«Ініціатива щодо пам'ятника у Любліні існувала в просторі давно» — розмова про священномученика Омеляна Ковча

25 березня у Любліні (Польща) поруч із музеєм концтабору Майданек встановили пам’ятник українському греко-католицькому священнику Омелянові Ковчу. Він ціною власного життя рятував сотні євреїв у роки Голокосту на Львівщині.

Розмова про священика Омеляна Ковча з дослідником його історії Володимиром Бірчаком, істориком, керівником академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактором інтернет-видання Історична правда.

Ірина Славінська: Чим важлива ця подія і чим виняткова?

Володимир Бірчак: Ця подія досить важлива, до неї довго йшли. Ініціатива встановлення пам’ятника в Любліні, біля якого знаходився концентраційний табір, де загинув блаженний священномученик Омелян Ковч, існувала в просторі давно. Навіть минулого року все було готово до відкриття пам’ятника, але зашкодила ситуація із пандемією коронавірусу. Цього року все-таки вдалось встановити пам’ятник.

Варто зазначити, що це пам’ятник роботи скульпторів Олександра Дяченка та архітекторки Марти Дяченко. Слід також відзначити роботу Комітету з вшанування пам’яті блаженнішого священномученика Омеляна Ковча, який був ініціатором створення цього пам’ятника, профінансував його та постійно підтримував питання на слуху, щоб пам’ятник таки було встановлено.

Ірина Славінська: Навіщо взагалі встановлювати меморіальні знаки подібного роду?

Володимир Бірчак: Ця історія відома в Україні, й то далеко не всім. Ковч відомий в Україні, але не настільки. Якщо ми говоримо про Польщу, то це знову таки не широко відома постать. Так, у Польщі працюють над його популяризацією, виходив фільм польською мовою. Тому думаю, що така ініціатива — встановлення пам’ятника є дуже хорошою, доброю і буде привертати увагу поляків до цієї постаті.

Ірина Славінська: Що робив отець Омелян Ковч, «Парох Майданека», у концтаборі?

Володимир Бірчак: Ми маємо задокументовані свідчення — це були листи, які йому вдалося передати до своєї родини. Ці листи збереглись і ми власне знаємо, що Ковч писав про свою діяльність як священика:

«Я вдячний Господу за його доброту до мене. Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні — поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога — Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене. Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…».

Насправді цікаво, бо прикладів того, що українські священики справляли літургії у нацистських концентраційних таборах, не дуже багато. Вони могли правити літургії особисто для себе. Ковч збирав біля себе ув’язнених різних національностей і конфесійних приналежностей. Таких фактів дуже мало, навіть з концтабору Дахау, який був частково концтабором для священників. У цьому унікальність Ковча.

Якщо порівнювати з радянськими концтаборами, то історія насправді відмінна. У радянських концтаборах священикам вдавалось більше провадити оцієї пасторської діяльності. Ми маємо безліч свідчень і про перебування Йосипа Сліпого в таборах, як Микола Чернецький проводив літургії. Ми маємо безліч даних про те, що літургії проводились навіть під час етапу, коли в’язнів везли за полярне коло в табори на кораблях.

Ірина Славінська: У 2001 році  Омеляна Ковча було беатифіковано. Що це означало?

Володимир Бірчак: Це відбулось під час візиту Іоана Павла II. Отець Омелян Ковч був проголошений блаженним священномучеником. До того був тривалий процес беатифікації. Це процедура, коли вивчається постать особи до найменших дрібниць, біографія, чи справді він заслуговує на таке звання. Ковч серед ряду інших блаженних священномучеників єдиний, хто загинув від рук нацистів. Усі решта — жертви комуністичного режиму. Окрім цього, у 2009 році відбулося урочисте проголошення Омеляна Покровителем душпастирів УГКЦ.

Ірина Славінська: Що робив Омелян Ковч у 1939 році?

Володимир Бірчак: Це дуже цікава і водночас трагічна історія — зміна окупаційних режимів на території України. Україна знов стає епіцентром світової війни. Зміна цих режимів показує мені його людяність і те, що він слідував заповіді любові до людей. Він був неординарною особистістю і мав дуже тверді переконання.

У 1919 році Ковч знаходився в рядах Української Галицької армії, він був капеланом. У його біографії багато цікавих епізодів — наприклад, він майже весь час перебував із вояками на передовій, що не характерно для капеланів як таких. Коли в нього запитували, чому так, Ковч відповідав: «Я знаю, що вояк на передовій почувається найкраще, коли бачить біля себе санітара і пастора». Він також віджартовувався: «Ви ж знаєте, що я священик? А священного куля не бере».

Діяльність Ковча в Українській Галицькій армії просто так не закінчилась. Він був справді переконаний в тому, що українці мають мати свою незалежну державу. Він мав дуже виражену політичну позицію. Він не припинив своєї проукраїнської діяльності в період, коли територія Західної України була окупована поляками. Ми маємо дані про те, що Ковч в період Другої Речі Посполитої був членом Oрганізації українських націоналістів, зокрема відповідав за пропаганду.Водночас є дані про те, що якраз в період Другої Речі Посполитої в оселі Омеляна Ковча було проведено близько 40 обшуків, більша частина яких завершувалась арештами й ув’язненнями. Ковч мав низку ув’язнень — і довготривалих, і менш тривалих. Під час одного з них написав книжку.

У 1939 році, коли почався «медовий місяць нацизму і комунізму», першими жертвами радянських репресій на території Західної України були не українці, а поляки. Це були представники різного роду силових, безпекових структур — поліція, розвідувальні органи. Переважну більшість з них засуджували або виселяли на спецпоселення. Ковч був одним із перших, хто прийшов на допомогу полякам. Дуже багато сімей залишились без своїх годувальників і він кинувся їм допомагати. Зафіксований момент, що одна полячка звернулась до нього зі словами: «Як ти можеш мені допомагати, якщо буквально недавно мій чоловік в тебе вдома проводив обшуки?». Ковч лише сміявся з того і сказав, що це його обов’язок.

Ірина Славінська: Припускаю, що для багатьох поєднання того факту, що Омелян Ковч був членом ОУН і водночас рятував євреїв від Голокосту, може звучати доволі парадоксально.

Володимир Бірчак: Ми знаємо про Федора Вовка, відомого українського націоналіста, і про Ковча, які рятували євреїв. ОУН не є якоюсь абсолютно чорною, фашистською чи антисемітською організацією. Ми маємо багато таких прикладів.

Ірина Славінська: Є задокументовані випадки того, що Омелян Ковч рятував євреїв під час Голокосту. Чи можна їх детальніше описати?

Володимир Бірчак: Ми маємо багато задокументованих випадків. Один із найцікавіших — кінець серпня — початок вересня 1941 року. Він задокументований у спогадах самих євреїв — у Перемишляни заїхала група нацистська, яка мала провести акцію проти євреїв. Водночас, якраз відбувалась відправа (богослужіння — ред.) у синагозі. Нацисти зігнали всіх інших євреїв у синагогу, закрили синагогу і через вікна закинули запальну суміш. Вони хотіли спалити перемишлянських євреїв живцем.

Є свідчення Леопольда Клемана Козловського, що у цей момент священик разом з місцевою громадою прибігли до оселі отця, що потрібно щось робити й можуть загинути люди. Ковч одразу кинувся на допомогу. Він звернувся німецькою мовою до солдатів негайно допустити його до храму. Вони були здивовані такою позицією отця. Він відкрив двері й почав виносити людей, половина з яких були в синагозі непритомні.

Ми можемо назвати й інші приклади. Леопольд Клеман Козловський розповідав, що коли він знаходився в гетто, то Ковч попри заборону дуже часто пробирався за стіни гетто, приносив продукти, чисту білизну, медикаменти та інше.

Ще одним способом порятунку євреїв було видання так званих арійських документів — це метричні виписки з церковних книг про хрещення. Ковч займався цим. Меморіальний центр Голокосту Яд Вашем в Ізраїлі вважає, що якщо священики рятували євреїв шляхом хрещення, то це не можна вважати за порятунок, тому що вони мали від цього власну вигоду, бо перетягували євреїв у свою віру. Священники дуже часто не проводили самого обряду хрещення, вони розуміли що євреям потрібна допомога у вигляді оцих документів. Вони просто підробляли оці виписки. Таким чином були врятовані брат і сестра — Рубін та Іда, які змогли врятуватися від Голокосту і надали свої свідчення в Яд Вашем. Ці випадки задокументовані.

Ірина Славінська: Наскільки ця історія розказана?

Володимир Бірчак: Вона представлена в українському просторі. Думаю, в польському просторі вона потроху розкривається, але нам потрібно розкривати біографію Ковча для ширшого загалу, поширювати її для світу.

Я сподіваюсь, що в цьому чи наступному році вийде моє велике напрацювання по Ковчу у вигляді книги. Я близько 10 років збирав документи й свідчення щодо нього. Можливо, з часом книжка буде перекладена.

Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.