Львів: не тільки історія місця і будівель, а історія людей
[Примітка редактора: Львівський проект «Простір синагог» був відкритий 4 вересня 2016 року. Ми передаємо стенограму співбесіди з Софією Дяк з Центру міської історії, яка прозвучала в минулому році на українському Громадському радіо, щоб люди які відвідують Львів, дізналися більше про походження цього проекту.]
Сьогоднішня гостя програми «Зустрічі» — доктор історичних наук, директорка Центру міської історії Софія Дяк. В центрі нашої розмови знаходиться проект «Простір синагог», про який вже побіжно згадувалось у попередньому випуску програми. На початку розмову Софія Дяк розповідає про витоки проекту та його ідеї.
Софія Дяк: Проект називається «Простір синагог», він зараз є на етапі реалізації —реалізації робіт на місці, ми можемо назвати це будівельні роботи. Проект включає три ділянки, які розташовано дуже близько Ратуші, тобто, центральної частини міста. Це простір, де не стоїть жодна будівля, але там раніше стояли будівлі. Львів, як, напевно, будь-хто, хто відвідує це місто, може побачити, пережив війну майже не знищений, і це складає дуже разючу різницю, якщо ми подумаємо, скільки людей не пережили війну, або не змогли до цього міста вернутися, або не змогли у ньому залишитися. І те, що ми цінуємо як спадщину ЮНЕСКО, і те, що використовується у численних буклетах і рекламних роликах про місто, цей факт водночас і показує, і ховає. От із цим «ховає», що не дає зрозуміти, побачити, подумати ми стикнулися… і вже багато разів стикалися. І «Простір синагог» дивиться на місце, де, можливо, для багатьох немає нічого, де нічого не відчитується, і саме тому ставить за завдання зробити помітним, яке можна було відчитати.
Про що йдеться: йдеться про те, що перед Другою світовою війною у Львові було понад 130 000 євреїв. Ми можемо говорити також, що перед 1941 роком, перед нацистською окупацією, ця кількість збільшилась, адже були біженці з окупованої частини Польщі. І Голокост, і війну у Львові пережило, за різними розрахунками, від 800 до 2000 осіб.
Про які будівлі конкретно йдеться в проекті? Йдеться про синагогу «Золота Роза», а саме про її руїни або залишки, і вона якраз є помітна. Тобто, її зараз видно, тому що відкрили паркан, забрали дерева, але вона була в різний спосіб непомітна.
Ірина Славінська: Вона була непомітна як будмайданчик?
Софія Дяк: Вона була непомітна як місце, до якого можна було дійти тільки через терасу ресторану і через внутрішній офіс громадської організації «Турей Захав». Тобто, фактично, треба було пройти певні рівні знання або незнання. І саме з цього знання або незнання з’явилася ідея. Все почалося 2008 року на конференції — можливо, я до цього вернусь, якщо вам буде цікаво, як це все починалося. Ми маємо місце руїн, які є, але які описані тільки невеликою табличкою, на якій сказано, що це пам’ятка ренесансної архітектури, будівля, збудована Павлом Римлянином. Фактично, ми маємо історію будівлі дуже коротко: «Збудована, знищена». А про те, що перед будівлею «Золотої Рози» стояв Бейт Гамідраш, взагалі немає інформації.
Все було заросле деревами останні 20 років, і для того, щоб зберегти місце «Золотої Рози» від вандалізму, був поставлений паркан. Цей паркан, з одного боку, зберігав, з іншого — не допускав. А перед це ще було місцем паркування, віднедавна там розрослися столики. І це було місце, це була Велика міська синагога, третя синагога, вірніше, релігійна будівля, бо Бейт Гамідраш— це місце навчання, тож ця будівля має релігійну функцію, але не є синагогою.
І дуже просте було завдання: знайти спосіб показати історію цього місця, цих місць. І показати це для різних аудиторій.
Ірина Славінська: Навіщо це робити? І це питання, звісно, корелює з витоками проекту, але також, очевидно, з його завданням.
Софія Дяк: Завдань було багато. По-перше, це вшанування пам’яті людей, які були львів’янами. Це потрібно, мені здається, насамперед, тим, які зараз мешкають у Львові, тому що йдеться про вибудовування стосунків з місцем, в якому ми живемо зараз, і вийти за межі оповіді, де Львів завжди постає як лише українське місто, яке було багато сотень років під якоюсь окупацією. Я думаю, що це частина суспільного дозрівання, зрілості і поваги. Якщо є повага до людей, які це місце творили, це так само створює повагу до людей, які тут мешкають зараз. Це є частина суспільних відносин, культури і суспільних відносин.
Друга частина — це вийти поза межі нішевого підходу, де маємо окремо історію поляків, історію євреїв, історію українців, та показати, що це є дуже переплетено, що є більше способів, аби не тільки бачити всіх разом етнічно, але також бачити і позаетнічно. Наприклад, серед елементів проекту є інсталяція, яка називається «Увіковічнення», де міститься 21 цитата євреїв, які жили у Львові від 18 століття до… остання цитата — слова жінки, яка пережила Голокост у Львові і зараз живе у Хайфі. Її батько працював у будинку, який зразу поруч, був журналістом, редактором газети, найбільшої польськомовної єврейської газети «Хвиля».
І це не тільки історія місця і будівель. Це історія людей.
Ірина Славінська: І тут виникає запитання про те, що це буде. Історія людей, позаетнічний чи етнічний погляд на різні історії Львова — це дуже важливі, але дуже широкі слова. Якщо уявити собі перехожого по вулиці, який іде від Ратуші і опиняється на «Площі синагог», де зосереджено три важливі об’єкти і три не останні, не єдині важливі об’єкти єврейського ландшафту Львова, очевидно є великий шанс, що він чи вона пройде, не на це звернувши уваги. Які об’єкти, якщо йдеться про створення об’єктів, постануть у результаті проекту «Простір синагог»?
Софія Дяк: Це меморіально-ландшафтно-просторовий проект. Відповідно, він працює на контрасті, тому що ми говоримо про пропуск у дуже щільній забудові, де перехожий потрапляє у місце, і його погляд чи її погляд зосереджується на частині, де є руїни будівлі. Ці руїни дуже помітні зараз через те, що вони не закриті ані парканом, ані зеленню. Це складний процес консервації будівлі, яка була інтер’єром, але стала екстер’єром, і яка, з одного боку, має бути технічно і фізично убезпечена від руйнування. Це не тільки питання споглядання, але й питання того, що будівлю треба вберегти від подальшого руйнування, але так само не має зникнути відчуття, що це руїна. Відчуття, що тут відбулося щось драматичне і трагічне.
Матеріал зроблений на контрасті, це світлий бетон, який називається «венеційське тераццо». Фундаменти Бейт Гамідрашу позначені такими блоками, які формують основу будівлі. Відчитується, що це фундамент, але це дуже чиста лінія, що контрастує з обірваними стінами синагоги «Золота Роза». Всередині буде зелень. Плюс навколо є будівлі, а це вохра, трохи сірого кольору — такі кольори житлових будинків навколо, і вони створюють контраст. На цьому контрасті чітких ліній постає за питання: а що ж там є?
Ірина Славінська: І буде відповідь на запитання «Що ж там є»?
Софія Дяк: Коли підійти, то можна прочитати… Буде таблиця, яка розповість досить енциклопедично — трошки більше ніж просто «збудована і зруйнована» — історію кожної із цих трьох будівель. Але бракувало можливості почути людей, тож, проходячи від місця Бейт Гамідрашу з вулиці Староєврейської до «Золотої Рози» можна буде подивитися, а що ж там є, поки роботи йдуть. Люди проходять повз інсталяцію «Увіковічнення» — це 21 цитата, про які я говорила вище Кожна цитата — це плитка темно-сірого кольору різного розміру. Плит 38, але цитат всього 21. Чому? Це теж спосіб показати, що ми не претендуємо на вибірку всіх цитат, бо не всі залишають по собі цитати, і є багато голосів, які ми вже ніколи не почуємо. Але те, що ми їх ніколи не почуємо, не означає, що ми не маємо бути свідомі, що вони були. І це не лише питання до єврейської історії, це питання до історії взагалі. Кого ми чуємо у суспільстві?
Ірина Славінська: Низка різних агентів беруть участь у його творенні, і в першій частині вашої відповіді я би попросила розповісти про ті інституції, які долучаються. Це не так часто відбувається, коли недержавний і державний сектор, держава з NGO між собою співпрацюють.
Софія Дяк: Всього до проекту долучилися три інституції. Перша інституція — це міська рада в обличчі міськвиконкому. Безпосереднім учасником усіх розмов є Управління охорони історичного середовища та заступник мера з гуманітарних питань. Від міської ради в робочій групі присутні начальник Управління охорони історичного середовища і заступник мера з гуманітарних питань. Останні два роки без заступника мера, але від початку він брав участь: у 2008 році це був Василь Костів.
Друга інституція — це проект муніципального розвитку та оновлення історичної частини міста Львова. Це німецько-український проект, який реалізовує Німецька організація міжнародної співпраці.Цей проект у Львові почався у 2009 році.
Третя інституція — Центр міської історії, який є громадською організацією, фундацією, який поєднує дослідження, те, що можна назвати публічною історією, та освітні проекти.
Це три дуже різні організації: міжнародна з досвідом і географією на цілий світ, муніципальна державна і недержавна приватна. Ми маємо чиновників, ми маємо архітекторів, ми маємо істориків. Тобто, ми і професійно, і інституційно досить різні.
Ірина Славінська: Хто сформулював меседж?
Софія Дяк: Меседж сформульований дуже поступово, якщо чесно. Тобто, поступово він був сформульований ось тут, у цьому місці, де ми зараз сидимо, у бібліотеці Центру міської історії. У 2008 році була конференція про міську єврейську спадщину в Центрально-Східній Європі. Зібралося наукове середовище, ми також запросили практиків. Міркували, як говорити, що говорити, як досліджувати спадщину людей, яких вже немає, бо багатьох немає. Як про це говорити.
Про це говорили дослідники, а після конференції була внутрішня розмова, куди запросили заступника мера. Темою було те, що якщо у Львові не знати історію, не цікавитися, не мати ніяких родинних або знайомих, приятельських стосунків з тими, хто є євреєм або займається єврейською історією, то можна пройтися і не скласти уявлення про те, що у Львові було дуже багато євреїв. І йшлося про те, як це можна візуалізувати, як це можна позначити в міському просторі.
З’явилися думки, що це можна було би показати на місці «Золотої Рози», яка в поганому стані і потребує уваги, потребує гідного трактування і гідного ставлення. Тоді перейшло до наступного: одне місце є і два інші місця вибрані, але хто має вирішувати, як. Тобто, була ситуація зацікавлення міської влади в цій темі. Проект так само мав на меті їх включити, а включення — це коли над цим працюєш, коли входиш в цей процес. Процес міняє.
І пошук рішень і концепції передали формату конкурсу, але для того, щоб зробити конкурсне завдання, треба було його підготувати — це ж теж певна концепція. Щоб виробити цю концепцію, була зустріч із мешканцями і так званими учасниками процесу навколо «Площі синагог». Зібралися ті, які там живуть, ті, які там працюють, і ті, для кого це місце є важливим.
Ірина Славінська: До речі, був відгук? Я маю на увазі, чи мешканці цієї території прийшли на зустріч?
Софія Дяк: Так, прийшли. Окрім того, для них була зроблена екскурсія, яку провела людина, яка жила у Львові у 1939 році і ще бачила, як ці будівлі стояли. Потім було звичне чаювання, ми сиділи у приміщенні поруч і задавали ті питання, які задаються дуже часто перед будь-яким конкурсом: що подобається, що не подобається, що можна робити, що не можна робити, що би ви хотіли повідомити. І склалася така карта, з якої максимально пробували все врахувати. Люди там дуже різні, і різні люди очікують різних речей, це зрозуміло. Рішення, чи відбудовувати синагогу, чи не відбудовувати було поза межами можливостей і відповідальності міської адміністрації, це зовсім інше. Але було зрозуміло, що є люди, яким це важливо. Відповідно, в умовах конкурсу, наприклад, було передбачено, що ті рішення, які пропонують, мають врахувати можливість в майбутньому відбудови «Золотої Рози».
Це так звана зворотність. Проект має показати історію місця, стати частиною сучасності та громадського простору, спробувати знайти на межі цих двох мову меморіалу, а також для майбутнього дати можливість, якщо прийдуть нові люди і знайдуть нові рішення, що це можна буде змінити. Це може статияся за 10-15 років, і важливо не перекрити можливості в майбутньому.
І тоді пішов довгий процес обговорень і допрацювань від концепції до проекту. Ця історія триває майже 5 років, по дорозі з яких складалося, чим є освітня частина, як має виглядати консервація. Це робота над деталями, тому що вимоги, наприклад, до місця, яке є частково збереженим, одні, а там, де є тільки фундамент, інші.
Наприклад, коли ми вибирали 21 цитату для проекту, то було залучення дослідників, тому що за однією цитатою може бути хтось, хто написав книжку, але це треба знайти і запропонувати. Є влада і авторитет експертів, але є так само питання, як можна цією владою ділитися. І якщо історики, літературознавці запропонували майже 70 чи 80 текстів, малесеньких текстів, то вибір був за представниками єврейської громади. Участь брав і представник організаторів з міської влади… І тут так само питання авторитету, яким треба ділитися. Це співучасть, це не те, що нав’язується, це те, до чого доходиться в розмові.
Ми, наприклад, не зупиняємо оповідь на 1944 році. Є євреї, які приїхали до Львова після війни, є їхня історія, яка так само має місце тут, і яка має звучати. Є голоси людей, які тепер живуть в інших країнах, в Ізраїлі або в Америці, і ця друга половина 20 століття так само включена. Мені здається, що це важливо. Попри всю багату історію Львова до Другої світової війни і те, що відбулося під час Другої світової війни, ми так само маємо ще 50 років: це люди, які все ще живуть, це люди, історії, які є ближчі, і їх так само варто включати, напевно.
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
