Митрополит Андрей Шептицький і Голокост: нові документи та нові інтерпретації історичних контекстів

Під час Другої світової війни митрополит Української греко-католицької церкви (УГКЦ) граф Андрей Шептицький врятував близько 100–150 євреїв: дорослих і дітей. Цей факт є досить відомим, він фігурує в багатьох наукових і науково-популярних книгах та статтях, присвячених митрополиту А. Шептицькому й історії Голокосту. Наші знання про цю сторінку діяльності митрополита є досить обмеженими. Ми не знаємо всіх врятованих поіменно й не маємо точних даних, що і яким чином робив Андрей Шептицький з метою порятунку євреїв. Найімовірніше, ми ніколи цього не дізнаємося. Проте важливо наблизитися до вірогідного знання про цю сторінку з історії життя митрополита та найбільшої трагедії ХХ ст. – Голокосту єврейського народу. Успіх реконструкції минулого, її масштаби і різноплановість залежать від джерельної бази. Найважливішими для історика є писані документи епохи. Не менш важливі й спогади, хоча вони завжди до певної міри позначені суб’єктивністю.

Збереглося надзвичайно мало документів та писаних джерел, які засвідчують порятунок митрополитом євреїв, позаяк ніхто не нотував його розпорядження й не записував прізвища дітей, яких переправляли до греко-католицьких сиротинців чи видавали їм фальшиві метрики про хрещення. Подекуди важко означити, де була його воля і накази, а де ініціативи осіб, які безпосередньо здійснювали порятунок людей. Проте, висновуючи з попередніх періодів діяльності митрополита та загального modus operandi УГКЦ, у Львівський архієпархії зазвичай без погодження і наказів Андрея Шептицького ніхто з духовенства не робив жодних важливих кроків. Наприклад, про те, що А. Шептицький був добре поінформований щодо того, хто з його духовенства видає євреям фальшиві метрики (очевидно фальшиві, оскільки отримання легальних метрик після акту хрещення занотовувалося в документах митрополичої канцелярії), свідчить записка, знайдена серед документів митрополита. У ній йому радять попереджати священників своє архієпархії, які видають ці метрики, про можливі арешти.

Цікаво, що особи, які брали участь в акціях порятунку, були найближчими співробітниками митрополита (наприклад, його секретарі – о. Грицай та о. Котів) й поділяли його погляди на реформування УГКЦ. Ця обставина пояснює той факт, чому саме здебільшого монахи і монахині студійського уставу брали участь в організованих А. Шептицьким акціях порятунку. Через серйозний конфлікт та кардинальні розходження в поглядах на літургійну реформу митрополит А. Шептицький не залучав до цієї справи монахів чину святого Василія Великого. Можливо, він хотів опиратися тільки на абсолютно відданих собі людей.

Ставлення Шептицького до єврейського народу та антисемітизму у вимірі нових документів
Як особистість Андрей Шептицький сформувався в 1870–1880-х рр. у польському аристократичному середовищі Австро-Угорщини та в середовищі католицького духовенства. Обидва середовища ставилися до єврейського народу не надто прихильно. Проте А. Шептицького ще з молодих років цікавила єврейська культура, він навіть вивчав іврит. Будучи архієпископом, він намагався підтримувати приязні стосунки з керівниками єврейської громади. Однак це не означає, що А. Шептицький був вільним від тих упереджень, які ґрунтувалися на загальноприйнятому вченні католицької церкви про колективну відповідальність євреїв за вбивство Ісуса Христа.

У 1918 р. А. Шептицький пожертвував значну суму коштів на допомогу жертвам єврейського погрому, що відбувся в листопаді 1918 р. у Львові. У його архіві зберігаються вітання від відомих представників єврейської громади та рабинату. Серед бізнес-партнерів управління економічних справ архієпархії було чимало єврейських бізнесменів (наприклад, власники деревообробних фабрик).

Наприкінці 1920-х рр. А. Шептицький підтримував контакти з товариством «Друзі Ізраелю», що формувалося представниками католицького духовенства з різних країн світу. Керівники цього товариства прагнули змінити ставлення католиків до єврейського народу. Вони підготували та подали папі проєкт змін до Богослужіння Великодньої п’ятниці, зокрема запропонували вилучити звідти слова, які стосувалися колективної відповідальності євреїв за розп’яття Ісуса Христа. Це товариство було заборонене в 1928 р., а його організатори покарані. Важко однозначно стверджувати, чи А. Шептицький був членом цього товариства, оскільки про його функціонування збереглося надто мало інформації (короткі відомості про його діяльність з’явилися лише після відкриття ватиканських архівів періоду 1922–1938 рр.).

А. Шептицький критично ставився до наростання антисемітизму в міжвоєнній Польщі. У листі до папи Пія ХІ, відправленому в 1938 р., він зазначив про випадки побиття євреїв та нищення єврейського майна у Львівській архієпархії. Митрополит зауважив, що ініціаторами й виконавцями цих злочинних дій були польські студенти. До своїх вірян він звернувся ще в 1936 р. Це звернення стосувалося зростання рівня антисемітизму та закликів до витіснення євреїв з економічного й громадського життя країни, які часто лунали у польській пресі:

«Мушу вас, дорогі Браття, дуже рішуче, поважно й перед Богом остерегти перед будь-якими актами насильства під виглядом так званого, а частиною польської̈ преси так сильно пропагованого «антисемітизму». Очевидно, нам можна так працювати, щоб в економічному житті й торгівлі самим собі вистачати і не бути залежними. Ми ж до того не потребуємо поборювати або ненавидіти євреїв, а ще менше потребуємо їх кривдити. А кривдою було б усе те, що ми за кривду вважали б, якщо би хтось супроти нас так чинив. Любов ближнього обов’язує нас супроти всіх ближніх і всіх народів світа, Божий закон велить уникати всякої кривди ближнього, а кожний̆ знає, що кривдою було б чи є ближнього бити, вбивати, клеветати, ближньому шкодити на здоровлі й на майні, хату йому підпалювати, нищити його добро. Це все є противне Божому законові, є гріхом, у тяжкій матерії є тяжким гріхом, усе одно, чи воно сповнене проти християн чи проти нехристиян. Тому вас дуже перестерігаю перед намовою до таких діл насильства» [1].

Архівні документи та їх контекстуалізація
В останні два десятиліття стали доступними для дослідження чимало українських архівних документів. У 2005–2007 рр. дослідники отримали вільний доступ до документів ватиканських архівів за період 1922–1938 рр., а цього року – матеріалів періоду Другої світової війни. Окремі маловідомі раніше документи заслуговують на детальнішу увагу.

Ми знаємо, що 1 липня 1941 р. А. Шептицький написав пастирський лист «До Українського народу». Цей лист вважався привітанням німецькій армії, що увійшла на територію України. У Центральному державному історичному архіві України у м. Львів зберігаються рукописна і машинописна чернетки цього послання. На той час А. Шептицький вже давно втратив здатність самостійно писати (ще після перенесеного в 1931 р. інсульту). Митрополит диктував свої листи чи інші тексти, а записи робили його секретарі або ж рідний брат Климентій/Казимир Шептицький. Однак він викреслював, вказував, що потрібно переписати, а потім візував своїм підписом остаточний варіант (найчастіше у вигляді букви «А»). Також він візував своїм підписом копії важливих листів, які були відправлені адресатам. У першому абзаці цього послання вітається проголошення Української держави. Однак на чернетці видно, що тут додане слово «самостійної», тобто незалежної держави. У передостанньому абзаці зазначено таке: «Побідоносну німецьку армію витаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух». На чернетках (і рукописній, і машинописній) після слова «Установленій» митрополит викреслив словосполучення «вождем німецького народу цивільній». Тобто спочатку речення виглядало таким чином: «Установленій вождем німецького народу цивільній владі віддаємо належний послух». Однак митрополит двічі викреслив слова про владу вождя німецького народу А. Гітлера. Ймовірно, що А. Шептицький не бажав публічно згадувати Гітлера та вважав німецьку владу тимчасовою військовою адміністрацією, що за своїм характером є окупаційною. Можливо, він припускав, що німці зацікавлені в створені незалежної Української держави. Останній абзац говорить про те, якою мала б бути Українська держава і на яких засадах вона мала б здійснювати управління: «від [українського – Л. Г.] уряду очікуємо мудрого і справедливого керівництва та розпоряджень, котрі б враховували інтереси і добро всіх замешкуючих Наш Край без різниці до якого віросповідання, народності чи суспільної верстви належать». Це останнє речення говорить про те, що А. Шептицький бачив Українську державу незалежною й демократичною. У цьому випадку чернетки допомагають зрозуміти прихований зміст тексту листа.

Важливий і контекст написання цього послання. А. Шептицький був введений в оману деякими людьми зі свого оточення – в першу чергу о. Гриньохом, який переконав його в тому, що німці підтримують створення незалежної Української держави. Він же переконав А. Шептицького в тому, що проголошений український уряд Я. Стецька буде представляти всі політичні партії і сили, а не тільки ОУН(б). Цей священник тісно співпрацював із керівництвом ОУН(б) і, можливо, свідомо маніпулював А. Шептицьким у перший день після вступу німецьких військ до Львова. Пишучи цього листа, А. Шептицький був недостатньо обізнаний із тим, що відбувалося за межами СРСР.

Цілком імовірно, що не всі документи, авторство яких раніше приписували А. Шептицьому, були написані та підписані ним особисто. Наприклад, часто згадувалося і публікувалося звернення А. Шептицького «До хліборобів!», у якому митрополит заохочував селян подбати про забезпечення продовольством німецької армії. Це звернення було опубліковане тогочасною українською пресою в липні 1941 р. У записках секретаря митрополита знаходимо факти, які доводять, що митрополит його не писав. Митрополичий ординаріат (секретаріат митрополита) звернувся до газети «Українські щоденні вісті» з протестом проти фальсифікації, в якому стверджувалося, що А. Шептицький ніколи не писав подібного звернення. Інший документ секретаріату митрополита засвідчує, що командування німецької армії зверталося до нього з проханням написати подібну відозву. Однак А. Шептицький доручив своїм священникам зачитати селянам відозву німецької господарської комісії. Проте він підкреслив, що зачитати її потрібно тільки після богослужіння і поза межами церкви. Ба більше, він радив священникам під час розмови наголосити селянам на тому, щоб вони, після задоволення потреб власної родини, намагалися «помогти німецькій армії через продаж своїх продуктів до т. зв. збірних пунктів» [2]. Однак газета, яка опублікувала звернення А. Шептицького «До хліборобів», відмовилася розміщувати спростування, якого вимагав митрополичий ординаріат.

Згадані вище документи – послання від 1 липня 1941 р. і звернення «До хліборобів» – суттєво коригують сформований протягом багатьох десятиліть погляд на ставлення А. Шептицького до німецького окупаційного режиму в липні 1941 р. Незважаючи на те, що він дійсно вважав німців «визволителями» від більшовизму, митрополит не був надто прихильним до них. 22 місяці радянської окупації 1939–1941 рр. А. Шептицький сприймав як найгірше, що могло статися з ним та з УГКЦ. Він був переконаний у тому, що під владою СРСР церква приречена на загибель (про що написав у Ватикан). Можливо тому на початковому етапі окупації німці сприймалися ним як визволителі.

Шептицький і антиєврейські погроми влітку 1941 р.
Зі спогадів Курта Левіна знаємо про те, що 1 липня 1941 р. відбулася зустріч митрополита з рабином Єзекиїлом Левіном. Зважаючи на небезпеку, А. Шептицький запропонував рабинам залишитися в нього. Митрополит знав про погроми в місті і активну участь у них українців. Спочатку він трактував їх проявом насильства серед міського шумовиння. Однак протоколи архієпархіальних соборів (під час яких головував митрополит) засвідчують, що наприкінці липня 1941 р. А. Шептицький тяжко захворів і не виходив із власної кімнати. Протягом майже всього серпня він не брав участі в роботі архієпархіального собору, який відбувався в його митрополичому палаці. 31 серпня на засіданні архієпархіального собору митрополит вперше після хвороби звернувся до священників. Він зазначив, що починає писати пастирське послання проти гріха людиновбивства. На тому ж засіданні він попрохав усіх священників звернутися до вірян із пересторогою щодо їх участі в будь-яких діях, які можуть призвести до вбивств. А. Шептицький вважав, що серед його пастви шириться «страшне здичавіння» (втрата людської подоби).

5 жовтня 1941 р. митрополит підписав текст чернетки послання «Про людиновбивство», яке було зачитане під час собору всім присутнім священникам. Цей документ дещо подібний до послання «Не убий», яке було опубліковане й оприлюднене в листопаді 1942 р. Але в цьому тексті є довгий пасаж, в якому А. Шептицький розмірковує над проблемою (не)прийнятності використання державою смертної кари. Згідно з позицією митрополита, обов’язком держави є забезпечення справедливого і незалежного судочинства. Проте навіть за тієї умови, якщо злочин доведений справедливим правосуддям, «...державна влада, хоч може злочин карати, не має права його карати смертю». Цей текст А. Шептицького, як і його звернення до священників архієпархії, міг бути зумовлений убивством євреїв влітку 1941 р.

15 листопада 1941 р. А. Шептицький звернувся до священників із настановою застерегти всіх молодих людей своєї пастви, які перебувають на службі в поліції або прагнуть туди потрапити, аби ті «не приймали на себе зобов’язань, противних Божому законові». А. Шептицький вважав, що молоді українці, перебуваючи на службі в поліції, можуть отримувати накази брати участь у злочинах і гріховних діях. Він також зазначив, що не може видати письмове розпорядження такого змісту. Ймовірно йшлося про участь представників української допоміжної поліції в антиєврейських акціях.

Ці документи засвідчують те, що вже восени 1941 р. А. Шептицький втратив ілюзії щодо Третього Райху. Це могло статися під впливом антиєврейського насильства літа–осені 1941 р. Митрополит намагався протидіяти дегуманізуючому впливу нацистської ідеології, однак чудово розумів вразливість своєї позиції – його активні дії чи непродумані вислови могли б поставити під удар очолювану ним церковну організацію.

Документи недавно відкритих ватиканських архівних колекцій проливають світло на те, як А. Шептицький намагався інформувати Апостольський престол про вбивство єврейського народу. Митрополит отримував усе більше інформації про масові жорстокі вбивства євреїв на теренах окупованої України. Ймовірно, що він очікував на реакцію папи Пія ХІІ. У березні 1942 р. А. Шептицький написав до папи дуже драматичного листа. Серед його документів в ЦДІАЛ зберігається незакінчена франкомовна чернетка. Митрополит, зокрема, пише про вбивство 130 тис. євреїв Києва. Також він згадує про участь української міліції у масових стратах євреїв.  Можливо, цей лист не був відправлений або ж не дійшов до Риму. Ніхто досі так і не знайшов його у ватиканських архівах.

Наступний лист митрополита до папи, датований кінцем серпня 1942 р., сучасні дослідники проблематики «Ватикан і Голокост» та «Ватикан і Друга світова війна» вважають одним із найперших розлогих донесень про Голокост.

Ось деякі міркування, висловлені митрополитом у цих листах: «Вони вважають усіх євреїв воєнними противниками і влаштовують побоїща, в яких тисячі євреїв гинуть разом зі своїми жінками і дітьми, наприклад, в усіх великих містах України вони винищили усіх євреїв, що не втекли перед їхньою армією – у Києві майже 130 000, за описами, які видаються достовірними; аналогічна кількість – в інших містах». «Євреї є першими жертвами... Число євреїв, вбитих у нашому малому краю, напевне перевищує вже двісті тисяч» [3].

У листі до папи Пія ХІІ від 29–31 серпня 1942 р. А. Шептицький різко критично висловився про німецький окупаційний режим (незважаючи на реальну загрозу того, що лист може потрапити до рук гестапо). Митрополит вважав німецький режим гіршим за більшовицький, «майже диявольським»: «Ця система брехні, обману, несправедливостей, грабунків, карикатури всіх ідей цивілізації і порядку. Ця система надмірного єгоїзму..., зовсім божевільного національного шовінізму, ненависті всього, що є чесним і гарним....» [4].

Як засвідчують останні висновки німецьких істориків, папі порекомендували із застереженням трактувати повідомлення А. Шептицького про жахливі злочини німців проти єврейського народу. У цих «рекомендаціях» йшлося про те, що А. Шептицький як «людина Сходу» (Orientali у ватиканському оригіналі – Л. Г.) дещо перебільшує. Варто зазначити, що відносини між папою Пієм ХІІ (Еудженіо Пачеллі) та Андреєм Шептицьким сильно загострилися ще наприкінці 1938 – на початку 1939 рр. Папа почувався ображеним на митрополита за його прямі звинувачення ватиканської дипломатії у некомпетентності після польсько-ватиканської угоди 1938 р. Однак майже відразу після отримання листа від А. Шептицького папа мав декілька зустрічей з американським дипломатом Майроном Тейлором, який також оперував інформацією про масове вбивство євреїв, подібною до тієї, що описував митрополит. Із приватного листування А. Шептицького відомо, що митрополит отримав із Риму інформацію про таємну зустріч/зустрічі папи і Майрона Тейлора восени 1942 р. Тобто він міг знати про те, що його інформацію перевіряють з інших джерел.

Лист А. Шептицького до папи вперше було опубліковано ще в 1960-х рр. Німецькі дослідники не «віднайшли» його в березні 2020 р., як повідомлялося в американській, німецькій та ізраїльській пресі. Проте цей лист був відомий лише серед вузького кола дослідників. Спочатку його опублікували в оригіналі французькою, а потім з’явився україномовний переклад.

Ватиканські архіви допомагають пролити світло й на лист А. Шептицького до Гітлера, написаний наприкінці січня 1942 р. У колишніх архівах КДБ зберігаються ще два листи А. Шептицького до Гітлера. Проте вони потребують серйозного аналізу на предмет автентичності, оскільки інші архівні збірки не містять ані копій, ані чернеток цих двох листів.

Чимало наукових і науково-популярних публікацій цитують інформацію про те, що в січні 1942 р. митрополит написав лист до Гітлера. Три архівні репозиторії зберігають примірники цього листа – оригінал та дві автентичні фотокопії, зняті з оригіналу. Одна з цих фотокопій зберігається у ватиканському архіві. Відзначимо, що А. Шептицький не писав (не диктував) цього листа. Текст був написаний у Берліні членами ОУН групи А. Мельника. Його підписали 5 визначних українських діячів. А. Шептицький був почесним співголовою Ради Сеньйорів, або Української Національної Ради. Тому представники ОУН(м) просили його про підпис. Першим текст листа підписав професор М. Величковський, співголова Української Національної Ради в м. Києві. Потім через Львів і Варшаву лист помандрував до Берліна. Після 28 січня цей лист передали в канцелярію А. Гітлера.

Текст листа було присвячено декільком головним темам. Зокрема автори листа покладали великі надії на те, що нацистська Німеччина зможе розбити більшовицьку Росію і від імені українців висловлювали прагнення взяти участь у спільній з німцями збройній боротьбі проти більшовиків. Однак вже на початку листа автори критично висловилися про дії німецької окупаційної адміністрації в райхскомісаріаті Україна: «На центральних українських землях українців позбавлено всіх можливостей культурно-національного розвитку, ... закривають школи, не дозволяють діяти науковим інституціям...», «німецька влада припинила діяльність Української Національної Ради [в Києві – Л. Г.]» [5]. Подібна критика і скарги були досить сміливим кроком з боку українських діячів. Станом на той час інформація про репресії проти польської еліти, інтелігенції та громадських діячів вже була добре відомою.

Підписанти/автори листа, однак, визнали доцільним демонтаж версальської системи. Від імені українців вони висловлювали готовність співпрацювати з Німеччиною задля «встановлення нового порядку на Україні та в цілій Східній Європі» [6].

Однак у листі йдеться про бажання співпраці заради спільної перемоги над більшовизмом. Із наступних рядків листа стає зрозуміло, що його автори уявляли цей «новий порядок» в Україні дещо інакше, аніж керівництво райху.

Лист не містить слів, які свідчили б про прихильність авторів до ідеології націонал-соціалізму. У ньому є чимало висловів, які засвідчують радше прагматичний розрахунок його авторів, які намагалися запропонувати свої послуги окупанту в обмін на кардинальні зміни німецької політики в Україні. Зокрема, автори листа вважали, що українці будуть активніше боротися з більшовиками, якщо отримають впевненість у майбутньому незалежному розвитку. Тому вони просили Адольфа Гітлера «взяти до уваги визнання Україні права на самостійне існування» [7]. Німецькі адресати листа (високі чини гестапо й міністерства окупованих східних територій) не потрактували його виявом вірнопідданства та лояльності до інтересів «Великого Райху». Ймовірно, що цей лист став причиною (чи радше приводом) до наказу від 23 лютого 1942 р. про розпуск Української Національної Ради.

Першим підписантом наприкінці листа зазначено А. Шептицького. Однак цей підпис навряд чи міг бути поставлений рукою митрополита. А. Шептицький вже багато років не міг писати розбірливо, а підпис під листом дуже чіткий та виразний. Він містить повне ім’я і титул митрополита (тобто чотири слова). А. Шептицький же зазвичай підписував документи лише однією-двома літерами. Фотокопію листа та підпис митрополита в 1943 р. прискіпливо вивчали в Конгрегації для Східної Церкви. Польський дипломат К. Паппе (представник польського уряду в еміграції) на основі цього листа звинуватив А. Шептицького в зраді Польщі й співпраці з ворогом. Керівник же конгрегації кардинал Тіссеран у листі до польського посла висловив припущення, що цей підпис не може належати А. Шептицькому: «Раніше ніколи не бачив подібного підпису». Тіссеран і Шептицький обмінялися десятками листів упродовж війни. Тіссеран добре знав про стан здоров’я А. Шептицького ще з 1930-х рр. За браком фактів можна лише припускати, як підпис митрополита опинився під цим листом. А. Шептицький міг відмовитися ставити свій підпис, тому що був не згідний зі змістом листа або ж вважав, що це скомпрометує його. Тому цілком імовірно, що підпис від імені митрополита поставив хтось інший. Також можливо, що стан здоров’я А. Шептицького не дозволив йому прочитати та/чи підписати цей лист. Тобто обставини підписання цього листа залишаються не встановленими. Проте з певністю можна стверджувати, що А. Шептицький не ставив під листом до А. Гітлера свого власноручного підпису. У минулому жоден дослідник не піднімав і не вивчав питання автентичності підпису митрополита під листом, який розглядався одним із найважливіших доказів його колаборації.

Не менш важливий інший контекст. А. Шептицький писав листи до Гіммлера, Ріббентропа, Хрущова, Сталіна та прокурора Вишинського. Навіщо він це робив? Мабуть, митрополит вважав, що зможе вплинути на цих осіб і хоча б якось покращити становище своїх вірян. У цих листах він майже завжди щось просив. Одного разу в 1940 р. М. Хрущов навіть виконав його прохання. Загалом католицьке вчення і практика рекомендують керівникам помісних церков підтримувати задовільні відносини з державною владою задля забезпечення функціонування церкви та відстоювання інтересів вірян.

А. Шептицький не був політичним діячем. Він був священником та лідером громади вірян. Його не можна прирівнювати до президента держави, глави уряду чи депутата парламенту. Тому найважливішими текстами митрополита були не листи до державних урядовців, а пастирські послання вірянам. Саме вони стали його найкращою зброєю (А. Шептицький був майстром надзвичайно доступних та влучних пастирських послань і проповідей).

Власне послання «Про милосердя» (оприлюднене в червні 1942 р.) та «Не убий!» (опубліковане в листопаді 1942 р.) є свого роду мегатекстами, які мають надзвичайно глибоке значення і віддзеркалюють трагізм жахливих подій в архієпархії А. Шептицького. Ці тексти потребують глибокого контекстуального аналізу.

Не убий! (листопад 1942 р.)
Важливо, що в посланні «Не убий» (листопад 1942 р.) митрополит заперечував право державної влади відбирати людські життя: «Т[о] зн[ачить] основою всякого суспільного ладу після прийняття і пошанування авторитету має бути ненарушена святість людського життя» [8]. Ці слова були викликом і більшовизму, і нацизму. А. Шептицький вважав, що жодні політичні обставини не можуть виправдати людиновбивства: «Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом….» [9].

А. Шептицький також категорично заперечував популярну в нацистській, фашистській та радикальній націоналістичній ідеологіях расову теорію. Зокрема в посланні «Про милосердя» (червень 1942 р.) А. Шептицький зазначив: «Бо кожний ближній є братом, – є членом тої людської родини, яка розрослася з родини першого чоловіка» [10].

Це речення має надзвичайно глибокий зміст. Митрополит говорить про те, що всі люди незалежно від кольору шкіри, віросповідання чи етнічного походження є представниками однієї спільноти. Митрополит писав, що ближні – це не тільки люди однієї родини, групи, народу чи віри, але й «чужі, невірні, безбожники та вороги» [11].

Варто визнати, що у жодному з послань митрополита не йдеться про євреїв. Якщо він написав би про них відкрито, то ці тексти могли б ніколи не бути опубліковані у «Віснику архиєпархії» і не були б зачитані під час богослужінь в греко-католицьких церквах. Такими були тодішні трагічні реалії.

У цій доповіді розглянуто приклади лише декількох маловідомих документів. Вони допомагають краще зрозуміти діяльність А. Шептицького в час Шоа. Таких документів є значно більше. Вони проливають світло на дуже складні справи, наприклад, ставлення митрополита до дивізії Ваффен СС «Галичина». Деякі важливі речі потребують додаткового вивчення.

Насамкінець варто наголосити на тому, що А. Шептицький не міг залишати письмові згадки про те, що він робив, думав і відчував у ті жахливі часи. Це було б небезпечним як для нього, так і тих, кому він допомагав.

На одній із поштових листівок він написав/надиктував слова, які на перший погляд звучать незрозуміло. На листівці від 13 серпня 1942 р. митрополит завуальовано повідомляє Йосипа Сліпого (на той час перебував поза межами Львова) «...про те, що в місті робиться таке, якого ще не було і має тривати ще 10 днів». Ймовірно у цій записці йшлося про найбільшу акцію масової депортації львівських євреїв до таборів смерті, яка відбувалася з 10 по 23 серпня 1942 р. Тоді було вбито близько 60 тис. львівських євреїв. Серпнева акція стала для митрополита небаченим жахом, якого ще ніколи не траплялось у Львові.

Думки та дії митрополита Шептицького стали тим променем світла, що намагався пробити морок...

Цей текст було виголошено під час Міжнародного семінару з вивчення Голокосту та Голодомору «Часточка світла розвіює найбільший морок», який відбувався 07–10 грудня 2020 р.

У публікації використано світлини з приватного архіву Ліліани Гентош та з відкритих джерел.

Ліліана Гентош
Ліліана Гентош – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, наукова секретарка редакційної ради часопису «Україна Модерна». Авторка десятків статей з історії католицької та греко-католицької церкви й міжконфесійних відносин у першій половині ХХ століття. Авторка монографії про «східню політику» Ватикану: «Ватикан та виклики модерності: східноєвропейська політика папи Бенедикта ХV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923)». Багато років досліджує життя та діяльність митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, авторка монографії «Митрополит Шептицький: 1923–1939. Випробування ідеалів». Наразі Ліліана Гентош працює над книгою про діяльність митрополита А. Шептицького в роки Другої світової війни (книга міститиме розділ, присвячений діяльності А. Шептицького в умовах здійснення політики Голокосту). Незмінна викладачка літніх шкіл Українського католицького університету.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації  «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.