із цим висновок і порада полягають у потребі відійти від спрощеного розуміння історичного минулого східноєвропейського єврейства як не більш ніж розповіді про суцільну трагедію. Найкраще узагальнив цю проблему єврейсько-американський дослідник Стівен Дж. Зіпперштейн у своєму нарисі про історіографію Голокосту:
«За відсутності історичних досліджень, унаслідок безжальних, типових спогадів іммігрантів про прожите там життя, і внаслідок Шоа розповсюджені передчуття жахів у Східної Європи злилися воєдино, породивши зловісні прогнози: жахи нацизму і царські погроми зазвичай пронизують розрізнені, багаторівневі наративи, якими євреї звично послуговувалися для описів цього величезного і складного регіону. Розбіжність між життям у Вільно [неймовірно продуктивним в інтелектуальному плані світом, що відображено в діяльності Дослідницького Інституту їдишу (YIVO) в міжвоєнний період], і смертю в Треблінці в таких оцінках ставала непомітною, так начебто йшлося про різницю не фундаментальну, а аспектуальну» [2].
Зважаючи на те, що Україна є частиною східноєвропейського світу, спосіб традиційного вжитку цього топоніму підкреслює симптоматичність сказаного Зіпперштейном, і, як наслідок, викликає стурбованість. На жаль, стереотипи долати важко, надто ж коли вони насаджені у відтворюваний століттями культурний дискурс. Отже, на позначення слов’янських земель Центрально-Східної Європи (зокрема й України) середньовічні єврейські джерела використовували поняття Knaan (Ханаан), з тим підтекстом, що це – «край рабів». Як нагадав нам Макс Вайнрайх, «історія їдишу й історія ашкеназів – це одне й те саме» [3]. Хай там як, не завжди й не усюди європейські євреї розмовляли на їдиші. Мене неабияк вразила дискусія, розпочата блискучою монографією Беньяміна Гаршава «Значення ідишу», де він подає перелік різних інших мов, якими послуговувалися європейські євреї — від італійської до російської та англійської та багатьма іншими в діапазоні між ними. Проте, в переліку Гаршава бракує ще однієї досить впливової мови, якою величезна кількість ашкеназів не лише спілкувалася – вона посутньо вплинула на подальший розвиток їдишу. Цією мовою є українська, адже більшість євреїв традиційно покликалися на неї не за допомогою етноніму, як це відбувалося з польською, голландською чи чеською мовами, а просто називаючи її «ґойською» [4].
Навіть в самому єврейському світі не згадувані українські землі набули надзвичайно негативних характеристик. Маю на увазі «галичан» (Galitsianer), термін, який вживали для опису не лише євреїв з історичної провінції австрійської Галичини, а й (принаймні на діалектах їдишу) євреїв, що мешкали далеко на сході, на Правобережній Україні. На відміну від «чванливих» німецьких євреїв, і так само східних, проте «значно витонченіших» литваків, термін «галичани», якщо цитувати видану YIVO «Енциклопедію євреїв Східної Європи», – це культурний ідентифікатор з переважно негативними конотаціями: «…баламут, хитрун, користолюбець, релігійний фанатик, безпринципний угодовець, носій простонародного їдишу, який соромиться свого походження, бажаючи виставити себе за австріяка» [5].
Термінологія, як відомо, має і колосально символічне, й інструментальне значення. Предметом нашого дослідження мали бути українські євреї або євреї з України, і топоніми, назви міст чи історичних країв, в яких мав відобразитися мововжиток тієї країни, де євреї тепер перебувають. Зрозуміло, що слід зважати на реальну розмаїтість численних варіантів назв для ледь не кожного міста, містечка й села у Центрально-Східній Європі, але попри важливість сучасних реалій – що вже казати про питання практичного роду – я запропонував би поміркувати стосовно вжитку українських топонімів у самій Україні. Якщо ми обмежимося лише одним із можливих прикладів, нам не варто боятися вжитку назви «Львів» (і, мабуть, їдишську альтернативну назву «Лемберек» чи «Лвув») замість польської «Львув» чи російської «Львов». Щодо історичних країв, варто вживати більш точну словосполуку «Київська Русь» (Kievan Rus’) або «Карпатська Русь» замість «Київська Росія» (Kievan Russia) чи «Карпаторосія» (Carpathian Russia). Чутливість до термінології та її послідовного вжитку теж, безперечно, може дуже прислужитися нашим спільним спробам позбутися випадкових, а іноді й шкідливих, сприйняттів одне одного.
Посилання на джерела
- Heifetz, Elias. The Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919 (New York, 1921). Англомовне видання цієї книги покладає розрізнення між «погромами», які закінчувалися смертю, і «ексцесами», які закінчувалися лише матеріальними збитками.
- Zipperstein, Steven J. Imagining Russian Jewry: Memory, History, Identity (Seattle University of Washington Press, 1999), 94.
- Weinreich, Max. History of the Yiddish Language, vol.1 (New Haven and London: Yale University Press, 2008), 4.
- Harshav, Benjamin. The Meaning of Yiddish (Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1990), xiii.
- The YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, s.v. “Galitsianer”.
Переклад тексту лекції: В’ячеслав Циба
Переклад примітки редактора: Іванна Проць
