Розмова з Діаною Коверт, американсько-єврейським фотографом, яка документує геноцид та тероризм

Діана Коверт — фотограф із Бостону, яка використовує свій талант і майстерність, щоб привернути увагу до геноциду й тероризму.

На роботи Діани мою увагу звернула Еллісон Зівін із товариства «Фельштин» в Нью-Йорку. (Інтерв’ю з Аланом Бернстайном, президентом товариства «Фельштин», див. тут).

Товариство «Фельштин» — це організація, яка вшановує пам’ять про погроми початку XX сторіччя, що відбулися на території сучасної України, а також інших країн, які колись були окуповані Російською, Австро-Угорською та радянською імперіями.

Як фотограф, Діана кидає нове світло на події того часу. Один із трьох її вебсайтів під назвою «Чому вони виїхали» документально засвідчує причину масової втечі євреїв зі Східної Європи протягом першої половини XX сторіччя.

Вона приєднується до нас зараз, щоб розповісти про роботу та свої захопливі відкриття у світі фотографії, які мають столітню історію й відбулися на іншому боці планети.

[Примітка редактора: Ця програма по-перше вийшла в ефір минулого року.]

Павліна:  Діано, вітаємо Вас на нашій передачі!

Діана:  Дякую, що запросили мене. Це був чудовий вступ!

Павліна:  Добре! Сподіваюся, що він охопив усе й зацікавив наших слухачів!

Діана:  Я впевнена, що так і є.

Павліна:  Насамперед розкажіть нам трохи про себе й про те, як Ви стали фотографом у Бостоні.

Діана:  Ну, в дитинстві я, як це часто буває, хотіла стати мисткинею. Я завжди хотіла бути мисткинею, й саме тоді, коли вступила до художнього вишу — навчалася в Школі дизайну Род-Айленду, а пізніше в Художньому інституті Канзас-Сіті, — виявила, що люблю фотографію. І стала фотографом. Перейшла від живопису до фотографії й дуже пильно зацікавилася документальною фотографією — тоді це був помітний рух.

Павліна:  А як саме Ви дійшли до документування геноциду й тероризму?

Діана:  Це трапилося пізніше, через багато років. Я везла свою дочку-підлітка на урок музики. Це був лютий місяць 2002 року. В мене було увімкнене радіо на хвилі NPR, тобто Національного державного радіо у США. Йшла передача про палестинських жінок, й вони, по суті, говорили про першу терористичну атаку, яку здійснила жінка-смертниця. Але це було подано в дивному феміністичному контексті, що не вписувався в моє розуміння фемінізму. Таке подання мене стурбувало. В лютому я написала їм листа й у серпні отримала відповідь із визнанням, що це була не найкраща передача. Але на той час я вже вирішила, що світ насправді не розуміє суті тероризму смертників — коли людина вдягає пояс смертника і фактично стає вибуховим пристроєм.

Ви можете підійти до групи людей — це може трапитись будь-де у світі, з будь-якої причини. І завжди є суперечки. Люди постійно сердяться одне на одного через щось. Геограчне розташування змінюється, але зазвичай в хоч який момент десь точиться якась суперечка. І я не вважала, що ми маємо якось пов’язувати цю поведінку з фемінізмом — я бачу його безсумнівно шляхетнішим, або ж ... він безумовно ненасильницький. Тож я вирішила розповісти — чи то пак, показати — людям через фотографії більше про тероризм. А от це вже була цікава проблема, бо хоч фотографії підірваних автобусів та кав’ярень існували, більшість людей не могли змусити себе дивитися на них. Вони надто сильно непокоїли. Жахливо.

І от одного дня мені спало на думку, що можна використати рентгенівські промені та знімки комп’ютерної томографії. Лікарі сказали мені — вони в цьому фахівці, — що це пом’якшений варіант. Іншими словами,  там немає крові, й ви можете дивитися, роздивлятися й справді зрозуміти наслідки вибуху без того збурення, яке заважає нашому сприйняттю. Це світлини — я вважаю їх справжніми фотографіями, — вони лиш вони зроблені на іншій довжині світлових променів, що дає нам змогу заглянути всередину тероризму й побачити думки самих терористів.

Павліна:  Ого! То після досвіду з Національним державним радіо Ви вирішили здійснити інформаційне турне?

Діана:  Саме так. Я створила шоу — інсталяцію. Останнього разу я показувала її 2013 року в галереї у Вірджинії. Я створила її й почала показувати 2005 року. Вона об’їхала всі Сполучені Штати: Гарвард, Стенфорд, Каліфорнійський університет у Берклі, медичні виші... Я хотіла наголосити, що такий тероризм не просто жахливий — його ще й дуже просто здійснити. Бо коли ви подивитеся на ці рентгенівські знімки, то побачите гайки, шурупи й гвинти; вибухівку зроблено з того, що можна купити в господарському магазині в будь-якій частині світу.

І я хотіла, щоб люди зрозуміли, наскільки легко цей феномен тероризму смертників може поширюватися, незалежно від того, що ви думаєте про євреїв чи Ізраїль. А суперечки виникають. Люди не погоджуються чи що там відбувається, але ідея в тому, що це засіб, який зазвичай застосовують досить молоді, надто юні люди. Мозок підлітка не настільки зрілий, щоб зрозуміти перманентність смерті. Це жахливо.

Павліна:  Ви знаєте, сумно те, що в цьому немає нічого нового. Технологія нова, але в минулому ми бачили цю ірраціональну ненависть до людей, що проявлялася в терористичних актах. Це відбувалося під час Голокосту. Це відбувалося протягом тривалого часу ще до Голокосту. А люди просто, здається, ... я не знаю, їхній мозок не спрацьовує чи що. Я не знаю, чи в них беруть гору емоції чи в чомусь іншому причина. Але зупиняєшся й замислюєшся: це ж інша людина. З якої рації заподіювати їй таку шкоду? Але вони все-таки це робили. І Ви знаєте, 100 років тому, як я вже згадувала, ми зв’язувалися через товариство «Фельштин» й нещодавно розмовляли з Аланом Бернстайном про те, як вони вшановують пам’ять про погроми, що відбулися 100 років тому... про які більшість людей мають лише слабке уявлення завдяки "Скрипалю на даху". Правильно?

Діана:  Так.

Павліна:  Отож, Ви маєте цілий вебсайт, де на фотографіях задокументовано ті погроми. Розкажіть нам про них і як Ви прийшли до цього.

Діана:  Ну, коли я працювала над рентгенівським проєктом, то зрозуміла, що мене дуже цікавить єврейська історія й, зокрема, історія антисемітизму, а також візуальні докази чи збереження візуальної документації. Тому я перевела рентгенівський проєкт у галузь мистецтва, щоб зберегти їх для майбутніх істориків, щоб інші замислилися над тим, що ми тут бачили. Оскільки вони, ясна річ, створені для того, щоб допомогти людям вижити.

Я сама виросла в єврейській родині. Всі мої родичі — бабусі й дідусі, рідні й двоюрідні — так чи інакше, з обох боків, походять із сімей, що виїхали під час різних хвиль погромів.

Я думаю, було три великі хвилі. Перша хвиля — та, про яку розповідає «Скрипаль на даху» [наприкінці XIX століття], а потім були погроми в 1903–1906 роках. Найбільш руйнівною хвилею були погроми під час громадянської війни в Росії. І я знала, що хочу зробити щось про погроми. В мене не було про них багато інформації.

Але мені на очі потрапив аспірантський бюлетень із Гарвардського університету (я живу неподалік), й там був молодий чоловік, який досліджував громадянську війну в Росії ... Лігу єврейської оборони чи щось таке. Мені вдалося сконтактувати з ним, і він показав мені цю книгу. Вона повністю  написана російською мовою й містить 178 світлин. Дуже рідкісна книга. І я сказала: «Треба робити фотовиставку — тут дивовижні знімки!».

Йдеться  про досить ґрунтовний архів погромів, які відбулися саме під час громадянської війни в Росії. Він розповів мені, що спершу була фотоінсталяція: 1923 року в Москві вивісили знімки, а поруч з ними розмістили документацію, що більше, ніж книжка. А це каталог. У Москві опублікували лише 5 тисяч примірників, та й то аж 1926 року. Тоді ті, той, хто зібрав усю документацію, — їх, мабуть, піддали чистці, й вони зникли після 1937 року. Отож, світлини є в цьому каталозі, і я намагалась з’ясувати, чи ж існують оригінали в архівах України. На жаль, знайти їх не вдалося. Але я мала фотографії. Я, власне, маю свій примірник книжки. І я вирішила повернути їх у XXI сторіччя, бо скільки з них збереглося, та й скільки людей мають змогу їх побачити. Отож, ідея полягала в тому, щоб витягнути їх, буквально, з могили й представити знову ... для наукових досліджень, навчання, а також для родин, які хотіли б дізнатися трохи про своє минуле. Всі фотографії були з російськими підписами, тому я замовила переклад англійською. Тепер можна дивитися на знімки й бачити підписи російською чи англійською мовою, або обома.

Павліна:  О, це фантастично. Й вони є на Вашому вебсайті Why They Left.org?

Діана:  Вебсайт містить вибірку з них. Ми маємо неприбуткову організацію, яка називається "Культурний фонд єврейської діаспори". Й ми будемо формувати цей сайт так, щоб він вміщував всі дані.  Моя мрія — включити не лише ці світлини, а й інші — й сформувати досить великий архів, доступний для пошуку. Тож світлини, які я маю, відомі за назвою міст, бо міста й дати були вказані. Ви можете звірити їх із даними про відомі погроми. Ви бачите на них людей — дітей, селян, лікарів, інший медичний персонал. Там видно й тих, хто чинив погроми. На жаль, є багато епізодів знищення.

Павліна:  Тож ці світлини — тепер ми говоримо про те, що трапилося сторіччя тому, — мають справді цікаву історію появи. Розкажіть нам, як вони з’явилися.

Діана: Фотографували і професіонали, і звичайні люди. Я називаю їх самовідданими аматорами, бо в ті часи, щоб користуватися фотоапаратом і плівкою, потрібно було знати трохи більше. Сьогодні ми маємо свій мобільний телефон, і коли бачимо щось надзвичайне, то фотографуємо. Але як фотограф, дивлячись на цю книгу я можу сказати, що більшість цих світлин точно зробили професіонали. І ми знаємо, що такі організації, як українські товариства допомоги та Червоний Хрест, мали групи своїх людей у «смузі осілості» чи районах, де переважно жили євреї. Й вони проводили інтерв’ю з людьми, а в деяких випадках документували. Я співпрацюю з д-ром Іриною Асташкевич із Брандейського університету. Вона з Росії, й разом ми перекладаємо ці документи. Один із перекладів — про пожежника-добровольця, який скаржився після погрому на те, що в нього поцупили фотоапарат. Отже, це говорить нам, що фотоапарати там були всюди.

Але інший переклад — це рапорт інспектора І. Ароновича до Центрального комітету допомоги постраждалим від погромів у Відділі допомоги жертвам контрреволюції Народного комісаріату соціального забезпечення Української Соціалістичної Радянської Республіки про результати перевірки штетла Володарка Сквирського району Київської області від 11 серпня 1919 року.

Павліна: І це назва? Це все було назвою?

Діана:  Так, це назва. Але ми дізнались, що він спочатку розповідає: «Частина біженців із Володарки, які приїхали сюди з надією знайти що-небудь зі своєї власності, ходили довкола штетла, риючись в попелі. Мені було боляче й сумно бачити виснажених людей, які залишились голими й босими без жодного засобу до існування й виглядали як сироти».

І продовжує: «Ми хотіли піти й сфотографувати знесені укріплення, з цією метою принесли з собою фотоапарат, який спеціально придбали для цього. Коли ми вийшли з ним на вулицю, то побачили, як люди в паніці біжать звідусіль у бік Сквири».

Тож це означає, що в них не було фотографа. Я фотограф і можу вам сказати — ми маємо свої фотоапарати, й коли нас запрошують познімати, ми беремо їх із собою. А ці люди ... там був самовідданий аматор, принаймні той, хто вмів користуватися фотоапаратом. І коли він вийшов із ним, то побачив, як розгортався погром, бо люди втікали в паніці.

«Ми бачили, як люди в паніці біжать звідусіль у бік Сквири». А згодом, каже він: «Ми почали фотографувати й зробили шість знімків різних частин штетла».

Ця цифра «шість» мене зачарувала. Бо за допомогою професійного фотоапарата високої якості ви б, напевно, не змогли зробити шість знімків. Але меншим фотоапаратом вдалося б. Я вже навіть почала розслідування ... чи були в них фотоапарати рівня споживача, чи мали вони плівку. Із джерел у Бібліотеці Конгресу й Музеї-садибі Джорджа Істмена я дізналась, що відповідь — так. І я спілкувалась зі спеціалістами з обидвох установ. Одного чоловіка — історика техніки — я запитала: «Якої довжини була фотоплівка у 1920-х роках?». Він відповів: «Шість або вісім кадрів». Саме тому, я вважаю, вони зробили шість кадрів.

Павліна:  Зрозуміло.

Діана:  Шість кадрів. Але є велика кількість документації у формі старих журналів, і в «Кодаку» мені розповіли, де саме були розташовані їхні представництва. Наприклад, під час періоду громадянської війни в Росії вони були в Одесі. Отже, люди мали фотоапарати й вміли обробляти плівки. А коли з’явилися ці слідчі, вони брали інтерв’ю з перших вуст. Не важко повірити, що дехто з тих людей міг також сказати: «А це ось фото, яке я зробив». Мені це цікаво, бо так само ми робимо сьогодні, коли бачимо щось надзвичайне — дивовижно гарне, несподіване або жахливе. Може бути так, як у пошматованій війною Сирії: хіба ж не було там маленького хлопчика, який підвантажував фото й вони поширилися всім інтернетом? Змога робити таке з’явилася в той час.

Павліна:  Дивовижний погляд у минуле, щоб побачити сьогодення! Тож якщо люди прагнуть дізнатися більше про, власне, погроми ... краще один раз побачити світлину, ніж тисячу разів почути, правильно?  

Діана:  Для цього заходьте на вебсайт Why They Left.org, бо він розповідає про те, чому люди тікали та приїжджали до США й Канади. Але якщо ви хочете зробити свій внесок, щоб допомогти нам у створенні великого архіву, доступного для пошуку, який зможуть використовувати науковці у всьому світі, студенти, а також родини, то можете або перейти до іншого вебсайту Фонд єврейської діаспори, або ж просто надіслати свій внесок за адресою: Jewish Diaspora Cultural Foundation (JDCF), 17 Holt Street, Belmont, Massachusetts 02478, і я вишлю вам необхідні папери. Якщо ви живете у США, це звільнена від податків організація за статтею 501(c)(3), й ви отримаєте повну податкову пільгу, якщо зацікавлені в цьому.

Павліна:  Розкажіть більше про те, яким буде вміст вебсайту, над яким Ви працюєте. Ви також сказали, що переробляєте книгу?

Діана:  Спочатку ми думали перевидати книгу англійською мовою. Мені її перекладали, не повірите, чотири рази. Проблема в тому, що коли я все більше й більше спілкувалася з фахівцями в галузі російської історії, історії громадянської війни в Росії та української історії, то зрозуміла, що фотографії дуже точні й надзвичайно важливі, а от документація, яку зібрали лише 1923 року, мала досить сильне радянське упередження.

Там чимало написано про товариша такого й товариша сякого, висловлено багато гніву проти купецького класу, куркулів,  середнього класу, заможних людей. Отже, замість того, щоб розподілити людей на єврейське населення й, скажімо, російське православне чи католицьке християнське населення, вони розмежували їх залежно від належності до робітничого класу в їхньому розумінні — пролетаріату чи буржуазії. А це не точно відбиває той досвід євреїв, які пережили погроми в старій смузі осілості. Тому дослідниця, з якою я співпрацюю, д-р Ірина Асташкевич, опрацьовує низку давніших свідчень із перших вуст, датованих 1919–1920-ми роками. Ми їх перекладаємо, і в остаточній версії буде поєднано світлини й свідчення очевидців того, що відбулося під час погромів.

Щоб люди отримали реалістичне розуміння, через що пройшло населення. До речі, там часто йдеться про місцевих українців, які допомагали переховувати євреїв. Тому це не розповідь про протистояння двох груп. Дуже конкретні, зловмисні війська, які приходили й скоювали ці злочини. І були там ті кримінальні банди головорізів, які брали в цьому участь, але велика кількість людей ... насправді я розмовляла з приятелями, і більшість розповідали історії, які їм переказали бабусі, про те, як їх — маленьких дітей — переховували ті чи інші сусіди. Це траплялося.

Павліна:  Так.

Діана:  Якби цього не трапилось, то ми б не були всі тут.

Павліна:  Тож оригінал був чудовим дослідницьким джерелом, але те, що ви збираєтеся робити, — інформативніше для сучасної аудиторії, без радянської пропаганди (це насправді було анахронізмом), й ми отримаємо щось реальніше. Знову ж таки, розкажіть нам, де можна буде знайти Вашу роботу.

Діана:  Про книгу, над якою ми працюємо, та про вебсайт я повідомлю Вам, коли всі 178 світлин будуть готові й перекладені. Наразі їх ще не викладено на сайті.    

Павліна:  Ось тому треба робити пожертви! 

Діана: Мені потрібні фахівці, спеціалісти з інформатики. Також мені потрібні дослідники, які б допомогли нам розкопати більше цих зображень. Мене цікавлять візуальні архіви, тому що це ще дофотошопна ера — що бачиш у реальності, те й маєш на знімку.

Павліна:  Саме так.

Діана:  Я хочу залучити хороші джерела свідчень із перших вуст, де люди описують, через що вони пройшли. Й це можна буде порівняти з переживаннями людей сьогодні в різних частинах світу. Я думаю, що це насправді буде корисним інструментом для дослідників на майбутнє — його можна буде використовувати так, як я собі уявляю, і так, як ми собі ще навіть не можемо уявити.

Жертви погрому, що його вчинила армія Денікіна (білогвардійці), у Фастові, вересень 1919 р.

Похорон жертв і людських решток.

Павліна: Отже, це виводить Вас за межі «Скрипаля на даху». Йдеться не просто про групку танцюристів-вандалів, які вдерлися на весільну вечірку. Добре, що [фільм] привернув увагу до того, що вони [погроми] існували, але для мене це було просто захопливою частиною культурної історії. І я, як українка, знала, що там були євреї й вони просто — вони були там.

Діана:  Так.

Павліна:  І Ви знаєте, українці та євреї співіснували — іноді мирно, іноді ні — але успішно, я б сказала, протягом сторіч. За винятком тих часів й до тих пір, поки не з’явилися зовнішні сили, які викликали між нами непорозуміння.

Діана:  Ну, Ви знаєте, є багато правди в тому, про що Ви говорите, тому що навіть погроми епохи «Скрипаля на даху» й пізніше друга хвиля погромів, яку я згадувала, навіть близько не були такими насильницькими й руйнівними. Ця третя хвиля погромів під час громадянської війни в Росії — і Ви знаєте краще, ніж я, як у результаті постраждали українці. Саме тоді цькування дуже, дуже ... посилилися й стали значно гіршими. Історики мені розповідали (я не історик, але працювала з ними) про те, як більшість людей вважає, що на сході Голокост було, насправді, майже змодельовано на основі того, що відбувалося в період погромів. Не табори смерті й таке інше, але ті великі вириті ями та спосіб проведення Голокосту в Росії, Україні та на сході. Тому це дуже важливий період, який, на жаль, перейшов у Голокост.

Павліна:  Так, і ми знову, описавши коло, повернулися до роботи, яка стала для Вас першим кроком на цьому шляху. Вона, здається, є універсальною, не має кордонів… Просто триває, і я думаю, що людям треба заглянути всередину себе. Так легко стати одним із них, якщо ви необережні, чи не так?

Діана:  Авжеж. Ну, я гадаю, відбувається щось таке: меншини надзвичайно вразливі в стресовий період. Це не моя експертна думка, а просто здогад... але це помітно в багатьох частинах світу. Ось одна причина важливості цієї роботи — вона кидає світло на геноцид в інших куточках світу. Наша збірка — можливо, не найперший фотоархів, бо за кілька років до того стався геноцид вірмен. Однак у нашому випадку була досить велика концентрація фотоапаратів і фотографів, а також фахівців, що опитували людей і робили записи, — це дуже глибокий і розлогий архів інформації. І він нагадує про те, що відбувається в таких місцях, як сьогоднішня Сирія, чи в інших частинах світу. Тому я вважаю, що його потрібно вивчати. Насправді я думаю, що те, що я чи навіть сучасні історики бачать у ньому, відрізняється від того, що вбачатимуть у ньому люди в майбутньому. В процесі вивчення може прийти глибше розуміння. Ось ще одна причина зберегти цей архів. Наприклад, завжди існували мікроорганізми й відбувалися процеси [на мікрорівні] — до того, як з’явилися мікроскопи. А потім ми подивилися в мікроскоп і сказали: «О, як цікаво!». Я гадаю, що в цих зображеннях може бути захована інформація, яку ми сьогодні можемо не бачити, а в майбутньому її розгледять науковці зі свіжим поглядом.

Павліна:  Отже, так можна заглядати в майбутнє, дивлячись у минуле та розуміючи першопричину ... ну, можливо, не першопричину, а те, що це вже раніше було й досі триває... і що, можливо, це можна якось зупинити чи принаймні зменшити.

Діана:  І це ще одна справді велика частина [роботи]. Я б не показувала більшість із цих світлин школярам середніх і, звичайно, початкових класів. Проте вчителі старших класів можуть використовувати деякі з фотографій, а викладачі у вишах можуть використовувати деякі з них на лекціях про відмінності, як політичні, так і расові чи релігійні, або про різницю в здібностях. І допомогти людям зрозуміти, що ненависть може справді вийти з-під контролю й потягнути за собою дуже далекосяжні наслідки. У цьому, може, й немає нічого поганого, але три чверті єврейського населення Сполучених Штатів — це, ми вважаємо, нащадки людей, чиї (як у моєму випадку) дідусі та бабусі, прадідусі та прабабусі... виїхали цілими родинами. Мої дідусі й бабусі були дітьми, а мої прабатьки сказали: «Ми мусимо виїхати». Мій дідусь був ще немовлям, а його батьки втратили двох дітей під час попереднього погрому, й тому вони виїхали.

Павліна:  Діти!

Діана:  Так. Тому люди виїжджали. Я впевнена, що це змінило ситуацію і в Україні, і в Сполучених Штатах. На краще чи ні — не мені судити. Але такі події мають надзвичайно далекосяжні наслідки. І ми бачимо це сьогодні, за останні кілька років, коли люди панічно тікають із районів, охоплених війною.

Павліна:  Так. Отже, щоб повернутися на сторіччя назад і поглянути на той період у фотографіях, ще раз скажіть нам, Діано, де можна знайти Вашу роботу в інтернеті.

Діана:  Гаразд. На цей момент вебсайт WhyTheyLeft.org містить лише кілька фотографій. Незабаром вебсайт JewishDiasporaFoundation.org матиме посилання на набагато більшу кількість цих світлин. Мені вже переклали [підписи до] 178 зображень, і найближчим часом вони стануть доступними для перегляду.

Павліна:  Отже, щоб більше дізнатися про погроми, про Вашу роботу, про світлини, [відвідайте] вебсайт WhyTheyLeft.org, а ширший спектр робіт знайдете на JewishDiasporaFoundation.org, де можна й зробити пожертву. Чудово. Дуже дякую, Діано!

 Діана:  Дякую, Павліно!

Три вебсайти Діани Коверт:

The X-Ray Project
Why They Left
Jewish Diaspora Cultural Foundation

Слухайте програму (англійською) тут.

Програма «Єврейська спадщина України»  виходить в ефір завдяки приватно фінансованій багатонаціональній організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE), метою якої є сприяння порозумінню між українцями та євреями. Розшифровання й файли з аудіозаписом цієї та попередніх трансляцій програми «Єврейська спадщина України» доступні на вебсайті UJE, а також на вебсайті каналу Nash Holos.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.