«Трагедія винних жертв»? Пам'ять про геноцид ромів у повоєнній Україні. Ч. 2: Знання «для зовнішнього застосування», або «надводна частина айсберга»: канали інформації і формування картини окупації

У другій частині статті розглядається «надводна частина айсберга» радянської культури пам’яті про жертв геноциду ромів – тобто ті документальні відомості про окупаційний період, які радянська влада вважала за потрібне оприлюднювати в публічному просторі. Якими поставали ромські жертви як у регулярних документальних збірках про «звірства німецько-фашистських окупантів», так і в періодичних виданнях центрального, республіканського, обласного та навіть районного рівнів? Якою мірою відомості про ромську трагедію просочувалися до публічного простору з матеріалів кримінальних судових процесів над тими, кого радянські органи безпеки притягали до відповідальності? Чи позначилося конструювання владою міфу про «Велику Вітчизняну війну» на способах репрезентації ромських жертв? Які уявлення про причини переслідування нацистами ромів могли сформуватися у читачів спогадів колишніх радянських підпільників та партизан?

Михайло Тяглий

Серійні видання на основі документів НДК
Як відомо, документація низових рівнів Надзвичайної державної комісії (НДК) залишалася практично не доступною радянській аудиторії аж до розпаду СРСР (за винятком окремих істориків, яким надавався доступ до архівів при написанні праць, що суворо відповідали ідеологічним параметрам). Однак не використати такий значний матеріал для виробництва знань про війну було не можливо. На основі документації НДК ще в 1943–1945 рр. були підготовлені й опубліковані 27 повідомлень [1]. Пропагандистська робота радянської влади у сфері оприлюднення матеріалів про злочини нацистського режиму не обмежувалася лише цими виданнями. Ще 24 вересня 1941 р. Об'єднанням державних видавництв (ОГИЗ) і Державним видавництвом політичної літератури (Госполитиздат) була започаткована публікація серії брошур під назвою «Звірства німецьких фашистів». Зміст першої брошури формували шість розділів, що описували основні види злочинів окупаційного режиму. Лише за рік (з червня 1941 р. по осінь 1942 р.) було видано близько 40 авторських брошур і збірників документів про пограбування, експлуатацію захоплених територій і злочини проти мирного населення [2].

Найактивнішими в цій сфері залишалися «Держполітвидав», який належав Центральному комітету Комуністичної партії (28 випусків), а також Військове видавництво Народного комісаріату оборони, яке опублікувало зокрема серію брошур під назвою «Звірства німецько-фашистських загарбників. Документи» (15 випусків). Обидва видавництва публікували як загальні видання про злочини окупантів на всій захопленій території, так і випуски про окремі міста, області і республіки СРСР. Окрім того, в різних республіках СРСР також виходили серійні видання, що містили матеріали про окупаційний режим на їхніх територіях. Зокрема у Києві Українським державним видавництвом було опубліковано щонайменше 17 брошур, які висвітлювали злочини нацистів як в Україні загалом, так і в окремих її областях. Видавництва окремих міст також публікували брошури на цю тематику. Всі ці видання здебільшого широко використовували документи НДК або містили авторські тексти на їх основі. Наявні у нашому розпорядженні близько 80 видань дозволяють сформулювати запитання: чи залишила трагедія ромів будь-який слід в їхньому змісті? Якщо так, то в якому вигляді вона поставала перед читачами?

Дослідник А. Котлярчук вважає, що акт про масові розстріли 176 осілих ромів у селі Олександрівка під Смоленськом 24 квітня 1942 р., опублікований НДК в 1945 р., був єдиним виданим у Радянському Союзі офіційним документом про нацистський геноцид ромів [3]. Результати дослідницьких пошуків дають підстави стверджувати, що їх було опубліковано значно більше. Нижче перераховано десять публікацій про долю ромів у семи різних виданнях:

1. П. Вагин, М. Никитин. Под игом гитлеровских палачей. М.: ОГИЗ-Госполитиздат, 1943.
   – «Вышегородская комендатура Пожеревицкого района [район у складі Ленінградської та Псковської областей у 1939–1958 рр. – Авт.], расстреляв по приказу немецкого командования 200 цыган, устроила массовое отравление их детей. Немецкие изверги мазали губы детей ядом, от которого они мгновенно умирали» (с. 16–17).
2. Документы обвиняют. Выпуск II. М.: ОГИЗ-Госполитиздат, 1945.
   – Расстрел немцами цыган близ Смоленска. Из показаний гражданки Брызгаловой П., жительницы Смоленска. Из заявления гражданки Павловой А. Н., жительницы Смоленска (с. 107). [Наводяться два свідчення очевидців. – Авт.].
   – Акт о зверствах и злодеяниях, совершённых немецко-фашистскими войсками и властями в городе Мариуполе.
   «Такая же участь [як розстріляних євреїв. – Авт.] постигла всё цыганское население города» (с. 292).
3. Зверства немецко-фашистских захватчиков. Документы. Выпуск 12. Военное издательство НКО. Москва, 1944.
   – Акт о зверствах и злодеяниях, совершённых немецко-фашистскими войсками и властями в городе Мариуполе.
   «Такая же участь [як розстріляних євреїв. – Авт.] постигла всё цыганское население города» (с. 24).
   – Зверства немцев в Могилевской области. Акт. Составлен 6 октября 1943 г.
   «Весной 1943 года полиция арестовала 45 цыган (среди них были старики, женщины и дети). Цыган увезли в селение Горки и там расстреляли» (с. 55).
4. Зверства немецко-фашистских захватчиков. Документы. Выпуск 13. Военное издательство НКО. Москва, 1944.
   – Зверства немцев в Херсоне.
   «Страшная участь постигла всех цыган, проживавших в районе гор. Херсона. Вначале немцы объявили цыганам, что собирают их для отправки в Румынию. Когда собралось около 300 цыган, их расстреляли возле городской тюрьмы и свалили в ямы в районе Валов» (с. 53).
5. Зверства немецких извергов. Сборник материалов о чудовищных злодеяниях немецко-фашистских захватчиков в Ленинградской области. Ленинград: Военное издательство НКО, 1944.
   – «В деревне Слапи проживала оседлая семья цыган (7 чел.). Мать и одного сына расстреляли в первый месяц оккупации. С остальными членами этой семьи несколько раз проделывали следующее: выводили на кладбище, заставляли рыть для себя могилы, а потом отпускали со словами: «Идите. Работайте лучше на заводе Кенига. Может быть, вам удастся заработать себе право на жизнь» (с. 16).
6. О злодеяниях немецко-фашистских захватчиков в городе Орле и Орловской области. М.: ОГИЗ-Госполитиздат, 1943.
   – «В августе 1942 года был такой случай: четырех заключенных немцы заставили копать могилу. У этой могилы они расстреляли 8 цыган, расстреляли и тех четырех, которые копали могилу» (с. 7).
7. Сборник сообщений Чрезвычайной Государственной комиссии о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков. М.: ОГИЗ-Госполитиздат, 1946.
   – О злодеяниях немецко-фашистских захватчиков в городе Орле и Орловской области.
   «В августе 1942 года был такой случай: четырех заключенных немцы заставили копать могилу. У этой могилы они расстреляли 8 цыган, расстреляли и тех четырех, которые копали могилу» (с. 52).
   – О разрушениях и злодеяниях, совершённых немецко-фашистскими варварами в Пушкинском заповеднике Академии Наук СССР.

«С особенным садизмом и жестокостью был произведён немецкой военной комендатурой расстрел цыган, включая женщин и детей, проживавших в Выборгском, Пушкинском и Новоржевском районах. Их расстреляли только за то, что они цыгане» (с. 259).

Відомості про вбивства ромів присутні лише в семи з близько 80 видань (у яких містилася інформація в тому числі про ті місця, де відбувалися розправи нацистів із ромами). У двох брошурах фігурує інформація про більше ніж одну місцевість. Однак трапляються випадки, коли одна і та ж інформація повторюється в різних брошурах. Наведені дані досить короткі за змістом (за винятком того випадку, що стався під Смоленськом, де було вбито багато жителів ромського колгоспу). Важко судити, чи існували при складанні брошур будь-які правила для відбору відомостей про загибель ромів. Нагадаємо, що, за підрахунками здійсненими в межах цього дослідження, низові відділення НДК в одній лише Українській СРСР задокументували близько 60 (без Кримського півострова, який тоді входив до складу РРФСР, – близько 50) випадків убивств ромського населення.

У розглянутих вище публікаціях представлено лише два таких місця – Маріуполь і Херсон (а також чотири на території Росії і один – Білорусі). Отже, суспільним надбанням стала лише незначна частка відомостей про геноцид ромів, накопичених головним радянським урядовим органом, що розслідував події періоду окупації.

Періодичні видання. Центральна преса воєнного часу
Окрім поодиноких серійних видань з публікаціями документів НДК або нарисів, підготовлених на їх основі, основні матеріали комісії друкувалися і в пресі. Проте лише ними публікації в післявоєнних радянських ЗМІ не вичерпувалися. Щойно радянська влада поверталася в той чи інший населений пункт, там негайно докладали зусилля з відбудови радянського публічного простору і зокрема забезпечення читацької аудиторії як центральними газетами, що виходили в Москві, так і республіканськими й місцевими виданнями.

А. Котлярчук досліджував публікації трьох основних центральних газет СРСР – «Известия», «Правда» і «Красная Звезда» – за періоди 1943–1944 і 1945–1946 років. Він виявив 11 публікацій, що повідомляли про масове знищення ромів нацистами і їх союзниками, в газетах «Правда» та «Известия» (в газеті «Красная Звезда» таких публікацій дослідник не виявив) [4]. Він дійшов висновку, що «інформація про масове знищення ромів повністю не замовчувалася радянською пропагандою, хоча в цілому мала гранично маргінальний характер», і «радянське керівництво не тільки знало про нацистський геноцид циган, а й усвідомлювало винятковий характер їх поголовного знищення» [5]. У деяких публікаціях воєнних часів радянські ЗМІ підкреслювали, що винищення ромів нацистами мотивувалось винятково расовими цілями [6].

Погоджуючись із висновками А. Котлярчука, варто додати, що протягом воєнного періоду газета «Красная Звезда» (центральний орган Народного комісаріату оборони СРСР) щонайменше сім разів згадувала ромів як жертв нацистського режиму та їхніх союзників. У випуску від 1 липня 1941 р. у замітці «Терор в Хорватії» газета інформувала, що в цій країні дискримінації зазнають «серби, євреї та цигани». 13 квітня 1943 р. у великій статті голови Ради народних комісарів Латвійської РСР «Радянська Латвія під гнітом німецької окупації» значилося: «У містах і селах Летгалії вбиті всі євреї і цигани. Те ж відбувалося у Курземе і Відземе. У місто Людзе були завезені з усіх прилеглих до міста волостей цигани і цілими сім'ями задушені газами в колишніх м'ясних крамницях на базарній площі».

У випуску від 7 вересня 1943 р. «Красная Звезда» розмістила повідомлення НДК «Про злочини німецько-фашистських загарбників в місті Орел і Орловській області» про вісім розстріляних у викопаній ув'язненими могилі ромів. 29 серпня 1944 р. газета опублікувала також знайоме нам повідомлення НДК з Пушкінського заповідника Академії Наук СРСР, повторивши рідкісну для радянських медіа фразу про те, що жертв «розстріляли тільки за те, що вони цигани». На сторінках газети ромів двічі згадували і в контексті ознайомлення читачів із жахами Аушвіцу. 10 квітня 1945 р. в статті «Нас врятувала Червона Армія» з підзаголовком «Лист дружини регента Югославії» авторка, зокрема, писала про табірні події таке: «З табору «А» нас перевели в «циганський» табір. Ми запитували, а де ж цигани? Одна з жінок, яку німці змусили працювати біля печі, розповіла мені, що, ліквідовуючи циганський табір, німці спалили понад десять тисяч людей похилого віку, жінок і дітей. Працездатних чоловіків вони відправили на роботи в Німеччину».

За своїми подробицями ці відомості відрізнялися від того, що нині відомо про долю сінті та ромів в Аушвіці. Проте загалом вони створювали у читача цілком виразне відчуття геноцидної сутності нацистської політики. Про існування «циганського табору» в Аушвіці газета згадала і 8 травня 1945 р. у повідомленні НДК «Про жахливі злочини німецького уряду в Освенцімі».

Значно частіше згадування ромів на сторінках цієї газети (в порівнянні з «Правдою» та «Известиями») не викликає подив: як бачимо, більшість таких згадок не були результатом редакційної політики або авторських ініціатив. Це лише наслідок того, що в цій газеті частіше розміщувалися повідомлення НДК про злочини нацистського режиму. Причина також очевидна: «Красная Звезда» була армійської газетою і повідомлення про звірства нацистів мали на меті мобілізувати бійців на боротьбу з окупаційним режимом.

Одна з публікацій газети, однак, змушує поглянути на цю проблему під зовсім іншим кутом зору і побачити в «Красной Звезде» типово армійську газету з притаманним для неї військовим сприйняттям тих чи інших питань. Стосовно ромів це означало вбачати загрозу в кочових таборах і трактувати всіх «кочових циган» потенційними шпигунами. У статті «Про фашистське шпигунство у звільнених районах» (від 23 листопада 1943 р.) автор А. Спекторов докладно описав типи агентурної роботи й шпигунської діяльності, організованої окупантами на залишеній території. Серед іншого автор закликав проявляти пильність щодо ромських кочових таборів: «Група кочових циган, серед яких були завербовані німцями шпигуни, була залишена на території одного зі звільнених нашими військами районів і “кочувала” по найближчих тилах наших військ. Це викликало підозру. Коли у циган провели обшук, то в їхніх візках виявили три радіопередавачі».

Цей матеріал потенційно міг призвести до ксенофобії та етнічного профайлінгу «в бойових умовах». Він, без сумніву, ніяк не сприяв формуванню у бійців Червоної армії ставлення до кочових або напівкочових ромських груп як до вцілілих жертв. Стаття спростовувала створюване рідкісними офіційними повідомленнями уявлення про ромів як про об’єкт нацистського геноциду. До того ж, вона ледь не формувала із кочових ромів образ ворога.

Періодичні видання. Центральна преса післявоєнного часу
Газети «Правда» та «Известия» (як і інші всесоюзні й республіканські газети в СРСР) висвітлювали перебіг та підсумки Нюрнберзького військового трибуналу. Злочини щодо ромів згадувалися ними тою ж мірою, якою це фігурувало в матеріалах трибуналу – тобто завжди мимохідь. Окрім цього, центральні газети також розміщували звіти про відкриті судові процеси над нацистськими злочинцями і їх місцевими співучасниками, які відбувалися в різних містах СРСР (про такі процеси див. нижче). Наприклад, 12 січня 1946 р. у «Правде» та «Известиях» був розміщений ідентичний матеріал про судовий процес у Миколаєві, в якому зазначалося, що підсудний, колишній шеф СД в Миколаєві, «також звинувачується у розстрілі 1 500 мирних громадян, масовому застосуванні тортур і катувань, поголовному винищенні єврейського населення області і циган» [7]. У січні 1946 р. в газеті «Известия» розміщено звіт про судовий процес у Ризі, на якому підсудним був сумнозвісний Фрідріх Єккельн (колишній вищий фюрер СС-поліції). «У процесі судового слідства встановлюється активна участь підсудного і підлеглих йому військ у винищенні радянських громадян циганської, польської та єврейської національностей», – писала газета [8]. У червні 1946 р. «Правда» повідомила про Верховний національний трибунал у Познані у справі колишнього гауляйтера і рейхсштатгальтера Вартеланду Артура Грейзера. Серед жертв злочинів СС у Познані газета наводить і «зацькованих собаками ромів» [9]. Іноді такі матеріали розміщували поруч із репортажами з Нюрнберга.

У наступні роки частота появи відомостей про ромів як жертв нацизму залежала від того, як часто в СРСР відбувалися подібні процеси над радянськими громадянами. Це також зумовлювалося рівнем зацікавлення СРСР у висвітленні матеріалів про переслідування колишніх нацистських злочинців за кордоном або ж бажанням дорікати урядам за «залізною завісою» у відсутності таких. Зокрема, 11 вересня 1949 р. «Известия» і «Правда» розмістили ідентичні замітки про процес над колишнім генералом Е. фон Майнштайном у Гамбурзі. «В обвинувальному акті згадується про масове знищення за наказом Майнштайна євреїв і циган, зокрема всього єврейського населення в місті Керч», – йшлося в газеті [10].

У 1962 р. «Известия» розмістили матеріал про процес над трьома керівниками місцевого гітлерівського концтабору в м. Тарту. Двох із них судили in absentia, тому що вони знайшли притулок за кордоном. Підсудних звинувачували, окрім іншого, в тому, що в протитанковому рові неподалік від концтабору «проводилися масові розстріли працівників радянських органів, військовополонених, письменників і вчених, євреїв і циган» [11]. Чотири роки по тому «Известия» сповістили читачів про судовий процес над 11 «пособниками гітлерівців» у Миколаєві, які були службовцями місцевого загону самооборони Selbstschutz. До їхніх завдань, за словами газети, входила «підтримка окупаційного режиму, знищення комуністів і радянських активістів, знищення євреїв і циган» [12].

З одного боку, радянський читач отримував уявлення про те, що роми були однією з груп жертв, з іншого – причини того, чому роми були серед жертв, йому не пояснювали. Надалі все залежало від багатьох контекстів та спроможності читача аналізувати цю інформацію.

Республіканська, регіональна і місцева преса
Поряд із центральною періодикою участь у формуванні картини війни брали і регіональні видання, які також були важливими для читацької аудиторії через їх міцніший зв'язок із місцевими реаліями та проблемами. Тривалий час серед дослідників радянської історії вважалося, що ідеологічні й медійні настанови з центру радянської держави слухняно, прямолінійно і неухильно реалізовувалися на рівні республіканських та регіональних ЗМІ. Останні дослідження спонукають розглядати цей інформаційний продукт радше як результат взаємодії між настановами з центру і місцевими пресовими органами (при збереженні безумовної першості центру в цьому процесі). Іншими словами, місцеві автори і видання мали певну обмежену палітру можливостей, в межах якої вони могли обирати той чи інший варіант артикулювання питань, у тому числі і з нещодавньої історії [13].

Щоб дослідити те, якою мірою відомості про геноцид ромів могли висвітлюватися в українській пресі воєнного часу, було переглянуто матеріали, які знаходяться у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, – колекцію газети «Радянська Україна». Також були опрацьовані газети 1944–1945 рр., що видавалися в декількох населених пунктах України безпосередньо після повернення радянської влади (про які відомо, що в них або ж неподалік від них відбувалися великі розправи нацистів над ромами). Йдеться про такі газети:

1.«Артемовский рабочий». У м. Артем (нині – Бахмут) Донецької області навесні 1942 р. були вбиті до 900 ромів.

2. «Вільна праця». Неподалік від містечка Пирятин Полтавської області, де потім видавалася ця газета, в травні 1942 р. було вбито 160 євреїв і ромів (більшість – роми).

3. «Деснянська правда». Ця обласна газета видавалася в Чернігові, де у період окупації в 1942 р. загинули до двох тисяч ромів як з самого Чернігова, так і з навколишніх населених пунктів.

4. «Червона Лубенщина». Районна газета, яка поновила вихід після періоду окупації невеликого містечка Лубни Полтавської області, біля якого навесні 1942 р. були вбиті близько 250 ромів.

5. «Радянський Малин». Газета районного центру Малин Житомирської області, в якому влітку 1942 р. було вбито близько 300 ромів.

6. «Червоний Стяг». Газета районного центру Сміла Черкаської області, де було вбито близько 200 ромів.

7. «Колективіст». Газета районного центру Літин Вінницької області, де влітку 1942 р. були вбиті до 150 ромів.

8. «Радянський шлях». Газета районного центру Сарни на Рівненщині, де в серпні 1942 р. були вбиті до 200 ромів.

9. «Вільна праця». Неподалік від містечка Обухів Київської області, де видавалася ця газета, в серпні 1942 р. були вбиті 150 ромів-колгоспників.

Що стосується київської республіканської газети «Радянська Україна», підшивки якої були опрацьовані за період з березня 1942 р. (коли вона мала назву «Комуніст») до грудня 1945 р., то вона активно висвітлювала злочини окупаційного режиму в міру повернення українських територій під радянський контроль (з весни 1943 р., починаючи з Донбасу та Харківщини, й далі на захід). Значна частина статей ґрунтувалася на документації українського відділення НДК. Проте було й чимало авторських матеріалів. З 1945 р. у публікаціях газети помітне місце посідають репортажі з Нюрнберзького міжнародного трибуналу і підготовлені для нього матеріали з Української РСР (видавалися у рубриці «Україна звинувачує»). Відомості про злочини проти єврейського населення часто демонструвалися відкрито і займали помітне місце як в нарисах про еволюцію націонал-соціалізму всередині Третього райху, так і в розповідях про злочини нацизму в окупованих країнах і територіях (у тому числі й в Україні).

Час від часу газета друкувала акти НДК або нариси про злодіяння окупантів у тому чи іншому місці, де, як відомо з документів, відбувалися і розправи з ромами. Однак схоже, що такі відомості до публікацій не включали. Наприклад, 16 грудня 1945 р. газета в скороченому вигляді опублікувала акт про злодіяння німців в м. Васильків Київської області, де, за різними джерелами, було вбито 52 сім'ї звезених з усього району ромів, але в статті відомостей про це немає. Роми також не згадуються в статтях «На Чернігівщині» (19 вересня 1943 р.), «За кривавими слідами» про злочини окупантів у м. Ніжин (6 жовтня 1943 р.), «Злодіяння німецьких окупантів у Пирятині» (13 жовтня 1943 р.), «Артемівська трагедія» (3 грудня 1943 р.), «Злочини окупантів на Одещині» (6 червня 1944 р.). В усіх цих населених пунктах у період окупації були масовані розправи над ромським населенням.

Досить показова велика стаття «Трагедія над Трипіллям» у випуску від 13 лютого 1944 р. У ній ідеться про події часів окупації в містечку Обухів на Київщині. У серпні 1942 р. в колгоспі неподалік від Обухова було вбито 250 ромських колгоспників. Акт, який НДК склала про цю подію, винятковий, адже є одним із небагатьох дуже докладних описів геноциду ромів. У ньому вказані точні місце і час злочину, імена німецьких і місцевих виконавців, обставини вбивства. І знову ж таки – у газеті про ромів ані слова. 18 і 21 грудня 1945 р. газета опублікувала детальний репортаж про судовий процес у справі про німецько-фашистські звірства в Смоленську і Смоленській області (де були вбиті жителі ромського колгоспу в с. Олександрівка). Проте роми в ньому не згадуються.

Регіональні газети позначилися аналогічною тенденцією, незважаючи на те, що вони, здавалося б, були ближчими до місцевих подій і мали матеріал «під рукою». Варто зауважити, що відомості про систематичні розправи над єврейським населенням у публікаціях як київської «Радянської України», так і обласних та районних газет зустрічаються досить часто. І хоча в деяких статтях для означення цієї групи жертв використовувалися евфемізми на кшталт «мирні радянські громадяни» (хоча і тут за чисельністю описуваної групи і додатковими асоціаціями, які викликали згадувані в тексті імена, обставини вбивства тощо, читач легко міг зрозуміти, про кого йдеться), у багатьох інших їхня етнічна приналежність декларувалася відкрито. У випадку ж із ромськими жертвами їх відносна нечисленність, неможливість відрізнити їхні імена від місцевих (слов’янських) робили їх маловпізнаваними, навіть якщо описи їхньої долі були досить деталізованими.

«Не забудуть кривавої розплати з єврейським населенням, коли їх з гетто гнали до ями, коли заставляли там роззуватись і скидати верхній одяг, заставляли скакати в могилу, лягати рядами на ще півживі трупи людей, після чого німці очередями примушували останніх замовкнути навіки. […] Не забудуть день 18 травня 1942 р., коли сп’яніли від крови гітлерівці з чорною свастикою на рукаві, з чорним автоматом у руці везли на страту у закритих машинах більше 80 комуністів», – написала газета «Вільна праця» про події в урочищі Пирогова Левада поблизу містечка Пирятин, де 18 травня 1942 р. крім двох названих груп жертв постраждала і третя – щонайменше кілька десятків ромів. Однак їх не згадали.

Судові процеси над місцевими співучасниками нацистських злочинів
Окрім документування нацистських злочинів органами НДК, варто приділити увагу ще одній суттєвій сфері, в якій формувалися знання та колективні уявлення про період окупації. Цю сферу діяльності (і вироблений нею тип документації) складно назвати лише «закритою» чи «публічною». Навіть у той період, коли ця активність була максимально прихована від суспільства, вона чинила на нього певний (нехай і опосередкований) вплив. Йдеться про розслідування і судові процеси (що розпочалися ще під час війни, але тривали аж до розпаду СРСР) над тими, хто скоював злочини проти населення на окупованій території – як німцями (представниками різних гілок окупаційного апарату) та їхніми союзниками, так і особами з місцевого населення, які служили в адміністративному або силовому відомствах. Якщо кількість засуджених серед членів першої групи була незначною, то друга категорія (радянські громадяни) характеризувалася колосальною кількістю притягнених до відповідальності протягом повоєнного періоду.

Дослідження цього питання помітно активізувалися в останні десятиліття. Нині відома приблизна статистика засуджених як у цілому по СРСР, так і за окремими республіками [14]; маємо уявлення про склад інкримінованих злочинів і вироки, які за них отримали [15]; про законодавчу базу, що регламентувала судові процеси [16]. Важливо, що маємо не лише фактографічну картину, а й інтерпретації суті, цілей і призначення слідчо-судових процесів у контексті радянської ідеології і потреб держави [17].

Водночас увагу дослідників дотепер привернули небагато з тих судових процесів перших повоєнних років (які вважаються «відкритими» або «публічними»): Харківський, Краснодарський, Київський тощо (21 процес у 1943–1949 рр.). Проте навіть побіжний перегляд регіональної української періодики дозволяє встановити, що такі менші за масштабами відкриті судові процеси (під час яких до відповідальності притягалися не лише німецькі військовослужбовці і їхні союзники, а й місцеві «пособники») відбувалися майже в кожному обласному центрі і в багатьох районних. Наступна хвиля публічних процесів «місцевого значення» розпочалася в другій половині 1960-х – 1970-х рр.

Звісно, значно чисельнішими були процеси, які проводилися в закритому режимі. Незважаючи на те, що їхній перебіг і результати не ставали надбанням громадськості, є підстави вважати, що вони впливали на масові уявлення радянських людей. Зокрема, вони формували уявлення про те, які групи вважалися постраждалими у період окупації, які покарання передбачалися за вчинки щодо тих чи інших верств населення, а також як злочини стосовно різних груп жертв відображалися в обвинувальних висновках і, відповідно, у вироках. Серед десятків тисяч архівно-слідчих справ, що нині зберігаються в архіві Служби безпеки України в Києві та архівах обласних управлінь СБУ, було виявлено 50 справ, у яких обвинувальні висновки містять згадки про злочини проти ромського населення.

Важливість цих джерел для вивчення геноциду ромів важко переоцінити. Понад третина відомих фактів масових убивств ромів встановлена на основі цих матеріалів. Останнім притаманна низка особливостей, які змінювалися залежно від того періоду, в який відбувалося слідство. Справи воєнного часу і перших повоєнних років характеризуються особливою стислістю. Приблизно три чверті наявних справ велися в ранній післявоєнний період. Під кількісним оглядом вони містять дуже об’ємну, але якісно менш змістовну інформацію. Слідчі матеріали 1950-х рр. і особливо 1960-х рр., коли в СРСР розпочалася «друга хвиля» покарань тих, кого звинувачували у співпраці з окупаційним режимом, стали значно об’ємнішими, докладнішими і ретельнішими. У цей період реконструкція дій підслідних здійснювалася не лише за допомогою протоколів допитів обвинувачених, свідків і очних ставок, але й нових жанрів слідчої роботи. Наприклад, застосовувалися «протоколи відтворення обстановки» (що передбачали виїзд обвинуваченого або свідків на місце злочину і фото- й картофіксацію його показань та показань свідків), а також здійснювалися ексгумації останків жертв із їх подальшою медичною експертизою.

У перші повоєнні роки слідчі першочергово цікавилися діями підслідних проти активу компартії і радянських функціонерів, військовополонених, підпільників і партизан – іншими словами усіх, хто чинив опір окупаційному режиму. Злочини проти євреїв і ромів також документувалися. Однак у цьому випадку слідчі не прагнули до фіксації подробиць. Точні дати, місце і час злочину в цих описах часто відсутні чи зафіксовані вкрай приблизно (або ж вони розходяться з даними, встановленими місцевою НДК). Окрім того, слідству було важливо довести факт злочину. Але воно вкрай рідко намагалося встановити його мотив. Сьогодні це позбавляє нас можливості відповісти на питання про те, чому місцеві поліцейські іноді здійснювали арешти і розправи над ромами навіть без видимого наказу з боку німецького керівництва (згідно з документами, це близько половини всіх випадків убивств ромів за участі місцевої поліції). Важливо зауважити і те, що з 50 справ, у яких розглядалися вбивства ромів, лише в трьох були зафіксовані свідчення самих ромів (тих, кому вдалося вижити, або їхніх родичів).

Виникає питання, якою мірою накопичені радянськими слідчо-судовими органами матеріали про долю ромів виходили за межі кабінетів слідчих, тюрем НКВС і залів судових засідань. У перші повоєнні десятиліття цього майже не відбувалося. Окрім відомих публічних процесів у перші роки після окупації, в багатьох обласних і районних центрах України відбувалися місцеві (проте також відкриті) судові процеси, що дотепер так і не стали об'єктом вивчення. Зокрема такі процеси мали місце в 1944 р. в містах Чернігів [18], Шостка (Сумська область) і Артемівськ (нині Бахмут, Донецька область). В усіх трьох населених пунктах роми складали помітну частину жертв окупації. Ці процеси висвітлювалися місцевою пресою (газети «Деснянська правда» [19] в Чернігові, «Зоря» [20] в Шостці і «Артемовский рабочий» в Артемівську [21]). І все-таки ромські жертви в їхніх публікаціях не згадані жодним словом.

Судово-слідчі матеріали «другої хвилі» демонструють дещо іншу картину. Матеріали розслідування злочинів місцевих поліцейських в одному з населених пунктів Житомирської області – селищі Іванопіль (під час війни – Янушполь) – дозволяють наочно продемонструвати відмінності між роботою радянської слідчо-судової системи в 1940-х рр. і в пізньорадянської період. У травні 1942 р. за розпорядженням місцевої жандармерії службовці районної поліції Янушполя затримали в лісі поблизу с. Молочки понад 40 кочових ромів. Через кілька днів група поліцейських під командуванням шефа СД із Бердичева та начальника райполіції конвоювали ромів до ями біля цукрозаводу, де службовці СД і поліцейські розстріляли їх [22].

Місцевих поліцейських, які брали участь в цьому злочині, було близько двадцяти. Декого з них згодом притягнули до відповідальності. Перша хвиля розслідувань щодо чотирьох із них припадає на 1947–1953 рр. [23]. Завдяки матеріалам цих розслідувань відомі точна дата злочину, приблизна кількість жертв, місце розстрілу ромів і їхнього поховання, особовий склад виконавців страти. Наприкінці 1980-х рр. до відповідальності були притягнуті ще двоє колишніх поліцейських [24]. Справа одного з них складається з чотирьох томів, іншого – з восьми. Матеріали цих справ демонструють значно більше подробиць про обставини вбивства ромів.

Нам важливий не так фактографічний аспект, як те, чи була виявлена в процесі двох хвиль розслідувань інформація хоч якось оприлюднена. Що стосується тієї хвилі розслідувань, яка відбувалася у другій половні 1940-х – на початку 1950-х рр., то жодного публічного ефекту не простежується. Місцева газета «Прапор комунізму» жодним чином не згадала про засудження поліцейських, склад їхнього злочину і долі різних груп жертв.

У 1960-х рр. останки ромських жертв на території цукрового заводу були ексгумовані і перенесені в центр Іванополя до меморіального скверу, де ще під час війни були поховані померлі від поранень солдати Червоної армії. Однак ідентичність цих жертв влада жодним чином не означила. За спогадами старожилів, відбулася траурна церемонія, і один із її учасників запам’ятав слова з промови представника місцевої влади. «Ким би вони не були, – говорив місцевий чиновник про ромських жертв, – вони теж гідні бути по-людськи поховані» [25]. Те, що один з учасників запам'ятав його слова саме так, у поєднанні з відсутністю означення етнічної приналежності жертв під час перепоховання підштовхує до думки про небажання місцевої влади включати ромів у радянський канон пам'яті про жертв війни.

Через кілька десятиліть за підсумками процесу 1988–1989 рр. над колишнім місцевим поліцейським в Іванополі місцева районна газета «Прапор комунізму» надрукувала докладний нарис П. Шпіти «Вирок на судовому процесі в Іванополі» [26]. Розгорнуто описуючи злочини засудженого проти євреїв, українських жителів (запідозрених у підпільному опорі або допомозі партизанам), а також вчинений ним грабіж селян, кілька речень автор присвятив і опису долі ромів. Але важливо те, у який спосіб він це зробив. Якщо всі інші групи жертв у його описі персоніфіковані (називаються імена постраждалих, співчутливо описується їхня реакція на суді і слова, висловлені ними в якості свідків), то роми залишаються групою абсолютно мовчазною. Злого авторського наміру в цьому, мабуть, не було: йшлося про групу кочових, а тому малознайомих місцевим жителям людей. Та й родичів, які могли б засвідчити злочин, не знайшлося.

Результати відкритих судових засідань висвітлювалися не лише у пресі. Інколи вони відображалися і в окремих книгах місцевих журналістів або письменників. Можливо, такий формат дозволяв докладніше описати злочини підсудних, і тому хоча б у книгах ромській трагедії приділялося більше уваги? Принаймні цим можна пояснити розлогіший опис антиромських злочинів у книзі радянського письменника з Волині Полікарпа Шафети. Він присвятив її опису нацистських злочинів та відкритого судового процесу 1980 р. над групою колишніх поліцейських, що діяли в селах Кримно та Заболоття Ратнівського району Волинської області [27]. Використовуючи форму художнього оповідання, автор на двох сторінках тексту зобразив і вбивство поліцейськими невеликого ромського табору. Але такі випадки були рідкісним винятком. Навіть якщо про ромських жертв згадувалося в публічних звітах, репортажах і описах злочинів воєнного часу, то найчастіше це робилося в стислому, знеособленому і нейтральному тоні.

Мемуарна література

Сплеск радянської політики зі створення культу Великої Вітчизняної війни в 1960-х рр. означав, зокрема, ширший вихід в інформаційний простір голосів безпосередніх учасників війни. Як зазначила Ніна Тумаркін, у сталінський період поява мемуарів була неможливою. А за часів «відлиги» вийшла друком низка спогадів воєнного часу – мемуари колишніх офіцерів, партизан, робітників збройних заводів і навіть колишніх військовополонених. У той же час публікація мемуарів здійснювалася під ретельним контролем. «Ніяких відхилень від панівного наративу не дозволялося» [28].

Масові спроби ромів знайти притулок у лісах і пережити переслідування на окупованій території не могли не залишитися в пам'яті радянських підпільників і партизан (що відобразилося в їх щоденниках або спогадах). Самі роми (опитані в межах устноісторичних проєктів недавнього часу) нерідко згадують про те, що шукали допомоги у радянських партизан або навіть вливалися в партизанський рух. Однак їхні голоси були записані відносно пізно (починаючи з 1990-х рр.) [29].

Важливо проаналізувати те, яким було сприйняття ромів у нарисах і розповідях тих, до кого вони зверталися за допомогою [30]. У процесі підготовки публікації було переглянуто близько двохсот таких публікацій. П'ять із них містять згадки про долю ромів у період окупації, ще п'ять – епізоди про зустрічі і контакти з окремими ромськими групами (таборами або сім'ями) в лісі. Важливо враховувати, що виявлені мемуари належать не рядовим підпільникам і партизанам, а, як правило, командирам і заступникам командирів партизанських загонів, а іноді – партизанських з'єднань.

Більшість авторів описує побачених ромів відсторонено, найчастіше з відтінком неприязні і переваги озброєних та вправних солдат над беззахисними й непридатними до військової справи людьми. Симпатія і співчуття якщо і простежуються, то завуальовані прагматичним для військової людини ставленням до ромів як до малопридатного елементу. Майже завжди роми в цих епізодах – люди, по-перше, кочові, а по-друге, переважно літні, жінки і діти (останнє було близьким до реальності, оскільки чоловіки або перебували в Червоній армії, або ж ставали першими жертвами німецьких «заходів безпеки»). Це в більшості випадків унеможливлювало їх використання в партизанських загонах. Деякі автори висновують про прагнення позбутися такого «баласту», прогнати ромів із території розташування їхнього загону. Вони вважають такі заходи цілком обґрунтованими реаліями воєнного часу.

Водночас більшість авторів усвідомлює (і згадує про це), що цигани «переслідуються німцями нарівні з євреями». Наприклад, командиру партизанської бригади в Білорусі Івану Колосу роми, які прийшли до лісу, розповідають, що нацисти «поголовно розстрілювали циганів і євреїв» [31]. Командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання Олексій Федоров, оповідаючи про становище на Волині в 1943 р., згадує про те, що там виникали цілі поселення мирного населення: «Були такі своєрідні хутори з землянок і українські, і польські, і єврейські, і циганські» [32]. Командир партизанського загону на Чернігівщині Юрій Збанацький зазначає про страту есесівцями ромів поряд з євреями і радянськими військовополоненими [33]. Антон Бринський, командир оперативного розвідувально-диверсійного центру, в 1942 р. був обізнаний, зокрема, зі стратою близько 150 ромів у Лельчицях – містечку в південній Білорусі [34]. Командир партизанського з'єднання на Чернігівщині Михайло Салай у своїй книзі згодом докладно описав страту німцями близько 600 ромів у селі Корюківка Чернігівської області [35]. «Німці і поліція переслідують і вбивають їх [ромів] нарівні з євреями», – писав партизан Микола Шеремет про події на Житомирщині в своєму щоденнику, датованому березнем 1943 р. [36].

Особливо колоритним за лексикою та óбразами виглядає досить розгорнутий епізод зі спогадів Якова Шкрябача, командира партизанського загону, що пройшов через 13 областей України та Білорусі. У ньому немов зібрані разом всі набори кліше і шаблонів, які окремо зустрічаються в інших текстах, – «Вийшовши на розвідку в напрямку хутора Обручатніца, група наших вершників несподівано виявила на лісовій галявині жінок і дітей у лахмітті. Вони налякані кинулися в гущавину лісу. Ми пришпорили коней і через хвилину наздогнали їх. Це були цигани. Ми побачили намети і кілька возів – все, що було супутником цього племені в його кочовому житті. Три цигана, п'ятнадцять циганок і купа брудних, волохатих малюків формували весь табір. На п'ять возів у них був один кінь.

– Що ви тут робите в лісі? – запитали ми.
Спритний молодий циган уважно оглянув нас.

– Ми – партизани!.. Цигани-партизани, – серйозно сказав він.

– А чім ж ви б'єте фашистів?
Вони показали нам іржаву рушницю з затвором без викидача, десять патронів і гранату без капсуля.

Історія, яку розповіли нам цигани, була невеселою. Коли тут проходила німецька дивізія, очищаючи ліси від партизан по дорозі у Юревичів, гітлерівці напали на циган. Вони першочергово знищили чоловіків. Лише кілька людей встигли втекти в глибину лісу. За цей час мешканці табору з'їли коней. Зараз вони харчувалися грибами та ягодами.

Нас тісним натовпом обступили цигани і циганки.

– Дай гвинтівку!.. Поворожити, правду скажу!

– Дайте хоч поганого коня! У вас буде удача і велика радість...

– Начальник, де твоя рука?.. Всю правду скажу! Тільки дайте нам нитку і голку...

– Візьміть у нас оцю дівчину. Красива циганка? Їй вже сімнадцять. Вона вам знадобиться... А за дівчину дайте коня!

Остаточно переконавшись, що ми партизани, цигани посміливішали і пропонували нам все, що завгодно, в обмін на «коня» і «гвинтівку».

Вони стояли за чотири-п'ять кілометрів від нас. Простеживши, куди ми поїхали, цигани на другий день прийшли до табору: «Хочемо ворожити про долю». Вони знову просили голку, нитку, коня і гвинтівку. Довелося дати їм двох кульгавих коней і дві німецькі гвинтівки з патронами. При цьому ми попередили, щоб вони більше не приходили до [нашого] табору. Однак наступного дня вони з'явилися знову. Тільки коли партизани пригрозили їм зброєю, цигани, нарешті, залишили нас у спокої» [37].

Відзначимо лексичний набір тексту, який розкриває його тональність і формує в читацької аудиторії певний спосіб сприйняття «циган». Роми «брудні» і «в лахмітті». Звісно, зовнішній вигляд цих людей можна було описати і в такий спосіб, адже йшлося про їхнє переховування в лісі. Проте нагадаємо, що йдеться не про те, як вони виглядали «насправді», а про те, які портрети залишалися в сприйнятті читача. Після спілкування з партизанами роми «посміливішали». В обмін на необхідні їм зброю й коня вони безпринципно готові віддати дівчину з табору. Роми хочуть поворожити і, як завжди, використовують це вміння у своїй стратегії виживання. Зрештою, прагнучи отримати життєво важливі для них речі, вони «нахабніють» настільки, що з'являються зі своїми проханнями знову і знову. І, звісно, у партизанів немає іншого вибору, як відлякати їх зброєю. Навіщо таких захищати?

Розглядаючи ж індивідуальні типажі ромів, відзначимо, що в мемуарах підпільників, партизан і бійців регулярної армії часто зустрічаються згадки про своїх товаришів по службі ромського походження як про відважних, спритних і кмітливих бійців [38]. Дійсно, коли йшлося про одного або декількох фізично міцних молодих чоловіків, які до того ж мали бойові навички, проблем із їх прийняттям у загін не виникало. Принагідно все ж варто зауважити, що про випадки успішної служби ромів у партизанських загонах дізнаємося здебільшого завдяки роботі ромських ентузіастів і дослідників, які розпочали вивчати це питання лише протягом останніх десятиліть (яскравий приклад – книга Н. Бессонова). У мемуарах неромських авторів такі приклади зустрічаються вкрай рідко.

Однак не менш важливі й інші випадки, коли під захист загонів просилися цілі сім'ї, в яких кількісно переважали жінки та діти. У таких ситуаціях автори описують ромів переважно як чужорідний або, у кращому разі, нейтральний і політично малосвідомий елемент, який не викликає у читача співчуття або спонуки надати йому допомогу. Книги спогадів публікувалися сотнями тисяч примірників, потрапляли до бібліотек для дітей та дорослих і користувалися значним попитом серед читацької аудиторії. Вони впливали на формування як уявлень про війну загалом, так і образів жертв окупації зокрема. Груповий портрет ромів, який репрезентували автори спогадів, не вписувався до колективних уявлень про героїчну боротьбу з ворогом і тому навряд чи викликав співчуття у читачів.

Статтю підготовлено спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Михайло Тяглий.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Статтю було написано в результаті дослідницької стипендії, наданої автору Imre Kertesz Kolleg Jena (Німеччина). Автор вдячний колективу та стипендіатам Imre Kertesz Kolleg за плідні дискусії й цінні поради.

Михайло Тяглий – науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту (м. Київ), відповідальний редактор наукового часопису «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». Наукові інтереси: історія Голокосту, геноцид ромів, студії пам’яті про жертв геноцидів, особливості викладання історії Голокосту та інших геноцидів. Автор низки публікацій про Голокост у Криму, перебіг і наслідки нацистської антиромської політики в Україні, упорядник збірки документів та освітньо-історичної виставки з цієї проблематики; науковий редактор українських перекладів багатьох праць з історії Голокосту.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.