Україні з любов’ю
У нас залишався ще один, останній день у Києві. Незабаром я повернуся до життя в Нью-Йорку, яким я його завжди знала до переїзду в Україну трьома місяцями раніше, але того дня замість шукати перепочинку від пекучої спеки, ми з моїм партнером блукали в єврейській частині міського кладовища серед невеликих джунглів отруйного плюща, востаннє намагаючись відшукати могили моїх предків.
Після двох годин пошуків і численних укусів комарів ми так нічого й не знайшли. Я була готова викликати таксі й сказати: «Досить на сьогодні». Однак Влад наполягав, щоб ми ще раз спробували щастя в архіві, попри те, що попередній візит туди виявився безрезультатним через плутанину з прізвищами.
Архівістка відповіла на наше прохання грубо, підтверджуючи те, що підтвердження не потребувало, — їй було не до нас. Але робота є робота. Вона дістала з полиці запилений том і почала шукати, проводячи своїми нігтями кольору фуксії по рядах імен, яких, ймовірно, не читали й тим паче не вимовляли протягом десятиліть. І раптом несподіванка.
«Іцексон, Олександра Берківна, — сказала вона. — Секція 12А, ряд 16, місце № 4. З вас 50 гривень».
Я не могла в це повірити. Ми знайшли мою прабабусю.
Нині я утримуюсь від того, щоб категорично називати всіх російськомовних «росіянами», навіть для зручності. Але так робили всі мої друзі дитинства, а мене вони називали «росіянка Сам».
Я народилася в Нью-Йорку й завжди вважала себе «росіянкою» на основі того, що вдома ми розмовляли російською. В якийсь момент я дізналася, що родина з маминого боку емігрувала з України, але на той час ця обставина була неважлива: коли я росла в анклаві радянських іммігрантів, конкретні країни походження друзів і сусідів були не більше, ніж маловажливими деталями. Попри моє українське коріння українська мова була для мене цілком чужою; я говорила російською, отже, я була росіянкою. Принаймні так мене ідентифікували американці.
Я почувалася комфортно серед російськомовних, часто шукала їхнього товариства й навіть пройшла в курс російської як мови спадщини. З того моменту, як батьки заборонили мені провчитися семестр в Європі, я твердо вирішила, що знайду спосіб повправлятися в спілкуванні російською мовою за кордоном і врешті влаштувалася на роботу в неурядовій організації в Києві. Проте я не очікувала, що в кінцевому підсумку оточу себе там україномовними людьми й вперше засумніваюся, чи варто говорити російською — моєю мовою спадщини.
Звичайно, я не могла не перетворити тривале перебування в рідному місті моєї матері на своєрідну мандрівку до свого коріння. Мій проєкт на час пандемії передбачав перегляд генеалогічних сайтів, щоб побачити, як далеко я зможу вибудувати моє генеалогічне дерево. Виявляється, не дуже далеко — мої бабуся й дідусь пам’ятали імена своїх дідусів і бабусь, але більше згадати не могли. Той факт, що моя сім’я відмовилася від радянського громадянства до еміграції 40 років тому, не допоміг у моїй справі: українська бюрократія спрацювала так, що термін дії моєї візи мав сплинути, перш ніж я змогла б знайти спосіб юридично довести своє походження від когось із моїх далеких предків.
Дещо я таки знала. Знала, наприклад, що батько мого діда, на ім’я Іцик, жив у єврейському колгоспі в Криму, а батько моєї бабусі Гершель загинув, захищаючи Київ у 1941 році (чи він загинув у бою, чи опинився в Бабиному Яру, ніхто точно не знає). Однак будь-які документи, які могли б підтвердити мої заяви щодо походження, давно зникли, якщо взагалі коли-небудь існували. Мої знання обмежувалися усною історією та кількома пожовклими фотографіями, на одній із яких видно могилу Іцика, а от рік смерті на ній, як на те, вицвів. Я перетворила свою подорож на турне в стилі фільму «Все ясно» (англ. Everything Is Illuminated), що, визнаю, виглядало як потурання власним забаганкам, та все ж мене опанувала одержимість знайти могилу Іцика, хоча б як матеріальний доказ мого походження.
Перед від’їздом моя тітка застерегла нас із Владом, щоб ми старалися не розмовляти російською в Києві, аби не привертати небажаної уваги бандерівців-націоналістів. (У мене не залишилося жодного живого родича в Україні, тому новини часто профільтровуються через російську пропагандистську машину, перш ніж дійти до деяких членів моєї родини тут в Америці.) Всупереч тому, що чула моя тітка, в більшості великих міст ви таки можете обійтися тільки російською й англійською — але я все одно записалася на уроки української і задля плавності переходу, і зі щирого інтересу.
У той час як російська залишається лінгва франка в більшості колишніх радянських держав, останніми роками набирає обертів рух за утвердження української мови як державної. Сьогодні українська мова є не лише державною; їй надає перевагу молоде прогресивне покоління, зокрема багато носіїв російської, які категорично перейшли на українську після російської окупації Криму у 2014 році та початку війни на Донбасі, яка досі триває. І тому цілком зрозуміло, що більшість людей, з якими я хотіла познайомитися, — молоді художники, музиканти, інтелектуали — були говорили українською. Звичайно, більшість киян розуміють російську мову, і багато хто ціле своє життя послуговується лише російською. Але мені ставало некомфортно, коли я мене пронизувало гостре усвідомлення, що хтось — особливо хтось із нашої нової групи друзів — перемикався на російську, щоб мені було легше.
Але досить про соціальний тиск. Розмовляти українською, навіть із помилками, було справді радісно й приємно. На відчуття ця мова легша і яскравіша, ніж російська, і має багато спільного з потенційною мовою моєї спадщини — їдишем: історія придушення, динамічна культура відродження та постійні глузування з боку певного прошарку російськомовних, або совків (зневажлива назва пострадянських людей із прорадянською ментальністю). Хоча в часи мого зростання «росіянами» називали, не розбираючи, всіх російськомовних у моєму іммігрантському середовищі, мене так не ідентифікували вже дуже довгий час. Коли розпитували про походження, я холоднокровно відповідала: «Моя мама київлянка» — а про решту можна було здогадатися.
Чи можу я особисто претендувати на українську ідентичність? Відповісти на це запитання досі було складно. Ніхто в моїй родині ніколи не жив у незалежній державі Україна; коли вони виїхали, Україна все ще була частиною Радянського Союзу. Те, що багато поколінь моєї родини жили на українській землі, було незручним і, зрештою, нерелевантним фактом. Етнічно я анітрохи не українка й навіть не слов’янка. В історичному аспекті місцева влада, спершу імперська російська, а потім радянська, була недоброзичливою до моїх предків. В релігійному аспекті — само собою зрозуміло. Тож як я могла повернути собі хоч якусь подобу української ідентичності, якщо мої предки ніколи її не мали? Навіщо напружуватися?
Заплутаність цих запитань посилювала ще й досі не розплутана загадка могили Іцика. Вперше ми прибули на міське кладовище туманного квітневого ранку, маючи лише фотографію та кілька туманних деталей, від яких можна було відштовхуватися в пошуках. Я знала, що Іцик і його дружина, моя прабабуся Батшева, поховані окремо, але роки їхньої смерті були невідомі. Коли я пояснила це архіваріусці, вона роздратовано зиркнула на мене: «Не може бути 1955 рік. Це кладовище закладено в 1957 році. Ви впевнені, що прийшли туди, куди треба?»
«Це єдина інформація, яку я маю. І ще це», — сказала я, подаючи їй мій телефон. Вона поглянула на фотографію могили Іцика й наблизила вицвілий рік смерті, примружуючи очі так само, як і всі люди, яким ми показували знімок. Останні дві цифри інтригували — здавалося, що це 53, 55, 63 або 65. Що довше на них дивилися, то більше вони змінювалися.
Після 10 хвилин пошуків вона здалася. «Вибачте, нічого немає. Пошукати якесь інше ім'я?»
«Так, Капрова», — сказала я, помилково давши їй дівоче прізвище своєї прабабусі. Це була чесна помилка: мій дідусь змінив своє прізвище на прізвище своєї матері, яке не звучало так очевидно на єврейський лад. Я знала його під іменем Борис Капров, але він був уроджений Берко Іцексон. Проте в архівах нічого не знайшлося.
Коли ми повернулися на кладовище через два місяці, я дізналася: нерідко траплялося так, що могильні ділянки продавали, якщо не було живих родичів, які могли заявити свої права на них. Якщо моя родина виїхала в 1970-х роках, хто знає, що могло статися відтоді? Ба більше, якщо кладовище заклали 1957 року, то коли помер Іцик? Деякі деталі просто не сходилися.
Але не все було втрачено. Коли ми повернулися шукати прабабусю Іцексон, а не Капрову, її ім’я було вписане в архівних документах чорним по білому. Тоді я дізналася, що вона юридично змінила своє ім’я з Батшева на Олександра, русифікуючись, імовірно, з тих самих причин, що й мій дід.
Працівник кладовища привів нас до її могили. Побачивши її, я вмить зрозуміла, що ми в правильному місці: фотографія, вмонтована в надгробок, була подібна на обличчя, яке я бачила на наших сімейних фотографіях. Ми прибрали могилу, як могли, і залишили камінчик на надгробку кожного з нащадків Батшеви.
Це відкриття стало доречним завершенням нашого перебування — гірко-солодкого та з відтінком незавершеності. Я досі не знаю, де похований Іцик, і що сталося з моїм прадідом Гершелем, який загинув під час війни. Я відчуваю солідарність з українцями, чия мова та культура були придушені за радянської влади та вихолощені русифікацією. Тепер, коли я повернулася в Нью-Йорк, я відразу нашорошую вуха, коли вловлюю звуки української мови. Навіть мама й тітка почали розпитувати мене, як сказати українською прості фрази, й виправляти мою вимову. Можливо, колись я зможу переконати їх поїхати в Україну разом зі мною.
Що стосується моєї української ідентичності, то я хотіла б, але не можу, сказати, що ця поїздка допомогла її укріпити. Думаю, вона тільки ще більше ускладнила її. «Американка в першому поколінні українського єврейського походження» — язик зламаєш, поки виговориш, та мені це миліше, ніж «росіянка Сам».
Саманта Шокін — письменниця й музикантка з Брукліну.
Зв'язатися з автором можна тут.
Первісно опубліковано англійською мовою @Tablet Magazine
З англійської переклав В. Старко
