Червонець, вибитий зуб і чорна хупа — як євреї з епідеміями боролися

Ще в середині XIX століття причини епідемій були незрозумілі навіть вченим. Що вже говорити про простих людей, які бачили в цій напасті виключно кару Господню і/або чаклунство з підступами злих сил. Все це від душі замішувалося на найдикіших забобонах. У невеликих містечках, де народ у природничих науках був не сильний, а в надприродних — навпаки, забобони квітли рясним цвітом. Відповідно, з епідеміями боролися не стільки санітарними методами (миттям рук, кип'ятінням води тощо), скільки різноманітними ритуалами.

Найпоширенішим було оборювання. Його проводили відразу ж, як у місто, містечко чи село приходила Хвороба. Вважалося, що борозна, що оперізує поселення, виконує функцію захисної межі, яка  не пускає чумне (холерне, віспяне тощо) чаклунство до людей. Подібне, до речі, бачимо в гоголівському «Вії», тільки там межу проводили крейдою. Самотня борозна мала й практичне значення — вона попереджала подорожніх, що в оборений населений пункт краще не потикатися.

Позаяк мова йшла про магічний ритуал, банальні коні й воли для нього не годилися. Плуг традиційно тягли жінки, найчастіше — вдови або ж, навпаки, діви. Іноді голі — вважалося, що чаклунство може сховатися в одязі. У містечках з інтернаціональним населенням в плуг почергово впрягалися представниці всіх громад.

Були в євреїв і суто національні протиепідемічні ритуали. Причому всі такі ритуали, відомі автору, були «зав'язані» на кладовищах. Згадка про одне з них збереглася в історичному анекдоті, досі популярному в Сатанові (в різних інтерпретаціях автору його розповіли зо п'ять осіб).

Сторож і червонець
Історія ця скоріше за все стосується епідемії холери, що вразила Поділля в 1830–1831 рр. На піку моровиці очільники єврейської громади Сатанова вирішили провести захисний ритуал і як цвинтарного сторожа спеціально найняли якогось залітного москаля, що прижився під боком місцевої вдовиці. Чужородець, чужовірець та ще й зайда-чужинець брав на себе роль обрядового воротаря — Харона світу мертвих.

Згідно з заздалегідь обумовленим сценарієм, москаль повинен був на смерть стати на шляху чергової похоронної процесії й не пускати її на кладовище. Мовляв, скільки можна вмирати? Годі вже! Місця для могил не залишилося!

Під час «сварки» з гробарями ритуальному сторожу належало якомога частіше повторювати ключові слова: «Досить вмирати!», «Досить смертей», «Немає більше місця для холери» тощо. Класичний зразок магії слова.

Після довгої суперечки воротар повинен був «зглянутися» і в обмін на срібний рубль пропустити процесію на кладовище, сказавши наостанок: «Це останнього ховаєте. Все! Більше смертей від холери в Сатанові не буде, бо місця на кладовищі вже не залишилося!».

Москаль–Харон зробив все, як домовлялися. Навіть краще! Тому організатори обряду замість обіцяного рубля ткнули йому золотий червонець. Розповідають, що «сторож» від такого атракціону небаченої щедрості спочатку втратив дар мови, а потім, мовляв, вигукнув: «Нічого собі! Та я за такі гроші весь Сатанів тут вкладу!»

Одним словом — все зіпсував, після чого вся магія пішла коту під хвіст.

Зрозуміло, що цей анекдот придумали вже після епідемії. Гумор — звичайна захисна реакція людини на пережитий жах. Але є в цьому й зерно правди: згаданий обряд — абсолютно реальний. Про це свідчить і те, що ця історія в різних варіантах відома також в інших колишніх містечках.

Насправді згаданий сторож ніколи нічого подібного не ляпнув би. До протихолерної магії в ті часи ставилися вкрай серйозно — адже хвороба косила всіх не розбираючи.

«Чорне весілля»
Цей ритуал характерний для хасидських громад Східної Європи (в першу чергу території колишньої Речі Посполитої).

Вважалося, що для припинення епідемії на кладовищі потрібно зіграти весілля. Зрозуміло, що ніхто з забезпечених членів громади одружуватися серед надгробків не хотів. Для цього підбирали найбільш соціально незахищених — сиріт, інвалідів, жебраків тощо. За згоду стати під хупу в такому незвичайному місці кагал зобов'язувався купити молодятам будинок і забезпечити придане.

Відповідно до єврейської традиції, мертві сумують, що не можуть виконувати заповіді, зокрема брати участь у весільних урочистостях і радувати нареченого й наречену в цей особливий день. І тільки на «чорному весіллі» мешканці некрополя можуть відчути себе бажаними гостями й виконати велику міцву. Відповідно, після церемонії, що пов’язує живих і мертвих, покійні з радістю свідчать на Небесному Суді на користь громади, яка запросила їх на весілля. Та й сам Господь стає прихильним до організаторів — вважається, що на «чорному весіллі» Він виступає в ролі свахи.

До того ж громада в очах Всевишнього й покійних «адвокатів» виступала благодійником — адже вона буквально обсипала матеріальними благами найбідніших і найзнедоленіших представників кагалу, даючи їм змогу почати гідне життя.

Обряд дістав свою назву завдяки кольору хупи — для обряду використовували переважно чорну матерію. Є свідчення, що в містечках України «чорну хупу» підіймали ще в 1920-ті роки під час епідемій горезвісної «іспанки» й тифу.

Праведний Бешт і вибитий зуб
Про заступництво мертвих розповідається і в хасидському переказі, записаному в тому ж Сатанові. Сталося це у XVIII столітті, коли місто охопила епідемія чуми. В розпачі люди звернулися до праведного Баал Шем Това (Бешта), щоб він своїми молитвами відвернув моровицю від містечка.

Цадик терміново приїхав до Сатанова й наказав, щоб найшанованіші мужі обійшли будинки всіх євреїв і перевірили — чи не згрішив був хтось і чи не треба цей гріх виправити. Але все в будинках було добре, і ніяких значних проступків за їхніми мешканцями не значилося.

Тоді послав Бешт перевірити кладовище — може, там щось не так? Ревізія встановила, що є там один покинутий надгробок, дуже старий, із майже стертими від часу написами. До того ж він впав і розколовся.

Почувши це, Бешт відразу ж поспішив на кладовище. Постояв біля могили, помолився, а потім наказав її розкопати. Дуже здивувалися тоді євреї — могила хоч і була чи не найдавнішою на всьому кладовищі, але небіжчик лежав, ніби вчора похований, й одяг його був, як новий.

Встає той мрець із могили, кланяється Бешту й каже:

— Вітаю тебе, мій пане й учителю!

— І тебе вітаю, але не знаю, хто кому вчитель, може, ти мені? — скромно відповідає Бешт.

— Ні, ні, — я точно знаю, що саме ти мені пан і вчитель, ти на щабель вищий за мене, — мовить небіжчик.

— Якщо так, — відповідає Бешт, — то прошу тебе — замов слово за жителів Сатанова перед Господом, нехай відведе від них моровицю.

На що мрець і відповідає:

— Ні, вчителю, не буду я просити, бо дуже я злий на них!

— За що? — здивувався Бешт. — Чим вони перед тобою завинили?

— Образили мене, учителю, місцеві гробарі. Як приходять вони на кладовище копати могилу, то напиваються й творять всякі неподобства. Ось недавно копали вони могилу поряд і були такі п'яні, що не помітили мене, зачепили лопатою мої кістки й вибили зуба. Тому дуже злий я на них...

Відповідає йому Бешт:

— Будь ласка, покажи цей зуб. Обіцяю, поверну тобі його.

Отримавши бажане, Бешт і каже:

— Як і обіцяв, я тобі віддам його, але не зараз, а при наступній зустрічі в Кращому Світі. Поки ж прошу тебе, заступися перед Всевишнім за це містечко — нехай чума піде звідси, і нехай тут більше не буде двох смертей в один день і двох хворих в одному будинку. А поки лягай у могилу й чекай мене, тоді я тобі цей зуб і поверну.

Як тільки засипали могилу й поправили надгробок, епідемія відразу ж припинилася. Бешт дотримав свого слова, й коли помирав, заповів покласти у свою могилу зуб, що зберігався в нього, щоб у Кращому Світі повернути його власнику.

Зрозуміло, що це лише легенда з розряду повчальних хасидських казок. Мораль — повага до мертвих і осуд тих, хто творить на кладовищах неподобне.

Із сучасного погляду ця казка дає змогу дізнатися, як раніше люди уявляли собі причини моровиці. З XIX століття в синагогах набула популярності особлива молитва про порятунок від моровиці, що її склав рабин Елієзер бар Іцхак Папо (1785–1828), автор книги «Пеле йоец» (Чудесний порадник) — короткої енциклопедії єврейської етики.

Згідно з традицією, в духовному осяянні рабину Елієзерові було відкрито, що місту Сілістрі, де він був рабином, загрожує смертельна епідемія. Небесний Суд запропонував йому вибір: або спалахне епідемія, але він вціліє — або він прийме передчасну смерть, викупивши всю громаду. Рабин Папо скористався можливістю врятувати місто. Імовірно, йшлося про пандемію холери (1826–1851 рр.). До речі, тут ми теж бачимо різновид «заступництва мертвих» — рабин Елієзер бар Іцхак Папо вмирає, щоб потім заступитися за свою громаду.

Дмитро Полюхович, спеціально для «Хадашот»

Первісно опубліковано російською мовою @Хадашот.

Переклав з російської В. Старко

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.