Наше майбутнє неповне одне без одного
[Від редактора: Українці та євреї майже два тисячоліття живуть пліч-о-пліч на території сучасної України. Нарізно й спільно вони сплели полотно, яке назавжди увійшло в культурну, мовну й історичну спадщину України. Тривалі періоди мирного співіснування супроводжувалися також роками трагедій, які розділяли ці два народи різними історичними переживаннями й наративами. Та все ж тепер, коли розгортається двадцять перше століття й Україна та Ізраїль формують свою ідентичність як незалежні держави, спільні нитки залишаються, даючи нове розуміння минулого.
У грудні 2019 року канадська доброчинна організація «Українсько-єврейська зустріч» у співпраці з українською НУО «Форум видавців» оголосила про нову ініціативу — Українсько-єврейську літературну премію «Зустріч»™. Премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв протягом століть, виражений у друкованому слові. Вона присуджуватиметься щорічно за найвпливовіший твір художньої та нехудожньої літератури (почергово в різні роки), що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства. Першу премію «Зустріч» буде вручено у вересні 2020 року на Львівському книжковому форумі.]
У понижчому есеї Сергій Плохій, історик і член Ради директорів UJE, розмірковує про динаміку українсько-єврейських стосунків та вплив премії на спільну культурну й літературну спадщину.]
Це був один із найважливіших моментів у світовій історії після Другої світової війни. 25 лютого 1956 року лисуватий огрядний чоловік вийшов до трибуни і перед сотнями своїх колег засудив Йосипа Сталіна і культ його особистості. Цим чоловіком був Микита Хрущов, а виступив він на ХХ з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу, якою Сталін керував тривалий час.
Хід Хрущова був ризикований. Він розлютив багатьох сталіністів, спровокував невдалий переворот проти нього наступного року й призвів до розколу в радянсько-китайських відносинах, які так ніколи й не відновилися повністю. Однак хоробрий вчинок Хрущова допоміг перегорнули надважливу сторінку в історії не тільки Радянського Союзу, а й світу, поклавши край ері диктатур, які правили значноюу частиною світу протягом понад 30 років.
Хрущов згадував, що до того виступу його підштовхнув, зокрема, приклад літературного героя Володимира Винниченка, якого радянська пропаганда зображувала українським націоналістом і твори якого були заборонені в СРСР. Персонажа — молодого єврейського чоботаря в оповіданні Винниченка «Талісман» 1913 року — звали Піня. Він був молодим в’язнем, якого зневажали зріліші й досвідченіші засуджені. Вони вибрали його старостою камери, щоб познущатися та підірвати авторитет адміністрації в'язниці та нав’язувані нею правила.
Проте Піня здивував усіх, коли настав час для втечі з в’язниці. Він виявив свої лідерство й мужність — першим пішов у тунель, що його прокопали в’язні, і загинув, виводячи їх з неволі. «Отак і я на ХХ з’їзді, — згадував Хрущов. — Раз уже мене вибрали Першим [секретарем партії], я повинен, я зобов’язаний був, як цей чоботар Піня, сказати правду про минуле, чого б це мені не коштувало і як би я не ризикував».
Ця історія, яку Хрущов розповідав неодноразово і яку зафіксовано в численних історіях, як радянських, так і західних, звучить щонайменше парадоксально. Радянський лідер закликав розпочати антисталінську кампанію, спираючись на приклад єврейського ремісника, що його зобразив український письменник? Чи може щось звучати ще більш неймовірно? А проте такою є сила літератури та створених нею образів — вона може зробити неймовірне ймовірним і неможливе можливим.
Взаємодія, що долає кордони, які розділяють українців та євреїв і перетнути які допомагає література, відбувається в обох напрямках. Чи багато хто сьогодні знає чи може повірити, що на творчість Шолома Алейхема великий вплив мав, зокрема, Микола Гоголь, надто його «Сорочинський ярмарок»? Однак саме це переконливо показують недавні дослідження Амелії Глейзер. Знову ж таки, це парадоксально, і знову йдеться про прогалини в нашому сприйнятті одне одного, які може заповнити лише література, уможливлюючи зв’язки й розуміння, що їх здатна створити й підтримувати тільки сила слова.
Історія українсько-єврейських стосунків — це історія століть життя разом та окремо, як сказав Шимон Редліх про українське містечко Бережани. Ця історія повна хороших і поганих епізодів, однак аж ніяк не парадоксальним є той факт, що більшість позитиву в наших відносинах було створено або пов'язано з тими, хто займався літературою й культурою. Можна почати з заклику проти дискримінації євреїв у Російській імперії, що його підписали Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш 1858 року, і продовжити переліком численних прикладів приязного зображення євреїв в українській літературі, що їх описав Мирослав Шкандрій у книзі про єврейських персонажів у творах українських авторів.
По інший бік українсько-єврейського кордону серед тих, хто наполегливо працював над його подоланням, знаходимо Володимира Жаботинського з його фейлетонами , прихильними до українського національного руху, та єврейських авторів, які обрали українську мову й культуру засобом вираження себе й свого ставлення до світу. Це, зокрема, Грицько Кернеренко (Григорій Кернер) — уродженець Гуляйполя, і, за всіма даними, перший український поет-єврей, антиімперський вибір якого так добре описав Йоханан Петровський-Штерн.
Кровопролиття революційної епохи, жахіття Другої світової війни та Голокосту й повоєнні антисемітські й антиукраїнські кампанії Сталіна створили нові травми та збільшили відстань між євреями й українцями. Однак навіть у найскладніші часи існували діячі культури й літератури, які підтримували культурні й головне емоційні зв’язки між двома народами. Іван Кулик, Натан Рибак та Леонід Первомайський зробили помітний внесок в український літературний процес того періоду. А у вересні 1966 року молодий Іван Дзюба виголосив коротку промову на пам’ятному заході в Бабиному Яру, перейнявши факел боротьби з антисемітизмом від попереднього покоління українських письменників, представленого на цій події Борисом Антоненком-Давидовичем.
«Покоління шістдесятників» допомогло закласти нові підвалини для українсько-єврейського діалогу та взаєморозуміння, що триває понині. Подібно до діалогу, що виник на початку ХХ століття, у 1960-х роках він виріс із «антиімперського вибору» обох сторін і дався ціною величезної особистої жертви. Цей діалог триває по сьогодні в нових обставинах і не тільки стикається з новими викликами, а й користається новим можливостями. На відміну від минулого періоду сьогодні і українці, і євреї мають держави, які вони з гордістю називають своїм домом. Обидві нації віддані демократичному розвитку своїх держав, й обидві мають у своєму складі великі групи, лояльні до єврейської або української культури й традицій, а нерідко — водночас до обох.
Сьогодні ми живемо в новому світі й мусимо привести наші вікові відносини у відповідність з його вимогами та очікуваннями. Настав чи не найкращий момент для нових і сміливих кроків у майбутнє, але, як і в минулому, навряд чи знайдеться кращий засіб для встановлення культурних та емоційних зв'язків і взаєморозуміння між двома народами, які живуть так близько, а інколи так окремо, ніж література. Літератори відчувають біль несправедливості гостріше, ніж інші члени суспільства, але вони також більше готові, ніж інші, досліджувати причини й знаходити зцілення, а головне те, що вони мають дар наділяти всіх нас не лише баченнями минулого й сьогодення, а й візією майбутнього.
Літературна премія, що її заснувала «Українсько-єврейська зустріч», великою мірою покликана зробити історії двох народів, сьогодні неповні, повними завтра. Я маю всі підстави вважати, що вона допоможе досягти цієї мети, й бажаю успіху учасникам і переможцям, а понад усе — читачам і спільнотам, які зможуть набагато краже зрозуміти одне одного, а в кінцевому підсумку і самих себе.
Сергій Плохій
