Єврейський «батько-засновник» України, який зруйнував комуністичну владу
Юрій Гайсинський — один із 346 депутатів Верховної Ради, які в історичний день 24 серпня 1991 року проголосували за ухвалення Акту про Незалежність України. Того дня всі п'ять депутатів-євреїв українського парламенту підтримали народження нової держави.
Особа Юрія Гайсинського парадоксальна та символічна — прокурор та співголова міського відділення Товариства «Меморіал» щодо розкриття злочинів сталінського режиму, — він увірвався на політичний Олімп у переломний період української історії.
В останні дні бурхливого літа 1991 року саме він очолив комісію Верховної Ради з розслідування участі Компартії України у спробі державного перевороту 19–21 серпня. Тоді Юрій Гайсинський розробив та зачитав постанову парламенту України про заборону Комуністичної партії України та про націоналізацію її майна.
Таким чином, 44-річний депутат від Харкова поставив поза законом Компартію та підвів фінальну межу під владою, яка понад 70 років тримала у страху та терорі десятки мільйонів жителів України.
Потім Юрій Гайсинський став першим у незалежній Україні першим заступником Генерального прокурора України, пізніше пішов до адвокатури, знову повернувся на посаду заступника Генпрокурора України та працював прокурором Києва.
Ми говоримо з Юрієм Олександровичем Гайсинським (77) напередодні 34-ї річниці Незалежності України — про ті драматичні дні, про українсько-єврейські відносини, про пройдений життєвий шлях і про долі України та Ізраїлю.
Шимон Бріман: Подумки повертаючись у серпень 1991 року — місяць закінчення комуністичної влади та народження незалежної України: чи передчували ви, що розпад старої системи близький? Чи припускали ви влітку 1991-го, що процес змін дійде до повного розвалу СРСР?
Юрій Гайсинський: Моє критичне сприйняття комуністичних реалій розпочалося значно раніше. Тому навесні 1989 року я взяв участь у виборах депутатів Верховної Ради СРСР у Харківському окрузі. В результаті мої політичні погляди стали відомі багатьом харків'янам.
У березні 1990 року я був обраний народним депутатом України, тоді — УРСР, від Московського виборчого округу Харкова. Мої політичні погляди були очевидно антикомуністичними. Зокрема, я запропонував відновити в країні приватну власність та вільне підприємництво.
Передчуття повного розвалу СРСР не було, але крах комуністичної тоталітарної системи був очевидним.
Верховна Рада 16 липня 1990 року ухвалила «Декларацію про Державний суверенітет», зміст якої не викликав сумнівів щодо політичних намірів конституційної більшості Верховної Ради.
Після ухвалення Декларації про державний суверенітет Верховна Рада провела масштабну роботу щодо зміни законодавства УРСР. В жовтні 1990 року було внесено суттєві зміни Конституції, спрямовані на демонтаж комуністичної системи та вихід зі складу СРСР. Зокрема, статтю 71 Конституції було викладено у такій редакції: "На території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки".
Цей та інші закони унеможливили підпорядкування органів державної влади України центральній московській владі.
Що було робити найвищим керівникам КДБ, МВС, Міноборони, міністрам та іншим московським чиновникам? Влаштувати державний переворот, що й сталося 19–21 серпня 1991 року.
Шимон Бріман: Як у Верховній Раді перемогла ідея проголошення повної незалежності? Чи було страшно приймати рішення та голосувати 24 серпня 1991 року? Чим вам запам'ятався той день? Чи він здавався історичним?
Юрій Гайсинський: На позачерговій сесії Верховної Ради України 24-го серпня 1991 року було ухвалено Акт проголошення державної Незалежності України. Збереглися протоколи поіменних голосувань депутатів — я голосував за незалежність, впевнений, що Україна покінчить з комунізмом.
При голосуванні я не відчував страху, навпаки — емоції були цілком позитивними. Цей день запам'ятався як рішучий крок у бік історичних змін у житті країни. І в моєму житті зокрема.
Слід нагадати, що Акт проголошення державної незалежності України ще мав бути затверджений на референдумі, що й відбулося 1 грудня 1991 року. Ось цей день став справді історичним.
Часто зустрічаються публікації, що незалежність України стала можливою внаслідок тиску Заходу, насамперед США. Все відповідно до теорії змови. У цьому поділюся своїми спостереженнями з цього приводу.
Тридцятого червня 1990 року у Верховній Раді чудово виступала прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. На запитання щодо можливості встановити з Україною дипломатичні відносини, вона відповіла: "Ні. В нас немає дипломатичних відносин зі штатом Каліфорнія".
Потім 1-го серпня 1991 року у Верховній Раді виступав Президент США Джордж Буш-старший. Він виступив проти "дезінтеграції" СРСР та негативно висловився щодо незалежності України. Я був присутнім на обох цих виступах. Я не мав сумнівів, що питання великої політики має вирішувати Україна самостійно. Так і сталося.
Шимон Бріман: Чому Леонід Кравчук саме вас призначив головою комісії із розслідування подій путчу 19–21 серпня? Як він взагалі до вас ставився? Чи знав про ваше єврейське походження?
Юрій Гайсинський: Мене обрали головою парламентської комісії з розслідування путчу на засіданні Президії Верховної Ради 26 серпня 1991 року. Головував Леонід Кравчук. Чому обрали саме мене — не знаю. Обрання відбулося за моєї відсутності. До складу Комісії було обрано 22 народних депутатів.
Леонід Макарович Кравчук знав про моє єврейське походження. Під час розмови з ним після призначення мене першим заступником Генпрокурора я сказав йому про це. Він відповів приблизно таке: «Так, знаю. Але антиєврейського комплексу неповноцінності я не маю». Я пояснив, що говорю йому про це безпосередньо, щоб не було психологічних проблем. Леонід Макарович сказав: «Проблем не буде. Працюй». Наші стосунки були добрі, ділові.
Указом Президента України в травні 1993 року Кравчук надав мені чин Державного радника юстиції 1-го класу, що відповідає військовому званню генерал-полковника юстиції.
Шимон Бріман: Ви стали тією людиною, яка 30-го серпня 1991 року своєю доповіддю підвела межу під історією Компартії України і домігся заборони партії, яка 70 років тримала в страху всю країну. При цьому раніше ви самі були її членом і піднімалися сходами радянського апарату. Що ви переживали тими днями, піднімаючи руку на величезну машину старої влади? Як знайшли сміливість на заборону КПУ?
Юрій Гайсинський: Я вийшов із партії ще 18 липня 1991 року, разом із секретарем парторганізації. Це сталося на партійних зборах прокуратури Московського району Харкова.
Я добре запам'ятав 30 серпня 1991 року. Було засідання Президії Верховної Ради. Зал був забитий людьми, стояли на проходах, сиділи на підлозі, але було дуже тихо. Три дні до цього проводились засідання нашої комісії. Ми допитували керівників КПУ, зокрема, першого секретаря КПУ Станіслава Гуренка, знайомилися з документами.
На засіданні Президії Верховної Ради України було чути кроки історії. Після доповіді я відповів на запитання членів Президії, деякі з яких також виступали. Насамкінець Леонід Кравчук запропонував мені оголосити проект Указу з урахуванням деяких зауважень.
Я встав і зачитав проект Указу, у резолютивній частині якого було два головні пункти:
- Заборонити діяльність КПРС-КПУ на території України.
- Націоналізувати майно, що належить КПРС-КПУ в Україні.
За Указ проголосувало 19 членів Президії, 1 — проти.
Наступного дня член Політбюро ЦК КПУ Лісовенко передав мені ключі від головної будівлі Центрального Комітету партії — нинішнього Офісу Президента України на вулиці Банковій. Я передав ці ключі від партії керівнику управління справами Верховної Ради.
На цьому історія КПРС-КПУ в Україні закінчилася. Як з'ясувалося, тимчасово. Два роки КПУ в Україні не було. Потім було створено нову Компартію. Але то вже інша історія.
Щодо наслідків для мене особисто. Я усвідомлював, що заборону діяльності Компартії я вихаркуватиму довго, може, до кінця життя. Зв'язки можновладців зберігаються довго. Але заборона КПУ та націоналізація партійного майна була справедливим рішенням.
Треба сказати, що наша Комісія також ухвалила рішення щодо КДБ, МВС та засобів масової інформації. Рішення теж були справедливими, але відповідальність за їхнє прийняття лежить на мені особисто.
Шимон Бріман: У першій половині 1990-х проти вашого імені в пресі лилися звинувачення у «створенні мафії» та збагаченні. Наскільки у тих «наїздах» на вас була частка антисемітизму?
Юрій Гайсинський: Щодо звинувачень мене особисто у зловживаннях. Після Указу Президії Верховної Ради України про заборону діяльності КПУ у мене з'явилося багато ворогів — як серед прихильників КПУ, незадоволених цією забороною, так і серед націонал-радикалів, незадоволених тим, що нікого до стіни не поставили. Я багато про це публічно говорив та писав.
Нагадаю, що проти мене порушувалися кримінальні справи, які кілька років розслідувалися слідчим управлінням Генеральної прокуратури України. Все закінчилося припиненням кримінальних справ за відсутністю складу злочину.
З грудня 1993 року до 1999 року я працював адвокатом, а також займався підприємницькою діяльністю.
В січні 2000 року наказом Генпрокурора України Михайла Потебенька я був призначений прокурором Києва, а трохи пізніше — заступником Генпрокурора України та прокурором міста Києва. У книзі Потебенька «Пошук істини» автор згадав мене добрим словом, чим я теж пишаюся.
Шимон Бріман: Ваші батьки по лінії батька та мами, а також дідусів і бабусь — євреї, що народилися в Україні. Як формувалася ваша національна самоідентифікація? Що вам казали дорослі, що приховували, як вчили поводитися по життю?
Юрій Гайсинський: Мої батьки євреї. Мама народилася у Полтаві, батько — у Кременчуці. Дідусь Лазар Вульфович (Лейзер-Вульф) Давидович народився 1891 року у Вільно, у Литві. Під час служби у царській армії в Полтаві він познайомився з моєю бабусею, яку звали Ханна Соломонівна (Хая-Лея Шломівна) Герман. Їхня дочка Дора Лазарівна Давидович — моя мама.
Мій дідусь Гайсинський Яків Ісаакович, народився у Кременчуці. Він був у засланні в Якутії, де в травні 1917 року одружився з моєю бабушкою Іде (Ітте) Аронівною Страд, донькою рабина Якутії.
На мою єврейську самоідентифікацію значний вплив мав дід Лазар. Мої батьки розлучилися, коли мені було близько двох років. До 10-ти років я жив із мамою та її батьками. Між собою дідусь та бабуся нерідко говорили їдишем. Найчастіше щоб я не зрозумів, про що вони говорять. Вони робили все, щоб уберегти мене від антиєврейських проявів.
З 10 років я жив із батьком та мачухою Надією Олексіївною Гайсинською, яка була українкою. Вона працювала суддею та адвокатом. Вони також намагалися зробити все, щоб мінімізувати антиєврейські прояви щодо мене.
Шимон Бріман: Чи були зіткнення з антисемітизмом у вашому житті — від дитинства до зрілих років?
Юрій Гайсинський: Зіткнення з антисемітизмом, звісно, були. Мій дід Лазар вчив мене давати здачу, тобто відповідати на образи чи застосування сили. Я так і вчиняв. Так було у дитинстві, так було у юнацтві, так було під час дорослого життя. І здачу я давав завжди.
Шимон Бріман:..Але ймовірно були й протилежні приклади з вашого життя, коли українські колеги та керівники, знаючи про ваше походження, не заважали та навіть допомагали вам на життєвому шляху?
Юрій Гайсинський: Так, було чимало прикладів, коли українці виявляли до мене дружелюбність та симпатію, знаючи про моє єврейське походження.
Наприклад, прокурор Харківської області з 1968 до 1986 року Іван Цесаренко, перший секретар Красноградського райкому КПРС Харківської області Микола Мариненко, Генеральний прокурор України Михайло Потебенько.
Наведу один кумедний епізод. У 1970-ті роки ми поїхали до Ленінграда у складі групи красноградців, яку очолював Микола Терентійович Мариненко, з ініціативи якого я був призначений керівником прокуратури Красноградського району Харківської області. В Ісаакіївському соборі екскурсовод роз'яснив, що одна з картин називається "Обрізання Господа нашого Ісуса Христа". Мариненко звернувся до мене: «Юро, а ти знав про єврейське походження Ісуса?» Я відповів ствердно. Тоді Мариненко сказав мені: «Таланливій людині національність не завадить стати навіть Богом». Я не заперечував...
Шимон Бріман: Ви стали помічником прокурора Красноградського району Харківської області у 22 роки, а згодом і районним прокурором у дуже молодому віці. Ви були жорстким чи «добрим» прокурором? Коли ви усвідомили нежиттєздатність усієї соціалістичної системи?
Юрій Гайсинський: Щодо прокурора терміни «жорсткий/добрий» мають особливості змісту. Наприклад, при розслідуванні злочинів проти особи (вбивства, зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень) прокурор у багатьох випадках зобов'язаний виявляти мужність і бути «добрим» по відношенню до потерпілих, захищаючи їхні інтереси. Далеко не всі потерпілі мають можливість мати хорошого адвоката.
Решта залежить від особистих якостей прокурора та рівня його кваліфікації. Мій прокурорський «курс молодого бійця» дав мені можливість отримати фундамент знань, що сприятиме успішній кар'єрі прокурора, а потім і політика.
Багато освічених людей сумнівалися в ефективності соціалістичної економіки, а також у «соціалістичної гуманності», й у «соціалістичної законності». Тільки більшість мовчала. Мало хто починав говорити. Цьому сприяла хрущовська відлига, але особливо — передачі західних радіостанцій.
Коли я почав працювати у прокуратурі сільського району, то мої сумніви почали підкріплюватися практикою неефективності колгоспно-радгоспної економіки.
А 1985-го року почалася Перебудова.
Шимон Бріман: З 1985-го ви стаєте прокурором Московського району Харкова — це величезний 300-тисячний район, де і я мешкав тоді школярем на Салтівці. Чим вам запам'яталися ті перші роки Перебудови?
Юрій Гайсинський: Перебудова дала можливість прочитати безліч раніше недоступних публікацій.
У Харкові я познайомився із цікавими людьми, серед яких був доцент Харківського Державного Університету історик Валерій Мещеряков.
Шимон Бріман: 1988-го ви разом із Мещеряковим стали фундаторами товариства «Меморіал» у Харкові. До речі, тоді ми з вами вперше і познайомилися 36 років тому на зустрічі активістів «Меморіалу». Я був тоді юним студентом першого курсу Історичного факультету. Але що призвело прокурора до розкриття злочинів сталінської епохи? Чи не було відчуття, що розкриваючи сталінські репресії, ви «рубаєте гілку, на якій сидите»?
Юрій Гайсинський: Ми збиралися вечорами у Харківському Університеті, обговорювали практичні кроки щодо створення некомуністичної громадської організації. Так 1988 року було створено товариство «Меморіал».
У січні 1989 року я, Валерій Мещеряков та кілька інших харків'ян, обраних делегатами установчого з'їзду «Меморіалу», прибули до Москви. Такої величезної кількості тележурналістів, як на тому з'їзді, я раніше ніколи не бачив.
Ми хотіли свободи, ми не хотіли комунізму, тож вирішили розпочати з розвінчання злочинної сталінської практики зловживань владою.
Шимон Бріман: Ваше призначення на першу прокурорську посаду на Харківщині затверджував Генпрокурор СРСР Руденко. Наразі опубліковано раніше секретні матеріали про його особисту участь у масових репресіях на Донбасі наприкінці 1930-х років; його підпис стоїть під сотнями розстрільних вироків. Чи змінилося ваше ставлення до його особистості?
Юрій Гайсинський: Щодо багаторічного Генерального прокурора СРСР Руденка. Я бачив його лише по телевізору. Для мене він був головним державним обвинувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі.
Про його особисту участь у сталінських репресіях я дізнався під час Перебудови, як і про зловживання владою судді Нікітченка, який був одним із двох суддів від СРСР у складі Нюрнберзького трибуналу.
Ця інформація не була для мене новиною, яка б змінила моє ставлення особисто до Руденка. Було ясно, що в жовтні 1917 року влада захопила злочинна група комуністичних фанатиків, які мордували країну, знищуючи найрозумніших, найпрацьовитіших, найчесніших і найзаповзятливіших.
На вершинах влади у СРСР до 1950-х років перебували злочинці. Я вдячний долі, яка дала мені можливість брати участь у реальній декомунізації.
Шимон Бріман: Через сімейні стосунки ви багато років були знайомі з яскравою та суперечливою фігурою харківського політикуму — Геннадієм Кернесом. Чим вам запам'ятався ваш зять та мер Харкова?
Юрій Гайсинський: За моїми враженнями, Геннадій Кернес любив Харків та багато зробив для покращення якості життя у місті. Таке стало можливим значною мірою завдяки можливостям, які були надані скасуванням комуністичної системи та запровадженням свободи підприємництва, що було зроблено в Україні у 1990–1991 роках.
Шимон Бріман: Вас обрали депутатом Верховної Ради УРСР у березні 1990 року від Московського (нині Салтівського) району Харкова. І я, до речі, був тоді одним із ваших виборців — це були перші вибори в моєму житті. Тож спитаю як виборець від Салтівки: як назвати те, що роблять уже четвертий рік із Салтівкою російські загарбники? Чи є, на вашу думку, юридична оцінка ракетних ударів по мирних будинках і житлових районах?
Юрій Гайсинський: Бомбардування Харкова російськими ракетами, бомбами та дронами, як і обстріл будь-яких цивільних об'єктів України, є військовими злочинами.
Шимон Бріман: Дід Лазар читав вам книгу їдишем про звірства нацистів, і розповів, що у союзі з Америкою та Англією «ми перемогли нацистів і після цього був Нюрнберзький процес, і тих, хто кричав «бий жидів!», повісили». Питання: чи потрібен після закінчення війни з РФ суд над винними у вбивствах мирних жителів України під час агресії Росії? Яке загалом ваше ставлення до цієї війни та до нездатності глобальних інститутів зупинити цю агресію?
Юрій Гайсинський: Зупинити цю війну намагаються авторитетні світові лідери та світові держави, включаючи США. Поки що безуспішно. Людина, яка не є експертом у військово-політичній сфері, відповісти на це питання не може. Але я маю нагадати юридичну максиму, яку я вважаю справедливою для всіх часів і народів, а саме: "Правосуддя має відбутися, навіть якщо загине світ».
Шимон Бріман: Ви профінансували будівництво пам'ятника жертвам погрому в селі Германівка Київської області. Чому саме тут?
Юрій Гайсинський: Автором ідеї звести пам'ятник жертвам єврейського погрому в селі Германівка Обухівського району Київської області є Анатолій Шафаренко, уродженець цього села. Він розповів мені, що до революції у Германівці жило багато євреїв, але зараз не залишилося.
Його батькові в радянські часи доручили забрати пам'ятники з єврейських цвинтарів Германівки. Один великий пам'ятник ніяк не міг зрушити з місця. Тоді перед пам'ятником викопали величезну яму, прив'язали мотузками до воза, запряженого конем, і зрушили пам'ятник так, що він упав у цю яму. І надгробок закопали в землю. Обидва єврейські цвинтарі були знищені.
Я знав про так звану «реконструкцію» єврейських цвинтарів у радянські часи, що означало їхнє знищення. Але історія з похороном пам'ятника мене схвилювала, і я запропонував профінансувати будівництво в Германівці пам'ятника жертвам єврейських погромів. Пам'ятник було встановлено у присутності двох рабинів та мешканців села. Я теж виступив на цьому скорботному мітингу.
Шимон Бріман: Як загалом ви ставитеся до проблем історичної пам'яті в Україні та меморіалізації Голокосту?
Юрій Гайсинський: Якщо в історичній пам'яті людей є проблема, то вона може залишатися проблемою на багато років.
Меморіали на згадку про жертви Голокосту почали будувати в Україні після здобуття незалежності.
П'ятого жовтня 1991 року, на меморіальній церемонії до 50-річчя трагедії у Бабиному Яру, виступив із промовою Леонід Макарович Кравчук, який тоді був головою Верховної Ради України. Він знайшов слова, гідні державного діяча світового масштабу. Через два місяці після цього виступу його було обрано Президентом України.
Мене дуже засмучує те, що в Бабиному Яру досі не збудовано меморіального комплексу. 2006 року я був у США. Там збудовано меморіальні комплекси про Голокост. У Вашингтоні — музей, у Майамі — пам'ятник, і вони не залишають байдужими нормальних людей. Адже в США не було Голокосту...
Шимон Бріман: Ви розпочинали кар'єру, коли за зв'язок чи симпатії до Ізраїлю могли звільнити чи посадити. Ви пам'ятаєте вашу реакцію на новини про Шестиденну війну 1967 року, на війну Судного дня 1973 року? Як змінилося ваше ставлення до Ізраїлю за останні десятиліття? Що, на вашу думку, Україні було б корисно взяти з ізраїльського досвіду?
Юрій Гайсинський: Під час Шестиденної війни 1967 року я тішився перемогою Ізраїлю. Я сказав батькові про бажання поїхати до Ізраїлю. Мені ще не було 20 років – я міг би воювати. Батько нагадав, що івритом я не володію, у Радянській армії ще не служив, інститут не закінчив. Так я залишився у СРСР.
Про війну Судного дня 1973 року стежив за повідомленнями західних радіостанцій і, звісно, відчував душевний комфорт.
Моє ставлення до Ізраїлю було незмінним. Єврейській державі симпатизував не я один. Серед моїх друзів та знайомих-неєвреїв було чимало симпатиків Ізраїлю.
За останні десятиліття Ізраїль давав все більше приводів для гордості за талановитих та працьовитих ізраїльтян, які перетворювали (і перетворили!) малярійні болота та пустелі на квітучі сади з високою якістю життя людей.
Вражають показники Єврейської держави у розвитку новітніх технологій, успіхів вільного підприємництва, медицини, освіти та, звичайно, у сфері оборони та безпеки. Україна та Ізраїль мають безліч можливостей для співпраці.
Шимон Бріман: В Америці є таке поняття «батьки-засновники держави» — Франклін, Вашингтон, Адамс, Джефферсон та інші. Чи відчуваєте ви себе одним із таких для України?
Юрій Гайсинський: Так, я почуваюся одним із «батьків-засновників» незалежної України. Моє прізвище вписане в її історію — у буквальному значенні.Тому що на величезній картині-панно художника з Харкова Олексія Кулакова «Державотворення», яка виставлена у будівлі Верховної Ради, вписані прізвища та ініціали народних депутатів України, які 24 серпня 1991 року проголосували за Акт проголошення Незалежності України.
Там є також і моє прізвище — і це наповнює мене гордістю.
Текст та фотоколаж на початку статті: Шимон Бріман (Ізраїль).
Фото: із особистого архіву Юрія Гайсинського.
