Євген Фінкель: «Я вважаю, що російське насильство проти цивільного населення в Україні є геноцидом»
Розмову з американським політологом та експертом у сфері порівняльних студій геноцидів присвячено його компаративним дослідженням Голокосту та осмисленню російсько-української війни. Зокрема ми обговорили наслідки чергової ескалації ізраїльсько-палестинської війни для України та можливі сценарії розвитку подій у випадку перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа
«Голокост є частиною моєї родинної історії»
Ваша книга «Звичайні євреї» (“Ordinary Jews”) стала однією з найуспішніших спроб застосування методології соціальних наук у сфері студій Голокосту. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як з’явилася ідея цього дослідження.
Книга має дві історії походження — теоретичну та практичну. Я написав її на основі своєї докторської дисертації, яку підготував в Університеті Вісконсину (США). Насильство та розпад держав завжди були темами, які надзвичайно мене цікавили і були частиною мого життя. Я виріс у Львові часів перебудови, а потім виїхав до Ізраїлю, де прожив майже 20 років. Голокост є частиною моєї родинної історії. Один із моїх дідусів вижив під час Голокосту: він потрапив у гетто у Хмільнику (Вінницька обл.) і став єдиним, хто врятувався під час масового розстрілу дітей з гетто, де загинув його молодший брат. Інший дідусь, який виріс у Галичині під правлінням Польщі, втратив усіх своїх родичів. Він вижив тільки тому, що був призваний до Червоної армії після того, як СРСР окупував Галичину, і впродовж усієї війни був на фронті, а не під нацистською окупацією.
За спеціальністю я політолог, а політологи, як правило, не проводять історичні дослідження, тому спочатку я хотів написати дисертацію про те, як пам’ять про геноцид впливає на державотворення, і планував порівняти Україну (Голодомор), Ізраїль та Вірменію. На жаль, а може й на щастя, мені не вдалося отримати фінансування для проведення польового дослідження. Але мені потрібно було швидко закінчити дисертацію у зв’язку з сімейними обставинами, тому я вирішив ризикнути і переключити фокус уваги з пам’яті про геноцид на сам геноцид та спробувати зрозуміти, як саме і чому євреї обирали стратегії виживання у гетто. Практичною перевагою такого підходу було те, що мені не потрібно було багато подорожувати — більшість необхідних матеріалів були в архіві Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні. Окрім практичних аспектів, я також хотів зрозуміти поведінку членів своєї сім’ї і те, як вони приймали рішення під час Голокосту, тож була нагода це зробити.
Розкажіть, будь ласка, коротко про свою типологію стратегій виживання євреїв під час Голокосту.
Коли я почав працювати над дослідженням, то з’ясувалося, що було досить багато робіт, які вивчали поведінку виконавців злочину та їхні мотиви, але лише окремі науковці ставили подібні питання у контексті жертв. Загальне припущення полягало в тому, що під час Голокосту жертви або були пасивними і їх просто вбивали, або не мали можливості робити свій вибір і свідомо визначати стратегії виживання в таких жахливих умовах. Я ж навпаки вважав, що навіть під час геноциду люди можуть робити вибір. Я розробив базову типологію чотирьох стратегій виживання, поміж якими євреї здійснювали вибір. Перша стратегія — спроби врятуватися, співпрацюючи з нацистами, наприклад вступивши в єврейську поліцію чи єврейські ради (юденрати) у гетто. Друга стратегія — ухиляння: намагання сховатися, втекти чи видавати себе за неєврея. Наприклад, мій дідусь майже рік жив із фальшивими документами, у яких вказувалося, що він етнічний українець Василь Донець. Третя стратегія — спротив: боротьба з німцями та їхніми спільниками у складі таємних груп опору в гетто або в лісах у складі партизанських загонів. І остання група намагалася пристосуватися до життя в гетто, не втікаючи, не співпрацюючи з нацистами і не чинячи їм опір.
Які саме фактори впливали на вибір євреями тієї чи іншої стратегії виживання?
Я з’ясував, що вибір конкретної стратегії зазвичай був результатом життя євреїв до Голокосту. Наприклад люди, які до війни були більш політично активними, частіше обирали співпрацю з нацистами або ж опір. Такі особи мали досвід громадської діяльності у контексті певної спільноти чи ідеології, володіли організаторськими здібностями й знали інших людей, які цікавляться подібними питаннями, тож адаптували свою довоєнну активність до нових умов. Основною відмінністю між тими, хто співпрацював з німцями, і тими, хто боровся з ними, був вік: люди старшого віку частіше ставали колаборантами, молоде ж покоління частіше долучалося до опору. Молоді люди були у кращій фізичній формі і не мали сімей, про які потрібно було піклуватися, тому їм легше було присвятити своє життя боротьбі з німцями.
Ухиляння потребувало наявності грошей, щоб заплатити неєвреям за переховування, або ж можливості видавати себе за неєврея. В останньому випадку допомагав зовнішній вигляд: євреям, у яких було світле волосся чи блакитні очі або які не мали «типово» єврейської зовнішності, було легше вдавати з себе неєвреїв. Також жінкам було легше, ніж чоловікам, тому що хоча в СРСР велася війна з релігією, проте багато чоловіків-євреїв робили обрізання. Але ще більш важливо було виглядати неєвреєм культурно, а не тільки фізично. Основну небезпеку становили не німці, тому що вони не знали, як за зовнішнім виглядом відрізнити єврея від неєврея, а місцеве населення, яке могло визначити єврея за поведінкою, мовою і знанням традицій, навіть якщо у нього було світле волосся та блакитні очі, і донести про це німцям. Тому євреям, які були краще інтегровані в неєврейське суспільство, мали друзів-неєвреїв, ходили у неєврейські школи, розмовляли місцевою мовою без акценту та розуміли місцеві традиції, зокрема релігійні, було набагато легше видавати себе за неєвреїв, тож багато хто з таких людей вибрав стратегію ухиляння. Ті ж, хто був більш інтегрований у єврейське суспільство, переважно обирали стратегію пристосування до життя у гетто.
Також я намагався зрозуміти, як відрізняються ці стратегії залежно від спільноти, тому вирішив порівняти гетто Мінська, Кракова та Білостока. Мінськ був частиною Російської імперії, де євреїв пригноблювали і сегрегували від неєврейського суспільства. Але радянська влада доклала багато зусиль для інтеграції євреїв. Молоде покоління мінських євреїв розмовляло російською і білоруською мовами, мало друзів-неєвреїв, а оскільки Радянський Союз здійснював репресії проти релігії, було не дивно, якщо вони не знали основні християнські традиції та молитви. У результаті десятки тисяч мінських євреїв утекли в ліси або вижили поза межами гетто. Але саме гетто, найбільше на території, яку займав СРСР до 1939 року, було надзвичайно убогим і дезорганізованим, тому що радянські євреї втратили здатність до самоорганізації в спільноті.
У Кракові імперія Габсбургів допомогла багатьом євреям інтегруватися в місцеве суспільство, тому більшість із них розмовляли польською чи німецькою без акценту, ходили до державних шкіл і працювали з неєвреями. У Кракові, так само як і в Мінську, багато євреїв намагалися втекти і видавати себе за неєвреїв, хоча це було важче, ніж у Мінську, тому що навіть євреї, які були добре знайомі з польською культурою та літературою, не знали християнських молитов і традицій, які мав знати кожен етнічний поляк. Білосток був у складі Російської імперії, а потім у складі Польщі, але ці держави не намагалися інтегрувати євреїв у своє суспільство. Оскільки єврейська та неєврейська спільноти існували окремо, мало хто з євреїв розмовляв польською або мав друзів-поляків, тож майже ніхто не намагався втекти, навіть ті, хто не мав типово єврейську зовнішність. Але єврейська громада була міцною і добре організованою, тому впродовж усього часу існування гетто життя там було набагато кращим, ніж в інших гетто: не було голоду, епідемій, а комунальна сфера функціонувала, бо білостоцькі євреї знали, як налагодити її всередині громади.
«Незалежно від того, яку стратегію обирали люди, удача і випадок відігравали величезну роль»
Чи можна висновувати про те, що за певних обставин існували ефективні й неефективні стратегії виживання?
І так, і ні. Незалежно від того, яку стратегію обирали люди, удача і випадок відігравали величезну роль. Якщо «ефективність» полягала в тому, що певна поведінка збільшувала шанси на виживання (у той час як інша — майже напевно означала смерть), то все одно вона не могла його гарантувати. Серед тих, хто співпрацював з нацистами, майже ніхто не вижив. Ці люди сподівалися, що подібна співпраця вбереже їх від убивства чи потрапляння до таборів смерті, і певний час так і було. Можливо, їх відправили на смерть останніми, але коли нацисти вирішували, що ці люди більше їм не потрібні, їх уже ніщо не могло врятувати. Дивовижно, але спротив і боротьба з нацистами давали відносно вищі показники виживання, навіть якщо люди були готові загинути в боротьбі. Частково це було пов’язано з тим, що переважно йшлося про молодих людей; також вони мали зброю, і багато хто з них налагодив зв’язки з неєврейськими групами опору й партизанами, які могли допомогти їм поза межами гетто. Серед тих, хто намагався втекти і видавати себе за неєврея, багато хто загинув, але значна кількість все ж вижила. Звісно, ми ніколи не дізнаємося цифри та відсотки, але свідчення тих, хто вижив, показують, що багатьом вдалося врятуватися, видавши себе за неєврея, якщо вони мали для цього культурний і соціальний капітал. Стратегія пристосування до життя у гетто спрацьовувала, доки воно існувало; але якщо нацисти вирішували ліквідувати гетто, вижити міг лише дуже невеликий відсоток, навіть серед тих, кого відправляли до трудових таборів, а не до таборів смерті.
«Якщо послухати російське державне телебачення, пропаганду і заяви російських посадовців, то шокує те, наскільки відкрито вони пропагують геноцид»
Чи вплинула російсько-українська війна на Ваші погляди та підходи у сфері студій геноцидів?
Я думаю, що ще трохи рано про це говорити. Війна, безумовно, дуже сильно вплинула на мене на особистісному та емоційному рівні; але в теоретичному плані ще важко сказати, як саме вона повпливає на предметне поле студій геноциду і на мене як частину цієї сфери. Напевно, окрім єдиного винятку — питання про суть геноциду і геноцидний намір. Правове визначення геноциду фокусується на діях, які вчиняються з метою знищити національну чи етнічну спільноту як таку, тому доведення наміру є вирішальним у питанні про геноцид. Якщо намір не доведено, дії не вважаються геноцидом незалежно від того, скільки людей загинуло. Загальна критика цього підходу (яку я також поділяю) полягає в тому, що організатори геноциду не дурні, тож як можна довести намір, особливо в суді, коли немає паперових доказів, явні накази не віддаються або маскуються під евфемізми чи бюрократичні формулювання, а архіви часто закриті для дослідників? Якщо ж послухати російське державне телебачення, пропаганду і заяви російських посадовців, то шокує те, наскільки відкрито вони пропагують геноцид. Тож доведення геноцидного наміру у випадку України буде найменшою проблемою. До речі, якщо зараз послухати висловлювання багатьох ізраїльських політиків стосовно ХАМАСу, то також можна почути відверті заяви про геноцид, тому мабуть це стосується не тільки Росії, а взагалі теперішнього часу і політичного середовища; можливо, тут відіграють певну роль соціальні медіа, важко сказати, але показовою є зміна в тому, як політики говорять про геноцид, і почалося це з російського повномасштабного вторгнення.
В одному зі своїх інтерв’ю Ви визнаєте, що російська агресія проти України може вважатися геноцидом, проте геноцидний намір не був визначеним заздалегідь. Розкажіть детальніше про Вашу позицію у цьому питанні.
Так, я вважаю, що російське насильство проти цивільного населення в Україні є геноцидом, і говорю про це з початку квітня 2022 року, десь з того дня, як було звільнено Бучу та сусідні населені пункти. Але я не думаю, що вторгнення було задумане або планувалося як геноцид, воно переросло в геноцид. Виходячи з того, що ми знаємо про Володимира Путіна і його план, метою було підкорення та контроль над Україною, зміна режиму і перетворення України на країну, подібну на Білорусь. Звісно, російська влада планувала репресії й насильство проти українських еліт, але це насильство мало бути досить обмеженим. Мені здається, Путін дійсно вірив, що росіяни та українці — це один народ. Російські солдати увійшли в Україну, сподіваючись, що їх будуть зустрічати, як визволителів, і не планували тривалу жорстоку війну. Вони не очікували масового спротиву ніде, окрім «Західної України». Але коли цього не сталося і російські війська та керівництво виявили, що українці їм не раді й чинять опір, їхнє сприйняття українців змінилося з «пригноблених братів» на «зрадників», яких потрібно покарати і знищити. Геноцидне насильство проти українського цивільного населення, на мій погляд, є покаранням і помстою за провал спроби захоплення Києва та неприйняття українцями «русского міра», а не частиною початкового плану Кремля.
«Не думаю, що порівняння подій нинішнього російського вторгнення з Голокостом чи Другою світовою війною загалом є продуктивним»
У медійному дискурсі вкрай часто звучали порівняння подій Другої світової війни загалом і Голокосту зокрема з подіями російсько-української війни. Як експерт у сфері компаративних студій геноцидів як Ви оцінюєте продуктивність подібних порівнянь? Коли йдеться про Голокост та інші геноциди, що можна, а що не варто порівнювати?
Я не проти того, щоб проводити порівняння, але потрібно бути обережним, що саме і з чим ми порівнюємо. Не думаю, що порівняння подій нинішнього російського вторгнення з Голокостом чи Другою світовою війною загалом є продуктивним, тому що події та контекст дуже відрізняються. Але ми точно можемо і навіть повинні порівнювати насильницькі практики та ідеї, які становлять основу російського насильства, з іншими випадками масового насильства, скоєного Росією. Наприклад, щоб зрозуміти, як Росія вражає цивільне населення, буде корисно порівняти, як вона воює в Україні з 2022 року, з російськими війнами у Чечні та Сирії. Там ми знайдемо численні паралелі, які покажуть, як Росія веде війни і чи є відмінності у поточних подіях. Або ще цікавіше буде порівняти теперішню війну з початковою російською атакою на Донбас і Крим: тоді, до прикладу, насильство проти цивільних було дуже обмеженим, і важливо розуміти, що саме змінилося і чому. Це допоможе нам краще зрозуміти ідеї та ідеологію Росії тоді і тепер.
Сподіваюся, хтось проведе порівняльний аналіз російського вторгнення і насильства та балканських воєн 1990-х років. Це допоможе розглянути теперішню війну в ширшому контексті краху комуністичних держав, колоніалізму, релігії, конкуруючих національних проєктів тощо. Важко сказати, що саме ми з’ясуємо, роблячи подібні порівняння, але, на мій погляд, це продуктивніше, ніж порівнювати російське вторгнення з Голокостом. На рівні риторики та політики є спокуса зображати Путіна і Гітлера, Росію й нацистську Німеччину такими, що належать до однієї і тієї ж широкої категорії, але особисто я не бачу, що можна отримати з точки зору розуміння російської ідеології та практик насильства, якщо порівнювати Бучу з Аушвіцем чи навіть Бабиним Яром, а Путіна — з Гітлером.
Нещодавно я закінчив писати книгу про намагання Росії й Радянського Союзу контролювати Україну з середини ХІХ століття, і коли я проводив дослідження, то був надзвичайно вражений тим, що нинішня російська риторика та окупаційні практики майже ідентичні російській політиці в окупованих під час Першої світової війни Галичині й Буковині, які на той час були у складі Австро-Угорщини. Дійсно, якщо поглянути на цитати Путіна і російського верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича, я впевнений, що більшість людей, навіть істориків, не змогли б розрізнити, кому вони належать. І коли подивитися на політику щодо української мови, видавничої справи, освіти, культури тощо, єдиною відмінністю буде місце та рік, а фактичний зміст залишиться майже ідентичним.
«Деколонізація для багатьох українців означає повне й безповоротне відокремлення себе та свого суспільства від російської держави, російського політичного домінування»
Російсько-українська війна породила чимало дискусій у сфері деколонізації західних наративів про Східну Європу. Наскільки продуктивними є ці дискусії й чи призводять вони до позитивних зрушень?
Так, деколонізація зараз є гарячою темою. На початку лютого 2024 року я був на конференції на тему «Деколонізація України в теорії та практиці», яку проводив Український науковий інститут Гарвардського університету. Аудиторія була переповнена, під час деяких панелей люди слухали стоячи, й учасники (багато з них українці чи науковці з України) прагнули обговорити, дізнатися та зрозуміти, що означає деколонізація в українському контексті — як теоретично, так і практично. Я не експерт з колоніалізму, і я не знаю, що на практиці означає «деколонізація». У мене склалося враження, що поза академічним середовищем деколонізація для багатьох українців означає повне й безповоротне відокремлення себе та свого суспільства від російської держави, російського політичного домінування, а для деяких — від російської мови і культури, при тому підкреслюючи значення, підтримуючи й захищаючи українську мову та ідентичність, заново відкриваючи українську історію, не розглядаючи її більше як придаток чи бідного провінційного брата російської. А на практиці деколонізація означатиме все, що українське суспільство та його керівництво зроблять для досягнення цієї мети.
З точки зору аналітики немає сумнівів, що Російська імперія дійсно була імперією, так само як і СРСР, тому немає жодних причин не аналізувати російські й радянські практики крізь призму колоніалізму. Таким чином можна виявити, що Україна не була «типовою» колонією в загальних рамках колоніалізму, але для мене аналіз відмінного й унікального є навіть більш показовим, ніж фокусування уваги на загальному і типовому. Вивчення того, як російські і радянські практики в Україні та уявлення про Україну відрізнялися від російських ідей і практик у Центральній Азії, французьких та британських практик в Африці, допоможе краще зрозуміти відносини між Україною й імперським центром, а також те, чому Україна є такою надзвичайно важливою для Росії та росіян.
У той же час не слід забувати, що «деколонізація» — це не лише аналітичний, а й політичний термін, який впливає на практику. Наприклад, якщо говорити про практики, беззаперечним є те, що чимало російських і радянських напрямів політики у Криму, Східній та Південній Україні вписуються в ширшу концептуальну рамку переселенського колоніалізму. Але «переселенський колоніалізм» — нині дуже неоднозначний політичний і моральний термін, і застосування його до певних груп в Україні (позначати їх як «переселенців») може мати негативні політичні та соціальні наслідки для суспільства, яке бореться за виживання й залежить від єдності. Таким чином, втілення теорії в практику може дати чимало небажаних і несподіваних наслідків, особливо в таких політично чутливих сферах, як деколонізація. І ми недостатньо про це говоримо, коли говоримо про деколонізацію в українському контексті.
«Війна в Газі також вплинула на здатність і бажання Заходу допомагати Україні»
Як атаки ХАМАСу на Ізраїль вплинули на геополітичне співвідношення сил у світі? Як це позначається й може позначитися в майбутньому на перебігу російсько-української війни?
Атаки ХАМАСу і війна Ізраїлю проти ХАМАСу та Гази в цілому, на жаль, мають прямий дуже негативний вплив на Україну. Загальна увага переключилася з України на Близький Схід. Інтерес до України знижувався і до 7 жовтня 2023 року, але війна на Близькому Сході все затьмарила, що видно з публікацій у західній пресі. Я бачу це по своїх розмовах із журналістами, по поведінці студентів і тому, за якими темами вони слідкують. Україна вже не на першому місці. Війна в Газі також вплинула на здатність і бажання Заходу допомагати Україні. Ізраїль набагато важливіший для Заходу (особливо для США), ніж Україна, і допомога та техніка, яку могла отримати Україна, зараз іде до Ізраїлю або відкладається на випадок, якщо знадобиться Ізраїлю.
Тож чим менше Захід фокусується на Путіну і Росії, тим краще для Кремля і гірше для України. Також західна підтримка Ізраїлю та небажання (чи неспроможність) обмежити масштаби ізраїльських атак і шкоди, яка завдається цивільному населенню в Газі, дозволяє Путіну представляти Захід глибоко цинічним й стверджувати, що західна підтримка України зумовлена не захистом міжнародного права і прав людини, а власними інтересами. Цей аргумент має сильний вплив, особливо на країни Глобального Півдня. Припускаю, що коли війна в Газі закінчиться, інтерес до України знову зросте, але я не думаю, що він буде настільки високим, як раніше, якщо тільки в Росії чи на лінії фронту не станеться щось дійсно надзвичайне.
Сьогодні все частіше звучать голоси про «war fatigue» на Заході. Які Ваші прогнози щодо подальшої підтримки України країнами ЄС та США?
Так, «war fatigue» («втома від війни»), або «Ukraine fatigue» («втома від України»), дійсно реальна, і не тільки тому, що зараз Захід зосереджує увагу на Близькому Сході. Ті, хто підтримує Україну, нарікають, наскільки це несправедливо й небезпечно, але такою є реальність. Звісно, на Заході це явище проявляється нерівномірно: чим ближче країна знаходиться до Росії, тим менше у неї «втоми від України». Такий стан справ до деякої міри неминучий після двох років війни й інших криз, які перебувають на глобальному порядку денному. Також це певним чином є результатом того, що відбувається на фронті. Всі люблять переможців, і під час харківського та херсонського наступів легко було не втомитися. Докази російського насильства і військових злочинів також приковували увагу до України, але тепер це вже не новина. Тим не менше, серйозні події на лінії фронту, успішний український наступ чи внутрішня криза в Росії могли б цю втому швидко прибрати. Ще більш важливим є те, що буде робити Захід і як він буде допомагати Україні — з втомою чи попри неї, — і тут майже все залежить від президентських виборів у США в листопаді 2024 року і від того, чи повернеться Дональд Трамп до Білого дому.
«Не думаю, що хтось може передбачити, якою буде політика США, якщо Дональд Трамп переможе на виборах»
Які можливі сценарії розвитку подій, якщо на президентських виборах перемогу здобуде Дональд Трамп? Якою мірою його передвиборча риторика з питання (не)підтримки України може бути насправді втілена в життя?
Не думаю, що хтось може передбачити, якою буде політика США, якщо Дональд Трамп переможе на виборах. Якщо подивитися на його перший термін на посаді, то результати тут неоднозначні. З одного боку, була відома телефонна розмова з Володимиром Зеленським, яка втягнула Україну у внутрішню політику США й призвела до першого імпічменту Трампа. Але Трамп також надав Україні «Джавеліни», що відмовився робити президент Барак Обама. Що Трамп буде робити під час свого другого терміну на посаді — не відомо, але я думаю, що його другий термін буде відрізнятися від першого, і це стане трагедією для України, США і Заходу. Однак це не означає, що ми повинні впадати у відчай. Перш за все американці, яким не байдужа Україна, повинні зробити все можливе, щоб не допустити його обрання. Це наше завдання. У той же час Україні потрібно підготуватися до такої можливості. Трамп може відвернутися від України, але це не означає, що Україна безпомічна і буде робити те, що скажуть США. Ніхто не зможе змусити Україну здатися, якщо українці цього не захочуть і наполягатимуть на продовженні боротьби. Так, без підтримки США це буде набагато важче, але рішення буде прийматися в Україні, а не в США. Це ж стосується і Західної Європи. Трамп може відмовитися від України й НАТО, але це означає лише те, що для таких країн, як Франція, Німеччина, Велика Британія, а особливо для «східного флангу» НАТО загроза з боку Росії стане значно серйознішою. У цих країн є ресурси, щоб підтримувати Україну, навіть якщо Трамп відмовиться це робити. Потрібна політична воля та інвестиції в розвиток потенціалу. Однак цим потрібно займатися невідкладно, а не чекати до виборів і сподіватися на краще. Стратегія «почекаємо і подивимось» — шлях до катастрофи. Катастрофи не тільки для України, але й для Центральної та Західної Європи.
Яким, на Вашу думку, міг би бути найбільш оптимістичний і водночас реалістичний сценарій завершення російсько-української війни?
Звичайно, найоптимістичнішим сценарієм є звільнення Україною всіх своїх міжнародно визнаних територій, включаючи Крим, і виплата Росією репарацій та притягнення до юридичної відповідальності винних у військових злочинах і геноциді. Чи це можливо? Напевно, не найближчим часом. Однак якщо подивитися на російську історію, то крах усе ж можливий, і коли він настане, події розгортатимуться дуже швидко, заставши зненацька. Згадаймо хоча б революцію 1917 року або розпад СРСР, який відбувся на нашій пам’яті. Ці події сталися у результаті внутрішньої кризи, а Росія зараз переживає відчутну політичну нестабільність. Було б вкрай нерозумно будувати політику на очікуваннях краху Росії, але це не означає, що цього не може відбутися і що ми не повинні бути готовими до цього. Я переконаний, що є велика ймовірність, що це станеться, хоча, звичайно, ніхто не може передбачити, коли саме. Тим часом Україні доведеться робити все можливе, щоб захистити свою територію, свій народ, демократію й економіку, і чекати на кращу геополітичну реальність. На жаль, я не думаю, що війна скоро закінчиться, і я дуже хотів би в цьому помилятися.
Розмовляв Петро Долганов
Переклад Ольги Дячук
У публікації використано світлини з відкритих джерел
Євген Фінкель професор факультету міжнародних відносин Школи передових міжнародних студій Університету Джонса Гопкінса (SAIS) у Вашингтоні, округ Колумбія, який працює на стику політології й історії. Народився у 1977 році у Львові, виріс в Ізраїлі після того, як його сім'я переїхала туди на початку 1990-х років. Фінкель отримав ступінь бакалавра з політології та міжнародних відносин у Єврейському університеті Єрусалиму та ступінь доктора філософії з політичних наук в Університеті Вісконсин-Медісон. Його дослідження спрямовані на вивчення того, як інституції та особи реагують на екстремальні ситуації: масове насильство, розпад держави та швидкі зміни. Фінкель є автором "Ordinary Jews: Choice and Survival during the Holocaust" (Princeton University Press, 2017), "Reform and Rebellion in Weak States" (спільно зі Скоттом Гелбахом, Cambridge University Press, 2020), "Bread and Autocracy: Food, Politics and Security in Putin’s Russia" (спільно з Жанеттою Азарієвою та Іцгаком М. Брудним, Oxford University Press, 2023) та та “Intent to Destroy: Russia’s Two-Hundred-Years Quest to Dominate Ukraine” (Basic Books, 2024).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
