Інструменталізація пам'яті: Інший як «виклик» (на прикладі м. Рівне)

Цю статтю присвячено аналізу особливостей сприйняття Голокосту в м. Рівне. Зокрема проаналізовано співвідношення політичних сил у регіоні наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр., тогочасну тематику публікацій громадсько-політичних часописів, з’ясовано тенденції потрактування подій Другої світової війни представниками місцевих політичних еліт. Останні сприяли реанімації пам'яті рівнян про Голокост. Водночас пріоритетним для них виявилося завдання ліквідації символів радянського тоталітаризму та глорифікація УПА. На цьому тлі геноцид євреїв тривалий час був маргінальною сюжетною лінією у символічному просторі Рівного. Лише в останні роки в місті з’явилися маркери, що розповідають про Голокост. Ці інструменти нагадування засвідчують відмову місцевих політичних еліт від ексклюзивної моделі колективної пам'яті.

Прощання з радянським досвідом замовчування Голокосту
У роки горбачовської «перебудови», коли національне зазвучало з особливим трепетом на тлі колишнього просування владою образу «радянської людини», національні меншини в Україні складали 22,1 %. Скориставшись правом на ренесанс, вони створили численні організації та об’єднання, представники яких брали участь у різноманітних форумах (напр., участь у другій Асамблеї національних меншин України (2004 р.) взяли представники 1200 їх організацій і м. Рівного зокрема) [1]. Водночас на той час вже було зрозуміло, що репрезентантів Іншості «назовні» обмаль: згідно даних Всеукраїнського перепису 2001 р., 96 % мешканців Рівненської області — українці. Представників національних меншин у цій адміністративній одиниці було лише 48 тис. Чехи складали в той час лише 0,03 %, євреї — 0,04 %, поляки — 0,2 % [2].

Майже аналогічною була етнодемографічна картина і в обласному центрі — м. Рівне. У часи постання України як суверенної держави, українці складали 91,6 % його населення [3].

Ця статистика актуалізує питання про визнання Іншості національною більшістю в «параметрах» конкретної адміністративної одиниці за умов мало не цілковитої відсутності їх представників. Хто за таких умов має стати промоутером пам'яті про тих, хто загинув, був депортований чи виїхав із малої Батьківщини? Чи історико-культурна спадщина національних меншин, що давно стала невидимою, завмерла й не повинна реанімуватися взагалі?

Перший варіант відповіді на ці питання сформульовано наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. Тоді, в роки «перебудови», історики прагнули не тільки ліквідувати т. зв. її білі плями, але й позбутися паралічу оцінки минулого в прокрустовому ложе «класових ідеалів», повернути йому правдиве звучання. У т. ч. й те, яке визначалося камертоном національного.

У той час переосмислення подій Другої світової війни справило роль вибухівки. Громадськість дізналася про чимало сюжетів, які замовчувалися десятиліттями (напр., колосальні втрати Червоної Армії влітку 1941 р. тощо). Серед них  — Голокост (який, як і Голодомор) десятки років був табуйованим у СРСР.

Першими проявами емпатії до жертв Голокосту стала участь представників різних національностей (українців, зокрема) в заходах, які проводилися з ініціативи євреїв і присвячувалися вшануванню пам'яті жертв цього геноциду. Так було, напр., у квітні 1990 р., коли в Рівному вперше проведено такий вечір пам'яті [4].

Ще один приклад того, що Україна поступово відмовлялася від радянського досвіду замовчування Голокосту, — зведення меморіалів, пам’ятних знаків тощо. Церемоніали відкриття меморіалів, другі заходи, якими вшановувалася пам'ять тих безневинних жертв нацизму, які раніше репрезентували в Західній Україні й Рівному зокрема Іншість, — одна з тих складових, які визначають зміст інклюзивної моделі пам'ятання. У цьому випадку сам факт присутності на заході, продемонстрованої участі в жалобі — дія, яка промовляє про повагу, емпатію, пам'ять. А вони, зрозуміло, віддзеркалюють назовні внутрішню політичну культуру індивіда. Модуль останньої можна певною мірою узагальнити словами поетеси Мар’яни Кіяновської, що прозвучали 20 червня 2019 р. на публічному симпозіумі у Львові: «Я присвоїла собі досвід чужого болю».

Формування культури (не)пам’яті про Голокост наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр.
У листопаді 1990 р. в урочищі Сосонки, де в листопаді 1941 р. розстріляно 17,5 тис. євреїв Рівного, відкрито пам’ятник. Участь у цьому заході брали голова виконкому Ровенської міської ради народних депутатів І. Федів, заступник голови облвиконкому С. Чорнолоз, народний депутат Верховної Ради України В. Червоній [5]. У червні наступного року, напередодні 50-ї річниці розстрілів тамтешніх євреїв, у цьому місті відкрито меморіал. Поруч із представниками місцевого єврейського культурного товариства, у церемонії взяли участь вищезгаданий голова Рівненської міської ради, заступник голови облвиконкому Т. Харчук, народний депутат СРСР В. Мартиросян, представник НРУ і Української Республіканської Партії І. Дем’янюк, заступник голови товариства української мови імені Т. Г. Шевченка В. Дворжак [6].

Створенням меморіалу в Сосонках місцева влада новопосталої держави та громадськість Рівного зробили суттєвий крок уперед на шляху включення Голокосту в колективну пам'ять містян. Реакцію на події листопада 1990 — червня 1991 рр. рівненських євреїв, яким пощастило пережити Другу світову війну, сповна відображають слова М. Бронштейна, який втратив у Сосонках 26 родичів: «Земний уклін усім Вам, земляки, за пам'ять» [7].

Висновок про те, що відкриттям меморіалу в Сосонках здійснено прорив у сприйнятті фрагменту історії Рівного як болю власного, не чужого певною мірою коригується тим, що фактична ініціатива його спорудження вийшла не із середовища національно-демократичних сил, а ще існуючої наприкінці 1980-х рр. радянської влади [8; 9]. Водночас ці нюанси будівництва меморіалу не є визначальними. Головним є сам факт його відкриття. Адже в Рівному постав не просто меморіальний маркер, який проказував про місце страти цільової групи жертв нацизму. Він створив передумови для інструменталізації пам'яті: Сосонки мали стати місцем проведення пам'яттєвих практик; у разі промовляння імпульсів тим, хто брав би участь у заходах із вшанування жертв Голокосту, меморіал проговорював би українцям, які вже кілька десятиліть чисельно переважали в Рівному, про неукраїнське минуле міста.

Відкриття меморіалу в Сосонках — не єдине свідчення того курсу в політиці пам'яті на мікрорівні, що реалізовувався після проголошення Україною державного суверенітету. Певним свідченням відмови від амнезії по-радянськи є публікації про вбивства євреїв у роки Другої світової війни в газеті Рівненської обласної державної адміністрації «Вільне слово», діалог влади й Рівненського товариства єврейської культури про встановлення пам’ятних знаків на інших місцях розстрілів жертв Голокосту в Рівненській області (так, напр., восени 1992 — навесні 1993 р. йшлося про створення меморіалу в містечку Костопіль), їх спорудження, що відбувалося головно коштом родичів загиблих.

Водночас, включення Голокосту в комеморативну практику як прояв співчуття місцевих політичних еліт до знищеної в Рівному Іншості виявилося неоднозначним. Після відкриття меморіалу в Сосонках, представники місцевої влади час від часу уникали участі в заходах, що проводилися тут місцевими євреями. Вже в листопаді 1991 р. з-поміж промовців (голова Рівненського товариства єврейської культури Д. Фейштер, його секретар О. Штейнгарт та ін.) репортер місцевої газети не зафіксував жодного представника влади чи політичних партій. Єдиний оратор від української громадськості на цьому заході — політв’язень І. Коток, який констатував спільність трагічних доль українців та євреїв і закликав зміцнювати їхню дружбу в демократичній Україні [10].

Часто-густо аналогічною була ситуація і в наступні кілька років. Напр., інформація в газеті Рівненської облдержадміністрації «Вільне слово» про мітинг-реквієм у Сосонках з нагоди звільнення Освенціму, що відбувся в травні 2000 р., не містить констатації виступу жодного представника місцевої чи обласної влади. Окрім пастора християнської громади О. Музичука, промовцями були голова Рівненської єврейської громади Г. Фраєрман, голова ради ветеранів війни єврейської громади Л. Левін, голова асоціації колишніх в’язнів ґетто П. Дунаєвська, учасник партизанського руху М. Айзенштейн [11].

Отже, є підстави констатувати парадоксальну ситуацію: з одного боку, періодична преса час від часу представляє на своїх шпальтах читачам «єврейську тематику», з другого ж, не фіксує присутності на комеморативних заходах представників місцевих політичних еліт. Промовистий і інший приклад: на 60-ту річницю розстрілів у Сосонках вищезгаданий періодичний орган облдержадміністрації «Вільне слово» обмежився публікацією фото із заходу, а в її рубриці «Наш історичний календар» злочин нацистів у Рівному листопада 1941 р. навіть не згаданий. Навряд чи таке (не)відображення подій, коли місто втратило майже половину своїх мешканців, випадкове. Здається, правомірно припустити, що на початку ХХІ ст. Іншість у Рівному почала сприйматися по-новому.

Певним запереченням цього є публікація статей на «єврейську тему» як тих друкованих органів масової інформації, які видавалися в Рівному, так і в районах (напр., восени 1991 р. про Голокост в одній із своїх статей оповідає здолбунівська громадсько-політична газета «Нове життя») [12]. Іншу інтерпретацію таким публікаціям дає Ю. Юрчук. На її думку, статті про Голокост у регіональній пресі — один із інструментів, який використовували симпатики старих політичних цінностей у боротьбі з прибічниками УПА за спадщину Другої світової війни [13].

Ймовірно, правомірними є обидві версії інтерпретації. До того ж, (не)присутність Голокосту в публічному дискурсі відображала тогочасний тріумф колективного несвідомого, який насамперед педалювався новими знаннями про злочин Голодомору.

Тема Голодомору, яка на початку XXI ст. стала особливим об’єктом уваги громадськості, відобразилася в міському ландшафті Рівного. 22 листопада 2008 р. у ньому встановлено камінь, на місці якого заплановано звести пам’ятник «Жертвам голодоморів та політичних репресій» [14]. Враховуючи те, що монументи є частиною ритуалів, адже постання перших є передумовою проведення других, зрозумілий намір ініціаторів цього проєкту використовувати тематичні коди майбутнього пам’ятника для ретрансляції рівнянам нових оцінок, що в ті роки формулювалися українською історичною наукою [15].

«Змагання жертв» засвідчувало дистанціонування значної частини українських істориків від геноциду євреїв. Це відбувалося на тлі ініціатив Української держави, коли здійснено низку важливих кроків, спрямованих на реанімацію пам'яті про Голокост. Можливо, найкращими показниками цього стало підписання Декларації Стокгольмського міжнародного форуму про Голокост (2000 р.), надання Міністерством освіти і науки України дозволу викладати спецкурси з історії Голокосту у вищих навчальних закладах, включення цієї теми до навчальних програм з історії школярів (1993–1994 рр.). Починаючи з 2001 р. тема Бабиного Яру почала звучати у промовах Президентів України [16]. Через десятиліття Україна на державному рівні почала відзначати Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

Отже, відкриттям меморіалу в Сосонках місцева політична еліта здійснила вагомий крок на шляху реалізації інклюзивної моделі пам'яті. Після цього тему Голокосту (із урахуванням тривалої неприсутності представників влади й політичних партій на комеморативних заходах, відсутність у місті бодай одного орієнтаційного знаку, що вказував би на місце знаходження ґетто в Рівному та урочища Сосонки) полишено місцевим євреям як їхній спогад, а не наш (колективній) біль.

Формування націоналістичного канону героїки і пам’ять про Голокост у Рівному
Ця позиція тодішніх політичних еліт у Рівному сформувалася на початку 1990-х рр., який означився й іншими подіями, що вплинули на зміну символічного простору Рівного: ліквідація частини пам’ятників, годонімів, які промовляли про радянське минуле й, одночасно, наповнення міського ландшафту тим змістом, який розповідав про УПА. Такі переіначення відбувалися майже в усіх містах Західної України починаючи з кінця 1980-х рр. Зміни в регіоні стали можливими завдяки розвитку багатопартійної системи та перевазі національно-демократичних сил. Зокрема станом на 2 січня 1994 р. у Рівному було зареєстровано 49 місцевих осередків політичних партій (18 % з них — обласні організації). Осередки НРУ складали в Рівненській області 45 % від загалу, УДП — 16 %, Української радикальної партії — 12 %  [17]. Через кілька років, у 1998 р., ліві в м. Рівне були представлені лише Аграрною, Соціалістичною та комуністичною партіями. Інші ж відносили себе до правого, центристського чи право-центристського спрямування [18]. У Рівному, як і в інших містах України, проведення мітингів і віче в ті роки стали звичною практикою політичної участі. А відтак, з часом один із очільників цього міста виношував ідею звести в ньому (поруч із пам’ятником дітям підземелля [19]) монумент мітингувальникові [20].

Тогочасні симпатії мешканців Рівного до НРУ зумовлювалися його внеском у боротьбу за незалежність України 1989–1991 рр. Відтак він претендував на лідерство не тільки в лоні національно-демократичних, але й націоналістичних сил Рівненщини [21]. У 1998 р. вони спільно й успішно вели боротьбу з лівими політичними силами в час виборів до Верховної ради України (четверо членів НРУ з Рівненської області здобули того року депутатські мандати) [22]. Вони ж були й головними опонентами в змаганні за старий / новий символічний простір Рівного. Головними речниками останнього в 1990-х рр., ініціаторами побудови пам'ятників були РУХ та Українська Республіканська Партія [23].

Серед обраних до Верховної Ради — В. Червоній, який у той час був одним із найяскравіших громадсько-політичних діячів краю (1989 р. він створив перший на Рівненщині осередок РУХу, з 1991 р. очолював його Рівненську крайову організацію) й суттєво вплинув на переформатування символічного ландшафту Рівного. Місцева преса в той час зауважувала, що «…впродовж останніх двох років його постать була, зрештою, й залишається чи не найпопулярнішою на небосхилі громадсько-політичного життя Рівненщини» [24].

Нові віяння в формуванні символічних просторів міст у Галичині й на Волині стартували наприкінці ХХ ст. — процес, який згодом названо декомунізацією. Напр., в Івано-Франківській області вже до 1992 р. демонтовано майже півсотні пам'ятників і пам’ятних знаків радянського періоду. До кінця десятиліття таких об’єктів було вже понад 200 [25].

Найбільш резонансними проявами перечитування радянського наративу та його заперечення в Рівному стали знесення погрудь командира радянського партизанського загону Д. Медведєва і розвідника М. Кузнєцова. Рішення Рівненської міської управи про демонтаж бюсту першого реалізовано вже в жовтні 1992 р. [26]. Наступного року розпочалася значно резонансніша епопея з демонтажем пам’ятника М. Кузнєцову. Він, згідно обіцянок голови Рівненської міської управи І. Федіва, мав бути знесеним напередодні 50-ї річниці розстрілу нацистами рівнян (20 жовтня 1943 р.) — акт помсти за замах радянського розвідника на гітлерівського чиновника в осерді рейхскомісаріату «Україна». Проте намір голови міської управи І. Федіва не виконав його наступник В. Мороз [27]. Місце пам’яті, яке впродовж десятиліть сповна виконувало свою роль у часи існування СРСР, суттєво прив’язувало спогади рівнян до подій війни перетворилося в об’єкт полеміки, під час якої супротивники радянської влади запропонували нове прочитання діяльності радянського підпілля часів нацистської окупації Рівного. Палімпсест символічного простору, старт якому задали місцевий РУХ та інші опозиційні комуністам політичні сили, включав завдання мінімізувати роль радянського підпілля (ба більше — ймовірно, регіону й країни в цілому) й артикуляції ролі інших сил, що брали участь у боротьбі з нацизмом на теренах України. 17 травня 1994 р. пам’ятник М. Кузнєцову перенесено на другорядну, малопомітну вулицю Ясну. На його місці зведено пам’ятний знак «Загиблим за Україну» [28].

Вищеописані події — своєрідний підготовчий етап, який передував глорифікації історії УПА в символічному просторі Рівного. Можна припустити, що цей процес розпочався дещо раніше, проте здійснювався обережно, почасти — латентно. Так, знесення погруддя Д. Медведєва відбувалося в рік 50-річчя утворення УПА. Промовисто, що в переддень цієї дати, 13 жовтня 1992 р., з’явилося розпорядження голови Рівненської міської управи про перейменування вулиць Волгоградської, Чкалова, Ватутіна, Чапаєва та ін. Ці прізвища замінювалися на тих, хто репрезентував представників національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни. Йдеться, про Ніла Хасевича, Клима Савура, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандеру (ім’ям останнього мала бути названа вулиця «Московська») [29]. Зауважимо, що наступного місяця після появи вище названого розпорядження, голова Рівненської міської управи І. Федів взяв участь у жалобних урочистостях у Сосонках — свідчення тогочасних спроб місцевої влади поєднати процес формування нового «обличчя» міста із вшановуванням пам'яті тих жертв нацизму, яких десятиліттями не згадувала радянська влада [30].

Водночас, вищеназвані представники УПА, чиїми іменами названо вулиці в Рівному, - промовисте свідчення того, що керівництво цього міста початку 1990-х рр. здійснювало цілеспрямовану політику уславлення націоналістичної течії руху Опору. Після відкриття спочатку пам’ятника, а згодом — меморіалу в Сосонках, будь-який варіант «вплетення» Голокосту в той сегмент символічного простору міста, який пов'язаний із подіями Другої світової війни, здається, навіть не розглядався. Він утворився внаслідок збереження більшості місць пам'яті, які були створені в радянський час, та доповнився тими, що відображали участь у війні УПА. Завершивши чужу (властиво — комуністичну) ініціативу впорядкування місця останнього спочинку рівненських євреїв, яке знаходиться на окраїні міста й є малопомітним, здійснивши відповідні комемораційні заходи, а відтак — продемонструвавши свою позицію щодо реанімації пам'яті про Голокост місцевий політичний клас самоусунувся від цієї теми.

Ця гіпотеза підтверджується тим, що протягом десятиліть у місті не здійснено жодного іншого кроку для реанімації пам’яті про тих, хто загинув у Сосонках чи був бранцем рівненського ґетто. Після 1991 рр., коли в Рівному завершено облаштування меморіалу жертвам Голокосту, фактично йшлося про тихе прощання з темою геноциду євреїв — наслідок, цілком імовірно, вкрай непростих українсько-єврейських взаємин часів окупації, а також неготовності місцевого наукового середовища дати відповідь на питання про те, яку роль у соціокультурних та економічних процесах у Рівному відігравали євреї до 1939 р. Можливо далося взнаки й те, що, згідно припущення П. Долганова, «асимільоване селом» після Другої світової війни місто так і не віднайшло своєї виразної ідентичності, що може породжувати страх перед символами Інших, які загрожують її розчинити» [31]. Опосередкованим підтвердженням слушності вище названих гіпотез про (не)свідоме стирання єврейської присутності в історії міста є факт зникнення з будинку Великої синагоги, що в центральній його частині, відповідної інформаційної дошки. Додамо, що ця сакральна споруда знаходилася в осерді єврейського Рівного міжвоєнного періоду — вулиці Шкільній. Не здійснено в ті роки й будь-яких інших заходів для означення бодай в годонімах Іншості в історії Рівного. Тим часом, топ-темами 1990-х, як і наступного десятиліття, залишалося прославлення УПА та відторгнення радянського минулого, дискредитація комуністичної течії руху Опору (влітку 1995 р., напр., на сесії Рівненської обласної ради В. Червоній заявив, «…що у роки фашистської окупації радянські партизани практично не вели боротьби із загарбниками, тому навіть могил їх на території Рівненщини немає» [32]).

Внаслідок зміни годонімів та зведення пам’ятників, що нерідко приурочувалося до пам’ятних дат УПА, символічний простір міста перетворився на поле протистояння прихильників старих і нових політичних цінностей. Зокрема, на початку липня 1992 р. прихильники Соціалістичної партії в Рівному протестували проти демонтажу пам’ятників М. Кузнєцову та Д. Медведєву [33]; наступного року преса опублікувала незгоду частини містян з перейменуванням тих чи інших вулиць, листи невдоволення зі станом меморіалів, які уславлювали дії радянських вояків у боротьбі з нацизмом. У 1994 р. незгоду з перейменуванням вулиць (зокрема, зникнення вулиці Ватутіна, майдану Героїв Сталінграду) висловила у відкритому листі до голови Рівненської міської управи В. Мороза президія Рівненської обласної ради ветеранів [34]. Приклади неприйняття частиною рівнян змін у символічному просторі міста (власне ж тих, які зумовлювалися стиранням пам'яті про Червону Армію та радянських партизан, з одного боку, та уславлення УПА, з другого) можна продовжувати. Своєрідною кульмінацією неоднозначності сприйняття змін стала спроба визнати С. Бандеру почесним громадянином Рівного [35]. Це була ініціатива ВО «Свобода», яка винесла свою пропозицію на розгляд міської ради на початку 2011 р. Її підтримали тільки депутати від «Батьківщини», чого не вистачило для ухвалення відповідного позитивного рішення. Ба більше, міські обранці підтримали запропоновану «Фронтом змін» пропозицію щодо скасування Указу Президента України «Про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України». Представники «Удару», «Народної партії» та Партії регіонів висловилися за укладення Рівненською міською радою відповідного документу [36].

Певну роль у популяризації теми УПА відіграли вимоги визнати її та Організацію Українських Націоналістів, що озвучувалися в різних областях Західної України, воюючою стороною в Другій світовій війні. Такі пропозиції на різних рівнях артикулювалися і на Рівненщині. Зокрема, в час підготовки до святкування 50-річчя та 55-річчя з часу її утворення [37].

Після перших кроків у зміні символічного простору міста Рівного (запровадження нових назв вулиць, якими відображалася історія УПА) здійснено нові — встановлення меморіальних дошок і побудова каплиці. Зокрема, 9 березня 1998 р. відкрито й посвячено меморіальну дошку засновникові «Поліської Січі», командиру УПА Т. Бульбі-Боровцю [38]. Згодом, у 2001 р., на кладовищі Грабник зведено каплицю пам'яті Клима Савура та героїв національно-визвольних змагань 1918–1950 рр.

Ці зміни стали можливими завдяки зростанню авторитету опозиційних комуністам політичних сил, роботи їхніх представників в органах місцевого самоврядування. Підготовка до відзначення 60-річчя УПА відбувалася за умов, коли комуністи у Верховній Раді України складали п’яту частину, а їхні соратники фактично не були представлені в рівненській міській та обласній радах. Тим часом дилеми в формуванні символічного простору міст України визначалися спектром ініціатив Президента України Л. Кучми, що коливався від створення в 1997 р. урядової комісії з вивчення діяльності ОНУ–УПА до його Указів про відзначення річниць визволення України з-під нацистської окупації, проведення в 2001 р. Днів пам'яті жертв Бабиного Яру й встановлення того ж року свята Дня партизанської слави. Ці ініціативи Президента з’явилися в час, коли в Галичині вже відбувалося звеличення УПА й розпочалася «війна пам'ятників» [39].

Маркери репрезентації Другої світової війни в періодичній пресі
Враховуючи такий широкий ціннісний діапазон в указах Президента України й підготовку бодай частини національно-демократичних сил до відзначення 60-річчя з часу постання УПА, зважаючи на роль ЗМІ в формуванні громадської думки чи, щонайменше, популяризацію ними тих чи інших сюжетів історії, варто проаналізувати кількість публікацій на «історичну тематику» газети Рівненської обласної державної адміністрації «Вільне слово» в 2001–2002 рр. (відповідно 95 та 99 номерів).

Результати контент-аналізу засвідчують, що тема Другої світової війни є актуальною для «рупору» облдержадміністрації. У 194 номерах газети, що вийшли за два роки, вона фігурує у 88 публікаціях. Водночас незмінно маргінальною залишається тема Голокосту, дещо зменшується увага до подій «радянського канону», натомість стрімко зростає кількість публікацій, які присвячені історії УПА.

З-поміж Інших, які час від часу (відверто кажучи, вкрай рідко) згадуються на сторінках «Вільного слова» — євреї, поляки та німці — ті, хто, поруч із чехами, до початку Другої світової війни проживали на Волині пліч-о-пліч з українцями. Водночас «єврейська тематика» представлена чи не винятково Голокостом: події 1941 р. в Сосонках, участь євреїв у русі Опору, відкриття меморіалів на місцях розстрілів жертв на теренах Рівненської області та їх порятунок Праведниками народів світу.

Тим часом тема УПА віддавна значно потужніше просувалася іншим періодичним виданням — друкованим органом Крайового Проводу Рівненського РУХу газетою «Волинь», яка почала виходити з 20 вересня 1991 р. Саме вона суттєво посприяла популяризації на Рівненщині україноцентричної моделі пам'яті. Цей часопис швидко випередив свого головного конкурента — газету «Червоний прапор», яка з часом перетворилася у «Вільне слово»: тираж «Волині», яка стала головним рупором державницької ідеї на Рівненщині, в часи найбільшої її популярності складав 75 тис. екземплярів [40].

Представляючи минуле на засадах етноцентризму, газета зробила чимало для відродження знань про УПА та їх популяризацію. «Завдяки крайовому Рухові та «Волині» - стверджується в статті, що опублікована до 5-річчя часопису, - стали відомими і впорядковані сотні могил повстанців-патріотів, для людей відкрилися яскраві сторінки нерівної, але героїчної звитяги УПА» [41].

«Волинь» була оголошена тими, хто її заснував, спадкоємницею однойменної газети, яка видавалася в Рівному в умовах нацистського окупаційного режиму (1941–1943 рр.) [42]. Ініціатори відродженого рівненського часопису проігнорували той факт, що жорсткий контроль над суспільно-політичним життям на окупованих територіях призвів до повсякчасного друку колишньою «Волинню» тих ідеологічних кліше, які визначалися в Берліні. Публікації з антисемітськими висловами у ній просто рясніють. Одночасно ті, хто відроджував часопис «не помітили» співпраці її редакції з окупантом, оспівування нацистського «нового порядку», закликів до українців їхати на роботу в гітлерівську Німеччину. Зв'язок нового рівненського часопису із газетою 50-річної давнини прописано в колонтитулі видання: «Заснований у 1941 р. Відроджений у 1991 р.». Ба, більше: дотримуючись обраної позиції спадкоємності, наприкінці 1990-х рр., перебуваючи в конфлікті з владою, рівненська редакція газети РУХу опублікувала статтю під такою назвою: «Гітлер закрив «Волинь» у 1942 році. Чи вдасться це Кучмі в 1989-му?» [43].

Іншість на сторінках відродженої «Волині», яка послідовно популяризувала ідеал суверенітету України, фактично відсутня аж до літа 1998 р., коли в ній розпочато передрук праці М. Шестопала «Євреї в Україні (історична довідка)». Цей сумнівний, відверто упереджений щодо євреїв текст друкується в 34 номерах часопису, що, здається, прояснює позицію редакції «Волині» в «єврейському питанні». Чи не єдина стаття в цьому часопису, яка стосується Голокосту, — опублікований фрагмент рукопису книги Й. Пацули «Волинь і волиняни в Другій світовій війні», який закінчено роздумами над природою «радянських євреїв». Останні не постають перед читачем нащадками тих, хто колись формував полікультурний «мікровсесвіт» краю. Навпаки: «…жили тут саме радянські-зденаціоналізовані євреї. Своєї мови й культури позбавлені, до української мови й культури не привчені. Освічені на багатій спадщині третього народу» [44]. Таке потрактування євреїв промовисте. Воно є таким, що не дозволило РУХівській «Волині» сприймати втрачений компонент соціокультурного простору регіону, країни як «свій», власний біль. Де-факто це відторгнення Іншого, який постраждав як від нацизму, так і повоєнного радянського антисемітизму.

Варто припустити, у маргіналізації Іншого як потенційного суб’єкта символічного простору Рівного, а в просуванні в нього героїки УПА — достеменно, не останню роль відіграв В. Червоній. Програма РУХу в час виборів 1998 р. до Верховної Ради України включала розділ «Національна культура: від джерел — до вершин», яким декларовано сприяння розвитку української мови, культури тощо, а також підтримку в розвої культур усіх націй, що проживали в Україні [45]. Тим часом програма В. Червонія, який у той час балотувався на посаду міського голови Рівного, розставляла наголоси інакше: утвердження української національної культури, церкви, християнських моральних цінностей тощо. Будь-якої згадки про культуру національних меншин чи збереження їхньої історико-культурної спадщини програма цього представника РУХу не містила [46].

Подальша інструменталізація пам'яті про УПА в символічному просторі міста
2002-й став роком стрімкого переобрамлення символічного простору Рівного й області, що було зумовлено активною й послідовною підготовкою до відзначення 60-річчя УПА. 13 жовтня того року відкрито монумент на поліському хуторі Гутвин Костопільського району, де свого часу знаходився т. зв. постій головного командування УПА. Промовцями на цьому заході був керівник фракції «Наша Україна» В. Ющенко, народний депутат Верховної Ради України М. Шершун, заступник голови Рівненської обласної державної адміністрації О. Чуприна, голова Костопільської райдержадміністрації М. Кривко та ін. Схожою була й репрезентація можновладців на відкритті 14 жовтня 2002 р. в Рівному пам’ятника головному командиру УПА-Північ Климові Савуру. «В урочистостях, - стверджувало «Вільне слово», - взяли участь представники міської влади та народні депутати» [47].

Участь представників влади й політичних партій у цих заходах, з одного боку, проігнороваНа 2002 р. також припала 60-та річниця з часу ліквідації рівненського ґетто. Проте ця пам’ятна дата не привернула до себе належної уваги представників влади. Участь останніх у заходах, присвячених вшануванню героїв УПА та ігнорування ними 60-ї річниці з часу ліквідації рівненського ґетто є свідченням вибіркового характеру комеморації та інструменталізації історії в політичній діяльності. Дату 60-х роковин ліквідацій ґетто було проігноровано не лише в м. Рівному, але й у багатьох інших містечках Рівненської області. Констатована асиметрія відзначення річниць — опосередковане свідчення місця Голокосту в місцевій «Ми»-пам'яті: мовчазне сприйняття першого як злочину нацистів і підтримка тих ініціатив, які сприяли відродженню пам'яті про націоналістичну течію руху Опору.

К. Савур — не єдина постать, яку місцеві політичні еліти прагнули закарбувати в пам’ятниках, наповнюючи тим самим символічний простір міста й одночасно створюючи місця для проведення відповідних комемораційних заходів. Аналогічні наміри вони мали й щодо Т. Бульби-Боровця, С. Бандери й Н. Хасевича, що дало привід дописувачу місцевої преси означити одну із тенденцій суспільно-політичного життя міста як «пам'ятникоманію» [48].

Встановлення пам’ятника Т. Бульбі-Боровцю ухвалено міською радою Рівного в квітні 2003 р. як один із заходів у підготовці до відзначення 100-річчя з дня його народження. На це рішення певною мірою вплинуло звернення до неї 15 тис. рівнян, яких, вірогідно, зорганізувала керована В. Червонієм Українська Народна Партія [49]. Оскільки монумент у визначений термін встановити не вдалося, міська рада через рік визначила місце його будівництва, де в 2011 р. встановлено камінь [50].

Такий маркер зведення пам’ятника С. Бандері в Рівному використано навесні 2016 р. Через рік виконавчий комітет Рівненської міської ради оголосив відкритий конкурс на краще мистецьке представлення образу С. Бандери архітекторами [51].

На відміну від задуму звести пам’ятники останньому й Т. Бульбі-Боровцю, реалізованим прикладом інструменталізації пам'яті про УПА в Рівному є відкриття в жовтні 2012 р. пам’ятника Нілові Хасевичу в час відзначення 70-річчя її постання [52]. Воно стало можливим завдяки тому, що погруддя, яке було власністю університету Малої академії управління персоналом, викупила Рівненська міська рада з ініціативи її депутата від ВО «Батьківщина» О. Курсика [53].

Отже, маємо підстави констатувати те, що мистецькому розв’язанню проблеми пам'яткобудівництва чи іншого роду інструментам наповнення символічного простору передує архітектоніка рішень органу місцевого самоврядування чи його структурних підрозділів, які відображають їх потрактування змісту історії. Роль місцевих політичних еліт у визначенні смислових горизонтів символічного простру міста, його інструменталістську сутність, яка дозволяє забувати ті чи інші події історії й навпаки — наголошувати на інших, яскраво ілюструє й встановлення меморіальної дошки редакції газети «Волинь» (2013 р.). Ті, хто лобіював цьому, проігнорували реалії окупаційного режиму, продемонстрували як у механізмі колективної пам'яті функціонує амнезія. Як свідчить викарбуваний на меморіальній дошці текст, визначальним для ініціаторів її встановлення виявилося те, що в цій газеті «…працювали всесвітньо відомі українські письменники Олена Теліга і Улас Самчук». Осмислюючи символічний простір Рівного й місце, яке посіла ця меморіальна дошка в ньому, П. Долганов прокоментував відкриття цього інструменту пам'яті так: «Розміщена на Театральній площі, меморіальна дошка у поєднанні з відсутністю будь-яких інших вербальних маркерів про Голокост на вулицях Рівного (за поодинокими винятками, як то меморіал в урочищі Сосонки) засвідчує його амнезію щодо трагедії єврейської громади міста в умовах Другої світової війни» [54].

Отже, за останні десятиліття символічний простір Рівного суттєво наповнено тими маркерами, які урівноважили представлення в ньому радянської героїки та діяльності УПА. Аналогічні процеси відбувалися в усій Рівненській області. Масштаб уславлення УПА прояснюють такі статистичні дані Рівненської обласної ради: до лютого 2010 р. в цій адміністративній одиниці споруджено 177 пам'ятників, встановлено 310 хрестів, збудовано 7 каплиць, відкрито 11 меморіальних дошок [55].

Меморіал у Сосонках — не єдиний маркер, який певною мірою коригує висновок про всуціль україноцентричний дискурс того компоненту символічного простору Рівного, який формувався в перші десятиліття ХХІ ст. і пов'язаний із подіями Другої світової війни. Поруч із пам’ятником розстріляним рівненським євреям — пам’ятний знак волинським чехам, які брали участь у Другій світовій війні. Побудований 2007 р. з ініціативи Чехословацької громади легіонерів та нею ж профінансований, він не відіграє тієї ролі, що могла б рівнятися з пам’ятниками радянським солдатам, жертвам концтаборів та УПА [56].

Прагнення РУХу зменшити радянську складову в символічному просторі міста — не єдине завдання, яке він успішно реалізовував. Маючи більшість у міській раді, він навесні 1998 р. домігся перенесення святкування дня міста: «під тиском фракції НРУ і зініційованим В. М. Червонієм поіменного голосування, - інформувала містян преса навесні того року, - рішення ради попереднього скликання [про відзначення дня міста в третю неділю травня] відмінено. День Рівного відзначатиметься 14 жовтня, коли православний люд святкує Покрову» [57]. Проте, зрозуміло, йдеться не тільки про «прив’язування» цих заходів до одного з найбільших релігійних свят, а й про інший аспект цієї дати: відзначення дня створення УПА [58].

Вище сказане дозволяє вести мову про те, що на сьогодні сюжети Другої світової війни, які відображені в символічному просторі Рівного, заходи із вшанування загиблих визначили головні (героїка Червоної Армії, УПА) та другорядні (Голокост) складові пам’ятання. Всі вони — предмет комемораційних практик, щоправда, різних за своїми масштабами і суб’єктами учасників. Із врахуванням велелюдних заходів на пошанування воїнів Червоної Армії та УПА зрозуміло, що реквієми, які організовуються силами невеличкої єврейської громади Рівного, є, скажемо так, соло, котре майже завжди чують чи не винятково самі ж його виконавці. Враження від такого висновку не змінює навіть незмінна участь у церемоніях у Сосонках колишнього міського голови В. Хомка та покликання журналістів до теми Голокосту в річниці розстрілів у Рівному листопада 1941 р. Де-факто, цей меморіал продовжує мовчати. Сосонки не мають шансів виконати своєї функції спонукати діалог з відвідувачами, адже їх тут фактично немає. Такий статус-кво дисонує із практикою країн ЄС, де геноцид євреїв часів Другої світової війни є центральним маркером для осмислення злочинів тоталітаризму.

Висновки
Витіснена на маргінес у символічному просторі Рівного Іншість дещо по-новому зазвучала впродовж останніх двох років. Це сталося завдяки встановленню Stolpersteine (каменів спотикання), пам'ятного знаку жертвам рівненського ґетто та появі вуличних вказівників, які промовляють про історію колись поліетнічного минулого міста. Перші (як і вище згаданий знак на перехресті вулиць Соборна й Дорошенка), якими увіковічено пам'ять жертв нацизму української, польської та єврейської національностей, з’явилися в Рівному завдяки зусиллям громадської організації «Центр студій політики пам'яті та публічної історії «Мнемоніка». Вказівники ж (з-поміж яких той, що вказує на місце знаходження Сосонок) — результат проєкту громадського активіста М. Балика, який у 2016 р. переміг на конкурсі громадського бюджету Рівненської міської ради. Принципово, що як одна, так і друга ініціативи були підтримані державними службовцями міста, що є добрим прикладом розуміння Іншості не як загрози, виклику, а представлення у вуличному просторі соціокультурної самобутності тих вчорашніх сусідів, які канули в Лету історії в роки Другої світової війни. Водночас позиція міського голови Рівного В. Хомка й відповідних комісій міської ради, які, в одному випадку, не заважали реалізації ініціативи громадської організації, в другому, сприяли реалізації проєкту одного з місцевих громадських активістів — показники їхньої важливої ролі під час визначення складових мозаїки (зокрема, етноконфесійної) символічного простору.

Отже, упродовж останніх десятиліть політичні еліти Рівного продемонстрували непослідовність сприйняття його соціокультурної спадщини. Її неукраїнські представники зникли як у цьому місті, так і в регіоні в час Другої світової війни, а в повоєнні роки радянська влада наповнила місто символами, які відповідали прийнятному їй потрактуванню героїки й страждань. Іншість як спосіб увиразнення соціальних груп, їх репрезентація в соціумі опинилася поза цим штучно створеним конструктом.

Відкриттям меморіалу жертвам Голокосту в Рівному його символічний простір доповнено маркером, який промовляв про «єврейське минуле» міста. Водночас відмова від його замовчування не означала правдивої готовності місцевих політичних еліт сприйняти Іншість. Інструменталізуючи пам'ять, вони ліквідували значну частину тих годонімів і пам'ятників, які промовляли про участь у німецько-радянській війні Червоної Армії та партизан, а одночасно глорифікували УПА. Це була своєрідна самоціль частини національно-демократичних сил. Маючи значне представництво в місцевих радах та користуючись підтримкою містян, вони здійснили ревізію символічного простору Рівного (зокрема, тієї його складової, що промовляла про події Другої світової війни). Водночас Інший та його історико-культурна спадщина маргіналізувалися, що підтверджувалося уникненням від означення польського компоненту в міському «ландшафті». Така практика зазнала змін тільки в останні роки, коли, завдяки ініціативам місцевих активістів, що були підтримані представниками влади, в Рівному з’явилися ті інструменти нагадування, які проказують про його колишню поліконфесійність, співіснування в місті представників різних національностей.

Максим Гон, Наталя Івчик

Цей текст є скороченою версією статті, яку було вперше опубліковано в 2020 р. в журналі IdeologyandPoliticsJournal, № 2 (16), Pp.229–250.

У публікації використано світлини з приватних архівів Максима Гона, Наталі Івчик та з відкритих джерел.

Максим Гон — історик, доктор політичних наук, директор ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів: політика пам’яті, етнополітичні процеси, історія геноцидів. У 1998 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за темою «Діяльність єврейських політичних партій Західної України в контексті українсько-єврейських взаємин (1918–1929 рр.)». У 2007 р. здобув науковий ступінь доктора політичних наук (тема дисертації — «Міжетнічна взаємодія на Західноукраїнських землях у міжвоєнний період»).

Наталя Івчик — історикиня, кандидатка історичних наук, голова Правління ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів: політика пам’яті, етнополітичні процеси, історія геноцидів, жіноча історія. У 2012 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки історичних наук за темою «Польське та єврейське питання у політиці царизму на Правобережній Україні (друга половина 1850-х — початок 1880-х рр.)».

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.