«Євреї мають залишити місто Харків»

"Євреї мають залишити місто Харків", — написав німецький солдат чи офіцер на звороті цього фото. І спокійно почав розписувати заправлену чорнилом ручку.

Той поодинокий випадок, коли дата зробленого фото відома навіть без вказівки дати. Німецький комендант окупованого Харкова — генерал вермахту Альфред фон Путткамер, 14 грудня 1941 року видав наказ про виселення всіх євреїв міста в розбиті бараки Верстатобудівного та Тракторного заводів.

Два дні — 15-го та 16-го грудня, — потік євреїв повільно котився майже 20 кілометрів у сильний мороз, обмерзлими вулицями, що вливались у Московський проспект, із центру на околицю за межами міста.

Числа 1,2,3,4 дуже показові. Цей німець зробив на вулиці чотири кадри, будучи впевненим, що фотографує євреїв, що рухаються. Але він помилився: три кадри зняли євреїв з їхнім нехитрим скарбом, а на четвертому був селянський віз, який випадково потрапив до об'єктиву. Прийшлий німець просто не вмів визначати на Остфронті, де євреї, а де ні.

І це ще раз свідчить, що без місцевих помічників нацисти не змогли б навіть ідентифікувати своїх жертв. Харківська міська управа та її співробітники періоду гітлерівської окупації обслуговували геноцид євреїв за повною програмою — і не безкорисливо. Я бачив в архіві докладне листування про розподіл серед службовців управи тисяч квартир, що «раптово звільнилися» після знищення євреїв.

Я дивлюся на це фото людей, що блукають у холоді назустріч своїй загибелі, і думаю про інформаційний розрив. Євреїв Києва вбили 29-30 вересня, Харків був зданий лише 24 жовтня 1941 року. Адже був час повідомити євреїв про кошмар, що насувається, і страшну небезпеку тотального знищення.

Був також увесь листопад, коли радянське командування в Москві вже мало точні дані розвідки та підпільників про масові вбивства у Бабиному Яру та інших місцях. Але ніхто не попередив, не повідомив радіо чи іншим способом.

У радянської розвідки були тоді важливіші завдання, ніж порятунок мирних людей від загибелі: 14-го листопада 1941 року радіосигналом з Воронежа був підірваний у Харкові будинок разом із командиром 68-ї піхотної дивізії вермахту генералом Георгом Брауном.

До червня 1941 року кількість євреїв Харкова досягла максимальної цифри – майже 150 тисяч осіб серед майже мільйонного міста. Далі були масова мобілізація до Червоної Армії та масова евакуація заводів у тил. «Удача» харківських євреїв, якщо так взагалі можна говорити, був у тому, що майже 90% євреїв міста пішли воювати на фронт або встигли виїхати на Схід.

У місті за німців було зареєстровано 10271 єврей. З 17 грудня переселення до бараків тимчасового гетто закінчилося, а з 27 грудня 1941-го по 17 січня 1942-го року євреїв групами вивозилися на розстріл у Дробицький Яр. Вбивства чинила та сама айнзацкоманда С, яка раніше вбивала євреїв Києва — за підтримки підрозділів Шостої Армії, яку пізніше буде знищено під Сталінградом.

Точної цифри вбитих євреїв Харкова ми ніколи не дізнаємося. Після звільнення міста радянські експерти під час ексгумації порахували довжину та ширину двох ровів і просто помножили на середню щільність залягання трупів на квадратний метр. Саме тому в описах Дробицького Яру можна зустріти розкид цифр від 12 до 15 тисяч і навіть 20 тисяч убитих.

Мине кілька десятків років — і в архіві залишаться вже радянські документи про винищення єврейського населення Харкова, на яких місцеві чиновники викреслювали слово «євреї» і вписували знущальне «жителі центральних вулиць».

Мине 80 років після розстрілів німецькими окупантами євреїв Харків — і місце останнього упокою жертв Голокосту буде порушено ракетно-артилерійською канонадою інших окупантів — російських. У лютому-березні 2022 року снаряди путінської армії серйозно пошкодили Менору — пам'ятник євреям, що загинули в Дробицькому Яру.

Я дивлюся на ці фото, і думаю, що, напевно, було б ще болючіше бачити обличчя цих людей, які йдуть на смерть, але ще не знають про це.

..Якось, ще дитиною, я їхав із бабусею Юлією у трамваї по Харкову, і з дитячою наївністю запитав у неї: «А ти під час війни теж була у Харкові?» Бабуся сумно подивилася на мене і швидко відповіла: «Якби ми залишилися, то виявились би теж на Тракторному». І більше — жодного слова.

Зараз, знаючи набагато більше про Голокост, я можу лише дякувати Творцеві за те, що моя прабабуся Берта Марківна з прадідусем Борисом Моисеевичем та їхньою 16-річною донькою Юлією — моєю майбутньою бабусею, — не опинилися в цьому страшному потоці, дивом встигнувши евакуюватися в Алма-Ату..

Я купив ці фотографії на Інтернет-аукціоні. Анонімний продавець із Німеччини отримав мої 150 євро.

Але зниклі євреї Харкова, про яких раніше не було жодної фотографії їхнього останнього шляху в середині грудня 1941-го, перестали бути повітрям, але здобули зримі образи.

Текст: Шимон Бріман (Ізраїль).
Усі фотографії: приватна колекція Шимона Брімана.