Омер Бартов: «Я відчуваю особливу відповідальність за розуміння історії єврейського народу»

Серію інтерв’ю з провідними істориками, які займаються студіями геноцидів, розпочинає розмова з професором Браунського університету Омером Бартовим. Він – один із найвпливовіших істориків світу, які займаються вивченням історії Голокосту в Європі та Україні. Вашій увазі пропонується розповідь про те, як родинна історія вплинула на вибір професії, якими тенденціями позначено розвиток сучасної світової історіографії Голокосту, у чому полягали особливості перебігу Голокосту на теренах Східної Галичини та що має зробити сучасна Україна, щоб досягти примирення навколо трагічних сторінок Другої світової війни. Вчений розмірковує про роль місцевого населення в ескалації геноцидного насильства на теренах України, (не)можливість розглядати його поведінку крізь призму поняття «відсторонених спостерігачів» (bystanders) та детальніше зупиняється на обґрунтуванні власної категорії «комунального геноциду».

«Я цікавлюся історією зі своєї юності, можливо, через власне походження» 

Професоре Бартов, розкажіть, будь ласка, що вплинуло на вибір Вами професії історика? Які особистісні фактори та люди сприяли вибору Вами тем досліджень?

Я цікавлюся історією зі своєї юності, можливо, через власне походження. Я народився і виріс в Ізраїлі – країні, де історія є не лише питанням особистого інтересу, а й має політичне значення; і хоча я повністю світський, проте відчуваю особливу відповідальність за розуміння історії єврейського народу, зокрема його складної і часто кривавої зустрічі з модерністю та націоналізмом.

На мене як на історика вплинула низка моїх наставників. Професор Саул Фрідлендер з Тель-Авівського університету та доктор Тім Мейсон з Оксфордського університету відіграли особливу роль. На мене також вплинули представники неакадемічної сфери: мій батько Ханох Бартов, який був відомим письменником і журналістом в Ізраїлі, та авторка і вихователька у Сполучених Штатах Ілона Кармель, котра пережила Голокост. Вона народилася і зростала у Кракові.

Які історичні праці були найважливішими для Вас у процесі становлення як історика? Які історики найбільше вплинули на формування Вас як професіонала історичного цеху?

Спочатку я зацікавився тим, що називалося «історією знизу» (історія повсякдення – прим. ред.): спершу у своєму дослідженні причетності німецького вермахту до військових злочинів на Східному фронті Другої світової війни, яку я вивчав із точки зору бойових солдатів і молодших офіцерів (у книгах «Східний фронт» та «Армія Гітлера»), а потім у дослідженні міста Бучач у Східній Галичині / Західній Україні («Анатомія геноциду»). Це дослідження також окреслило моє зацікавлення тривалою історією, яка охоплює кілька століть, і мій інтерес до місцевої історії, тобто зосередження уваги на подіях в одному місті. Між іншим, я також писав книги, які можна охарактеризувати як інтелектуальна історія й історія репрезентації. Це такі праці, як аналіз зв’язків між індустріальною війною й геноцидом (під час двох світових воєн) та їх репрезентації,а також моє дослідження антисемітських образів у кіно ХХ століття («Єврей» у кіно). Зрештою, я також багато писав про історію і пам’ять, зокрема як у своєму дослідженні політики пам’яті у Західній Україні (книга «Стерті»), так і в нарисах з історії та пам’яті у Німеччині, Франції й Ізраїлі (див., наприклад, мої книги Mirrors of Destruction (2000), Murder in Our Midst (1996) і Germany’s War and the Holocaust (2003). Пишучи на ці теми, я, очевидно, зазнав впливу численних науковців та інших письменників, яких надто багато, щоб описати докладно. Я лише згадаю Лутца Нітхаммера (який займався«історією знизу»), Крістіана Стрейта та Ганнеса Хіра (які писали про злочини Вермахту), Лоуренса Лангера та Джеффрі Хартмана (досліджували свідчення очевидців і пам’ять), Саула Фрідлендера (вивчав інтегровану історію та репрезентації), нариси Прімо Леві (особливо його працю «Потоплені й врятовані»), роботу Тіма Мейсона про взаємозв’язок політики та ідеології і багато-багато інших.

Як Ви охарактеризували б американський академічний світ?

Це питання потребує дуже об’ємної відповіді. Суть полягає в тому, що в моїй історичній галузі американська академічна наука дуже професіоналізована. Отримавши бакалаврську освіту в Ізраїлі та пройшовши докторантуру в Оксфорді, можна узагальнити, що у порівнянні з Ізраїлем (де я спочатку викладав) на рівні бакалавра американська система більше орієнтована на загальну освіту, у той час як на докторантському вона вимагає суворого навчання. Її менше цікавлять інтелектуальні питання, які виходять за рамки академічних студій. Американський академічний світ схильний до примх і моди. Але водночас він унікальний тим, що є відкритішим за інші академічні системи, з якими я знайомий (на історичних факультетах є чимало викладачів, які не викладають історію США та навіть європейську історію). Він зосереджений на зростанні гендерної й етнічної різноманітності, незважаючи на загальну атмосферу, що склалася в країні протягом кількох останніх років. Американська академічна система також більшою мірою дотримується правил, норм, об’єктивних стандартів і справедливих оцінок, аніж решта інших систем, з якими я знайомий. Це відбувається як завдяки її величезним розмірам, так і регулярній та суворій системі міжвідомчих оцінок.

Наразі Ви працюєте в Браунському університеті. Як Ви охарактеризували б пануюче там інтелектуальне середовище?

Браун – це дуже конкурентний ліберальний приватний університет. В інтелектуальному контексті він дуже відкритий. Якщо у Брауні і є упередження, то я сказав би, що це упередження проти упередженості. Іноді це може бути схожим на політичну коректність, але загалом Браун заохочує професорів викладати те, що вони хочуть і як хочуть. Я припускаю, що якби були студенти чи професори, які висловлювали б особливо упереджені погляди, то це могло б викликати галас, але насправді таке трапляється рідко. Безумовно, університет повинен постійно аналізувати себе, особливо в наші часи зростання політичної й інтелектуальної радикалізації. Я вважаю, що до цього часу університет витримував це випробування.

«Поняття «відсторонених спостерігачів» має бути відкинуте»

Які тенденції розвитку сучасної світової історіографії Голокосту Ви вважаєте найважливішими? 

Їх є декілька. З моєї точки зору, яку відображають мої дослідження, зростання уваги до місцевої історії / мікроісторії та історії від першої особи / свідчень очевидців є найважливішим. Однак існує також протилежна і не менш важлива тенденція, яка полягає в контекстуалізації Голокосту в рамках історії колоніалізму, імперіалізму, расизму та геноциду. Зрештою, також зростає зацікавлення вивченням Голокосту через призму історії навколишнього середовища, історичної географії і цифрових гуманітарних наук, наприклад, шляхом спроб створити інтерактивні карти подій (зокрема карти зосередження євреїв у Будапешті або облав в Італії) та писати історії у цьому ключі (наприклад, робота Тіма Коула).

З 1990-х років у світових студіях Голокосту помітний все більший фокус на так званих «bystanders». Які важливі методологічні зміни відбулися в оцінках цих ролей «сторонніх спостерігачів» під час геноциду?

Я вважаю, вже стало тенденцією усвідомлення того, що поняття пасивних сторонніх спостерігачів або оглядачів має бути переглянуте. Його можна розглядати крізь низку перспектив. Наприклад, у багатьох дослідженнях продемонстровано, що громадськість Німеччини багато знала про події Голокосту і отримувала від них матеріальні блага (див., наприклад, роботу про Гамбург та дослідження Гетца Алі). Також уже доведено, що переважна більшість убивств євреїв відбувалася не таємно, а публічно, тому залишила велику кількість спостерігачів, які могли обирати, як їм чинити. До того ж, було продемонстровано, що перехід від рятувальника до пасивного спостерігача і зрештою колаборанта був не таким драматичним, як нам хотілося б думати. Під час дослідження подій в одному місті, як у випадку Бучача, очевидно, що практично не було «сторонніх людей» у тому розумінні, що вони просто стояли неподалік і нічого не робили. Люди могли прихистити жертв, але згодом видати їх; висловити огиду до вбивства, але потім заволодіти майном жертв; брати участь в облавах або вбивствах жертв, але при тому прихистити деяких із них (іноді через жадібність або можливість їх експлуатації, подекуди через докори сумління). Оскільки вбивство було публічним, відбувалося в межах досяжності слуху, а часто й зору місцевого населення, поняття відсторонених спостерігачів у цьому контексті має бути відкинуте.

Як визначається роль економічних чинників у реалізації Голокосту станом на сьогодні?

Сьогодні вже цілком зрозуміло, що на рівні держави Голокост був вигідною справою: німецька держава та її установи заволоділи майном, банківськими рахунками й іншими матеріальними і фінансовими активами жертв (або тих, що були попередньо виселені [з країни]) у величезних масштабах. Потерпілі також були джерелом безкоштовної робочої сили. Економічна діяльність СС під час війни, яка набула велетенських розмахів, базувалася на, здавалося б, невичерпному забезпеченні рабською працею. Геноцид виявився вигідним і на місцевому рівні. Східна Європа всіяна селами та містечками, де люди і донині живуть у приміщеннях, відібраних у вбитих євреїв.

Як у сучасній світовій історіографії оцінюються структурні та інституційні чинники організації Голокосту?

Це пов’язано з контекстуалізацією здійснення Голокосту в рамках історіографії сучасного світу. Загалом варто відзначити, що Голокост був надзвичайним проявом насильства, що зумовлювалося комбінацією факторів. Найвідомішими серед них є імперіалізм і колоніалізм, шлюб між расизмом і наукою, технологічна війна та вдосконалення промислових методів убивства, мобілізація політики страху і обурення, підживлення старих забобонів (як соціальних, так і релігійних) і модерне прагнення «остаточних рішень». У цьому сенсі Голокост можна розглядати у контексті інших геноцидів, починаючи з убивств народу гереро в німецькій Південно-Західній Африці в 1904 році та вірмен в Османській імперії у 1915 році, завершуючи вбивчою колоніальною експлуатацією (наприклад, політика короля Леопольда у Конго), науковим расизмом і євгенікою (що сформувалися в США, Великобританії і Німеччині), новою масовою політикою (яка втілювалася у Відні до 1914 р.) та піднесенням модерного антисемітизму в Німеччині в 1870-х роках. Водночас Голокост мав свої унікальні особливості – такі, як депортації в масштабах величезної території (подібно до радянської політики) і табори знищення (безпрецедентні та досі унікальні).

Як Ви оцінили б розвиток історіографії Голокосту в сучасній Україні? Які напрями вважаєте найперспективнішими для українських дослідників?

Мені мало що відомо про внесок сучасних українських дослідників у студії Голокосту. Я знаю про досить цінні дослідження ролі української поліції. Є одна корисна розвідка, присвячена українським рятівникам. Подібним чином здійснено певну роботу у сфері статистики та демографії. Але, наскільки мені відомо, найкращі роботи про українські випадки [історії Голокосту] належать тим вченим, які перебувають за межами України, наприклад, Джону-Полу Химці. Звісно, є дуже цінні праці неукраїнців, напр. Карела Беркгофа, Венді Лауер, Ґжеґожа Россолінського-Лібе та інших. Я також вважаю, що є дуже мало корисних публікацій про Голокост українською мовою – як написаних українськими вченими, так і перекладених українською мовою.

Характеризуючи події Голокосту на теренах Східної Європи, Ви пропонуєте означувати їх категорією «комунальний геноцид». Опишіть, будь ласка, коротко, що Ви вкладаєте в цей термін.

Під цим терміном я маю на увазі, що в контексті таких геноцидів, як Голокост, спостерігається локальна динаміка взаємин між різними релігійними й етнічними групами (що населяють місцевість), яка впливає на те, як геноцид втілюється зовнішньою силою, котра з’являється в регіоні. Ця динаміка є результатом не лише війни, насильства та окупації під час Голокосту, а й відносин між місцевим населенням, що розгорталися протягом тривалого часу. Наприклад, у випадку Бучача це означає, що ресентименти й упередження, національні прагнення та боротьба в минулому, а також попередні окупації (російська під час Першої світової війни, радянська в 1939–1941 роках) були використані з метою провокацій, як тільки німці прибули на місце подій у липні 1941 року. Німці використали це на свою користь, перетворивши місцеву українську міліцію на підрозділ допоміжної поліції, яку задіяли на допомогу під час убивств євреїв. Ця міліція вже брала участь в антиєврейських, антипольських та антирадянських діях до прибуття німців і під час перших тижнів окупації. Але частина насильства, яке чинилося в умовах нацистської окупації, не мала нічого спільного з політикою Німеччини. Наприклад, етнічна чистка поляків українськими ополченцями у 1944 році.

У своїй книзі «Анатомія геноциду» Ви глибоко проаналізували історичні передумови, що передували Голокосту в Бучачі. Якими були тенденції у сфері міжетнічних відносин, що розгорталися в місті століттями?

Я веду мову про те, що Бучач, маючи змішане населення (яке складалося з євреїв, що становили більшість або більшість принаймні з кінця ХІХ століття, поляків, другої за чисельністю групи, і русинів / українців, більшість з яких мешкала в оточуючій сільській місцевості поряд із великою кількістю поляків та менш чисельними євреями), є досить типовим для інших міст такого розміру в Галичині. В історії євреїв Бучач примітний тим, що він не був хасидським містом. Його останній хасидський рабин «царював» тут у першій половині ХІХ століття. На відміну від розташованого неподалік суворо хасидського Чорткова, Бучач складався переважно з мітнаґдім (нехасидських ортодоксальних євреїв) та маскілім (прихильників єврейського просвітництва) і зростаючої напередодні Першої світової війни меншості сіоністів, яка значно примножилася у 1920–1930-і роки. Але внутрішня динаміка взаємин між трьома народами була подібною. Можливо, стосунки в Бучачі були дещо кращими, ніж в інших містах, хоча це не точно і причини цього не зовсім зрозумілі. Навколо було кілька дружніх польських сіл, де євреї знаходили притулок під час Другої світової війни. Василіанський монастир і його настоятель, як і частина українських еліт зі старшого покоління, також були проти антиєврейського насильства. З іншого боку, ці ж еліти досить добре ладнали з німцями. У липні 1941 року місцеві антиєврейські розправи, які чинилися молодими українцями (персональні історії частини з яких можна простежити ще до міжвоєнної ОУН), не були такими масштабними, як, наприклад, у Золочеві та Самборі. Проте, вдаючись до узагальнень, випадок Бучача є цілком репрезентативним на фоні інших подібних за розміром міст регіону 

Як Ви охарактеризували б міжетнічні відносини в Бучачі у період існування ЗУНР? Які зміни сталися після інкорпорації цього містечка до складу Другої Речі Посполитої? 

Я щойно опублікував один із найдетальніших (але дуже упереджених) спогадів про панування України в цей період у своїй новій книзі «VoicesonWarandGenocide». Спогади польського директора школи Антонія Сівінського – це рідкісний погляд інсайдера на ті події. Загалом складається враження, що в умовах українського панування над євреями чинилося досить багато насильства. Звісно, було також польське антиєврейське насильство (не так у Бучачі, як у Львові). Здається, і поляки, й українці обурювалися намаганням євреїв триматися подалі від сутички та дотримуватися нейтральної позиції. Водночас, як підкреслює Сівінський, місцеві християни обурювалися також через те, що євреї намагались пристосуватися до будь-якої держави (Польської, Української чи перед цим Австрійської або Російської). Вони трактували це як свідчення боягузтва і конформізму, а не як стратегію виживання. Це вплинуло на місцеві настрої, коли місто перейшло під владу Польщі. Радикалізація українського націоналізму і його жорстоке придушення польською владою мали додатковий негативний вплив на ставлення обох сторін до євреїв. Певний вплив мала й економічна ситуація, яка призвела до конкуренції між місцевими євреями та новими українськими кооперативами.

Як період радянізації 1939–1941 років позначився на перебігу міжетнічних відносин у Бучачі?

Це ключове питання, якому присвячено мою книгу. Здебільшого усі три групи були жертвами радянських депортацій та ув’язнень. Поляки першими стали мішенню. Вони також найбільше мали що втрачати, адже Польську державу було розбито. Українці і євреї частково вітали совєтів через зростання неприязні до Польської держави. Проте євреї стали жертвами [радянської політики] через соціальні та політичні причини. Пропорційно євреїв депортували швидшими темпами, ніж поляків (другу за величиною групу [депортованих]) або українців (найнижчі показники [депортацій]). Проте ретроспективно для євреїв депортація була благом, оскільки майже всі ті, кого не депортували, були вбиті німцями. Українці стали мішенню на завершення, і, як ми знаємо, їх масово страчували тоді, коли радянські війська відступали після німецького вторгнення. Польські свідчення про Бучач репрезентують поляків головними жертвами совєтів, а євреїв та українців – тими, хто співпрацював з ними. Українці ж говорять про себе як про головну жертву, а про поляків і особливо євреїв – як про тих, хто співпрацював із совєтами. Євреї значно амбівалентніші в оцінках радянської влади, тому що в ретроспективі вона була не такою поганою, як німецьке правління, і тому що за радянських часів євреї отримали кращі освітні й адміністративні можливості, аніж за часів польської влади. Але українське та польське невдоволення, спричинене гаданою роллю євреїв [у радянській політиці], породжувало антиєврейське насильство під час німецької окупації.

Якими були ключові особливості реалізації нацистської політики Голокосту в Бучачі?

У цьому контексті Бучач дуже схожий на інші міста регіону. Важливими аспектами, на яких варто наголосити, є наступні:

1. Окрім знищення «інтелігенції» влітку 1941 року, масові вбивства [у містечку] набувають серйозних масштабів лише восени 1942 року.
2. Перші облави восени 1942 року передбачали транспортування євреїв до Белжеця, де їх вбивали газом.
3. Вбивства у першій половині 1943 року відбувалися in situ на двох пагорбах поруч із містом на очах у громадськості. Депортації до Белжеця, що знаходився поруч, більше не здійснювалися. Понад половину єврейського населення вбивали там, де воно мешкало, або ж неподалік.
4. Бучач, як і решта Галичини, був проголошений Judenrein (вільним від євреїв) у червні 1943 року. Але полювання на євреїв продовжувалося до остаточної (другої) окупації Бучача Червоною Армією в липні 1944 року.
5. Масові вбивства євреїв у Бучачі (10 000 осіб), у регіоні Бучач–Чортків (60 000 осіб) та в Галичині у цілому (250 000 осіб) було б неможливо здійснити так швидко й ефективно без масової присутності українських підрозділів допоміжної міліції, місцевих постів української поліції та єврейських поліцейських. У районі Бучач–Чортків 20 німецьких співробітників поліції безпеки вбили 60 000 євреїв. Очевидно, що збір і концентрацію жертв здійснювали їхні помічники [з числа місцевого населення].
6. Як зазначалося вище, ці вбивства були публічними від самого початку, кожен міг бачити це, нічого не приховувалося.
7. До того ж, як зазначалося вище, мешканці Бучача з числа християнського населення одразу ж привласнювали майно вбитих, якщо німці не конфісковували його.

Як Ви окреслюєте роль місцевого населення в динаміці Голокосту на теренах містечка? Які чинники визначали специфіку його поведінки?

Загалом варто виокремити поляків (які незабаром самі опиняються під загрозою з боку українських націоналістів) та українців. Що стосується порятунку, то допомогу швидше за все можна було очікувати від поляків, ніж українців. Але загалом ситуація була такою, що євреям або відмовляли в притулку, або ж надавали його. Проте люди, які їх прихищали, рано чи пізно проганяли їх, доносили на них або ж убивали. Звичайно, є деякі благородні винятки. Ставлення українських націоналістичних лідерів та багатьох інших полягало в ідеї, що євреї мають кудись подітися. Причини фактичної участі у вбивствах були різними. Деякі молоді чоловіки приєднувалися до поліції з метою отримання грошової вигоди, дехто – для того, щоб ухилитися від примусової роботи в Німеччині, а пізніше – аби уникнути необхідності вступати до дивізії СС «Галичина». Здається, мали місце й ідеологічні переконання та загальна неприязнь до євреїв. Однак можливість заволодіти єврейськими грошима і майном була ключовою. Варто пам’ятати, що після [проголошення Галичини] Judenrein у червні 1943 року переважна більшість подальших убивств євреїв чинилася українськими поліцейськими в селах та схованках, які німці відвідували неохоче, оскільки були погано обізнані з місцевістю. Зникнення євреїв не породило великого почуття жалю. Тут я рекомендую прочитати щоденник викладача української гімназії Віктора Петрикевича, який я щойно опублікував у згаданій вище книзі «VoicesonWarandGenocide».

Як українсько-польський конфлікт 1943–1944 років позначився на долі тих євреїв, які все ще залишалися живими? 

Схоже, що етнічна чистка поляків у 1944 р. зробила їх більше схильними надавати притулок євреям, оскільки вони теж відчували загрозу. З іншого боку, хаос, який запанував у регіоні, як правило, давав усім «ліцензію» на участь у насильстві. Тому є чимало свідчень про те, що бандити і мешканці сіл нападали на євреїв, які перебували у контрольованих Німеччиною сільськогосподарських трудових таборах (частина з яких продовжувала діяти) або криївках. Знову ж таки, більшість євреїв, убитих навесні–влітку 1944 року, здається, були вбиті не німцями, а місцевими елементами.

«Протягом останніх років дедалі впливовішим стає «змагання пам’ятей»

Які Ви виокремили б тенденції культури пам’яті про жертв Голокосту на території країн сучасної Східної та Центрально-Східної Європи?

По-перше, після падіння комунізму в цих країнах відбулося визнання Голокосту як окремої від «антифашизму» і «колабораціонізму» події. Це призвело як до виникнення нової історіографії, так і до нових спроб вшанування пам’яті, реставрації та збереження єврейських об’єктів, особливо на теренах Польщі. По-друге, протягом останніх років дедалі впливовішим стає «змагання пам’ятей» про дві травми, або так званий аргумент «подвійного геноциду». Останній полягає в тому, що, хоча євреї були вбиті нацистами за допомогою окремих місцевих негідників, місцеві жителі («наші») стали жертвами радянської влади, яка діяла за допомогою євреїв або ж була синонімічною до єврейської. Зміни від одного посткомуністичного наративу до іншого можна чітко простежити в Угорщині, Польщі, Литві, Латвії... Україна дещо відрізняється, по-перше, через регіональні відмінності між Західною Україною (де глорифікація ОУН-УПА розпочалася досить рано, тоді як комеморація єврейських місць пам’яті завжди була і залишається доволі обмеженою) та рештою України, де зокрема на сході простежується менша любов до колаборантів із числа націоналістів і більша прихильність до старої радянської лінії. Однак, схоже, зараз ця ситуація дещо змінюється.

Чи змінилося щось у культурі пам’яті про жертв Голокосту в Україні з часу публікації Вашої монографії «Стерті»?

Я вважаю, що в Західній Україні сталися певні зміни, хоча вони досить обмежені і рідко відбувалися з ініціативи місцевої влади. Наприклад, у Бучачі єврейське кладовище зараз оточене стіною і таким чином краще захищене від актів вандалізму. Це відбулося зовсім недавно. Коли я востаннє відвідував це місце у 2016 році, стіни ще не було. Але її встановили та профінансували волонтери з Ізраїлю. До того ж, з 2016 року в Бучачі стоїть бюст письменника й лауреата Нобелівської премії Агнона. Меморіальний знак встановлено перед його ймовірним будинком поруч із невеликим культурним центром. Але й це було зроблено з ініціативи молодого українця, колишнього мешканця Бучача, і фінансувалося за рахунок зовнішніх джерел. Як повідомляється, спочатку ця ініціатива наштовхнулася на опір мера. В інших місцях відбулися подібні зміни. Наприклад, завдяки об’єднанню місцевих та іноземних волонтерів і залученню зовнішніх коштів було відновлено давно занедбану хорову синагогу в Дрогобичі. І навпаки – державні ресурси використовувалися для створення музеїв та пам’ятників, присвячених українським борцям за визволення, які пов’язані з ОУН, зокрема пам’ятника Бандері. Чимало інших місць досі залишаються в стані повної занедбаності й браку визнання. Місця масових поховань зостаються немаркованими. Це має місце у Бучачі (пагорб Федір) та в інших населених пунктах, якщо (як у Чорткові) сторонні ініціативи не подбали про їх означення. Одним із дуже промовистих місць є форт у Золочеві, в якому знаходиться музей українських жертв совєтів, але жодним чином не згадується про те, що в липні 1941 року там відбулися масові вбивства євреїв місцевими жителями.

Що, на Вашу думку, потрібно зробити сучасній Україні для того, щоб досягти примирення навколо трагічних сторінок Другої світової війни?

Найважливіший крок має бути зроблений у сфері освіти. Наприклад, у 2016 році мені розповіли, що у знаменитій Бучацькій гімназії [1], в якій навчалися провідні історичні діячі єврейського, польського й українського народів, учні нічого не вивчають про єврейське та польське минуле свого міста і школи. Одна з найважливіших освітніх ініціатив у Німеччині була започаткована в 1970–1980-х роках, коли маленькі містечка почали досліджувати власне минуле, з’ясовувати історії своїх колишніх єврейських мешканців та вивчати складніші історії про те, як з ними поводилися сусіди й місцева влада і те, як співучасники цих дій ніколи не були покарані за свої злочини. Подібна орієнтована на молодих людей місцева ініціатива, в межах якої проводилися б такі локальні дослідження, мала б величезне значення. Я також додав би маркування місць, де жили євреї та поляки, де вбивали й хоронили євреїв тощо (наприклад, єврейське кладовище у Жовкві / Żółkiev сьогодні слугує ринком, як і місце старого єврейського кладовища у Львові). По-друге, потрібно покращити шкільну й університетську освіту з історії євреїв в Україні, а також з питань Голокосту (не загалом, а конкретно в Україні). По-третє, величезне значення матиме створення фінансованого державою ключового місця пам’яті та музею. Наскільки мені відомо з власної участі в проєкті зі створення меморіального музею на місці Бабиного Яру, ця ініціатива фінансувалася приватними особами (а не з урядових чи муніципальних джерел) і нещодавно її підпорядкували собі елементи, які, здається, хочуть перетворити це у щось дуже далеке від початкової мети. Через це і я, й інші, хто підтримував цю ініціативу, відійшли вбік. Якби український уряд та муніципалітет Києва ініціювали побудову такого проєкту, це означало б зміну у ставленні зверху.

Розмовляв Петро Долганов.

У публікації використано світлини з приватного архіву Омера Бартова та з відкритих джерел.

Омер Бартов – почесний професор європейської історії Браунського університету (США). Під його керівництвом в Інституті міжнародних і суспільних відносин імені Ватсона Браунського університету реалізовувались проєкти «Пограниччя: етнічність, ідентичність і насильство в зоні розколу імперій з 1848 р.» (2003–2007 рр.) та «Ізраїль – Палестина: землі і народи» (2015–2018 рр.). Член Американської академії мистецтв і наук, серед іншого був стипендіатом Ізраїльського інституту перспективних досліджень при Єврейському університеті, Меморіального музею Голокосту США, Національного фонду гуманітарних наук, Американської академії в Берліні, Меморіального фонду Джона Саймона Гуггенхайма та Інституту перспективних досліджень Редкліффа в Гарвардському університеті. Його книга Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz виграла такі нагороди: 2018 National Jewish Book, the Zócalo Book Award, the Ab Imperio Award, the Yad Vashem International Book Prize for Holocaust Research. Він опублікував вісім наукових монографій, серед яких: Hitler’s Army (1991), Mirrors of Destruction (2000), Germany’s War and the Holocaust (2003), The “Jew” in Cinema (2005), Стерті: зникаючі сліди євреїв Східної Галичини в сучасній Україні (2010). Омер Бартов також був редактором таких видань: Shatterzone of Empires (2013), Voices on War and Genocide: Three Accounts of the World Wars in a Galician Town (2020), Israel/Palestine: Lands and Peoples (forthcoming). Омер Бартов щойно завершив свою нову книгу Tales from the Borderlands: Making and Unmaking the Past та розпочав новий науковий проєкт “Remaking the Past: A Personal Political History”.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Проект виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.