Між двох світів: єврейське питання в національній політиці Другої Речі Посполитої

Єврейська національна меншина, яка замешкувала терени Другої Речі Посполитої, була найбільшою в Центрально- Східній Европі і становила, за даними перепису 1921 року, 2,8 млн осіб — 10,4% від усього населення Другої Речі Посполитої. Зокрема, на північно-східних прикордонних землях вона складала 10,6% від загальної чисельности; на колишній підавстрійській частині польських земель — 9,7%, підросійській — 15,5%, пруській — 1,7% (у 1921 році, а за даними перепису 1931 року — 3,11 млн осіб; однак супроти загальної чисельности країни частка єврейського населення знизилась до 9,8% через низку причин). Саме тому відроджена Річ Посполита стала поліетнічною та поліконфесійною державою, а також отримала у «спадок» від країн-метрополій низку міжетнічних антагонізмів, зокрема польсько-єврейський, що його, можемо стверджувати, її влада так і не змогла вирішити у міжвоєнний час.

У переддень падіння імперії Габсбурґів та проголошення незалежности Польщі представники сіоністів 21–22 жовтня 1918 року провели у Варшаві конференцію, на якій було розглянуто питання про національну автономію етносу в складі відродженої країни й окреслено шляхи боротьби за неї — не лише декларативної, а й конституційно уніфікованої. Ба більше, питання єврейської автономії на території було порушено під час роботи Паризької мирної конференції 1919 року, ініціяторами чого були представники єврейської делеґації. Відтак 28 червня 1919 року було підписано так званий Малий Версальський договір, який ґарантував національним меншинам, що живуть у Польщі, дотримання їхніх прав і свобод, надавав їм широку автономію і мав за мету захистити від дискримінації та насильства. Відповідно до статті 12, національним меншинам дозволялося у випадку порушення їхніх прав звертатися до Ліґи Націй, де ці питання мала вирішувати Постійна палата міжнародного правосуддя. Саме тому Ісаак Ґрюнбаум, член Конституційної комісії у 1920 році, оформив проєкт статті щодо єврейського питання до майбутньої Конституції. Проєкт, який репрезентував бачення Союзу послів єврейського народу щодо соціяльно-політичного буття етносу в Польській державі, було подано до Конституційного комітету Другої Речі Посполитої. Зокрема, стаття мала такий зміст

Землі Речі Посполитої, що їх заселяє переважно непольське населення, повинні бути автономними округами, які мають власне місцеве врядування та законодавчі представницькі органи, що їх вони обирають самостійно через загальні, прямі та демократичні вибори. Конституція ґарантує всім національним меншинам широкі права у виборі своєї мови та релігії, що визначено окремими нормативними актами й положеннями.

Варто зауважити, що 1919 року тимчасова польська влада видала для підтримки етносу розпорядження, яке леґалізувало діяльність єврейських релігійних громад на території Польщі, а отже, сприятливо позначилося на розвитку єврейської громади. Проте хвиля антисемітизму, яка охопила Польщу під час Першої світової війни та революційних подій, не вщухала. Каталізатором нової хвилі стала антисемітська аґітація ендеків. Зокрема, 1920 року   було опубліковано так звані «Протоколи сіонських мудреців», історично сфальшовані тексти, які начебто розкривали   ідею всесвітньої змови єврейства, і це активізувало антиєврейські погроми в Польщі.

1922 року було створено Блок національних меншин, що його очолив Ґрюнбаум. До його складу ввійшли представники єврейського, українського та німецького народів, основною метою блоку була об’єднана участь у виборах до Сейму та Сенату. Однак представники єврейського Бунду та Поалей-Ціон відмовилися входити до блоку. Крім того, єврейські політики зі Східної Малопольщі утворили окрему політичну організацію — Єврейський демократичний народний блок. Роман Дмовський, ідеолог ендеків, вимагав внести зміни до виборчого закону і позбавити євреїв права обирати й бути обраними, та цього не було зроблено. На парламентських виборах, що відбулися 5 листопада 1922 року, Блок національних меншин мав 16% голосів, отримавши при цьому 66 місць, а інші єврейські політичні партії разом — 4,6%, і 18 місць відповідно. Загалом єврейські політики отримали 34 мандати в Сеймі і 22 мандати в Сенаті Другої Речі Посполитої. Під час парламентських виборів розгорнулася активна передвиборча аґітація прихильників Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського, та напередодні президентських виборів вони вирішили не балотуватися, а виставити своїх кандидатів — Ґабріеля Нарутовіча та Маврикія Замойського. Єврейський політикум на президентських виборах 9 грудня 1922 року у першому турі (вибори відбувалися у п’ять турів) активно підтримав голосування за кандидата Яна Бодуена де Куртене, який засуджував антисемітизм ендеків і виступав за надання єврейській громаді національно-культурної автономії, зокрема, права викладати їдишем у школах, де навчаються євреї.

Іще 1918 року він писав:

Я визнаю силу «євреїв», тобто силу впливу єврейської традиції на менталітет інших народів. Бо база нашого мислення, нашої віри щодо фундаментальних питань лежить у єврейських джерелах [Старий і Новий Завіти]. Ми самі є «модифікованими» євреями. Саме тому виникає принципова «нещадність» до єврейства, яку підняли до ідеологічного рівня навіть ті, хто наважується називати себе слугами Христа, народженого у Витлеємі <…> і все це задля того, щоб народ не зміг зрозуміти головного: витоки нашого мислення в юдаїзмі <…> Євреї на польській землі мусять мати права громадян, яких ніхто не зневажатиме чи переслідуватиме, ніхто не повинен примушувати їх перетворитися на «поляків», щоб почуватися як у себе вдома в такій країні, і з вдячністю за таку волю, повільно і, не зважаючи на власні потреби, стати «поляком» якщо не в національному сенсі, то принаймні в територіяльному. І цього має бути достатньо для нас. 

Та за результатами першого туру стало зрозуміло, що його не буде обрано, тому надалі підтримали Нарутовіча. Вінцентій Вітос намагався переконати голосувати за Станіслава Войцеховського, проте єврейська сторона, пам’ятаючи його прихильність до ендеків у вирішенні національного питання, коли той був міністром, відхилила цю пропозицію. Газета «Chwila» від 11 грудня 1922 року писала про це так:

Вітоc намагався переконати Озіяша Тхона голосувати за Войцеховського, що, на його думку, було обов’язком національних меншин. Але Тхон нагадав йому невизначену позицію Войцеховського щодо національних меншин, коли той був міністром внутрішніх справ, і відмовився від підтримки єврейських депутатів. Ця відмова визначила долю кандидатури Войцеховського. Коли постало питання підтримати кандидатуру «п’ястівців» — Замойського або Нарутовіча, єврейські депутати голосували за Нарутовіча.

За результатами п’ятого туру першим президентом Другої Речі Посполитої став Нарутовіч. Реакція ендеків була миттєва, на вулицях Варшави розгорнула- ся масова маніфестація під гаслами: «Геть Нарутовіча!», «Єврейський обранець».

Як зауважує польський дослідник Павєл Брикчинський, головною синтезою, яка покликала ендеків виступати проти Нарутовіча, стала думка про нав’язування «справжнім» полякам президента, якого вони обрали не одностайно, а за участи євреїв, українців та німців. Ендецька «Gazeta Warszawska» опублікувала низку звернень антисемітського характеру від мешканців Білостока до новообраного президента, в яких його закликали відмовитися від посади. Зокрема, зазначали:

Від імені тих, хто складав жертву на вівтарі Батьківщини під час боротьби за Польщу, просимо вас відхилити єврейську руку, яка пропонує Вам президентський мандат («Союз конторських і торгових працівників», «Гурток  молоді») <…>  Ми просимо Вас відкинути подарунок із єврейських рук, що на крові наших братів, чоловіків та синів («Національна організація жінок») <…> На користь країни, внутрішнього спокою, з вірою у патріотизм п. Нарутовіча не приймайте мандат президента з єврейських рук (газета «Rozwoj», 5,2 тисячі підписів).

Реакція єврейської громадськости була миттєва. Львівська газета «Przegląd Poniedziałkowy» описувала:

…мітинґів проти обрання Нарутовіча, то десятки тисяч націоналістичного населення Варшави зорганізували масові демонстрації до пізньої ночі. Також у неділю страйкарі активізувалися, коли дізналися про те, що за польського президента проголосувало 105 ворожих євреїв, українців та москалів. Як вони повідомляють, мітинґи протесту буде оголошено по всій Польщі <…> Лівиця та євреї готуються до погромів. Тепер вони чекають від ендеків наслідків свого суботнього вибору.

Від 10 до 15 грудня 1922 року на вулицях Варшави відбулися масові акції протесту, що спровокували єврейські погроми, серед них, наприклад, масове побиття студентів єврейської національности із Варшавського університету. Одним із активних учасників акцій протестів став генерал Юзеф Галер, який закликав до активної збройної боротьби. Політичний діяч Станіслав Стронський звертався до поляків, щоб вони активно протестували проти «єврейської змови», яка нависла над Польщею, мотивуючи це тим, що

євреї на чолі національних меншин, як мені здається, негайно підуть іще далі, сформують Єврейський уряд <…> Тому боротьба за права національних меншин є катастрофою і нещастям, що базується на брехні й лицемірстві, що в яскравому світлі істини показує злочинців, які кидають виклик національним почуттям.

Попри акції протесту, 11 грудня 1922 року відбулася інавґурація президента. Хоча це президентство було найкоротшим в історії Другої Речі Посполитої (16 грудня 1922 року Нарутовіча вбив фанатик Еліґіуш Нєвядомський, судовий процес над яким викликав суперечливу реакцію польського суспільства. 31 грудня 1923 року його було розстріляно у Варшавській цитаделі, а поховання ендеки перетворили у величезний мітинґ, що зібрав до 10 тисяч осіб. На ньому вбивцю проголосили національним мучеником, якого євреї спровокували до радикальних дій. Адвокат і прихильник ендеків Станіслав Кієнський писав, що «вбивство було конче необхідним, і Нєвядомський був народним месником, який відплатив євреям та масонам».

Убивство Нарутовіча загострило політичну кризу в Другій Речі Посполитій, що фактично призвело до втрати авторитету демократичного ладу й травневого перевороту 1926 року. Не варто надто перебільшувати юдофільство президента, який на своїй посаді не встигнув ухвалити жодного політичного рішення. Так чи так убивство та його політичні наслідки повністю переорієнтували єврейський політикум на бік Пілсудського. Саме під час його перебування при владі відбувався розвиток єврейської меншини в Другій Речі Посполитій, що дає дослідникам підстави називати очільника Польської держави юдофілом (філосемітом), тобто політиком, який із повагою ставився до польського єврейства і на якого єврейська громада покладала великі сподівання.

Про це доволі влучно писав один із засновників сіоністського руху на Галичині Авраам Озіяш Тхон:

У нас немає побоювань щодо того, що Пілсудський нашкодить єврейству, саме тому дуже сподіваємося, що він зробить щось корисне для нас, адже коли він ішов до своєї мети, то навмисно уникав цієї теми, а тепер це питання часу.

Варто зауважити, що єврейський політикум у 1924–1926 роках активно виступав проти Національно-демократичного табору через його жорстку національну асимілятивну політику і водночас активно підтримував ідеї Пілсудського щодо федералізму та національної політики на східних кресах Другої Речі Посполитої. Очевидно, що він схвально сприйняв травневий переворот 1926 року та прихід режиму «санації» до влади, що виглядало як позитивний крок у налагодженні польсько-єврейських міжетнічних відносин та послаблення тиску. Саме тому 31 травня єврейський політикум підтримав кандидатуру Пілсудського на пост президента Другої Речі Посполитої, а після його відмови обійняти посаду — його ставленика Іґнація Мосціцького і, нарешті, 8 червня 1926 року — Казімєжа Бартеля на посаду прем’єр-міністра та склад його другого уряду. Зокрема, Ґрюнбаум назвав Юзефа Пілсудського «найкращим для євреїв». Однак можемо стверджувати, що єврейський політикум скептично ставився до внесення змін до конституції, мотивуючи це тим, що «єврейство не бажає руйнувати парламентську систему». Особливо критичне ставлення висловив галицький сіоніст Лєон Райх, уважаючи, що не слід забагато довіряти пілсудчикам.

Звичайно, «юдофілія» нової влади є почасти перебільшенням, бо хоча вона була не так радикально налаштована в національному питанні, як її опоненти, і виступала за відхід від національної асиміляції євреїв до переходу до державної асиміляції, вважаючи єврейське питання за «найскладнішу та найбільш невирішену проблему Польщі, однак за найменш небезпечну порівняно з іншими національними проблемами», як зауважував Вальдемар Парух. 18 жовтня 1926 року на засіданні уряду міністр внутрішніх справ Казімєж Млодзяновський представив «Директиву у справі ставлення уряду до національних меншин», у якій ішлося про переорієнтування польської влади у національному питанні із суто національної асиміляції меншин до їхньої державної асиміляції, що у перспективі створить сприятливий ґрунт для культурної та національної асиміляції. Та це не мало стосунку до єврейства, яке вважали за союзника режиму, тому в документі було зазначено:

Уряд уважає за доцільне забезпечити єврейському населенню як окремій національній та релігійній етнічній одиниці сприятливі умови для доступу в державні та юридичні, а також економічні установи, керуючись при цьому принципом неупереджености й справедливости   <…>   Саме тому Уряд негайно візьметься за остаточне вреґулювання проблем єврейського населення. Уряд підтримує дружнє ставлення до палестинської ідеї і до того, що в процесі реалізації цієї ідеї розроблено у польській державі <…> Крім того, уряд готовий рівномірно реґулювати систему релігійних єврейських громад по всій країні, якщо єврейство буде до цього готове.

Реакція надійшла досить швидко. Виступаючи перед єврейським політикумом, один із лідерів сіоністів, Максиміліян Гартґляс, у листопаді 1926 року закликав політиків співпрацювати з владою, що, на його думку, було раціональніше за перебування в опозиції, яке не приведе ні до чого позитивного. Це рішення було цілком закономірним і відповідало тогочасним політичним реаліям, тим паче польська влада іноді йшла на компроміси з єврейством. Зокрема, в лютому 1927 року міністр внутрішніх справ Феліціян Славой Складковський своїм розпорядженням надавав право вільно використовувати їдиш у єврейських культурно-освітніх та релігійних організаціях. Окрім того, російські біженці-євреї отримали польське громадянство.

1927 року закінчилася каденція Сейму та Сенату. 4 березня 1928 року було проведено парламентські вибори до Сейму Другої Речі Посполитої, а 11 березня — до Сенату. Юридичною основою їх проведення став Виборчий закон 1922 року. Варто зауважити, що передвиборча боротьба показала, що частина єврейського політикуму має власне ставлення до влади та національного питання, так Ґрюнбаум став ініціятором Національного єврейського союзу, який виступав за надання євреям прав і свобод в умовах санаційного буття Другої Речі Посполитої. Зокрема, Гартґляс говорив, що «повалення соратників Пілсудського означатиме повернення політичних сил, які тяжіють до ендеків». Однак до союзу не увійшли галицькі сіоністи, адже, як зазначав Лєон Райх, «було би безумством створювати окрему партію євреїв і йти всупереч урядові, який може зробити багато доброго для нас». Сіоністи вважали, що співпраця з пілсудчиками на виборах зумовить повернення до ідеї польсько-єврейської угоди. Авраам Озіяш Тхон закликав співпрацювати із «санацією», мотивуючи заклик тим, що залишається можливим повернення до угоди від 4 липня 1925 року, яка передбачала нейтралізацію єврейської опозиції до уряду через надання євреям певних прав і свобод від уряду Владислава Ґрабського. Ґрюнбаум писав про угоду: «Укладення договору декларує взаємовигоду та розуміння уряду Речі Посполитої і єврейства <…> хоча, звісно, ніхто не переоцінював значення цих переговорів, проте було задекларовано у подальшому поступки єврейській громаді».

Варто зазначити, що договір був дуже вигідний євреям, адже давав можливість вільного розвитку їхнього самоврядування, надавав закладам освіти статус державних, окрім того, уряд обіцяв сприяти «палестинській ідеї», проте внаслідок глибокої політичної кризи і травневого перевороту договір не було втілено в життя. Саме тому вони зайняли позицію повної підтримки уряду.

Для євреїв-ортодоксів із «Агудат Ісраель» головним було релігійне питання та виборення прав для юдейських громад, тому в своїй декларації вони висловили повну підтримку режиму «санації», наголошуючи, що «єврейство, відповідно до своїх релігійних традицій, підтримуватиме Пілсудського та його однодумців й виконуватиме його рішення». 22 грудня 1927 року було утворено Безпартійний блок співпраці з урядом, який формально вважався позапартійним, та реально був правлячою партією аж до смерти Пілсудського, за яку закликали голосувати євреїв, адже серед членів цього блоку були двоє представників єврейської громади — економіст Вацлав Вішліцький і віце- президент «Агудат Ісраель» Еліягу Кіршбраун, який закликав євреїв підтримати блок, наголошуючи, що «потрібно забути про забобони та шовінізм вам і вашим дітям». Тому в результаті виборів Блок національних меншин отримав 12,6% (55 місць), Національний єврейський союз Малопольщі — 2,1% (6 місць). Парламентарями стали такі відомі єврейські діячі, як Шмуль Брот, Максиміліян Гартґляс, Кароль Айзенштайн, Іцхак Ґрюнбаум, Гірш Ґелер, Маурицій Лєзер, Хаїм Раснер, Лєон Райх, Єжи Розенблят, Генрик Росмарін, Авраам Озіяш Тхон, Арон Вольф, Якуб Виґодський.

Єврейський політикум на середину 1928 року розпочав активні перемовини із санаційним урядом, який, на їхню думку, як констатував Якуб Виґодський, «був кращим за всі досанаційні, адже був пов’язаний із великим та чистим іменем Пілсудського, на якого всі наші сподівання», хоча при цьому активно критикував заходи Міністерства релігійних справ та освіти через неквапливість у вирішенні освітянських та релігійних проблем єврейства в країні. Тому реґламентація його життя на державному рівні була необхідною умовою. Питання політичного та культурно- релігійного буття євреїв належали до юрисдикції Міністерства релігійних справ та освіти, а також місцевої адміністрації — воєвод і старост. Першим нормативом, який розкрив основні засади єврейського життя в Польщі, став указ, що його 1916 року видала Реґентська рада — декрет «Про зміни в організації єврейських релігійних ґмін у колишньому Польському королівстві», основою якого став декрет, який видало німецьке командування в період окупації. Варто зауважити, що у 1925–1927 роках польський уряд поширив дію декрету на всі воєводства Речі Посполитої.

5 квітня 1928 року було ухвалено видозмінений і доповнений закон, який реґламентував політичне буття (діяльність кагалів), організацію освіти, релігійне життя польських євреїв. Зокрема, закон прописував необхідність створити Релігійний союз (Związek Religijny), до якого входили би всі єврейські релігійні громади Другої Речі Посполитої; його мала б очолювати Релігійна рада, що була би головним представницьким органом польських євреїв. 1930 року Міністерство релігійних справ та освіти видало розпорядження, що встановлювало правила організації виборів до кагалів, обрання рабинів. Деяким єврейським ґмінам було надано правосуб’єктність у сферах громадського та юридичного характеру, а юрисдикція муніципалітету зводилася лише до вирішення релігійних питань.

Окрім того, єврейській громаді забезпечили право надавати матеріяльну допомогу бідним євреям, засновувати благодійні фонди й керувати ними. Це право було надано відповідно до Розпорядження, ухваленого 1931 року, що реґламентувало фінансові питання єврейської громади. Та ці заходи не привели до реального поліпшення життя польського єврейства. До того ж політична та соціяльно-економічна ситуація в країні кінця 1920-х — початку 1930-х років почала погіршуватися, що поступово призвело до розчарування єврейського політикуму в режимі «санації». При цьому єврейські політики не йшли на співпрацю зі створеним 1929 року Центролєвом — політичним альянсом центристів та лівих партій, які проголосили за свою основну мету боротьбу із санаційним режимом, уважаючи, що опозиція не здатна протистояти пілсудчикам. Та найголовніше те, що єврейський політикум не бачив різниці між «санацією» та Центролєвом, який, на його думку, просто був антиподом режиму, однак міг привести до його повалення та влади ендеків. Саме тому вони підтримали розпуск Сейму та Сенату 25 червня 1930 року з ініціятиви президента Іґнація Мосціцького й арешти членів Центролєва. На виборах 1930 року єврейський політикум балотувався за списками Блоку національних меншин, який отримав 33 місця у Сеймі та 7 місць у Сенаті. Зокрема, більшість єврейських політиків дали схвальну оцінку «Брестському процесу» — судовому процесові над членами Центролєву, який відбувався 26 жовтня 1931-го — 13 січня 1932 року, оцінюючи його так: «необхідна та суспільно- корисна умова стабільности і порядку», — і повністю підтримали сторону обвинувачення, яка назвала діяльність опозиції такою, що «мала на меті проведення державного перевороту з метою повалення наявного порядку й узурпації влади».

Можемо констатувати, що єврейські політики вважали за доцільне співпрацю з пілсудчиками, яких вони бачили опорою нормального розвитку єврейської громади в Польщі. Саме тому було обрано нейтральну позицію, що полягала у підтримці влади, засудженні її опозиції, часткову політичну пасивність, яка фактично привела до того, що влада позитивно сприймала їх, а також, хоч і не повноцінно, сприяла розвиткові польської єврейської громади.

Проте на території Другої Речі Посполитої жила найбільша єврейська громада Центрально-Східної Европи, тож влада апріорі мала створювати оптимальні умови для розвитку її національно-культурної автономії, що, не можемо не зазначити, справді відбувалося. Та частина представників польських політичних сил, зокрема ендеки на чолі з Дмовським, пропаґувала антисемітські гасла. Аналізуючи позицію Дмовського щодо єврейського питання, слід зауважити, що він є ідеологом польського антисемітизму. Дмовський позиціонував євреїв як ініціяторів антикатолицької змови комуністів та інших противників відродженої Речі Посполитої, що було тісно пов’язано з його концепцією «національного еґоїзму». Саме тому євреїв розглядали як небажаний елемент у польській державі, адже вони були союзниками її ворогів, передусім Німеччини. Дмовський розробив теорію «світової єврейської змови», за якою євреї встановлювали світовий порядок і керували, прикладом цього він називав Декларацію Бальфура, яка, на його думку, дала би сіонізмові можливість «керувати світом» із Палестини, та Паризьку мирну конференцію, що стала безперечною перемогою світового єврейства над усім світовим політичним буттям. Саме тому він закликав своїх прихильників активно протидіяти євреям і влаштовувати антиєврейські акції, мотивуючи це тим, що євреї гальмують соціяльно-економічний розвиток Другої Речі Посполитої.

Особливо в першій половині 1930-х років антиєврейські погляди Дмовського стали радикальнішими, що пояснювалося соціяльно-економічною кризою в Другій Речі Посполитій. Саме тому антисемітизм ідеолога ендеків у 1930-х роках базувався на соціяльно-економічних питаннях, тобто євреї, на його думку, були основним джерелом економічної та соціяльної нестабільности в державі. У праці «Єврейське питання» Дмовський у контексті теорії «національного еґоїзму» розкрив її економічний складник, у якому євреї поставали антиподом національного економічного процвітання поляків саме тому, що

євреї не можуть зупинитися на спробах прибрати до рук усі комерційно-промислові справи, що веде до правління небагатьох згідно з Талмудом. Сьогодні вони активно працюють над планом аґрарної колонізації Польщі, і наше першочергове завдання — якнайшвидше зупинити цей процес. Саме розвиток національного економічного еґоїзму приховує небезпеку для майбутнього євреїв, оскільки сьогодні вони дедалі більше й більше виступають як окрема нація, і поляки вимагають її поділу як такої. Нація дедалі більше змушує визнати цей поділ: якщо їхня концепція пошириться на сферу економічної конкуренції, це стане великою катастрофою для євреїв.

Наступною його працею такого штибу стала повість «Спадщина» (1931), яка мала антисемітський характер. Прикладом цього є цитата з повісти:

Ви любите євреїв? — Ні, ні? Вони мені огидні. <…> це жіночий сором такого виплодка і зневага чести чоловіка. Саме тому чоловіки-євреї не знають, що таке честь, а жінки — що таке сором. Вони роблять усе для того, щоб ці дві великі риси сьогодні зникли в усіх людей.

1934 року було опубліковано статтю «Переворот», у якій Дмовський писав, що «велика єврейська громада в Польщі в усі часи була для неї катастрофою», адже

якби не було в Польщі так багато євреїв, вона ніколи не втратила би незалежности <…>, бо польська душа для них завжди була чужа і незрозуміла. Бо вони думали лише про статки і світове панування.

Розкриваючи у праці питання «ворогів» Другої Речі Посполитої, політик зосереджувався на марксизмі та більшовизмі, вважаючи ці ідеології за творіння євреїв, зокрема, характеризуючи це так:

лише у єврейському лоні міг зародитися такий плід, як марксизм <…> у російській революції досить було би бути євреєм, щоб зробити кар’єру, ставши більшовицьким комісаром, саме тому вони й вітали перемогу більшовизму.

Дмовський також звинувачував єв- реїв у світовій економічній кризі кінця 1920-х — першої половини 1930-х, задля цього він окреслив «ментальні» риси єврейства, які й призвели до економічного колапсу, зокрема, нечесність, жадоба до грошей, нетерпимість до неєвреїв, втручання у міжнародну політику задля власної вигоди, поширення сексуальної деморалізації суспільства, а також підтримка режиму Пілсудського, який став єврейською маріонеткою. Саме тому економічна криза призведе до втрати політичного та економічного лідерства євреїв, зокрема в Польщі.

Антиєврейські виступи посилилися після підписання 1934 року між Польщею і Третім Райхом Декларації про ненапад строком на десять років, де антисемітизм було проголошено на державному рівні. Активізація ж польського антисемітизму відбулася зі смертю Пілсудського у 1935 році, що підтверджує Шимон Редліх у спогадах:

Галицькі євреї були найбільш полонізованою частиною єврейського населення Польщі до Другої світової війни <…> Прихід Пілсудського до влади і його напівавтократичне правління польські євреї сприймали як менше зло порівняно з націонал-демократичною, напівфашистською альтернативою. Вони оплакували його смерть 1935 року. Наприкінці цього десятиріччя почалося виразне посилення і офіційного, і масового антисемітизму.  Антисемітизм тепер став відвертішим і в польському суспільстві, і серед владної еліти й церкви. Крім традиційного, «вродженого» польського антисемітизму, деякі прошарки польського суспільства, особливо молоді націоналісти-ендеки, перебували під впливом нацистської ідеології та політики щодо євреїв. Дивно, але антисемітизм був відвертіший у західних реґіонах країни, менше заселених євреями, ніж у східних прикордонних землях.

Польські євреї оплакували політика, похоронні траурні відправи відбулися по всіх синагогах Польщі. Один із рабинів, Самуїл Бабад, у промові «Пам’ять про батька Вітчизни» говорив:

Нам, євреям, Пілсудський нагадав своїми діями епоху Макавеїв. Пілсудський, як і Макавеї, кинувся зі жменькою шаленців у вир боротьби із сильнішими ворогами, щоб здобути найбільший скарб народів — свободу.

Єврейські газети розміщували на перших шпальтах інформацію про постать Пілсудського та прощальні церемонії з ним. Скажімо, львівська газета «Chwila» опублікувала відозву Єврейського аґентства (Сохнут), у якій зазначалося:

Благородне ставлення Маршала Пілсудського та його приборкання антисемітизму дало польським євреям змогу вільно дихати, попри економічну кризу. Маршал Пілсудський заслужив вічну подяку від юдаїзму <…> висловлюємо сподівання на те, що традиції, які розпочав Маршал Пілсудський, триватимуть на славу Польщі. Палестинські євреї, половина з яких є польськими громадянами або походять із Польщі, глибоко сумують із приводу смерти пана Пілсудського.

Газета «Nasz Przegląd» опублікувала статтю Авраама Озіяша Тхона, у якій він ототожнював маршала з Річчю Посполитою, зазначаючи:

Коли Людовик XIV гордо кричав: «Держава — це я!» — ця промова насправді була великою сміливістю і тому мала владу над Францією, але він не був її образним символом. Про маршала Пілсудського майже буквально можна було сказати, що Польща — це Він, а Він це — Польща. Він так глибоко, всім корінням своєї великої душі, був занурений у Польщу, а Польща так вдивлялась у нього і вслухалась у його накази та вказівки.

Досить влучно у статті, присвяченій смерті Пілсудського, зокрема наслідкам політичного буття країни, писав Юзеф Вужел:

Занадто рано говорити про політичні наслідки цього нещастя. Подумайте тільки: 12 травня 1935 року стало однією із тих історичних митей, які ніколи не випадуть із пам’яті <…> Пілсудський —людина без пороку, патріот без еґоїзму, без забобонів і марних ілюзій <…> Державний муж, який присвятив своє політичне життя Польщі <…> На горизонті, затягненому хмарами, зникло світло, яке протягом багатьох років вказувало шлях <…> Чи будуть тепер такі наступники, як Пілсудський у Польщі? Сподіватимемося, що так! Багато хто сміється із претендентів на його спадщину, кажучи, що вони не спроможні зберегти свою спадщину. Було би жахливо, якби ця смерть була даниною тріюмфу ворогів! Сподіватимемося, що це не буде поверненням у пітьму.

Єврейський політикум мав побоювання щодо переорієнтації наступників Пілсудського у єврейському питанні. Саме тому в травні 1935 року вийшла низка статтей, у яких маршала позиціонували як юдофіла, що закликав польське суспільство до толерантного ставлення до єврейства. Зокрема, Матеуш Мізес писав:

моральним ідеалом у юдаїзмі є «справедливий диктатор», такий як Цезар, що отримав похвалу в Ізраїлі і його «оплакували довго і гірко», як говорив давній правитель Ізраїлю. Очільник Польської держави є моїм ідеалом. Він переміг сучасне liberum veto партії, переміг дух ендеції в країні. Він щиро співчував євреям. Ізраїль відчув у ньому інстинктивно панівну «справедливість, громадський порядок, дисципліну та силу, що стримує всі свавілля». Шкода, що з великої арени державного будівництва він зник, мов метеор. Він неповторний геній. Євреї житимуть на території Польщі, доки пам’ять про нього буде жити, про того, хто застав батьківщину в руїнах і залишив її сильною. Молитви в усіх синагогах, статті, повні болю, в усій єврейській пресі — це результат глибокої поваги та любові людей до великої людини, яка стала месією для Польщі.

Смерть Пілсудського ознаменувала поступовий відхід від політики національної толерантности щодо євреїв. Новий уряд, який було сформовано 13 жовтня 1935 року і який очолив Мар’ян Зиндрам-Косцялковський, проголосив продовження політики толерантности до національних меншин, зокрема до євреїв. Прем’єр заявляв, що основним завданням уряду є «безпека всіх громадян, незалежно від їхньої національности й віровизнання, що є базовою основою правової держави, основним же ворогом держави є комуністи й націоналісти, які ведуть країну до стаґнації та анархії».

Проте внаслідок активної протидії уряду з боку і опонентів, і соратників 15 травня 1936 року Зиндрам- Косцялковський подав у відставку. Того ж дня уряд очолив Феліціян Славой Складковський, уряд якого радикально змінив ставлення до польських євреїв. Протягом 1935–1937 років унаслідок погромів (наймасовіші відбулися у Пштиці та Бересті), метою яких був грабунок єврейських маґазинів, загинуло 97 євреїв, 500 осіб було поранено. Окрім того, ендеки закликали бойкотувати євреїв, і вони із заможного класу з високим рівнем народжуваности перетворилися на найбіднішу єврейську громаду у світі з високим рівнем смертности. Влада запровадила низку нових правил, які дискримінували євреїв. Зокрема, 1936 року було ухвалено указ, за яким усі єврейські маґазини повинні були мати знак, що показував, якої саме національности їхні власники. Це, своєю чергою, призвело до того, що крамниці, власниками яких були євреї, постійно ставали жертвами погромів та мародерства. У січні 1937 року було заборонено ритуальний забій худоби (szechita), що порушувало єврейські релігійні традиції. Від травня 1937 року Асоціяція польських державних лікарів почала звільняти євреїв і не брати їх на роботу, згодом схоже рішення ухвалила й Асоціяція правників, яка масово почала позбавляти євреїв ліцензії.

21 лютого 1937 року було створено Табір національної єдности, представники якого визначали основний курс Другої Речі Посполитої. Він зводився, за тлумаченням Станіслава Цат-Мацкєвіча, до консервативного «економічного еґоїзму», що стоїть на засадах ендеків і розглядає євреїв як «іноземних», «чужих» елементів, кількість яких у Польщі потрібно зменшити. Тому після підписання 5 листопада 1937 року Декларації урядів Польщі та Німеччини про поводження з визнаними національними меншинами, становище євреїв не змінилося на краще, а, навпаки, посилилася хвиля антисемітизму.

У квітні 1938 року Державний банк Другої Речі Посполитої почав масово розривати договори з усіма клієнтами- євреями. Окрім того, Сенат затвердив новий закон про громадянство, за яким особи, які не живуть більше ніж п’ять років на території країни і не підтримують зв’язків, перестають бути громадянами Польщі. І хоча закон де-юре не порушував прав євреїв, він ударив по єврейству, адже того ж року в Німеччині було розпочато акції з виселення польських євреїв. Зокрема, у жовтні 1938 року з території Німеччини було депортовано 15 тисяч польських євреїв, унаслідок чого вони залишилися без громадянства, а коли потрапили на польську територію, їх одразу ж було інтерновано до табору в Збоншині. Новий закон також призвів до того, що 75 тисяч євреїв залишилося без громадянства. Ісраель Ґутман констатує

польські урядовці розвинули тісні стосунки з нацистською Німеччиною, дали своє благословення дискримінації та економічному бойкотові євреїв. Вони заявляли, що в Польщі забагато євреїв, наполягаючи, що вигнання мас євреїв є одним із найважливіших питань польської політики. Такі дії спричиняли вибух народної ненависти до євреїв. Тепер євреї були не просто чужинцями: їх також уважали за надто численну групу. Так чи так, польський антисемітизм 1930-х років за глибиною та наслідками не досягнув рівня, який продемонструвала нацистська Німеччина. <…> Насправді зіставлення не є ані неможливим, ані доцільним: Польща й решта Східної Европи протягом більшої частини цього періоду не перебували під владою повністю тоталітарних державних систем. Ба більше, «Третій Райх» становив унікальний випадок панування расистських антиєврейських настроїв як головного ідеологічного принципу.

У цей час однією з форм дискримінації єврейського населення Другої Речі Посполитої стало так зване «лавкове ґето», що використовувалося в університетах і полягало у поділі лав для студентів у лекційних авдиторіях: християни сиділи в правій частині, а юдеї — у лівій, хоча в невеликих авдиторіях такий поділ було неможливо зробити. Уперше таку ідею було запропоновано 1933 року, а 1935 року на території Східної Галичини вперше здійснили такий поділ — у Львівській політехніці на інженерно-механічному факультеті. 5 листопада 1937 року ректорат Львівського університету ініціював проведення своєрідного плебісциту щодо «лавкового ґета». Це викликало невдоволення 450 студентів-українців, які 8 листопада 1937 року вирішили його бойкотувати, що призвело до того, що вони самі зазнали утисків від поляків.

Частина польських професорів єврейського та польського походження, а також студентів засудили нововведення, однак більшість підтримала його. Це призвело до активних протестів євреїв й активізувало радикально налаштованих студентів, прихильників ендеків, і частково дезорганізувало навчальний процес в університетах, адже між студентами постійно виникали бійки. У деяких випадках вони закінчувалися смертю одного з учасників, що не завадило втілювати в життя цю практику, і майже в усіх університетах країни почали використовувати «лавкове ґето». Кульмінацією стала ухвала міністра у справах релігії та народної освіти про введення «лавкових ґет» по всій країні, що викликало протести депутатів-євреїв у сеймі. Зокрема, Еміль Зомерштайн виступив перед депутатами з промовою, в якій наголошував, що закон має ознаки нацизму та дискримінації громадян Другої Речі Посполитої. Та виступ не змінив ситуації. Навпаки, вона лише погіршилася, представники національних організацій «Всепольська молодь» та «Національно-радикальний табір» вирішили запровадити принцип «numerus nullus» (від лат. «жодного числа»), який позбавляв євреїв права здобувати вищу освіту. Пропозиція знайшла підтримку серед деяких викладачів та студентів. І хоча на офіційному, державному рівні її не було затверджено, негласно вона діяла у багатьох університетах. Натомість у деяких інших університетах було відновлено систему «numerus clausus» (лат. «замкнене число»), що вводила межовий 10-відсотковий бар’єр єврейських студентів у вищих навчальних закладах, який намагалися ввести ще 1923 року відповідно до закону «Lex Grabski», однак тоді, внаслідок втручання Ліґи Націй і протестів інтеліґенції, цю ґрадацію було скасовано.

1937 року деякі університети встановили межу кількости єврейських студентів до 10% офіційно, доти, приміром, їхня частка коливалася від 20% до 40%. У травні 1938 року Табір національної єдности ухвалив резолюцію, в якій зазначалося, що «вирішення “єврейського питання” в Польщі може бути досягнуто лише за умови суттєвого зменшення єврейського населення. Тому ми ухвалили рішення і надалі сприяти цьому процесові».

Серед польського політикуму побутувала ідея про еміґрацію євреїв до Палестини, яку намагалися втілити завдяки сіоністам (зокрема, Другий відділ Генерального штабу таємно готував євреїв для диверсійної роботи у Палестині з метою проведення терористичних актів і боротьби з англійцями та арабами). Це спричинило міґрацію єврейського населення до Палестини. Лише у 1921–1925 роках виїхало 184,5 тисячі євреїв, які сповідували сіонізм і пропаґували відродження єврейської держави. Наприкінці 1920-х та в 1930-х роках у середньому за рік із країни еміґрувало 50– 60 тисяч осіб. Наприклад, від 1936-го до 1938 року з території Східної Галичини до Палестини в рамках Четвертої (або так званої «алії Ґрабського») та П’ятої алій виїхало майже 13,3 тисячі євреїв.

Отже, розвиток єврейського етносу в політичному житті Другої Речі Посполитої мав свої особливості. З одного боку, йому були властиві позитивні зміни у соціяльно-культурній царині, а з другого — гостра боротьба з польськими національно налаштованими силами, які заперечували його право на будь-який розвиток, що вело до гострої міжетнічної боротьби. Навіть попри активізацію антисемітизму в останні роки політичного існування Другої Речі Посполитої, можемо констатувати, що у міжвоєнний час країна стала своєрідною оазою для формування єврейської національної політичної ідеї, яку після завершення Другої світової війни було втілено у державі Ізраїль.

Віталій Лисенко

Вівторок, 3 грудня 2019 - 21:55
Джерело: Часопис «Критика», Рік XXIII, число 3–4, сторінки 14-24

© 1997-2020 Krytyka, Inc. Всі права застережено. Будь яке копіювання можливе лише за письмової згоди Krytyka, Inc.

Вперше опубліковано в @krytyka.com

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.