Українці, євреї та інші. Життя складніше, ніж історична пам’ять
Для чого євреї Києва робили переклад Рамбама на рутенську мову, як єврейська еліта Речі Посполитої витісняла співжителів громади з міст, та чому ж відчуття спільної долі виникло у євреїв та українців лише сьогодні — в інтерв’ю з д-ром Єврейського університету в Єрусалимі, запрошеним лектором Магістерської програми з юдаїки НаУКМА Юдіт Калік.
— Юдіт, чи можна назвати історію розвитку українсько-єврейських взаємин унікальною, адже в ній завжди був третій зайвий — поляки. Чи сприймали українці євреїв виключно як польських прибічників?
— Проблема в тому, що і українці, і євреї не мали жодного шансу стати частиною правлячого класу. Звідси й специфіка їхніх взаємин. Українці не були меншістю в буквальному сенсі цього слова, проте й передовою нацією (з усіма випливаючими звідси правами) не були, постійно перебуваючи під чужою владою — польської чи російської корони. Тому євреї й відносились до них із меншим пієтетом, ніж до поляків. Таке ж відношення було й до православної церкви, яка (на відміну від католицької) не символізувала владу, хоча більшість населення було тоді православним.
Євреї в багатьох країнах були частиною багатонаціонального суспільства, але Україна, справді є особливим випадком — тут євреї мали справу з демографічною більшістю, що не мала своєї держави — з українцями, та меншістю — з поляками, що володіли всією повнотою влади.
Втім, основна маса єврейського населення мешкала в інших регіонах України — Волині та Галичини, які не зазнали травми польської колонізації, і ці євреї з’явились там зовсім не в кібітці польських магнатів.
— А що конкретно відомо про українсько-єврейські контакти до Нового часу?
— Щонайменше, в X сторіччі в Київській Русі вже існувала єврейська громада, й вона не була ашкеназійською. Мова, очевидно, йде про ханаанських євреїв, які розмовляли слов’янськими мовами, а не мовою їдиш, котра ще не сформувалась. Є безліч різних згадок про цих євреїв — у респонсах, в щоденниках мандрівників та у відомостях із неєврейських джерел. «Я здивувався, — пише єврей з Візантії, — зустрівши співплемінника в Київській Русі, який не знав інших мов окрім слов’янської».
Ця громада проіснувала мінімум до XV сторіччя, й пізніші свідчення про неї пов’язані з величезним корпусом перекладів єврейських класичних джерел на рутенську мову (що стала основою для української та білоруської мов сьогодення) — офіційну мову Великого князівства Литовського. Саме на цю мову в кінці XV сторіччя євреї Києва переклали величезну кількість сакральних текстів, зокрема, праці Рамбама чи «Шестокрил» Імануеля Бонфіса з Тараскону. Ці переклади були здійснені євреями, які чудово володіли слов’янськими мовами, й без сумніву не ашкеназами (для яких їдиш вже був основною мовою спілкування). Для чого було проведено таку титанічну працю? До сих пір на це запитання не має задовільної відповіді. Припущення про те, що переклади призначались для єврейських жінок, які не володіли івритом, виглядає дивно — жінки не вивчали Рамбама.
Цей період взагалі погано досліджений, адже невдовзі відбулась зустріч із співвітчизниками-ашкеназами й слов’янські євреї швидко асимілювались у більш міцнішій єврейській традиції.
— Та й період польської колонізації, напевно ж таки сповнений міфами та стереотипами про специфіку єврейського життя на Україні…
— Стереотипів, справді, багато. Мало кому відомо, наприклад, що євреї у XVII- XVIII сторіччях припиняють займатися лихварством та, навпаки, беруть позику від церкви — по суті найпотужнішого банкіра того часу. В Римі ще у 1606 році Папський престол заснував «Банк Святого духу», замаскований під благочинну організацію.
Традицію, згідно якої церква не може давати в борг під процент, обходили за допомогою механізму Wiederkauf (з нім. - викуп), коли під заставу, наприклад, закладали будівлю синагоги. Беручи в борг, община ніби то продавала синагогу й починала орендувати її від церкви, а вартість оренди прирівнювалась до відсотків за позикою. Церква мала надлишок готівки, вона змушувала гроші працювати, проте євреям це також було вигідно, оскільки інфляція випереджувала виплату відсотків за позикою. Тим не менше, єврейські громади заборгували церкві сотні тисяч злотих —цей факт, відомий дослідникам, проте не відомий широкому колу читача, перед яким стоїть зображення єврея-лихваря.
Далеке від дійсності й споконвічне зображення принижених та ображених. Євреї відчували себе досить впевнено на східних територіях Речі Посполитої — в Україні та в Білорусії. Православний єпископ Георгій Кониський описує, як євреї вриваються з козаками магната до садиби священника та б’ють його, підозрюючи в тому, що він жене самогон (горілку), порушуючи монополію магната на винокуріння. Ми звикли думати, що якщо когось й б’ють, то неодмінно єврея, а не навпаки. Проте, схожих інцидентів було сотні — з них у більшості була зіткана тканина повсякденного життя, яка безумовно відрізнялась від епохи криз —тієї ж Хмельниччини чи Коліївщини.
Стереотипом є також і наші уяви про непереможні єврейські мізки, які завжди перемагають у конкурентній боротьбі. Життя було значно складнішим, оскільки в містах євреї не могли конкурувати нарівні з християнами, на чиїй стороні був закон. Тому вони шукали нові сфери застосування своїм здібностям або ж продовжували займатись звиклим ремеслом, але вже на новому місці — так почався вихід до сільської місцевості, на що не наважувались городяни-поляки, оскільки це загрожувало їм втратою статусу. В королівських містах євреїв-корчмарів можна було б порахувати на пальцях, вони осідали в основному в селах, де не було конкуренції.
З цієї ж причини — не витримавши конкуренції зі сторони церкви — євреї припиняють займатись лихварством.
— Іншими словами, таке атипове для євреїв Європи явище, як вихід із великих королівських міст та феномен штетла, обумовлений конкурентною боротьбою з християнами?
— Насамперед, це пов’язано із зусиллям магнатів, котрі стають домінантною силою в Речі Посполитій. Вони зацікавлені у заснуванні власних міст та містечок, закликають до них євреїв та дають їм Привілегії, причому приватна Привілегія надавала євреям значно більше прав, ніж королівська. Це стосувалось і сфери безпеки та свободи віросповідання, що здебільшого й призвело до появи штетла.
Не можна забувати й про внутрішню єврейську конкуренцію, яка також сприяє виходу євреїв з великих міст. Недаремно всі основні міста — Люблін, Краків, Познань та інші — мали приміські єврейські громади, що складались із співвітчизників, котрих міська община витіснила із своїх меж.
На ці приміські громади впав основний тягар внутрішніх єврейських податків, від яких більш потужна громада (наприклад в Любліні) себе визволяла. Адже вододіл проходив не лише між нещасними євреями та жорсткосердними ґоями — найжорстокіша конкуренція відбувалась між самими євреями.
Тому й відбувається постійна міграція з міст до сіл, із королівських міст до штетлів, із заходу Польщі — до сходу країни.
— Якою ж була соціальна структура самого штетла? Чи не романтизуємо ми його?
— Безумовно, досить часто він перетворюється на символ втраченої єврейської ідилії. Хоча, слід розуміти, що в масовій свідомості класичний штетл поміщений в контекст XIX сторіччя — а це період його занепаду. Процвітання раннього штетлу базувалось на потужності Речі Посполитої й на впливовій силі польських магнатів —в цю епоху євреям було досить вигідно жити. В Росії ж, після першого, а особливо після другого польського повстання — штетл вже не той, проте євреї не можуть його покинути — введена смуга осілості. Про цей, пізній штетл у межах Російської імперії, який стає пасткою, де йде процес зубожіння єврейського населення — ми знаємо досить багато і саме його чомусь романтизуємо.
Проте, при всій романтизації не можна заперечувати, що саме в штетлі була, як ніде, розвинена громадська соціальна мережа. Благодійність та заповідь Цeдака завжди складали вагому частину взаємин євреїв із Всевишнім — на цьому тримались громади.
Християнські автори часто дорікають співвітчизникам, мовляв, наші бідняки йдуть до євреїв просити милостиню — до чого ми дійшли, наскільки у євреїв це добре продумано — і опіка над сиротами, і притулки для пристарілих, і лікарні для знедолених…
— Чи відомі приклади українсько-єврейського зближення в цей період?
— Їх багато, причому на різних рівнях — від ділових відносин до особистих зв’язків. Достатньо прочитати спогади Бера з Болехова, якого звинуватили в карбуванні фальшивої монети й ув’язнили, і саме монахи-кармеліти його звідти визволили, по суті взявши провину на себе.
Іноді церква виступала навіть у ролі заступника, коли, наприклад, дозволяла сільській громаді мати сувій Тори — чому єврейська громада міста чинила опір, оскільки це означало відокремлення сільської громади від міської.
Найтісніші зв’язки існували на рівні домашньої прислуги — в період лиха слуги часто йшли за своїми єврейськими господарями, ці люди знали основи галахи, говорили мовою їдиш. Штетл являв собою самодостатню структуру з єврейською більшістю, але в селах контакти були дуже інтенсивні.
Загалом, єврейські історіографи люблять цитувати Тору: «Ам левадад йішкон уваґоім ло йітхашав» («Євреї — народ відокремлений та з народами світу не змішується»). Цей імідж має у собі підгрунтя — кордони, зрозуміло, існували, але вони не були настільки непорушними, як нам сьогодні видається.
Наприклад, вважається, що євреї практично не володіли місцевими мовами, але це міф. Не лише володіли, розмовляли, читали й писали, але й робили це цілком непогано. Просто знання «ґойської» мови ще не було частиною культурного ідеалу, як в епоху Просвітлення. Але Бер із Болехова добре володів польською та українською мовами, та й Натан Ганновер цитує польські хроніки. Ми забуваємо, що меншість знає про більшість завжди дещо більше, ніж навпаки — по іншому й бути не може.
Тому, з одного боку, євреї не були ізольовані зовсім, а з другого — в Україні до них існувало особливе зацікавлення — іудеї були елементом міжхристиянської теологічної суперечки. Про те, наприклад, як слід причащатись — на хлібі (як православні) або на облатках, тобто на маці (як це практикується у католиків). Це знову призводило до суперечки про те, чи була Тайна вечеря Пасхальним Седером чи — ні. Насправді християни всіх обрядів знали єврейські релігійні практики краще, ніж нам видається.
Зрозуміло, були й тертя — і релігійні й економічні. Не лише тому, що українці бачили в євреях польських послідовників, але й самі євреї вбачали себе частиною польської держави, їх патріотизм був польським патріотизмом, це добре прослідковується у Натана Ганновера.
— До якої міри такі трагічні для євреїв сторінки історії, як повстання Хмельницького або Коліївщина, вписуються до загального контексту ставлення до євреїв у Східній Європі?
— В тім-то й справа, що не вписуються, тому спалах насильства й став такою травмою — це перелом в українській історії. А для євреїв найбільш трагічний спогад про цю епоху став найяскравішим — це природньо. Історична пам’ять значно ширша, ніж історична дійсність, не слід лише забувати, що повсякденність виглядала зовсім по-іншому.
— Чи можна простежити деяку трансформацію українсько-єврейських взаємин протягом століть? Адже, з одного боку, пригноблені народи повинні мати спільну мету, а з другого боку — меншість завжди орієнтується на центральну владу, і це одне з головних звинувачень євреям прихильників українського національного проекту.
— Повстання Хмельницького стало спалахом, що розбудив національну самосвідомість — євреї починають вбачати в українцях окремий народ, з яким необхідно будувати відносини. На Лівобережній Україні інша ситуація — там при Гетьманщині сформувалась спільність українських та єврейських інтересів. Гетьмани й українська шляхта зазвичай пручалась до наказів про вигнання євреїв у XVIII сторіччі й добивалась дозволу на їх повернення.
Збереглися свідчення про євреїв-козаків — у тому числі й у раввинських респонсах. Частина євреїв ототожнювала себе з українським попереднім націоналізмом — це історичний факт. На іншому боці барикад проходили аналогічні процеси — наприклад, командир еврейского полку легкої кавалерії Берек Йоселевич бачив себе польським патріотом.
Звичайно, євреї загалом, як будь-яка меншина, орієнтувались на владу. І якщо ця влада перебувала у конфлікті з українцями, то зрозуміло на чиєму боці опинялись євреї. Цим пояснюється й слабка аккультурація до української культури в більш пізній період. Вони інтегрувались до російської, польської, австрійської — тобто в домінантні культури. України ще просто не має на політичній мапі світу, коли євреї стають патріотами національних держав — в цьому особливість українсько-єврейських взаємин.
— Здавалося б, на цьому тлі має виникнути якесь відчуття спільності долі, коли мова йде про народи без своєї країни …
— Воно не виникає, і це цікава проблема. Коли поляки втрачають свою незалежність, то відчуття спільності долі з євреями досить помітне. Між другим та третім поділом Польщі, магнати звернулись до низки видатних філософів того часу замовивши трактати про те, що слід робити для подолання кризи та збереження власної культури. Одним із найвідоміших респондентів став Жан Жак Руссо, який прямо їм відписав, мовляв, незалежність ви все одно втратите, тому раджу брати приклад з євреїв. Й далі він детально розповідає як і що потрібно робити, щоб при відсутності політичної незалежності зберегти національну ідентичність не розчинившись в оточуючому світі, — пише, що допомогло євреям залишитися євреями попри все. Про цей трактат мало кому відомо (тим паче, що Руссо вважають антиєврейським автором), зате на польських магнатів він справив враження.
В українському суспільстві ці тенденції проявляються лише сьогодні, коли багато хто заговорив про схожість викликів, що стояли в різний час перед українцями та євреями, й про досвід Ізраїлю, який ставлять у приклад як позитивну модель державного будівництва. Проте, ця спільність носить вже інший характер, оскільки мова йде не про втрату незалежності, а навпаки, про її здобуття.
Розмову вів: Михайло Гольд
Переклад: Іванна Проць
Торонтський університет
Переклад українською мовою з російськомовного оригіналу, опублікованого на веб-сторінці Kiev.ua.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
