Просто про складне: чому вчить вітчизняних істориків «Коротка історія Голокосту»

Анотація.
У цьому рецензійному огляді йдеться про нещодавнє україномовне видання книги канадської історикині Доріс Л. Берґен «Коротка історія Голокосту». Які методологічні переваги книги? Яким читачам вона може бути цікавою? Чому може навчити вітчизняних істориків й історикинь? У чому полягають слабкі сторони книги? Цей матеріал є спробою знайти відповіді на ці та інші питання.

Написати хороше історичне дослідження важко. Ще важче — написати його цікавою, доступною й зрозумілою для більшості мовою. Саме ці риси — науковість, доступність, цікавість — є ключовими ознаками публічної історії. Україномовне видання книги канадської історикині Доріс Л. Берґен «Коротка історія Голокосту» є промовистим прикладом такої публічно-історичної праці.

Книга розповідає комплексну історію Голокосту, включно з передумовами та катастрофічними наслідками для всього європейського континенту, доступною й зрозумілою мовою.

І хоча книга орієнтована на широке коло читачів, у ній є чимало корисного і для вітчизняних істориків. Вона позбавлена багатьох огріхів нашої академічної історіографії. Тому варто побудувати цей допис про книгу не через те, з яких розділів вона складається і про що в них йдеться, а шляхом окреслення тих аспектів, яких вона не містить.

По-перше, у цій праці немає складних термінів та понять і надміру сухої академічної мови зі снодійним ефектом. Книга розповідає комплексну історію Голокосту, включно з передумовами та катастрофічними наслідками для всього європейського континенту, доступною й зрозумілою мовою. Навіть не обізнаний із проблематикою читач зможе осягнути цей текст. Водночас робота Доріс Берґен враховує ключові тенденції розвитку світової історіографії Голокосту. Тому вона  претендує на статус публічно-історичної праці та узагальнюючого навчального посібника. Щоб вважатися останнім, їй бракує хіба що методичних рекомендацій до викладання історії Голокосту учням шкіл і студентам університетів. Проте вчителі й викладачі можуть знайти в ній цікаві відбірки рекомендованої літератури й навіть художнього кінематографа до кожного з розділів.

По-друге, ця книга не перенасичена цифрами, фактами й датами, до чого так звикли вітчизняні історики. Натомість є живі особисті історії й навіть трапляються веселі оповіді, на кшталт ось такого анекдоту, який ширився серед євреїв у період панування нацистів: «Як виглядає ідеальний арієць? Він високий, як Геббельс, худий, як Ґерінґ, гарний як Гіммлер і білявий, як Гітлер» (с. 78) [1]. Безумовно, книга про Голокост не може бути веселим чтивом. Проте розповідь із перспективи соціальної історії дещо полегшує читання такої сумної оповіді. Звісно, авторка називає ключові дати та події, що мають вирішальне значення для історії Голокосту. Однак Доріс Берґен висновує: «Мабуть, найкраще можна показати розмаїття життя євреїв через біографії кількох людей, які пережили агресію нацистів у молодому віці у різних куточках Європи» (с. 42).

Пояснюючи одну з причин того, чому в німецькому суспільстві не виникло серйозного опору дискримінації й переслідуванням жертв, Доріс Берґен наводить приклад з особистої історії єврейського адвоката, який у 1933 р. перебував в одному ресторані разом із нацистами. Коли сп’янілі активісти почали ображати поважного адвоката, ніхто з присутніх у ресторані не запротестував (с. 116). Йшлося про 1933 р., коли основні свободи ще не було придушено. Тому сумнівно, що така байдужість була продиктована страхом. Навряд чи більшість відвідувачів ресторану поділяли нацистські ідеали, адже вони не висловили жодної відвертої підтримки цим публічним знущанням. Йшлося радше про небажання інших відвідувачів наражати себе на незручну та неприємну ситуацію. Щось подібне цілком могло відбуватися і в суспільстві. У перші роки перебування нацистів при владі значна частина німців залишалася пасивною не тому, що була так прихильна до антисемітських стереотипів або ж дуже боялася репресій, а просто через небажання потрапляти в незручні ситуації й отримувати від цього «зайвий головний біль». Замість наводити низку складних соціологічних фактів та даних на підтвердження цього факту історикиня обмежилася розповіддю промовистої історії єврейського адвоката (самі ж дані та факти читачі можуть знайти, прочитавши рекомендовані авторкою дослідження на цю тему).

По-третє, у дусі останніх трендів історіографії Голокосту авторка не демонструє надмірної довіри до одного типу джерел — архівних документів (за які досі, подекуди, так ревно чіпляється українська історіографія). Натомість вона активно використовує свідчення очевидців, спогади тощо. Останнє дослідження Венді Лауер «The Ravine» чудово демонструє те, що історичні документи можуть бути такими ж ненадійними, як і суб’єктивні спогади очевидців подій. Аналізуючи фотографію розстрілу євреїв у містечку Миропіль, що на Житомирщині, американська історикиня виявила чимало помилок в архівних документах, які дуже спотворювали початкову інтерпретацію світлини [2]. Ідеального типу джерел не існує. Немає й достатніх підстав того, чому історики мають довіряти архівним документами більше, аніж свідченням очевидців.

Доріс Берґен наводить чимало прикладів того, як нацистське законодавство насправді не відповідало практиці його імплементації (а отже, опираючись виключно на нього, історики можуть зробити чимало хибних висновків). Наприклад, згідно з Нюрнберзькими законами євреєм вважався той, у кого троє дідусів та бабусь сповідували юдаїзм. Однак під час звільнення університетських викладачів дискримінували не лише окреслену в законодавстві категорію «євреїв», але й тих, хто цим параметрам не відповідав (подекуди звільнення поширювалися навіть на християн, одружених з єврейками (с. 104). Траплялися й випадки, коли людей з одним єврейським дідусем чи бабусею утискали і дискримінували (хоча інші могли пережити нацистський період відносно спокійно).

Не менш важлива для подібних узагальнюючих праць і відсутність у книзі чіткої прихильності до якоїсь однієї історіографічної школи дослідження Голокосту.

Ще один надзвичайно промовистий приклад ненадійності архівних документів — це підписаний заднім числом «дозвіл» Гітлера на вбивство людей із психічними захворюваннями, що був покликаний заспокоїти співробітників програми «Т-4» (с. 196) [3]. Хоча свій підпис на ньому диктатор поставив у жовтні, офіційна дата, зазначена на заяві, — 1 вересня (день початку Другої світової війни, адже війною завжди легше виправдати будь-які прояви варварства). Отже, нацистські документи не здатні повною мірою віддзеркалити сутність Голокосту. Ба більше, вони не можуть передати досвід страждань в умовах щоденних переслідувань. Тому фокус дослідників змістився в бік усної історії та свідчень очевидців.

Не менш важлива для подібних узагальнюючих праць і відсутність у книзі чіткої прихильності до якоїсь однієї історіографічної школи дослідження Голокосту. Чи не найбільш чітко це простежується, коли Доріс Берґен пояснює дискусії навколо ролі самого Гітлера в організації Голокосту: «Ці суперечки про Гітлера мають не лише історичний, а й моральний сенс. Деякі критикували позицію інтенціоналістів, вважаючи, що ті надто зосереджувалися на Гітлері й дозволили решті лишитися в тіні. Інші дорікають функціоналістам та марксистам за знеособлення минулого. Вони кажуть, що функціоналісти, які описують Голокост та інші злочини нацизму як наслідок певних змін та подій, відволікають увагу від людей, які фактично ухвалювали рішення й вдавалися до дій, які породили геноцид … Щодо Гітлера, я триматимусь того, що можна назвати модифікованою інтенціоналістською позицією. Гітлер був важливим фактором для нацизму та геноциду, який він розпалив. Він не мав абсолютної влади … і така масштабна програма, як злочини нацизму, вимагала численних спільників» (с. 70). Отож у різних контекстах і функціоналісти, й інтенціоналісти мають часткову рацію. Як і мають її ті дослідники, що пояснюють перебіг Голокосту економічними чинниками. Економічний вимір Голокосту особливо спантеличує не надто втаємничених у цю історію читачів. Наприклад, чимало істориків стверджують, що Голокост не мав економічної рації, проте був економічно вигідним. Ця теза не містить жодної суперечності. На макрорівні такі злочини, як Голокост, не могли мати раціональної логіки, бо в довготерміновій перспективі лише шкодили економічному розвитку країн. Проте на мікрорівні було чимало людей, які виграли від того, що їхніх сусідів вбили і тепер можна було за безцінь отримати їхній будинок, квартиру, бізнес тощо. Із точки зору макроекономічних процесів така передача бізнесу, наприклад, могла добряче нашкодити, якщо новому власнику бракувало необхідних вмінь, знань і ресурсів для ведення підприємницької діяльності (і так часто траплялося на практиці) [4]. Але з точки зору цього власника короткотермінова вигода для нього особисто була очевидною. Отже, головне не абсолютизувати висновки кожної зі шкіл, перетворюючи їх у догму.

Ця книга також не містить аж надто струнких причинно-наслідкових зв’язків, часто накинутих істориками заднім числом на події минулого. Такий підхід до історіописання формує у нас відчуття про невідворотність тих чи інших подій, що є неправдою. Натомість авторка визнає значну долю невизначеності й непевності в русі історичного процесу. «…Те, що одна подія трапилася раніше за іншу, не означає, що вони пов’язані причинно-наслідковими зв’язками», — стверджує Доріс Берґен (с. 34).

Авторка переконливо обґрунтовує, що Версальський договір із Німеччиною не був таким кабальним, як його досі описують у більшості шкільних та університетських підручників з історії в Україні.

Безумовно, Голокост ґрунтувався на низці передумов, які варто враховувати. За словами Доріс Берґен, «нацистські лідери не могли просто взяти й вигадати нову категорію ворогів (наприклад, людей віком від 37 до 42 років) і чекати, що проти них виступить більшість населення. Така група була б незрозумілою для більшості. Вибір тих, кого обрали мішенями для знищення під час Другої світової війни, не був випадковий: багато з цих людей вже і так були жертвами упереджень» (с. 46). Щось подібне можна висновувати й про інші групи жертв — ромів, людей з інвалідністю, асоціальних елементів, гомосексуалів, Свідків Єгови тощо, які традиційно сприймалися крізь призму багатьох соціальних стереотипів й упереджень. Проте значний рівень упереджень та антисемітизму був властивий багатьом європейським країнам. Важко висновувати й про те, що рівень антисемітизму в довоєнній Німеччині був найвищим.

Навіть версальська система договорів не створювала якоїсь невідворотної приреченості Німеччини на нацизм. Авторка переконливо обґрунтовує, що Версальський договір із Німеччиною не був таким кабальним, як його досі описують у більшості шкільних та університетських підручників з історії в Україні. У порівнянні з принизливим Брест-Литовським договором, укладеним Німеччиною напередодні з більшовиками (країна втрачала 30 % своїх територій), Версальський договір передбачав втрату Німеччиною лише 10 % територій, що дуже далеко від національної катастрофи. Першу ж світову війну Німеччина завершила в значно кращому стані, аніж чимало її сусідів. Наприклад, на території Німеччини не було таких масштабних руйнувань, яких зазнала сусідня Франція, де розгорталися основні бойові дії. Проте людські втрати звісно ж були значними.

Що ж до непосильних репарацій, то німці заплатили дуже незначний їх відсоток. У міжвоєнний період їх постійно переглядали в бік зменшення, допоки на початку 1930-х рр. країна взагалі не припинила їх виплату (с. 65). Тут варто додати, що інфляцію, про яку часто пишуть історики, до кінця 1920-х рр. у Німеччині також було подолано. Криза 1929–1933 рр. — це криза дефляції (надміру дорогої валюти), яка навіть допомогла німцям частково зменшити свої борги перед США (коли у США відмінили золотий стандарт і дозволили долару впасти у вартості, німецьку марку продовжували утримувати; розмір боргу зменшився через колосальну різницю курсів), хоча їхня економіка також дуже постраждала від цього кризового явища [5]. Зрештою, вся Європа у міжвоєнний період переживала серйозні економічні труднощі. Важко судити про те, що Німеччина тут була якоюсь особливою економічною жертвою. Тому, як стверджує Доріс Берґен, причини німецького повоєнного обурення лежали в політичній площині: «Хоча німці завершили Першу світову війну в кращій економічній формі, ніж багато хто з переможців, вони культивували політику обурення, яка викликала гірке відчуття приниження і підривала шанси нової німецької демократії, сформованої у 1918 р.» (с. 66). І навіть це не означало, що прихід до влади Гітлера був неминучим. Аж до 1933 р. мало хто поділяв чітку впевненість у тому, що нацисти захоплять владу.

Не поділяє Доріс Берґен і припущення про те, що напад нацистської Німеччини на СРСР був вимушеним кроком Гітлера, який був добре обізнаний з аналогічними агресивними намірами Сталіна...

Однак варто відзначити, що одна з наведених авторкою причин слабкості Веймарської республіки звучить непереконливо: «У 1918 р. новий уряд не очистив судову владу чи лави держслужбовців, тож суддями, адвокатами й бюрократами республіки були ті самі люди, які служили німецькому кайзеру ще до Першої світової війни» (с. 92). У такому ж становищі перебувала і влада повоєнної ФРН (кабінет та бюрократія Аденауера також почасти складалися з колишніх нацистів, а сам Аденауер до Першої світової війни також «служив кайзеру»), але це жодним чином не перешкодило їй розбудувати стійкі демократичні інститути. Аналогічне можна зазначити і про бюрократію більшості посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи після «оксамитових революцій» 1989 р. (люстрація в більшості з них мала надто бутафорний характер, щоб визначати траєкторії їхнього подальшого розвитку) [6].

Не поділяє Доріс Берґен і припущення про те, що напад нацистської Німеччини на СРСР був вимушеним кроком Гітлера, який був добре обізнаний з аналогічними агресивними намірами Сталіна, — здається, це ще один хибний причинно-наслідковий зв’язок, що тривалий час користувався популярністю в Україні. У відповідь на це історикиня заявляє: «Це припущення не підтверджують ані німецькі, ані російські архівні дані. Гітлер чітко артикулював свої наміри воювати з Радянським Союзом не лише у Mein Kampf та в другій, не названій книзі, а й у численних розмовах та виступах. Найважливіше те, що німецьке військове командування виробило деталі наступу на СРСР ще задовго до червня 1941 р. Звісно, Сталін мав власні агресивні плани на Східну й Центральну Європу, але його наміри не суперечать факту Гітлерової агресії» (с. 219). Із цією позицією варто добре ознайомитися тим вітчизняним історикам, які часто полюбляють перетворювати Сталіна в головного винуватця мало не всіх бід Другої світової війни, приймаючи на віру припущення, нібито Гітлер напав на СРСР, тому що не мав вибору. Свій вибір війни з СРСР він міг зробити ще раніше за Сталіна, і останній однозначно мало залежав від геополітичних амбіцій комуністичного диктатора. Війна за життєвий простір мала призвести до захоплення якомога більших територій на сході. Тому, згідно з расовою доктриною нацизму, протистояння з СРСР було частиною самодостатніх нацистських планів.

Як і в стосунку до причинно-наслідкових зв’язків, книга не містить надміру строгої прихильності до періодизації та хронології. Чіткі етапи розвитку тих чи інших подій минулого можна встановити заднім числом лише в кабінеті історика, але їх не відчували люди, які переживали ці події. Для них все було не так вже й однозначно. Зокрема, міркуючи про спусковий гачок Голокосту, історикиня зазначає: «Голокост не був одиничною подією чи наслідком якогось одного рішення, а радше комплексним процесом, що розвинувся поступово» (с. 33). У поступовому процесі реалізації злочину подекуди важко визначити струнку періодизацію, адже межі між всіма періодами дуже розмиті. Наприклад, ми знаємо, що масові вбивства євреїв розпочалися із вторгненням нацистської Німеччини до СРСР, проте на теренах окупованої Польщі вбивства вже відбувалися й до того. Також вже мали місце вбивства чорношкірих французьких солдатів родом із африканських колоній. Ще до вторгнення в СРСР стартувала і масштабна програма вбивств людей з інвалідністю. І, що цікаво, вона не зупинилася наприкінці серпня 1941 р. (попри вдаване її згортання нацистськими очільниками): «…убивства людей з інвалідністю тривали аж до кінця війни і навіть трохи довше. Останньою жертвою нацистської програми з «евтаназії» став чотирирічний хлопчик, убитий у баварській лікарні 29 травня 1945 р., через три тижні після безумовної капітуляції Німеччини», — зазначає Доріс Берґен (с. 200). Отож система вбивств набирала інерцію і мала осібне від волі керівництва життя. Здійснювати чітку періодизацію та визначати етапи організації злочину можна радше умовно.

Чимало істориків в Україні вбачають свою ключову місію в міфотворенні. Однак «Коротка історія Голокосту» радше розвінчує багато усталених міфів про Голокост, але не створює їх. Зокрема книга містить чи не найвлучніше розвінчання міфу про єврейське походження Гітлера (подібні запитання досі часто зустрічаються в Україні на різноманітних публічних презентаціях). Її просте і влучне «це брехня» (с. 72) — чи не найкраща і однозначно найкоротша «деконструкція» цієї нісенітниці.

Також у книзі Доріс Берґен можна знайти чимало доказів на користь опосередкованого розвінчування міфу про те, що на окупованих територіях України місцева людність масово рятувала євреїв. Вона неодноразово наголошує на тому, що здебільшого вижили лише ті євреї, які з різних причин опинилися в глибині СРСР (с. 224, 227). Рівень виживання євреїв на теренах окупованої України, як і СРСР у цілому, був мізерним (якщо не зважати на окремі винятки, як у випадку Північної Буковини, що перебувала в румунській зоні окупації й відзначилася порівняно високим відсотком виживання місцевих євреїв в умовах окупації).

Не менш вагоме розвінчання і ще одного міфу — про те, що на окупованих теренах місцева людність почала масово вбивати євреїв ще до приходу нацистів. «Айнзацгрупи та поліція охорони порядку намагалися спровокувати погроми там, куди приходили. В окремих випадках місцеві з власної ініціативи влаштовували акції проти євреїв, але в цьому відношенні мобільні загони смерті не досягли такого успіху, як на це сподівалося німецьке керівництво», — пише канадська історикиня (с. 232). Проте ця думка заслуговує на невелике уточнення: як встановив німецький історик Кай Штруве, погроми мали значно гірші наслідки у тих випадках, коли до них підбурювала організована сила. Цією силою могли бути як німці, так і осередки місцевих націоналістичних організацій (наприклад, ОУН) [7]. Отож погроми дійсно завдали значної шкоди євреям, дехто з дослідників навіть вважає їх точкою відліку Голокосту українських євреїв. Проте вони однозначно не сягнули тих масштабів, які дозволили б вийти на бажаний для нацистів рівень убивств.

Ще один поширений міф — жертви Голокосту не чинили опору й покірно йшли на загибель. Сьогодні дослідники знаходять все більше доказів того, що опір жертв був значно поширенішим, аніж ми уявляємо.

Також авторка розвінчує міф про те, що німці подекуди брали участь у розстрілах євреїв через страх покарання: «До сьогодні не було знайдено жодного прикладу німця, якого б стратили за відмову брати участь у вбивствах євреїв чи інших цивільних» (с. 239). Навіщо змушувати до участі в злочинах, якщо й без того знаходилося достатньо добровольців.

Ще один поширений міф — жертви Голокосту не чинили опору й покірно йшли на загибель. Сьогодні дослідники знаходять все більше доказів того, що опір жертв був значно поширенішим, аніж ми уявляємо. Міф про його відсутність почав культивуватися ще нацистами, які прагнули підкреслити свою велич у порівнянні з безсиллям жертв (с. 308). «Політика відплати була головним інструментом стримування. Вона, мабуть, пояснює, чому повстання у єврейських гетто часто починалися лише після того, як повстанці були впевнені, що їм та їхнім близьким однаково судилося померти. Незгода серед громад була ще однією завадою для опору. Якими будуть перспективи? Яка тактика найкраща? Після багатьох років війни та окупації мало в кого ще були сили для опору. Змучені тим, що відбувалося, ізольовані, виснажені й голодні, вони не могли сподіватися на успіх у тому, щоб зупинити нацистську Німеччину. Зважаючи на ці умови, ми, мабуть, маємо дивуватися не малій кількості опору за німецької окупації, а швидше великій» (с. 316). Зрештою жоден рух опору не мав достатньо потенціалу, аби змінити хід війни (і лише один рух опору може претендувати на те, що самостійно прогнав окупантів зі своїх земель, — югославський на чолі з Йосипом Броз Тіто). Тому Голокост був зупинений зовнішньою силою — військами союзників.

Також дуже важливо усвідомлювати, що звільнення від окупації далеко не для всіх груп жертв було кінцем поневірянь. Наприклад, у більшості країн продовжилася практика дискримінації ромів та гомосексуалів (с. 348). Вони отримали статус жертв нацизму аж через десятки років після завершення Другої світової війни. До цих аргументів авторки варто додати, що у повоєнний період подекуди щодо цих груп жертв продовжували діяти запроваджені нацистами норми дискримінаційного законодавства. Наприклад, на території ФРН до середини 1960-х рр. за сексуальну орієнтацію до відповідальності було притягнуто близько 44 тис. осіб (для порівняння: за всю історію існування Веймарської республіки заледве 10 тис. геїв зазнали юридичних переслідувань) [8]. Їх судили згідно тих жорстких гомофобських норм, які запровадили нацисти.

В одному з інтерв’ю німецький історик Дітер Поль зауважив: «…студії Голокосту в США й до певної міри в Ізраїлі досить ізольовані. Це моє особисте враження. Студенти там сфокусовані на вивченні виключно подій Голокосту і різних його аспектів. Якщо, наприклад, запитати їх, як розгорталася війна у 1942 році, вони можуть нічого про це не знати» [9]. Варто зазначити, що «Коротка історія Голокосту» позбавлена цього недоліку — у ній історія Голокосту описана на тлі військово-політичного контексту розгортання Другої світової війни. Тому читачі можуть дізнатися з книги не лише про переслідування різних груп жертв, але й ключові події з історії Європи, починаючи з передумов приходу нацистів до влади й аж до їхнього краху.

Звісно, зважаючи на спробу всеохопного огляду значного періоду історії європейського континенту, робота подекуди грішить узагальненнями. Коментуючи взаємини нацистської Німеччини з представниками інших націй, Доріс Берґен зазначає: «…деякі слов’яни були союзниками нацистської Німеччини: словаки, хорвати, болгари; а деякі вважалися ворогами: чехи, серби, поляки, росіяни. Ще інші, зокрема українці, у різний час побували в різних категоріях» (с. 62). Однак на практиці все було не так просто: не всі поляки були ворогами (пам’ятаймо про «блакитну поліцію»), як і не всі словаки чи хорвати — друзями. Ймовірно, що багато представників перерахованих націй встигли побувати в різних категоріях та приміряти на себе різні ролі.

Як підсумок варто зазначити, що в Україні нарешті опублікована одна з кращих узагальнюючих книг про історію Голокосту європейських євреїв. На черзі — постання «Короткої історії Голокосту в Україні» або ж «Короткої історії Голодомору».

Не надто переконливо звучить і узагальнення авторки про політичну й економічну слабкість міжвоєнної Чехословаччини: «Подібна ситуація була і з німецькою меншиною, яка жила у Чехословаччині, новоствореній після Першої світової війни державі. Політично й економічно слабка, вона не могла зрівнятися з могутнім німецьким сусідом» (с. 63). Теза про економічну слабкість Чехословаччини не відповідає дійсності, адже це чи не єдина країна Центрально-Східної Європи, яка у міжвоєнний період мала стійку й квітучу ринкову економіку, в окремих сферах можливо навіть кращу, аніж французька, італійська чи німецька. Тонні Джадт із цього приводу пише: «За рівнем життя, промислової кваліфікації, продуктивності й часткою закордонних ринків Чехословаччина до 1938 року була подібна до Бельгії та значно випереджала Австрію й Італію» [10]. Не викликає сумнівів і стійкість чехословацьких демократичних інститутів, що досить справно функціонували у міжвоєнний період.

Як підсумок варто зазначити, що в Україні нарешті опублікована одна з кращих узагальнюючих книг про історію Голокосту європейських євреїв. На черзі — постання «Короткої історії Голокосту в Україні» або ж «Короткої історії Голодомору». Але чи з’явиться така книга найближчими роками? Чи буде її написано на такому ж високому методологічному рівні? Якщо так, то хто швидше за все стане її автором — вітчизняний чи зарубіжний історик/історикиня? Поява такої праці за авторства вітчизняного/ї історика/історикині була б індикатором вагомого поступу українських досліджень геноцидів.

Огляд підготовлено спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». ©Петро Долганов.

Петро Долганов — історик, кандидат історичних наук, викладач політичних наук, редактор рубрики «Подолання минулого» на сайті Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна». Коло наукових інтересів — теорія і практика націоналізму, політика пам’яті, історія Голокосту. У 2010 р. захистив дисертацію за темою «Український економічний націоналізм на західноукраїнських землях: 1919–1939 рр.». Автор монографії «“Свій до свого по своє”: соціально-економічний вимір націотворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі». Співавтор монографії «Місто пам’яті — місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного». Організатор тренінгів, літніх шкіл, круглих столів, прес-конференцій та академічних конференцій на історичну і політичну тематику. Автор академічних і науково-популярних текстів з історії та політики пам’яті.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.