«Я не боюсь смерті»

Порятунок у часи Голокосту
Від 2012-го кожне 6 березня – Європейський день пам’яті Праведників народів світу. Це звання спеціальна комісія при Національному меморіалові Яд Вашем у Єрусалимі понад пів століття надає неєвреям, які ризикували власними життями заради порятунку євреїв під час Голокосту. Нині його отримали майже 28 тисяч осіб. Найбільше – з Польщі, Нідерландів, Франції, України, Бельгії, Литви, Угорщини.

Цьогоріч Верховна Рада додатково встановила 14 травня Днем пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової. Один з ініціаторів прокоментував це рішення в соцмережах: «Росія намагається використати пам’ять про Голокост для дискредитації українського визвольного руху, поширюючи фейки про масову участь українців у знищенні євреїв… Тому мусимо нагадувати собі та іншим про тих, хто рятував життя жертв Голокосту».

З одного боку, вшанування тих, хто допомагав урятуватися своїм єврейським сусідам – невід’ємна складова сучасної культури пам’яті про Голокост у всьому світі. Тим більше, що останні з цих людей ще живуть серед нас. Маргарита Яковлева упродовж кількох останніх років реалізує проєкт «Слово Праведника» – розшукує Праведників народів світу та їхніх нащадків, документує спогади і створює на їхній основі документальні стрічки. Навесні 2020-го, повідомляє вона, в Україні жили не більше 30 Праведників народів світу. Нині – ще менше. У всякому разі увага влади до них не буде зайвою.

З іншого боку, дискусії про Голокост в Україні не можна обмежити лише до теми порятунку. Та й вона не така однозначна, як здається на перший погляд. Спроби інструменталізувати цю тему можуть призвести до шкідливих наслідків. Це добре ілюструють події в Польщі, де нещодавно відбувся судовий процес над відомими дослідниками Барбарою Енґелькінґ та Яном Ґрабовським. За нібито наклеп на покійного Едварда Малиновського їх зобов’язали публічно вибачитись перед його племінницею. Під час нацистської окупації він був сільським старостою. Після війни його арештували і звинуватили, серед іншого, у співучасті в убивстві 18 євреїв, які переховувались поблизу села. На його захист виступила єврейка, уціліла під час Голокосту, якій Малиновський, знаючи про її справжнє етнічне походження, допоміг виїхати на примусові роботи до Німеччини і так врятуватись. Урешті його виправдали. Проте Енґелькінґ знайшла та оприлюднила пізніші свідчення цієї ж єврейки. Згідно з ними, за допомогу Малиновського вона розплатилась майном та грошима, які мала при собі. Також зізналась, що знала, але замовчала про його негідну поведінку щодо інших євреїв. Сини вцілілої підтвердили, що чули від неї про Малиновського як про «погану людину». Очевидно, що ця знахідка обурила його племінницю, а особливо – захисників «доброго імені польського героя» з правого політичного табору, які й ініціювали судовий процес.

Справді, рятівники могли наживатись на майні тих, кому допомагали, як у випадку Малиновського. Визискувати їх або навіть сексуально експлуатувати. Допомога одним євреям не означає, що вони не могли переслідувати інших. У часи Голокосту межа між порятунком і зрадою була дуже тонкою. Тому процедура надання звань Праведників народів світу – тривала і складна. Один з обов’язкових пунктів – рятівники не мали матеріального чи іншого зиску від факту порятунку.

Попри досить суворі правила, за словами Каті Гусарової, співробітниці відділу Праведників народів світу Яд Вашем, щороку це звання отримує 350-400 осіб. Паралельно відмовляють близько 7% подань. Причини – різні. Напевно, найвідоміший в Україні, хоч і не єдиний випадок такої відмови стосується митрополита Андрея Шептицького. Прийнято вважати, що він причетний до порятунку щонайменше 150 євреїв. Дослідники встановили імена тільки деяких з них. У 2008-му Єврейська рада України визнала його Праведником України. Щонайменше половина з тих, кому, як і Шептицькому, надали це альтернативне звання, досі не визнані Яд Вашем. На відміну від нього, їхні історії рідко привертають увагу дослідників, не згадуються в публічному просторі.

Серед таких – сім’я Комарницьких з Турки. У 2006-му дев’ять її представників отримали звання Праведників України.

У січні 2021-го команда документального проєкту «Безголосся» зустрілася з 84-річною Катериною. Їй уже важко пригадувати події Другої світової, проте записуємо невелике інтерв’ю:

Як звали Ваших батьків?
Комарницький Михаїл Іванович, Комарницька Анна Іванівна.

Скільки у Вас було братів та сестер?
Братів – два. А сестер – п'ять, а я – шоста.

Можете сказати, як їх звали?
Можу сказати: Галя, Коста, Славка, Люба, Дарка, я і два браття – Михасько та Іванко.

Чим займались батьки?
Хазяйство мали: корови, поросята, кури і качки, коня. Поля було багато. Садили бульбу. Город був. Сад був коло хати.

Де жили?
Хата складалася: сіни, кухня і дуже велика кімната. І то ми в тій кімнаті жили.

Кого переховувала Ваша сім’я?
Моя мама знала ту жіночку. Я забула, як вона ся хіба називала. Вона принімала роди у жінок.

І у Вашої мами вісьмох дітей…?
 …принімала роди.

Іван – брат Катерини, молодший за неї на три роки. Живе на Харківщині. Телефонуємо йому, він доповнює оповідь сестри.

Катерина: Прийшла вночі. У нічній сорочці.

Іван: І говорить мамі: «Я не боюсь смерті, но я би хотіла померти, як люди помирають».

Узагалі Івану та Катерині, найменшим дітям, не говорили, що за жінка з’явилась у їхній хаті. Вони могли проговоритися і несвідомо накликати небезпеку на всіх. Проте нині вони – серед останніх очевидців тих подій. З восьми дітей подружжя Комарницьких живуть троє – крім Івана та Катерини, ще старший брат Михайло.

Іван: Нам тільки зранку мати, як «Отче наш», говорила: «Та стара жінка – наша бабця. Приїхала з села. А старих людей німці розстрілюють. Не вздумайте кому то сказати». Це постоянно. Остальні всі знали, що вона єврейка, а ми з сестрою не знали.

Катерина: Вона була у нас бабою! Хто питав – то баба наша з Мельничного, мами мама.

Мовчання – не єдина умова успішного порятунку. Комарницькі облаштували у своєму обійсті цілу мережу схованок. Їх приховували від сторонніх очей. Під час Голокосту доводилось остерігатися навіть тих, кого раніше могли вважати бажаними гостями.

Катерина: То на п'єцу з нами спала. То у пивниці ховалась.

Іван: У нас було як: коли зимою, значить, бабцю ми прятали і коли хто заходив до хати – ми, діти, закривали своїми тілами той запічник.

Небезпека була реальною: окупаційна влада погрожувала стратою усім, хто надавав притулок євреям у власному будинку, навіть тимчасовий, постачав їх продуктами чи допомагав в інший спосіб. Покарання чекало навіть на тих, хто знав, але не доносив про факти переховування. Про це йшлося у відповідних оголошеннях. Страти були показові, для постраху іншим. Рятівники чудово розуміли, на який ризик наражають себе та своїх близьких.

Іван: В Середній Турці спіймали людей, хто прятав. Значить, всіх – в яр. Дали лопати: копайте ями. Людей зігнали, щоб дивилися, як то всьо там виходить. Викопали ями. Їх розстріляли.

Для багатодітної сім’ї переховування було пов’язане не лише зі смертельною загрозою, але й постійним матеріальним навантаженням. Здавалось, що відступ німців дозволить нарешті повернутися до звичайного ритму життя, на який усі так чекали. Проте й після цього багато рятівників потерпали від підозрілого ставлення з боку радянської влади, а часто – й сусідів.

Катерина: Аж доки та війна ся не кінчила, так мучилися, ховалися. Якось Бог допоміг, що всі остали живі-здорові. Прийшов її син, її невістка. Шанували, до нас все приходили.

Підтримували стосунки з Вашою сім’єю?
Дуже! Навіть от як якесь свято було, то моя мама – їм, а та євреєчка стара могла щось і нам принести.

Іван: Коли вже освободили Турку, то росіяни тих людей, хто прятав євреїв, так сказати, не любили. Тому що кажда влада любить таких людей, хто боїться її. А там говорили: раз вони німців не боялись, так вони і нас не бояться.

Якими були мотиви рятівників? Часто на це питання не можуть відповісти ані вони самі, ані врятовані. Дослідники стверджують, що добро, як і зло, було банальним, тому важко скласти узагальнений портрет рятівника. Це може бути людина будь-якого віку, статі, етнічного чи соціального походження, політичних або релігійних уподобань. Це може бути кримінальний злочинець і навіть антисеміт. Найчастіше згадують поняття людяності – усвідомлення, що перед тобою не страховище з пропагандистських плакатів, а така ж людина, яка потребує допомоги.

Катерина: Дуже добре ми жили з євреями. І євреї – з нами.

Іван: Батько мене вчив так: «Іване, як можеш зробити добре людині – роби, погане – не вздумай, тому що воно піде твоїм дітям, онукам і правнукам».

Іван, як і старша сестра, не може пригадати імені врятованої. Проте вони повідомляють важливий факт: вона була матір’ю Лемеля Брандельштейна.

Про нього та його дружину Броню чуємо майже від кожного, з ким спілкуємось у Турці. На початку війни вони евакуювались у радянський тил. Там народилася їхня донька Саня. До Турки повернулись у 1945-му. Були серед нечисленних євреїв, які проживали там після війни. Лемель працював директором школи, викладав математику, а Броня – російську мову та літературу. Тому їх пам’ятають усі з повоєнного покоління школярів. У Турці в подружжя Брандельштейнів народився син Кубусь. З часом вони виїхали до Польщі, звідти – до Ізраїлю.

Кубусь, а нині – Якоб, живе у Кфар Врадім, неподалік Хайфи. Йому – 75. Після виходу на пенсію активно досліджує сімейну історію, а тому охоче погоджується на розмову в онлайн-режимі.

Дійсно, врятована – це його бабуся:
Її ім’я – Хава Брандельштейн. Її дівоче прізвище було Маєр. Вона народилася в Турці у 1876-му. Була акушеркою. Що цікаво, її мати теж була акушеркою. У 1897-му бабуся завершила навчання у Львові і працювала у шпиталі в Турці упродовж багатьох років. Вона була знаною акушеркою.

Мої батьки покинули Турку за кілька днів після початку війни. Потягом вони шість тижнів добирались до Башкирії. Вони жили в Аскіно. Мої бабуся та дідусь лишились у Турці. У 1942-му дідуся вбили. Бабусю переховувала сім’я Комарницьких. Упродовж двох років вона ховалася в погребі.

Хаві було 66. Випадок її порятунку – нетиповий. Люди старшого віку мали набагато менше шансів вижити під час Голокосту. Окупаційна влада вважала їх непрацездатними, а тому убивала серед перших. Та й рятівники рідше шкодували їх, – мовляв, дорослі можуть подбати про себе самостійно.

Від Якоба дізнаємось і про її подальшу долю:
У 1957-му потягом ми виїхали з Турки до Польщі. У серпні прибули до Вальбжиха, а через два місяці бабуся померла. Її поховали на місцевому цвинтарі. Я маю фото її могили. У 1961-му ми відправились до Ізраїлю.

По прибуттю до Ізраїлю батько Якоба порушував питання про визнання сім’ї Комарницьких Праведниками народів світу:
Я знаю, що мій батько писав до Яд Вашем, однак тоді заяви приймали лише від тих, кого безпосередньо врятували. Але ж бабуся померла…

З часом правила стали гнучкішими – заяви почали приймати також від нащадків уцілілих. Якоб дізнався про це у 2020-му, коли відвідав лекцію Гусарової. Він написав відповідну заяву про факт бабусиного порятунку.

Гусарова прогнозує, що найімовірніше справа Комарницьких потрапить на стіл комісії Яд Вашем ближче до кінця 2021-го. Це одна з 15 справ, пов’язаних з Україною, що нині чекають на розгляд.

Андрій Усач
Андрій Усач – історик, докторант Українського католицького університету, голова громадської організації «Після тиші». Дослідник вивчає питання Голокосту в Україні, зокрема місцевої колаборації та працює на ниві усноісторичних досліджень. Така призма дозволяє ближче підступитись до пам’яті про насилля, оживити її для глибшого розуміння мотивів та переживань різних акторів тих безжальних подій війни.

Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).

Вперше опубліковано @Zaxid.net

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.