Шість чашок

Весільний подарунок, сімейна історія та темні часи України 20-го століття - 75 роковини трагедії Бабиного Яру

Мініатюрні порцелянові горнятка, котрі стоять на шафі в нас в їдальні, завжди були моїми улюбленими. Змалечку мене захоплювали і вишукана форма, і розпис - зображення Наполеона та його другої дружини Марії-Луїзи, герцогині Пармської, і декоративний візерунок, що обрамляє їхні портрети.  До кожної жовто-синьої чашки, оздобленої золотим,  є блюдечко, так само декороване. Дитиною я часто дивилась на них, уявляючи ту химерну епоху, до якої вони належали. Щоразу повертаючись з закордону додому, я витирала пилюку з чашок, обережно розставляючи їх на звичному місці в шафі. Одного разу, під час моєї мандрівки країною, де герцогувала Марія-Луїза, я розмовляла з тіткою по телефону і згадала про чашки та поцікавилася – де мій покійний батько міг їх купити. Він любив колекціонувати антикваріат і за роки накопичив багато срібла, кришталю, порцеляни, і все це він завжди виставляв в тому-таки креденсі. «Вони ніколи не належали твоєму батькові», – приголомшивши мене, сказала моя тітка. А потім вона дещо мені розповіла. Одного весняного вечора 1941 року в окупованому німцями місті Кракові (Польща), в двері квартири, де мешкав мій дід зі своєю сім’єю, постукали. Моя тітка відчинила і була здивована, побачивши кремезного і добре вбраного єврея, котрий раніше ніколи до них не заходив. «Я шукаю Олексу Яворського – сказав той пан. Мій дідусь був адвокатом і часто приймав клієнтів вдома, тож моя тітка звикло провела чоловіка до його кабінету. А там чоловік витягнув важкий дерев’яний ящик з-під  пальта і поставив його на дідів стіл. Тоді відкрив і показав шість маленьких чашок: три – із зображенням Наполеона, і три – із зображенням його дружини Марії-Луїзи. «Вони забирають нас завтра», - сказав чоловік. «Якщо ми виживемо, я знайду Вас та заберу їх назад. Якщо ж ні, то я доручаю їх Вам на відповідальне зберігання». Він сказав, це був його весільний подарунок. Чоловік так ніколи й не повернувся за своїм ящиком

***

Мій дід народився у 1896 році в селі Котузів за часів правління віденських Габсбургів, коли відносини між українцями та євреями Східної Галіції, як називалися ці терени в Австро-Угорській імперії, були приязними. Він завжди казав, що Котузів «породив кількох інтелектуалів», однак серед своїх п’яти братів і сестер він був єдиним, хто здобув освіту: навчався мій дід в гімназіях міст поблизу – в Бережанах і Бучачі. Як і більшість його співвітчизників, мій дід боровся за незалежність української держави під час Першої світової війни. Коли для українського народу мрії про свободу закінчилися, він вивчав право в підпільному українському університеті Львова після того, як поляки скасували впроваджені Габсбургами україномовні факультети. У 1922 році він одружився з моєю бабусею, студенткою медичного факультету. Після того, як університет не отримав офіційного визнання з боку правлячої влади Другої Польської Республіки, він вступив до відомого Ягеллонського університету міста Кракова. Він знову вивчав право -- ночами, щоби не заснути за книжками, він тримав ноги в відрі з холодною водою. У 1929 році він закінчив навчання і незабаром відкрив нотаріальну контору в місті Підгайці, усього за дванадцять миль на північний захід від того містечка, де він народився. Він брав активну участь у політичному житті Східної Галичини, подорожуючи по селах, розтлумачував людям політичну ситуацію та їхні права. Він балотувався на місце в парламенті Польщі від Українського національно-демократичного об’єднання (також УНДО) — найбільшої української політичної партії в республіці [ред. – Галичини й Польщі, існувала від 1925 до 1939 року], і двічи вигравав, в 1928 та 1930 році. УНДО була демократичною партією, що підтримувала аграрну реформу, розвиток українського кооперативного руху, та тісно співпрацювала з жіночими організаціями. УНДО підтримувала єврейські цивільні права та заперечувала антисемітизм та спроби обмеження практикування єврейських культурних традицій. Також УНДО сприяла українському економічному розвитку, розширенню кооперативів, бойкотувала неукраїнські підприємства, які провокували економічну напругу з єврейськими та польськими фірмами. Партія засуджувала акти тероризму, здійснені радикальною організацією українських націоналістів.

У 1935 році, мій дідо втомився віддавати частину своїх заробітків на потреби партії, і відкрив адвокатську контору в селі Підгайці. Це не обійшлося без боротьби. Йому бракувало коштів, і його співвітчизники завжди знаходили причину для того, щоб йому не позичати. Одного разу він прогулювався містечком і зустрів свого приятеля єврея. Той спитав, чого дідо такий сумний з виду. Дідусь розповів йому про ситуацію з адвокатським бюром. Чоловік запропонував позичити йому гроші одразу ж, дід наполягав на укладенні боргової розписки, але той відмовився: «У Вас буде дуже успішний бізнес і ви повернете мені кошти найближчим часом». Так і сталося. Життя сім’ї в в Підгайцях взяло сталий темп, настільки сталий, наскільки це було можливим в ті політично-невизначені часи. Сім’я орендувала квартиру в будівлі, що належала братові pабина. Моя тітка пам’ятає рабина, який заходив в гості і садовив її малою до себе на коліна, а вона смикала його за бороду. Він приносив мацю – страву, котру вона обожнює дотепер. Мій дід продовжував брати участь в громадських справах України, подорожуючи по всій Східній Галичині, поширюючи інофрмацію про етнічні та політичні права. Тоді пекло проколо небо Європи і ритмічне життя мільйонів підійшло до кінця.

1 вересня 1939 року мій дід був заарештований польською владою і був доставлений в Березу Картузьку, концентраційний табір для осіб, що представляли загрозу для польської держави. Трохи більше двох тижнів по тому, табір закрили, після того, як співробітники дізналися, Радянський Союз вторгся на їх батьківщину.  Ще стільки ж часу знадобилося дідові, щоби знову дістатися до Підгайців. Однак не встиг він повернутися, як побачивши його, товариш, єврей, попередив: «Олексо, що ти тут робиш? Комуністи уже шукають тебе». Через день мій дід поїхав до Кракова – міста, яке він добре знав. Сім’я оселилася в квартирі неподалік замку Вавель. Життя в Кракові було зосереджено в школі, українському громадському товаристві та роботі. Моя тітка пам’ятає, як граючись в парку, що звався Планти, через дорогу від свого будинку, вона бачила і чула мелодію впізнаваних людей. «А потім, одного дня, єврейські діти всі зниклии», - сказала вона мені по телефону іншого разу, за багато років по тому, як розповіла мені історію шести горняток. Я знала, що мій дід вів справи єврейського бізнесу в Кракові. Чого я не знала – так це що перша квартира, де моя родина жила в місті, належала єврейському бізнесмену пану Гольцнеру. Мені не відомо, як сталося, що дідусь почав керувати оптовим годинниковим бізнесом пана Гольцнера на вулиці Святого Себастьяна, 4, біля замку Вавель. У січні та лютому 1940 року всі єврейські господарства та підприємства Кракова, за винятком невеликих магазинів, були конфісковані правлячою німецькою владою. Німці надавали перевагу  більш важливим підприємствам, в той час як українці та поляки - меншим, таким,  як годинниковий бізнес. Однак, мій дід прибув до Кракова на початку жовтня 1939 року й переїхав до квартири на вулиці Святого Себастьяна, 4 ще до впровадження цього наказу. Може бути, що пан Гольцнер домовився з моїм дідом про ведення бізнесу, перш ніж він і його родина втекли до Швейцарії. А може й ні. Що відомо – це те, що три єврейських робітники залишилися неофіційно керувати компанією.  Моя тітка сказала, мій дід цілком таємно перевіз кошти пана Гольцнера в Швейцарію. В мейлі від 2008 року вона писала:

«Як і скільки я не знаю, та в врешті-реш Гольцнер потім емігрував до Бразилії, де він відкрив банк. Після війни дідо писав йому до Бразилії, але Гольцнер не відповідав і дідо не шукав його далі. Батько Гольцнера втікг до Львова з Кракова, і коли він дізнався, що дідо вів справи фірми його сина (німці називали це "Treuhandel" і українці посилались на назву: "Treuhandelka") він був дуже задоволеним. Зрештою її все одно забрали від діда на тій підставі, що «eigentlish es regieren drei Juden» -  «насправді вона управляється трьома євреями».

На вулиці Святого Себастьяна, 4  сім'я жила впродовж короткого і тривожного часу. Моя бабуся та мати були настільки хворі після подорожі з Підгайців, що по їх прибутті до Кракова лікар відвідував їх щодня. Незабаром в квартирі з’явилися німці, щоб облікувати і класифікувати всі цінності. Німецький офіцер зі столу схопив срібну цукерницю, готуючись внести її в список єврейського майна, що мало бути конфісковане. Моя бабуся схопила її також, стверджуючи, що це був її весільний подарунок. Вона благала і німець дозволив їй зберегти цю річ, але все інше єврейське майно через кілька днів забрали. Незабаром сім'я переїхала на вулицю Зелену, тепер вона називається вулиця Йозефа Шареґо, в будинок № 4.

У тому ж 2008 році моя тітка написала по електронній пошті: «Про Краків: з'ясуй, де знаходилося єврейське гетто. [Дідусь] мав там єврейських друзів, особливо одного товариша, з яким він вивчав право у Кракові. Він проходив через гетто, коли йшов в будівлю суду, і завжди приносив йому їжу. Як юрист, він намагався отримати для них кілька перепусток (їм потрібно було мати пропуск, щоб виходити з гетто, щодня), щоби коли прийдуть вивозити в Освенцим, їх не було в таборі. Але потім гестапо викликало діда на допит і відповідальний чоловік сказав йому, що їм відомі всі шрифти усіх друкарських машинок у Кракові і дідові краще припинити писати свої клопотання, якщо він хоче продовжувати займатися юридичною практикою. Так що невдовзі дідусь закрив юридичну контору та відкрив нотаріальну в місті Самбір, до якого він їздив та жив кілька днів [на тиждень].» В середині 1980-х років я провела один день, записуючи інтерв’ю з моїм дідусем. Спогади залишились з ранніх років. Він згадував про Блауштейна - єврейського сусіда в Котузові, та його товариша Лео Брінкса, який вступив в боротьбу за незалежність України, і з яким він «жив, як з братом». Він поділився одним епізодом з Кракова. «Було вбито безневинних дітей. У мене був один єврейський приятель, в якого забрали дружину та її сестру. Він зміг приховати дитину [сестри]. Пізніше вони знайшли дитину, і вони вбивали дітей таким чином: тримаючи їх за ноги, розбивали їхні голови об стіну. Так вони вбивали дітей».

Вбита дитина була новонародженою.

*** Два сюжети з моєї родинної історії підкреслюють складність українського досвіду під час Другої світової війни. Обидва заслуговують окремої історії, проте важливо про них згадати й тут. Перша історія про те, як навесні 1944 року мій дід був призваний до лав українського підрозділу Ваффен СС, який ми знаємо як дивізію СС «Галичина». Спершу він подумав, що це жартома, оскільки  ніколи не чув, щоб кого-небудь призивали в дивізію добровольців. Однак пізніше йому довелося вступити до лав дивізії, уникнути «неприємностей». Його робота полягала в наданні допомоги сім‘ям «дивізійників».

Інша історія полягає в тому, що через далекі родинні звязки я певним чином повязана зі Степаном  Бандерою, лідером Організації українських націоналістів. Мій дід знав його особисто, але не був високої думки про нього. Він не схвалював тактику організації, навіть розуміючи потреби боротьби за незалежну українську державу. Гірка правда полягає в тому, що ми можемо не схвалювати свого історичного спадку, але так чи інакше ми є його частиною. Я не хочу ідеалізувати свого діда. Він не був героєм, проте він також не був пасивним або байдужим. І тому я вірила йому, коли він мені сказав: «Я добре жив з євреями». Можливо саме тому незнайомий чоловік довірив найдорожче своє майно моєму дідові, Олексі Яворському. Парадокс полягає в тому, що наприкінці війни, виїжджаючи з Кракова до Відня, мій дід спакував всі речі родини, в тому числі й срібну цукерничку, що її моя бабуся врятувала від німців. Ці речі ніколи не дісталися Відня – в останні дні війни вантажівка загубилася дорогою назавжди. Весільні чашки були запаковані до валізки та привезені до Канади, де моя родина врешті знайшла притулок, в ручній поклажі. Згодом, наприкінці свого життя, дідусь розділив набір з шести чашок між моєю тіткою та мамою. Я зростала з цими трьома чашками, а вони мовчки берегли свою історію в нашій шафі, допоки телефонний дзвінок не допоміг мені з’ясувати їхнє непросте походження.

Наступного року чашки з блюдечками, Наполеонами і Маріями-Луїзами поїдуть до Єврейського музею в Україні, і разом з ними поїде ця історія. Я не можу виправдати чи виправити мільйони втрачених під час Холокосту єврейських життів, але я можу вшанувати одну пам’ять і дотримати одну обіцянку, дану багато років тому в квартирі в місті Кракові: зберегти чашки і повернути їх. Завдяки тендітній порцеляні, я засвоїла цей урок: чашки не належать мені, вони ніколи не були нашими.

Вперше опубліковано на англійській мові в журналі «Таблет».