«Невидиме місто»: Владислава Осьмак про єврейський Київ
Ірина Славінська: Ви слухаєте Громадське радіо, у студії працює Ірина Славінська, і це свіжий епізод програми, що називається «Зустрічі». Широка тема цієї програми – українсько-єврейські взаємини, але у більш культурологічному аспекті. Ми говоримо і про історичний спадок, і про обмін культурами, і про переклади поміж культурами. Сьогодні ми здійснимо, якщо це можна так назвати, певну аудіо-екскурсію. Будемо говорити про Київ, про єврейські виміри Києва, і будемо це робити через призму художньої літератури, через призму мемуарів. Я сподіваюся, поговоримо трохи і про класичніші тексти, і про сучасніші тексти.
Розбиратися з цією неймовірно цікавою темою нам допоможе моя сьогоднішня гостя – це Владислава Осьмак, екскурсовод і культуролог. Доброго дня.
Владислава Осьмак: Доброго дня.
Ірина Славінська: Почнемо, напевно, з самого початку. Наскільки взагалі ми можемо говорити про єврейський Київ? Наскільки це тема для розмови?
Владислава Осьмак: Це величезна тема для розмови. Сто разів по півгодини не вистачить для того, щоб поговорити про історію, про пам’ятки, які залишилися, про взаємовпливи традицій, про тексти. Але, напевно, треба одразу собі сказати, що ця тема пов’язана з труднощами у будь-якому висвітленні. Я, коли починаю думати про єврейський Київ, мені чомусь на думку насамперед спадає така, на перший погляд, дивна аналогія: у письменника Італо Кальвіно є роман, який називається «Міста незримі». От мені видається, що єврейський Київ – це одне із тих незримих міст.
Ірина Славінська: Перепитаю про цю метафору незримості: чому це місто незриме? Ніби ж будинки стоять, меморіальні таблички є.
Владислава Осьмак: Так, але скільки? І що ми про них знаємо? Власне кажучи, з одного боку дуже багато втрачено, і це стосується не лише втрат саме єврейських: маєтків, власності, громадських споруд, людей і пам’яті. Це стосується будь-якої культури, яка докладалася до творення Києва. Зрозуміло: історія, політика, вона у нас всіх, так чи так, була спільна.
Це стосується також і нашого рівня знань. Насправді, ти права, ми ходимо вулицями, на яких ще стоять будинки, пов’язані з іменами дуже відомих діячів єврейської культури або єврейського бізнесу, чи то пак представників євреїв у бізнесі, так було би, напевно, правильніше. Але ми про це не знаємо, тому що далеко не завжди на цих фасадах є охоронні таблички, які повідомляють, що цей будинок був збудований таким-то й таким-то. Але навіть якщо табличка є, то що ми знаємо про цю людину? І що ми знаємо про те, звідки про це дізнатися? Наклади книжок, які про це розповідають, вони часто-густо мізерні, а інколи ці книжки коштують недешево, та й взагалі. Знаєш, з мого досвіду я можу сказати, що людей, навіть киян, які тут мешкають: або все своє життя, або багато років поспіль, ті, хто вважає себе такими корінними киянами, люди часто не знають того, що мали би знати. Це не їхня провина, це проблема відсутності сталої програми, яка розвивалася би роками в місті і державі. Ну, власне, я тому і дякую тобі за запрошення на цю програму, бо це можливість хоч трошечки зорієнтувати людей, яких ця тема цікавить, в тому, куди бігти і де шукати які книжки.
Ірина Славінська: І, власне, я про це хотіла наступним запитати. У нас є брак із фіксуванням пам’яті (і в сенсі охоронних табличок, і в сенсі загальних знань), які людина може почерпнути зі шкільної програми, наприклад. Залишаються, можливо, менш очевидні джерела, менш прямі джерела, які можна знайти у художній літературі або мемуаристиці, тобто щось таке, що читаєш, і раптом звідти виринає згадка, якийсь цікавий факт, настрій незримого міста – все, що завгодно. Якщо звернутися до нашої теми — до цього єврейського Києва, єврейського виміру Києва — то куди бігти в сенсі книжкових полиць, на які тексти ти спираєшся?
Владислава Осьмак: Насамперед не на ті, які читаєш і «раптом щось виринає», як ти кажеш, а на тексти, які нарешті з’явилися і які цілеспрямовано присвячені саме єврейській тематиці. Тут, звичайно, найпершим ім’я, яке треба назвати – це відомий дослідник Києва, автор тисяч статей і десятків книжок – Михайло Борисович Кальницький. Ще 1998 року він зробив на замовлення, за пропозицією видавництва «Дух і Літера», карту, яка називається «Єврейські адреси Києва». Надзвичайно корисна штука, де є, власне, історична частина міста, на якій позначено, де знаходилися молитовні будинки, інколи будівля ще стоїть, але молитовного будинку в ній не стало, скажімо, ще за часів більшовицької революції, де були або є синагоги, де мешкали ті чи ті відомі діячі, де були школи тощо. Крім того, ця карта містить коротенькі біографічні відомості про найважливіших представників єврейської культури Києва. Ця карта неодноразово перевидавалася, щоправда, мало, хоча їх і зараз запитують. Очевидно, дуже би цього хотілося, видавництво зробить ще одне перевидання. В кожному разі, якщо карту наші слухачі ніде не знайдуть, то книжку, яка постала, як довгостроковий результат роботи над темою, ще придбати можна. Це той же самий Михайло Борисович Кальницький, книжка називається «Еврейские адресса Киева», її було видано російською мовою в тому ж самому видавництві «Дух і Літера» 2012 року, і це прекрасне джерело, яке дає дуже конденсоване й дуже живе уявлення про присутність, понад тисячолітню присутність, єврейської спільноти в Києві. Там є велика вступна стаття, з якої ми можемо дізнатися про не дуже популярну версію про заснування Києва, яка тісно пов’язана саме з іудаїзмом.
Ірина Славінська: Давай нагадаємо, якщо її можна в двох словах переказати.
Владислава Осьмак: Я спробую дуже популярно. Найвідоміша теорія, стосовно заснування Києва, відносить наші початки в місто до 5 століття, і каже про те, що Київ було засновано трьома братами: Києм, Щеком і Хоривом, а далі починаються версії стосовно того, хто вони були. Але є також дослідники, які вважають, що Київ не такий стародавній, і що виникло наше місто насправді десь так у 8 або 9 столітті, у той час, коли наші землі входили до складу потужної і великої держави, яка називалася Хазарський каганат. Цю державу було утворено у північному Прикавказзі і далі, вздовж узбережжя Каспійського моря і аж до Волги, вихідцями з Ірану. Це тюркські народності, які, тим не менше, слідом за своїм каганом, прийняли іудаїзм як державну релігію. І от саме в цей період, на думку деяких вчених, засноване місто Київ. Ну, принаймні, є період в нашій історії, коли наші далекі предки сплачували данину Хазарському каганату. Далі варто, звичайно, згадати про один із таких відомих, дуже рідкісних і дуже цінних артефактів – писемне джерело, яке дає нам уявлення про розвиток єврейської спільноти в Києві, що датується першою половиною 10 століття. Це так званий «Лист із Києва» або ж «Київський лист». Така драматична, але, з теперішньої точки зору, кумедна історія про те, як один київський єврей на ім’я Яаков Бенханука для свого брата позичив велику суму грошей в не іудея. Його брата було вбито, а цей Яаков Бенханука був, так би мовити, гарантом, і його посадили до в’язниці за те, що він не міг сплатити боргу. І він написав листа з проханням до людей своєї віри поза межами Києва, щоб вони допомогли йому зібрати ці кошти, викупили і забрали його з в’язниці. Цей документ було виявлено дослідником Норманом Голбом, він деякий час знаходився у каїрській синагозі, а зараз перебуває на зберіганні, і там же його досліджують, у Кембриджському університеті. Тобто є писемні джерела, які доводять, що євреї в Києві мають щонайменше тисячолітню історію, але ця історію була дуже складною. Це такий величезний маятник, який хитається в бік «добре – погано».
Ірина Славінська: Я у цьому контексті, оскільки є тисячолітня історія, оскільки є маятник, історії вигнання і різних взаємин з містянами, то не можу не запитати ось таке суто географічне запитання: чи в Києві було єврейське гетто, яке притаманне багатьом європейським містам?
Владислава Осьмак: Я можу сказати, що в Києві були ділянки, де євреї мешкали в різні часи. Наприклад, згадаймо дуже рідко зараз вживану назву – раніше під Львівською площею знаходилися Жидівські ворота. Це слово було літературним свого часу, і я вживаю його в історичному контексті без жодних образливих конотацій, прошу це взяти до уваги. Отже, коли князь Ярослав Мудрий будував нове місто Київ, новий міський центр, було зведено системи фортифікаційні, і одні із воріт називалися Жидівськими саме тому, що їх було побудовано біля ділянки, де вже досить-таки тривалий час стали мешкали київські євреї.
Але сказати, що їм завжди було добре, то абсолютно не випадає. Якщо повернутися в 10 століття, то князь Святослав завдав дуже серйозного удару по Хазарському каганату, а потім сталася ще така подія (власне, це співпадає значною мірою з європейською історією: перші погроми в Європі відбувалися в 12 столітті). Саме про 12 століття ми маємо свідчення літописне про те, що після смерті князя Святополка Ізіславича 1113 року в Києві почали громити євреїв. Власне кажучи, місцеві городяни просто скористалися нагодою міжкнязів’я та міжвладдя? І вони вже сунули далі громити князівські палаци і грабувати все, що тільки можна. Зупинив це свавілля лише князь Володимир Мономах, який прийшов до Києва.
Отже, повертаємось, у нас є Жидівські ворота, і там було велике поселення. Цифр конкретних немає. Так само не можна обчислити з точністю хоча би до тисячі населення Києва. Але деякі дослідники кажуть, що Київ був чи не найбільшим містом Європи до монгольської навали 1240 року. І дехто обчислює населення міста в таких цифрах: від 50 до 100 тисяч мешканців. Стверджувати, що єврейська спільнота займала 1%, 2%, чи 10% не можна, бо нема для цього писемних джерел – вони з’являться набагато пізніше. Отже, це перше, напевно, місце, яке можна згадати, коли ми говоримо про місця компактного поселення київських євреїв.
З часом таким місцем стає, хоч як це дивно сьогодні звучить, Печерськ, але це вже 18 століття. Перед тим, звичайно, був Поділ. І це була дуже складна історія, тому що, коли 1362 року землі Києва увійшли до складу Великого князівства Литовського, яке стояло на принципі, що ми свого не нав’язуємо, а чужого не рушимо, то єврейському населенню в Києві було краще, йому надавалися такі самі права, як і решті, і вони отримували дозвіл на проживання і на різні види діяльності: торгівля, ремісництво і так далі. У 15 століття князь Казимир IV дуже сприяв появі київських євреїв. І знову ми згадуємо ту ділянку біля колишніх Жидівських воріт: це район Львівської площі — місцевості, яка в київських старих літописах називалася «Кудрявець», вона і сьогодні під такою назвою згадується. Там було поселення настільки велике, старе і важливе, що звідти виходило декілька досить-таки впливових вчителів. Наприклад, реб Моше Бен Яков, якого дуже шанували як людину, яка розтлумачує, коментує талмуд, Старий і Новий Заповіт. Звідти ж близько 1470 року зі своїми учнями відправляється до Новгорода такий собі Захарія на прізвисько ЖидОвин чи ЖидовИн, і він в Новгороді проповідує іудаїзм. Там внаслідок цього з’являється секта, яку російською мовою називали «жидовствующая».
Згодом 1482 року стається страшна катастрофа, яка знищує повністю Київ – місто спалюють війська хана Менглі Герая, і це фактично кінець цього кількастолітнього періоду більш-менш сталого життя у Києві єврейського населення. Вже наприкінці 15 століття племінник князя Казимира IV Олександр фактично забороняє євреям мешкати в Києві, він їх звідси виселяє.
Ірина Славінська: Поговорили ми уже про декілька важливих київських єврейських адрес, наша розмова закінчилася у 15 столітті. Продовжуємо ми говорити про різноманітні ділянки у Києві, де проживали євреї. Це, очевидно, складно назвати гетто, тому що ділянки були множинні, тож не можна говорити про одну територію, де жили київські євреї. Отже, з цієї точки – 15 століття, куди ми далі мандруємо? Ми завершили територією навколо Львівської прощі. Які території та адреси можна ще згадати? І, якщо інші тексти згадуватимуться, на які ми спираємося, то так само хочеться про них поговорити.
Владислава Осьмак: Я спробую зараз дуже конспективно подати основні моменти історії єврейських місць і подій аж до 19 століття, бо там вже, власне кажучи, з’являється велика кількість літератури, споживання якої, так би мовити, не вимагає знання івриту чи ідишу.
Але на хвилинку повернімося в 15 століття. Коли сьогодні люди гуляють Контрактовою площею, на ній дуже багато пам’яток і помітних об’єктів. Привертає до себе увагу церква Успіння Богородиці, яку в народі називають Пирогоща – це її давня середньовічна назва. І мало хто знає, що через дорогу від Пирогощі стоїть собі досить неоковирний будинок радянських часів, може, 1970-х років, і він стоїть, як свідчать деякі джерела, простісінько на тому самому місці, де до спалення Києва Менглі Гераєм 1482 року, стояла синагога. Дуже цікаво, що по вулиці Притисько-Микільській, яка звідти починається, можна з одного боку спостерігати жіночий православний монастир, а з іншого боку, де зараз військова частина, де Національна гвардія розташовується, колись був Домініканський чоловічий монастир. Це прекрасна втілена в камінь, в бруківку просторова метафора того, наскільки тісним було співіснування в Києві протягом століть представників різних культур і різних релігій.
Ірина Славінська: Тобто ці споруди існували так близько одна до одної одночасно?
Владислава Осьмак: Це крихітна вуличка, це буквально один квартал, і вони співіснували буквально зовсім одночасно. Але ж люди, люди жили.
І тут сама я ту хронологію зараз зруйную. Хочу згадати про те, що 1926 року писав про Київ у своєму нарисі «Киев» Осип Мандельштам – поет і письменник, який із Києвом був дуже тісно пов’язаний: він тут навчався, він тут працював, він, зрештою, був одружений з киянкою. Він у своєму нарисі констатує про Київ, що «глубоким тройным дыханием дышит украино – еврейско — русский город». Я прошу звернути увагу на розстановку «украино – еврейско — русский». Без жодної ідеалізації, але оця щільність співіснування, оця київська тиснява, вона таки є, і вона досі відчутна в деяких місцях старого Києва.
Отже, за 15 століттям настає більш-менш таке собі 16 століття, потім 17 століття – це ще одна катастрофа, тому що під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького майже нічого не лишається. Але і перед тим були сюжети, коли, скажімо, за Михайлом Кальницьким, який спирається на деякі джерела, саме за ініціативи гетьмана Конашевича-Сагайдачного євреїв знову попросили з Києва, бо вони заважали місцевим вести бізнес. Нічого особистого, тільки бізнес.
Ірина Славінська: І так цікаво, що пам’ятник саме Сагайдачному знаходиться на Подолі.
Владислава Осьмак: Ну, а де ж ще? Тому що він є одним із найбільших наших просвітителів, тому що вклався в створення Києво-Могилянської академії. Я не даю оцінку, історія не буває чорно-білою. Багато залежить від того, на якій позиції стоїть споглядач. Головне спокійно залучати різні джерела.
655 року в Києві не лишається жодного єврея. З’являються вони тут наново лише за Катерини ІІ, та й то на обмежений час. До речі, можу порадити тим, хто цікавиться англомовною літературою про Київ, книжку «Kiev: A Portrait» американського дослідника, якого звуть Майкл Хем, що розповідає про наше місто від 1800 до 1917 року. Книжцу цю видавали у видавництві Прінстонського університету. В ній є чималенький розділ, присвячений саме єврейському Києву, і це з’явилося набагато раніше, ніж кажуть деякі місцеві дослідження, там є статистика. Там всі ці 97 євреїв, які мешкають на Печерську, полічені: скільки з них чоботарів, скільки пекарів, скільки з них гроші позичають, і так далі.
19 століття дуже сильно міняє київський етнічний етнокультурний ландшафт, тому що із появою 1798 року в Києві Контрактового ярмарку, з’являються економічні чинники, які все-таки рік за роком, крок за кроком євреям дозволяють в місто спочатку просочитися, а потім стати тут на рівні ноги. Ясно, що не всім, тому що бідноти у відсотковому відношенні, порівняно із такими титанами бізнесу, як Бродський, наприклад, все ж таки було більше. Але це стосується не лише єврейської спільноти. Протягом 19 століття діє так звана «Черта оседлости», євреям якийсь час можна було приїжджати в Київ лише під час контрактів або напередодні, і трошки: буквально кілька тижнів, а потім кілька місяців вести бізнес. Потім діяла тотальна заборона, потім її знімали, існував ценз на отримання вищої освіти.
Знаєш, мені розповідав буквально вчора один знайомий, дідусь якого, подільський єврей, мав там нерухомість, вів там бізнес, що дідусь його навчався в першій Київській гімназії, в тій самій, де навчалися Булгаков, Паустовський і багато інших, але батьки цього дідуся, тоді ще зовсім хлопчика, своїм коштом оплачували навчання двох православних дворянських хлопчиків. От, власне кажучи, це викривлення, ця несправедливість, спричинилася до того, що в Києві з’явився навіть спеціальний навчальний заклад. Центральний корпус Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова знаходиться в будівлі, де 1906 року було відкрито Комерційний інститут – навчальний заклад, де ценз, який визначав відсоток неправославних у вищому навчальному закладі, був значно м’якіший чи майже зовсім не існував. І саме тому у Комерційному інституті навчалися два дуже відомих представники єврейської культури – це, з одного боку, Ісаак Бабель, автор славнозвісних «Одеських оповідань», з іншого боку – це Соломон Міхоелс, який створив Єврейський театр.
Ще дуже популярними для отримання навчання були курси дантистів, масажистів і масажисток, акушерок і акушерів. Навіть були великі медичні заклади, приватні клініки лікарів, які вийшли саме з єврейської спільноти. Але для того, щоби отримати вищу освіту на інших факультетах університету, бо медичний колись входив до складу університету Святого Володимира, часто-густо представникам єврейської спільноти, юдеям, доводилося виходити з лона своєї національної традиції, своєї віри, охрещуватися, і це, звісно, ламало їхнє життя.
Тим не менше, якщо перейти в історичний центр Києва, в район, який раніше називали Латинським кварталом, якщо поглянути на жовтий корпус університету, то можна лише констатувати з прикрістю, що там, серед багатьох меморіальних дошок, однієї точно бракує. Там немає поки що дошки, присвяченої видатному піаністові-віртуозу Володимиру Горовицю, який в цій гімназії навчався. Є дошка на будинку, де він мешкав, на вулиці Михайла Коцюбинського, а от на жовтому корпусі, де була перша Київська гімназія, поки що нема. І так само на червоному корпусі університету поки що немає меморіальної дошки, яка би свідчила, що там навчався, а потім працював на медичному факультеті один із засновників місцевого руху сіоністів, професор Макс Менуель Мендельштам, не плутати з поетом Осипом Мендельштамом, який, до речі, виступав у готелі «Континенталь», який стояв на вулиці Миколаївській (нинішня вулиця Городецького), де теж немає меморіальних дошок.
От, власне кажучи, в першій частині програми я про цю німоту, про цю невидимість, ефемерність єврейської історії Києва і говорила. У нас є три синагоги: одна на вулиці Щекавицькій, одна на вулиці Шота Руставелі, і ще так звана Галицька синагога, яка знаходиться на території заводу, туди досить-таки важко потрапити, знаходиться вона біля Євбазу. Це три опорні пункти сьогоднішнього нашого уявлення про єврейство в Києві.
Є майже 80 тисяч євреїв у Києві й області, чи ми їх бачимо? Ну, хіба що, і я це з величезною приємністю для себе відзначила, на Хануку, десь роки два тому, біля Національної філармонії, в Центральному міському парку запалили величезну ханукію, і звідти аж на Хрещатик було добре чути єврейську музику. І вже нікого чи майже нікого не дивує поява хлопчиків, вдягнених в традиційні єврейські строї, з довгими пейсами, які йдуть у єшиву, школу при синагозі. Або, скажімо, на Контрактовій площі, біля пам’ятника Григорію Сковороді, мені кілька місяців тому трапилася феєрична буквально подія – я почула дивний звук, а коли підійшла ближче, то зрозуміла, що поза межами синагоги людина трубить у шофар (це козиний чи баранячий рік, великий, кручений, в який сурмлять в синагозі на особливі свята). Побачити таке поза межами синагоги – для мене це була культурна подія. Виявилося, що це група спільноти «Євреї за Христа», які багато років в Україні існують і мають купу представництв. І от вони влаштовували акцію, щоби себе показати на Подолі.
Ірина Славінська: Дуже цікаво продовжити тим, що можна побачити. Слухачі наші, звісно, це почують, але, можливо, після того, як вони почують нашу розмову, вони зможуть і побачити. Можливо, є сенс назвати декілька таких київських адрес або куточків, куди можна піти, щоби це незриме місто, єврейський Київ, став більш зримим.
Владислава Осьмак: Вулиця Щекавицька — синагога на Щекавицькій, ріг вулиці Пирогова і бульвар Шевченка — колишній Комерційний інститут, вулиця Басейна 5-А – будинок, в якому колись мешкала Голда Меїр. На вулиці Саксаганського – меморіальна табличка, присвячена Шолом-Алейхему. У Бессарабському кварталі, в тому комплексі, який об’єднує Мандарин Плазу і Арену-сіті, є музей Шолом Алейхема, до речі, дуже цікавий. Крім того, раджу звертатися по книжки до видавництва «Дух і Літера», яке знаходиться у Києво-Могилянській академії. У них є дуже цікавий, він уже майже два десятка років видається, культурологічний альманах «Єгупець». Ця назва тих, хто читав Шолом-Алейхема, одразу повертає в культуру на межі 19-20 століть, бо Єгупець – це «маленький Єгипет», тобто країна вигнання, де євреям не дуже добре жилося. Але сьогоднішній «Єгупець» — це журнал, в якому друкуються твори єврейських авторів, переклади текстів з ідишу та івриту. Там є біографічні розвідки, історичні статті, розповіді про єврейських художників, і це прекрасне джерело для того, щоб дізнатися про єврейський Київ в різні часи.
Скажімо, про Євбаз, я б дуже радила прочитати книжки нашого сучасника журналіста-белетриста Юрія Чикирисова — «Шпана з Євбазу» і «Комуналка». Перший текст взагалі страшний: це дитячі оповіді про окупований Київ, трагедію людей, яких з Євбазу, нинішньої площі Перемоги, забрали до Бабиного Яру. І, звичайно, класика – це Анатолій Кузнєцов «Бабин Яр». Це один із базових текстів, без якого неможливо собі уявити, що пережили київські євреї в 20 столітті.
Якщо говорити про пам’ятки, то називати деякі адреси, зокрема, у Липках – це забере у мене ще півгодини. Тому я стисло пораджу: пошукати в бібліотеках або придбати в якійсь із книгарень ґрунтовну працю двох відомих дослідників Києва – Ольки Трух і Дмитра Малакова. Книжка називається «Особняки Києва». Це маєтки, в яких мешкали Бродські, Марголіни, Зайцеви, Закси та інші відомі єврейські київські родини, які чимало доклалися до того, щоб у нас з’явилися прекрасні громадські споруди, навчальні заклади тощо. От в цій книжці дуже багато про них є. Також варто хоча би сходити на Бессарабський ринок, який би теж не з’явився, якби у Києві не було щедрої родини підприємців Бродських. А потім сходити на Поштову площу і подивитися на залишки млина Бродських, якого вже фактично не видно за велетенською будівлею нового готелю на розі Поштової площі і Набережно-Хрещатицької вулиці. Біля телецентру на вулиці Мельникова є залишки єврейського цвинтаря. Ав Старому місті на Подолі є багато маленьких будиночків.
Але, знаєте, це вже пахне не так. Глобалізація торкнулася навіть цього.
