Пам’ять про Голокост у символічному просторі Дніпра

Стаття демонструє ключові трансформації, які відбулися на місцях Голокосту в м. Дніпро (колишній Дніпропетровськ) від кінця нацистської окупації до сьогодення. Увагу зосереджено на механізмах та особливостях включення вшанування пам’яті жертв Голокосту у простір міста. Авторка аналізує основних ініціаторів і прихильників вшанування Голокосту, щоб оцінити, наскільки ефективно представлена історія вбивства євреїв у міському просторі Дніпра та чи відповідає ця репрезентація його сучасним образам. Матеріал описує події у трьох основних місцях Голокосту в м. Дніпро – поблизу Ботанічного саду (Червоноповстанська балка), на єврейському кладовищі (парк Писаржевського) та в селі Верхньому (перехрестя вулиць Янгеля та Енергетичної).

Після розпаду СРСР і особливо впродовж останніх десятиріч відбувається активний пошук нової ідентичності міста на Дніпрі. Він супроводжується перебиранням численних різноманітних образів і сюжетів історії міста, його попередніх досягнень та амбіцій.

За радянських часів (1959–1987 рр.) місто мало статус умовно закритого [1] через секретне виробництво бойових ракет на Південному машинобудівному заводі. Унаслідок цього особливі відносини з центральною владою, посилений ідеологічний контроль, краще забезпечення продовольчими товарами та інші привілеї надавали місту відчуття власної значущості, що зумовлювало побутування в неофіційному дискурсі таких його характеристик, як «столиця застою» [2], «кузня кадрів», а також жарту про «дніпропетровський період історії Русі» та ін. У пострадянській реальності, як стверджують дослідники Андрій і Тетяна Портнови, «у принципово новій політико-ідеологічній ситуації локальна функція брежнєвського міфу зберігає своє значення» [3].

Сучасна міська влада, усвідомлюючи ці претензії, намагається підкреслити та, можливо, відродити поширений колись концепт так званої столичності, просуваючи у своїх програмах і проєктах імідж міста як промислової, бізнесової, наукової-технічної, космічної й навіть культурної столиці.

Ще однією характерною особливістю, яка до певної міри формує обличчя Дніпра, є відроджене й розвинене єврейське життя – результат діяльності потужної єврейської релігійної і культурної громади. Її лідерам вдалося залучити інвестиції та пожертви від місцевих бізнесменів єврейського походження, побудувати низку закладів соціальної допомоги, освітніх установ, відновити синагогу і в 2012 р. створити один із найбільших у світі єврейських громадських центрів – «Менору», будівля якого нині є невід’ємною частиною панорами міста, одним із його візуальних символів.

Того ж року було відкрито перший в Україні музей Голокосту [4], в експозиції якого відтворено історії та долі євреїв не лише регіону, а й усієї України, що підкреслює загальноукраїнський масштаб і значущість Голокосту.

Отже, невід’ємним елементом нової ідентичності Дніпра стала успішна єврейська громада. Голокост як один із сутнісних аспектів єврейської історії загалом і цього міста зокрема також відтворено в міському просторі.

Це дослідження має на меті продемонструвати ключові меморіальні трансформації, які відбувалися на місцях Голокосту у Дніпрі (Дніпропетровську) від кінця окупації до сьогодення, проаналізувати, якою мірою ці території стали місцями пам’яті про Голокост, описати механізми й особливості вбудовування цієї пам’яті до символічного простору міста, з’ясувати, хто є основним ініціатором та споживачем/адресатом меморіалізації Голокосту, оцінити, наскільки ефективно пам’ять про вбивство євреїв відтворено в міському просторі, чи відповідає вона його сучасному образу.

Історіографія питання
Тема Голокосту у Дніпропетровську, так само як і проблема пам’яті про нього, рецепція в суспільній думці та представлення в меморіальному просторі досить скромно висвітлені в сучасній історіографії. Маємо надзвичайно вузьке коло робіт, до яких можна звернутися для того, щоб точно встановити на мапі міста основні місця, де було вчинено Голокост, та хронологію подій. Певною мірою політику нацистів щодо євреїв в окупованому Дніпропетровську було висвітлено у працях деяких краєзнавців або істориків-аматорів, а також професійних дослідників, зокрема О. Круглова [5], К. Беркгофа [6], А. Уманського, І. Щупака [7] та ін. Проте цілісним і поки що найбільш повним регіональним науковим дослідженням геноциду євреїв Дніпропетровська є монографія колективу авторів Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» «Голокост у Дніпропетровську» [8]. Ця праця ґрунтується на широкій джерельній базі, яка охоплює архівні матеріали Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), значну кількість наративних джерел, зокрема щоденники містян, які описували повсякдення окупації, матеріали усної історії – спогади очевидців та свідчення тих, хто вижив. Спираючись на великий корпус документів і опублікованих праць, автори подають історію Голокосту в контексті передвоєнного життя єврейського населення міста, розвитку воєнних дій та окупаційного режиму. Окремий розділ присвячено опору євреїв та історіям порятунку.

Пам’ять про Голокост в Україні розглянуто в монографії Г. Касьянова [9]. Зокрема у підрозділі «Геноциди на узбіччі» йдеться про інструменталізацію трагедії євреїв українською політичною елітою в умовах панівної ексклюзивної моделі історичної пам’яті, на яку нині спирається український національний проєкт. У нещодавно опублікованій колективній монографії «Політика і пам’ять: Дніпро – Запоріжжя – Одеса – Харків. Від 1990-х до сьогодні» [10] докладно проаналізовано експозицію музею Голокосту в м. Дніпро, а також зазначено, що у цьому місті, як і в інших регіональних центрах, ключова роль у меморіалізації Голокосту належить недержавним акторам [11]. Що ж до рецепції Голокосту в післявоєнний радянський і пострадянський періоди, варто згадати статтю А. Портнова [12]. Останній зосереджується на подвійній меморіалізації Голокосту, наводячи приклад Дніпропетровська, і на різній ідентичності загиблих, відтворюваній меморіальними знаками. Проте цей текст пропонує радше постановку проблеми, артикуляцію феномену, а не ґрунтовний аналіз.

Щоб здійснити такий аналіз, потрібно, по-перше, розуміти, що конкретно відбувалося в тих місцях окупованого Дніпропетровська, де нині встановлено пам’ятники. Це допоможе здійснити комплексну характеристику основних місць, пов’язаних із вбивством євреїв, і подій, які там відбувалися.

Місця, де було вчинено Голокост
Єврейське населення Дніпропетровська зібрали 13 жовтня 1941 р. на площі позаду будівлі універмагу «Люкс» (нині – Центральний універмаг) на просп. К. Маркса, 52 [13]. Людей обшукували, відбирали цінні речі, групували в колони й під конвоєм відправляли до виїзду з міста в напрямку Запорізького шосе [14]. У районі старого єврейського цвинтаря, біля тодішньої вул. Дарвіна [15], євреїв направляли у яр, який був частиною Червоноповстанської балки на території місцевого Ботанічного саду [16]. Саме на цьому місці відбувався перший масовий розстріл у Дніпропетровську, який тривав два дні. Згідно з німецьким звітом, 13 і 14 жовтня командою вищого фюрера СС і поліції було вбито «приблизно 10 тисяч» євреїв [17]. Упродовж наступного місяця там само було розстріляно ще близько тисячі євреїв [18].

Надалі євреїв страчували разом з іншими категоріями населення, переважно комуністами і партизанами. Місць розстрілу, де вбивали лише євреїв, більше не зафіксовано. Наприкінці 1941 р. розстріли відбувалися на території протитанкового рову поблизу єврейського цвинтаря (сучасна територія парку імені Л. В. Писаржевського). За свідченнями очевидця, туди заганяли до 100 осіб щоденно, і серед них була значна кількість євреїв [19].

Інша локація, де проводили розстріли, в тому числі єврейського населення, – протитанковий рів неподалік селища Верхнє (нині це ріг вул. Янгеля та  Енергетичної). Це відбувалося від грудня 1941 р. до кінця окупації. Людей привозили на машинах, оскільки тоді це місце було за чотири кілометри від міста [20]. Загалом за період нацистської окупації у Дніпропетровську було розстріляно від 17 до 21 тисячі євреїв [21].

Післявоєнні радянські трансформації
Одразу після відступу німецьких військ у 1943 р. на деяких ділянках масових розстрілів провели ексгумацію тіл загиблих, насамперед на території Ботанічного саду. Проте в інших місцях про тіла належним чином ніхто не потурбувався, що згодом неодноразово давалося взнаки [22].

У наступні десятиріччя ландшафт цих територій активно змінювався, оскільки місто стрімко забудовувалося і розвивалося. За поширеною практикою радянських часів, колишні кладовища перетворювали на парки та рекреаційні зони. Не став винятком і єврейським цвинтар, поблизу якого, як уже згадано, відбувалися розстріли євреїв та інших переслідуваних категорій населення.

На початку 1960-х рр. цей цвинтар знесли, а на його території розбили парк, названий на честь відомого радянського вченого-хіміка Л. В. Писаржевського. Він був похований на цьому єврейському цвинтарі, тож його могилу зберегли, встановили на ній пам’ятник і меморіальну дошку. Упродовж 1960–1970-х рр. навколо парку будувалися житлові багатоповерхівки й магазини. В іншій частині парку поблизу пішохідної алеї було встановлено невисоку стелу з типовим написом російською мовою: «Тут в 1941–1943 рр. німецько-фашистськими окупантами були розстріляні мирні радянські громадяни». У радянський період жодних інших дій із меморіалізації у цій локації не проводили.

Також зазнало суттєвих змін місце розстрілу поблизу Ботанічного саду, який функціонує дотепер. Довколишню територію досить активно забудовували. Зокрема, в 1970-і рр. було зведено перший корпус Дніпропетровського державного університету, який із 1954 р. мав ім’я 300-річчя возз’єднання України з Росією, та інші корпуси, наукову бібліотеку, спорткомплекс, стадіон, розбито парк імені Ю. Гагаріна, в якому в 1974 р. встановлено перший стаціонарний пам’ятник. Його напис мав ще більш евфемістичний характер: «Мирним громадянам – жертвам фашизму / жовтень 1941 р.».

Фразеологія радянських меморіальних знаків була типовою і максимально уніфікованою, неначе пам’ятники, так само як і будь-які інші об’єкти соціального значення (продуктові магазини, школи, пральні), не мали відбивати події, що трапилися в цьому конкретному місці, а були одиницями певної меморіальної інфраструктури, повністю позбавленими унікальних рис аж до цілковитої безликості. Різниця була тільки в ступені абстрактності. Якщо порівняти два згадані написи на пам’ятниках, встановлених приблизно в один і той самий час, то можна помітити, що текст на пам’ятнику в парку імені Писаржевського хоча б має прив’язку до місця («тут»), дати («1941–1943 рр.») та акції («були розстріляні»), хоча жертви й були означені «радянськими громадянами». Напис на стелі в парку імені Гагаріна містить лише вказівку на дату (жовтень 1941 р.). З чим може бути пов’язаний такий вибір тексту? Особливість цього місця порівняно з іншими полягає в тому, що тут розстрілювали лише євреїв, і вбивства були наймасовішими. Завданням такого напівзамовчування було формально увіковічити пам’ять жертв, а фактично – приховати і розмити їхню долю. Все у зовнішньому вигляді пам’ятника свідчить про те, що він мав бути непомітним: колір (сірий), дизайн (прямокутник без жодних додаткових деталей), розташування (на узбіччі пішохідної алеї, яка вела з проспекту Гагаріна до різних будівель університету) і, звичайно, текст – настільки лаконічний і неконкретний, що красномовніше виглядала б порожня плита.

Офіційні заходи із вшановування пам’яті загиблих на місці розстрілів не проводилися аж до 1989 р. [23], проте відомо, що з ініціативи невеликої групи членів єврейської громади міста там відбувалися таємні (неофіційні) комеморативні практики (читання пошепки єврейської молитви). Їх організовували в річниці розстрілів, 13 або 14 жовтня [24]. Через невелику кількість учасників цих акцій місцева влада не перешкоджала їх проведенню. Проте вона вочевидь сприймала це місце як потенційно небезпечний єврейський символ, можливо, за аналогією з Бабиним Яром.

Отже, радянська політика пам’яті й оздоблення символічного простору передбачала одночасно і увічнення, і замовчування трагедії Голокосту, розчинення пам’яті про конкретні 11 тисяч дніпропетровських мешканців єврейського походження у багатомільйонній масі «жертв фашизму».

Що ж до місця розстрілу поблизу с. Верхнє, то у післявоєнні десятиріччя цю територію також активно забудовували, зокрема на місці протитанкового рову спорудили багатоповерховий житловий будинок (вул. Янгеля, 39), поблизу звели спортивний стадіон та іншу соціальну інфраструктуру типового житлового району радянського міста. Пам’ятник там встановили у 1980-х рр. Він принципово відрізняється від попередніх двох, передусім стилістикою. Це бронзова скульптура, що зображує чоловіка, який у піднятій високо вгору правій руці тримає птаха.

Підніжжя скульптури становлять кілька пірамід, які нагадують вершини гір. Поміж ними прокладено доріжку зі сходами. Напис на меморіальній дошці відповідає типовим зразкам радянської фразеології: «Місце розстрілу 20 тисяч мирних жителів у період тимчасової німецько-фашистської окупації. Вересень 1943», також російською мовою. Є вказівка на акцію і прив’язка до місця, зазначено кількість жертв – 20 тисяч, проте їх ідентичність залишається незмінною – «мирні громадяни». Постає запитання щодо дати, зазначеної в написі, адже з фактологічного опису ми знаємо, що розстріли у цій локації проводили упродовж майже двох років і вбивали різні категорії населення, не лише євреїв. Якщо ж припустити, що автори напису мали на меті меморіалізувати тільки тих, кого розстріляли у вересні 1943 р., то до євреїв цей пам’ятник не може мати стосунку, оскільки, за даними німецьких реєстраційних документів, станом на 7 травня 1943 р. в місті не було зареєстровано жодного єврея [25].

Пострадянські трансформації
Після розпаду Радянського Союзу, за висловом П. Нора, «настав момент “набуття пам’яті” у Східній Європі» [26], який супроводжувався детабуїзацією, демократизацією історії та ідеологічною деколонізацією. Усі ці процеси передбачали виникнення внаслідок «емансипації народів, етносів, груп» [27] пам’яті меншин, для яких «відвоювання свого минулого є необхідною умовою становлення власної ідентичності» [28]. Варто розглянути, яким чином ці процеси відбилися на меморіальних практиках у місцях Голокосту пострадянського Дніпропетровська.

У 2001 р. з ініціативи єврейської громади Дніпропетровська до 60-ї річниці розстрілів у парку імені Гагаріна, на відстані кілька сотень метрів від радянського пам’ятника мирним громадянам, було встановлено ще один меморіальний знак. На відміну від радянського він був пишніше оздобленим, а напис на ньому – розлогішим, зі згадкою про етнічну належність загиблих. Проєкт меморіального знака розробив Аркадій Шміст – дніпропетровський архітектор і активний громадський діяч, учасник таємних акцій із вшанування загиблих, які відбувалися тут за радянських часів. Пам’ятник являє собою досить високу чорну гранітну плиту, оздоблену малюнками та єврейськими релігійними символами; по центру розміщено текст івритом і українською. Невеликий майданчик навколо пам’ятника вимощено бруківкою й оточено низькою залізною кованою огорожею, також із вкрапленням єврейських символів (зірка Давида). За єврейською релігійною традицією, біля підніжжя замість квітів лежить каміння. На пам’ятнику подано цитату з молитви «Отець милосердя» і такий текст: «У цій землі лежить прах 10 000 мирних євреїв Дніпропетровська, жорстоко вбитих 13–14 жовтня 1941 року, і ще багатьох наших святих братів і сестер, закатованих та розстріляних фашистами (1941–1943)». Тобто вшановано пам’ять, по-перше, жертв першого і наймасовішого розстрілу (акцент на 13–14 жовтня як на знаковій даті), а також тих, хто був розстріляний там упродовж років німецької окупації.

Порівнюючи два останні приклади меморіалізації Голокосту, не можна не помітити, що обидва, справді не конфліктуючи один з одним [29], дивним чином не вписуються ані до міського простору, ані до загальноісторичного наративу міста, ніяк із ним не комунікують. Перший – через свою безликість, другий – через відверто єврейську ідентичність. У цих двох меморіальних практиках втілено геть різні світогляди – єврейський традиційний (релігійний) і радянський інтернаціоналістський. З погляду представлення світоглядних позицій, зокрема уявлення про те, як необхідно вшановувати пам’ять загиблих, обидва пам’ятники цілком репрезентативні. У контексті ж відтворення об’єктивної реальності жоден із них на цю відповідність не претендує. Адже для цього варто замислитися над тим, ким насправді були євреї, які там загинули. Які форми ідентичності були їм властиві? Як і чим вони жили? Що їх об’єднувало, окрім етнічного походження? Наскільки важливими для них були національність і релігія? Звісно, в цьому випадку не може бути однозначних, простих, універсальних для всіх відповідей. Однак усі ці питання мають бути об’єктом рефлексії, якщо мета встановлення меморіального знака – не лише задовольнити потреби ініціаторів, а й належним чином представити минуле, спонукати його промовляти не лише до городян з єврейською ідентичністю, а й до інших мешканців міста.

Певний прогрес у цьому напрямі відбувся, коли в 2010 р. на стіні Центрального універмагу (нині просп. Яворницького, 52), місці, де збирали євреїв 13 жовтня 1941 р., єврейська громада ініціювала встановлення меморіальної дошки. На ній уміщено такий текст: «З цього місця у жовтні 1941 р. пішли у вічність дорогою смерті 11 тисяч людей... жінки, старі, діти... Єдиною їх провиною було те, що вони євреї. Благословенна їх пам’ять».

Цей текст певним чином комунікує з міським простором, пропонує сучасним мешканцям, нехай навіть у вербальній формі, зрозумілі образи, знаходячи для жертв додаткові ідентичності (люди, жінки, старі, діти), які сприяють ототожненню їх з іншими містянами. Він згадує і про єврейську ідентичність жертв, але не виносить її на перший план. Отже, цей меморіальний знак виконує одразу декілька функцій – інформативно-історичну (вказуючи на подію, обставини, час та місце) й емоційну (спонукає перехожих до емпатії). Велике значення для його сприйняття має розташування на одній із будівель на центральній площі, де кожного дня проходить величезний потік людей. У такий спосіб пам’ять про Голокост у міському просторі наближається з периферії до центру.

На окрему увагу заслуговують пострадянські меморіальні трансформації, які відбулися в парку Л. Писаржевського. Варто наголосити на їх принциповій відмінності від попереднього випадку. Якщо там ми мали справу з двома неконфліктуючими об’єктами, які увіковічували одну й ту ж подію, то в цьому випадку має місце конфлікт, або ж конкуренція пам’ятей, яка досить красномовно представлена на дуже компактному фрагменті міського простору. Отже, до пам’ятників Л. Писаржевському та розстріляним радянським громадянам, які були встановлені у радянський період, у 2008 р. додали меморіальний хрест на вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. Ця подія відбулася у межах загальнонаціональної кампанії з меморіалізації Голодомору, ініційованої президентом В. Ющенком. Хоча аналіз репрезентації цього сюжету в міському просторі не є предметом дослідження, привертає увагу розташування пам’ятника на місці страти переважно єврейського населення в роки німецької окупації.

Постає запитання, чому міська влада поставила хрест саме на місці колишнього єврейського кладовища, власне на одному з місць учинення Голокосту. Жодних письмових джерел, які пояснювали б або аргументували таку ситуацію, знайти не вдалося. Однак, згідно з даними краєзнавців і розповідями мешканців міста поважного віку, саме на цьому місці в 1932–1933 рр. ховали померлих від голоду селян, які прийшли до Дніпропетровська у пошуках їжі. Якщо ці факти відповідають дійсності, чому про це жодним чином не зазначено на пам’ятнику? Щоправда, до 2009 р., коли в цьому парку було встановлено меморіал «Мацева» на згадку про єврейське кладовище, прямих візуальних свідчень про єврейську історію цієї місцевості ще не було. Єврейська громада не встановлювала тут окремий пам’ятник, як у парку імені Гагаріна, можливо через те, що, за деякими свідченнями, на цьому місці розстрілювали не лише євреїв. Проте напис на табличці меморіалу містить дещо абстрактне формулювання: «Присвячується світлій пам’яті дев’яноста тисяч євреїв, що знайшли спокій у цій землі». Зважаючи на таку велику кількість загиблих, можливо, у написі було враховано і жертв Голокосту.

Вірогідно, зважаючи на те, що у парку вже стояв пам’ятник жертвам Голодомору, єврейська громада вирішила не загострювати ситуацію і відкрито не наголошувати на Голокості. Тож зрештою ситуація не стала конфліктною через пасивність потенційних «mnemonic warriors» [30], антагоністично налаштованих мнемонічних акторів, якими могли б виступити єврейська громада, українські активісти та радянські симпатики. Так звана діаспорна дипломатія першої групи та інертність двох останніх умовних груп засвідчили готовність ділити цей простір у тому вигляді, який він наразі має.

Аналізуючи специфіку розуміння культурної пам’яті у Східній Європі, А. Міллер зазначає, що різні мнемонічні актори «нерідко релятивізують питання про історичну достовірність наративу, визнаючи право кожної національної спільноти (групи) на свій наратив» [31]. Власне це і сталося у меморіальному парку імені Писаржевського: усі сторони за замовчуванням визнали право кожної з них на свою частину простору.

Останнє місце, пов’язане з Голокостом у м. Дніпро, – перехрестя вулиць Янгеля та Енергетичної – також зазнало деяких несуттєвих змін. У 2011 р. під час реконструкції стадіону, побудованого поблизу місця страт, на глибині близько пів метра від поверхні було знайдено останки 441 людського тіла. Це було ще одне свідчення того, що за радянських часів не провели ексгумацію і будівництво відбувалося у прямому значенні на кістках. У 2012 р. за рішенням місцевої влади тіла перепоховали поряд з уже встановленим меморіалом. Нині, вісім років по тому, на новому місці поховання стоїть тимчасова меморіальна дошка з таким написом (українською): «У цій могилі покояться останки 441 особи: мирних мешканців та радянських військовополонених, розстріляних у період окупації м. Дніпропетровська 1941–1943 рр.».

Це єдине з трьох місць масового вбивства євреїв, що сьогодні не містить жодного натяку на ідентичність жертв. Порівняно з написом на пам’ятнику, згадано нову категорію жертв – «радянські військовополонені». Щодо «мирних мешканців» уточнень так і не з’явилося. Невідомо – це данина радянській спадщині чи навмисне замовчування. Адже пошукова група, яка займалася розкопками, розподілила знайдені під час ексгумації речі між державним історичним музеєм ім. Яворницького та музеєм Голокосту [32] (який на той час готували до відкриття експозиції), вочевидь маючи на увазі той факт, що частина речей могла належати розстріляним там євреям.

Ще один аспект відображення Голокосту в символічному просторі м. Дніпра, який заслуговує на увагу, – топонімічний. У 2019 р. з ініціативи співробітників Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» було запропоновано назвати дві вулиці міста на честь Праведників народів світу [33] – людей, які в часи Голокосту допомагали євреям урятуватися. Обидві вулиці розташовані в центральному районі, неподалік від тих місць, де переховували євреїв. Вулицю Дарвіна перейменували на честь Яна Ходоровського, львів’янина, який урятував 26 євреїв, улаштувавши їх за допомогою фальшивих документів на роботу до німецької фірми. Вулицю Ясну перейменували на честь подружжя Зубкових, мешканців Дніпропетровська: вони переховували, а потім удочерили єврейську дівчинку, котрій удалося врятуватися під час розстрілів у Ботанічному саду 13 жовтня 1941 р. [34].

Висновки
Якщо виокремлювати наріжні риси, які сутнісно вплинули на представлення теми Голокосту в м. Дніпро, то до них належить потужний і стійкий сентимент до радянського, терпимість і навіть схильність до еклектики, поліваріантність [35] історичного минулого, його неузгодженість і як наслідок брак єдиного консенсусного наративу. Останнє зумовлює строкатість меморіального ландшафту, так би мовити, сегрегацію різних пам’ятей: навіть якщо вони зовні не конфліктують, то все одно воліють триматися на відстані. Водночас консенсус існує щодо того, як цей простір має бути поділено між українським, радянським і єврейським наративами. У випадку з Голокостом це чітко простежується на прикладі трьох місць: перше (парк імені Гагаріна) – переважно єврейська зона (оскільки там убивали лише євреїв) і частково радянська; друге (парк імені Писаржевського) – три зони, а саме єврейський цвинтар, хрест (Голодомор), радянський пам’ятник (розстрілювали там переважно євреїв, однак прямої згадки про це немає); третє (ріг вулиць Янгеля і Енергетичної) – виключно радянська зона (однакова фразеологія як у пізньорадянському тексті, так і в оновленому пострадянському).

Однак варто зауважити, що на тлі такої неоднорідності у Дніпрі за останні десять років з’явилася тенденція шукати спільне й ефективніше вбудовувати спадщину Голокосту до міського простору. Яскравими прикладами такого напряму є використання в назвах вулиць імен Праведників народів світу, історії яких тісно пов’язані з містом, а також більш проникливий і об’єднувальний наратив на меморіальних знаках (наприклад, текст меморіальної дошки на будівлі ЦУМу). Безумовно, основним ініціатором входження і збереження пам’яті про Голокост у символічному просторі Дніпра є єврейська громада. Засоби втілення цього процесу поступово змінюються. Чим більш розвиненими і впливовими стають інститути єврейської громади в місті, чим тісніше вона співпрацює й комунікує з різними міськими середовищами, чим більше ця громада набуває характерно міської ідентичності (усвідомлення себе не просто євреями, а дніпровськими євреями), тим ближчою стає для міста єврейська спадщина.

Цей текст вперше опубліковано у 2020 р. в журналі «Місто: історія, культура, суспільство. Спеціальне число. Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнації».

У публікації використано світлини з приватного архіву Анни Медведовської та з відкритих джерел.

Анна Медведовська – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпро), відповідальна редакторка журналу «Проблеми історії Голокосту: український вимір». У складі команди Інституту «Ткума» працювала над розробкою і створенням постійної експозиції музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» (2011–2012 рр.). Проходила стажування у Jack, Joseph and Morton Mandel Center for Advanced Holocaust Studies, USHMM (2015–2016 рр.). Захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки історичних наук на тему «Голокост в Україні в суспільній думці кінця ХХ – початку ХХІ ст.» (2017 р.). Має низку наукових публікацій у галузі рецепції Голокосту в Україні в радянський та пострадянський періоди. Серед них: Меморіалізація Голокосту в Україні протягом другої половини ХХ ст.; Рецепція Голокосту в суспільній думці пізньорадянської доби (Проблеми історії Голокосту, Дніпропетровськ, № 8, 2016).

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.