Історик Сергій Гірік: чому гасла УНР нагадували більшовицькі
[Примітка редактора: Прагнучи розширити обговорення українсько-єврейських аспектів щодо взаємин та зв’язків, «Українсько-єврейська зустріч» (UJE) з гордістю підтримує незалежні медіа-проекти. Разом з українським «Громадським радіо» та «Історичною правдою» і «Наш Холос» в Канаді, UJE в цьому році надає підтримку газеті «Xaдашот», яка була заснована в січні 1991 року і є однією з найстаріших єврейських газет на території колишнього Радянського Союзу. Переклади вибраних статей з публікації регулярно з'являтимуться на сайті UJE.]
Чому гасла УНР нагадували більшовицькі, що об'єднувало єврейських і українських націонал-комуністів, і як боротьбисти стали єдиною українською національною партією, в якій євреї відігравали значну роль — про це та багато іншого в інтерв'ю з кандидатом історичних наук, вченим секретарем Української асоціації юдаїки Сергієм Гіріком.
— Сергію, всім відомий образ «жида-більшовика», а наскільки сильні були прокомуністичні симпатії в українському середовищі після проголошення УНР? Ліві ідеї знаходили відгук у душі етнічної більшості?
— Безумовно, хоча в цьому випадку «ліві» не означає «більшовицькі». Досить сказати, що цілком ліва Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) мала більшість у Центральній Раді. Щоправда, її угодовська політика після перевороту Скоропадського призвела не тільки до остаточного розколу всередині цієї партії, а й до того, що значна частина народних мас перестала підтримувати ідею української державності будь-яким коштом. Селян змушували значну частину сільгосппродукції віддавати в рахунок виплат контрибуцій Німеччині, що викликало не просто невдоволення, а й озброєні повстання, які жорстоко придушувалися й провокували новий виток протистояння.
Все це удобрювало ґрунт для більшовицької агітації. Та не тільки більшовицької. Практично весь український національний рух на Наддніпрянщині на той момент був лівим, а гасла УНР — близькі до більшовицьких. Й орган ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) — партії Петлюри — зовсім не випадково називався «Робітнича газета». І лідери цієї партії (другої за впливом в УНР), і більшовики були марксистами, а Директорія відразу заявила, що влада в республіці повинна належати робітничим класам, буржуазію необхідно позбавити виборчих прав, а на місцях повинні правити Трудові ради з селян, робітників і трудової інтелігенції. Все це вже дуже нагадувало ідеї більшовиків.
У цей час відбувається розкол основних українських партій, які в більшості своїй і так дотримувалися соціалістичної орієнтації. З УПСР остаточно виокремлюється ліве крило (боротьбисти, які в березні 1919 року перейменовують свою частину партії в УПСР (комуністів)) і вступає в коаліцію з більшовиками в травні 1919 року.
— Приблизно в цей період розчаровується в УНР і єврейське населення... Причина цього — погроми чи щось більше?
— Єврейське населення просто намагалося вижити. Зрештою, співпрацювати з Директорією судилося кільком лідерам єврейських соціалістичних партій, які продовжили це робити і після початку погромів.
Однак більшість євреїв, пересвідчившись, що на територіях, контрольованих червоними, погроми жорстко припиняли, сприйняли більшовиків як менше зло. При цьому вони зовсім не були в захопленні від червоних, політика яких підривала економічну основу містечка. Як представники «дрібної буржуазії» більшість євреїв потрапили в категорію позбавленців при Радах, втративши низку прав. Але при цьому їх все-таки не громили. До того ж громадянськими правами, що їх надала УНР, вони просто не встигли скористатися...
— І в цих умовах виникає Єврейська комуністична партія (Поалей Ціон)?
— Розшарування відбувається у всіх лівих єврейських партіях — в кінці 1918 року «Поалей Ціон» переживає перший розкол — на праве крило, що підтримало УНР і відправилося з Петлюрою в Кам'янець-Подільський, і ліве крило, що залишилося на території, зайнятій більшовиками. Але й ліві влітку 1919 року розкололися, внаслідок чого виокремилася ЄКП (Поалей Ціон).
Ця партія оформилася в УСРР, РРФСР і радянській Білорусії. Влітку 1919 року, коли з півдня наступав Денікін, лідери ЄКП (Поалей Ціон) відступили з більшовиками й провели в Гомелі конференцію комуністів «Поалей Ціон», що організаційно оформила нову партію. ЦК партії незабаром переїхав до Москви, де почав виходити друкований орган ЄКП — російськомовна газета «Накануне».
— Це було досить незвично — навіть для єврейських комуністів...
— В Москві, де єврейський пролетаріат був асимільований, російська мова не викликала в його середовищі неприйняття, але в Україні ситуація була інша. Партійні газети тут видавалися на їдиші, а числа, що виходили російською, містили позначку: «З технічних причин». Агітація — що в Україні, що в Білорусії — теж ішла рідною мовою переважної більшості місцевих євреїв — їдишем.
— Ймовірно, ЄКП була найбільш відкритою до співпраці єврейської партією?
— В Україні це виявилося головно в контактах з боротьбистами. Нагадаю, що, увійшовши в коаліцію з більшовиками, боротьбисти дістали в уряді радянської України три портфелі — наркома фінансів, юстиції та освіти.
При цьому вони були єдиною українською національною партією, в якій євреї відігравали значну роль. Наприклад, членом ЦК і фактичним керівником Полтавського губкому був єврей Наум Калюжний (Шейтельман). Боротьбистами свого часу були впливові українські офіціозні літературні критики Володимир Коряк (Волько Блюмштейн) й Андрій Хвиля (Олінтер). На низовому рівні відсоток євреїв теж був високий — зазвичай це були цілком зукраїнізовані вихідці з Полтавської та Чернігівської губерній, що брали українські псевдоніми та писали й виступали по-українськи.
Що стосується міжпартійної співпраці, то в цей період лідери боротьбистів розповідали в гуртках «Поалей Ціон» про діяльність УПСР(к), а єврейські активісти виступали з лекціями в клубах боротьбистів. Анонси цих виступів публікувалися українською мовою й навіть прізвища лекторів українізувалися — так Яків Яшин із «Поалей Ціон» перетворився в Якова Яшка. Налагодилося також листування між ЦК обох партій, і листування це велося українською мовою, хоча на низці листів є позначка: «переклад з єврейської».
Ці симпатії, навіть з огляду на ідеологічну близькість, не випадкові. Боротьбисти — єдина з українських партій — від самого початку погромної хвилі закликала до розстрілу на місці без суду й слідства всіх погромників і викритих у погромній агітації. Таке ставлення до погромів було навіть радикальнішим, ніж у більшовиків.
— До речі, чому єврейські комуністи, як і соціалісти, були проти створення окремих єврейських армійських частин навіть у дні найстрашніших погромів?
На відміну від загонів самооборони в 1905 році, коли євреїв громили бандити з сокирами й вилами, 1919 року антиєврейське насильство часто походило від регулярних військових частин або великих партизанських з'єднань, на озброєнні яких були кулемети й навіть легка артилерія, не кажучи вже про стрілецьку зброю. Виступати проти них із револьверами було рівносильно самогубству, й призвело б до ще більших жертв серед мирного населення. Єврейські лідери це повністю усвідомлювали.
— У резолюції Гомельської конференції єврейські комуністи ставлять питання про «національне ігнорування». Як це сприйняли українські націонал-комуністи, для яких українізація була принциповим ідеологічним пунктом?
— У ЄКП (Поалей Ціон) слідом за більшовиками повторювали, що за радянської влади національна дискримінація неможлива. Та позаяк вона все-таки існувала, з'явився термін національне ігнорування, який не сприймався як антирадянська агітація. Єврейські комуністи наполягали на тому, що в кожного народу є свої національні потреби, називали себе націонал-комуністами й бачили в боротьбистах — українських націонал-комуністах — природних союзників.
В УПСР(к), що переназвалася влітку 1919 в Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б), такої термінології цуралися, але політика партії була співзвучна націонал-комунізму. Звідси, наприклад, концепція окремої Української Червоної армії. Або вимога представництва в органах влади так званого сільського пролетаріату нарівні з пролетаріатом промисловим. Це не правова казуїстика, адже при рівному представництві безземельного селянства відсоток етнічних українців у Радах значно зріс би. Боротьбисти навіть закликали до створення окремого Раднаргоспу України для управління всім господарством республіки, який би координував свої дії з Раднаргоспом РРФСР, але не підкорявся йому. Зрештою вони бачили Україну як рівноправного члена майбутньої Всесвітньої федерації радянських республік і Третього Інтернаціоналу — нарівні з РРФСР та іншими суверенними республіками.
— Проте в Комінтерн боротьбистам як представникам України вступити не вдалося...
— Так, як не вдалося це і ЄКП (Поалей Ціон), що теж подала заявку й дістала відмову. Щоправда, палестинське відділення комуністичної фракції «Поалей Ціон» прийняли в Комінтерн як Компартію Палестини. Власне, формальною правонаступницею цієї партії є нинішня Комуністична партія Ізраїлю.
— Характерно, що, на відміну від більшовиків, лідери ЄКП ніде не називають сіонізм реакційним вченням, хоча й пропонують поставити заселення Палестини під контроль Третього Інтернаціоналу.
— По-перше, члени ЄКП (Поалей Ціон) все-таки залишалися сіоністами, хоча й вкрай лівими. У партійній пресі постійно публікувалися матеріали з палестинського питання, проблемам алії тощо. В ЄКП просто відмовилися від репатріації «тут і зараз», вважаючи, що їй повинна передувати аграризація євреїв, яка дасть репатріантам змогу включитися в економіку підмандатної Палестини. Одночасно точилися розмови про потребу створення в Землі Ізраїльській Червоних легіонів для протистояння Британії — порівняйте це з ідеєю боротьбистів про формування своєї, української Червоної армії.
Все це, на думку членів ЄКП, цілком вживалося з марксистською теорією. Вони запевняли, що місцеве арабське населення, як переважно аграрне, не може пролетаризуватися, тому євреї стануть ферментом, який революціонізує арабські маси й підготує ґрунт для пролетарської революції. Між іншим, ЄКП (Поалей Ціон) стала першою єврейською партією, яка відкрила двері для арабів. Оскільки, на відміну від інших сіоністських партій, провідною мовою в ЄКП залишався їдиш, ряд арабських активістів опанували цю мову, іноді навіть виступали на їдиші й публікували ним статті в партійній пресі.
Аналогічна ситуація склалася в США, коли анархісти англосаксонського походження були змушені вивчити їдиш, необхідний для роботи в єврейських партійних структурах.
При цьому єврейські комуністи не відкидали іврит, плануючи перейти на нього в далекому майбутньому, а в 1920 роки їхні партійні бланки в Палестині були двомовними, а в Україні — тримовними — українською, їдиш і російською.
— Заснування Компартії Палестини — теж справа рук вихідців з українських відділень ЄКП (Поалей Ціон)?
— Значною мірою. Одним із лідерів Палестинської компартії був Вольф Авербух, який раніше очолював ЄКП (Поалей Ціон) в Україні. У 1922 році він здійснив алію, вів агітацію серед місцевого арабського населення під характерним псевдонімом Абу Сіам. Власне, його контакти з арабськими діячами лівого спектру привели до того, що вони не брали участі в антиєврейських заворушеннях 1929 року.
У 1930 році британці вислали Авербуха за його діяльність в Радянську Росію, де він очолював Близькосхідний відділ Комінтерну, координуючи діяльність компартій Палестини і Єгипту. У 1935 році його перевели на профспілкову роботу на Кавказ, рік по тому заарештували й розстріляли після другого суду влітку 1941 року.
— Неординарна доля. В інших лідерів ЄКП вона склалася настільки ж трагічно?
— В більшості випадків. Старший брат Авербуха, відомий під псевдонімом Олександр Хашин, став публіцистом і літературним критиком, редагував спільно з Бен-Гуріоном центральний орган «Поалей Ціон» — тижневик «Дер ідішер кемпфер». Після Лютневої революції жив в Одесі, втік до Берліна від денікінців, що наступали, повернувся в СРСР 1924 року, редагував у Москві головну єврейську газету країни — «Дер емес». Розстріляний 1939 року.
Не менш драматична історія Цві Фрідлянда — лідера ЄКП в Білорусії. В 1921 році він розірвав із «Поалей Ціон» і написав брошуру про те, чому єврейським комуністам треба вступати в партію більшовиків. Після закінчення Інституту червоної професури в Москві Фрідлянд став фахівцем з Великої французької революції, пізніше написав для серії ЖЗЛ біографію Дантона, яка неодноразово перевидавалася. Влітку 1934 року призначений першим деканом відновленого історичного факультету МДУ, два роки по тому заарештований і в березні 1937-го розстріляний. Три його правнуки — відомі в Росії журналісти — брати Дзядко. Тимофій — колишній редактор «Forbes», Філіпп — головний редактор проєкту «Арзамас», а Тихон — заступник головного редактора телеканалу RTVi.
— Лідери українських націонал-комуністів теж зникли в період Великого терору?
— Лідер боротьбистів Василь Еллан-Блакитний помер своєю смертю 1925 року, але в цілому репресії проти членів УПСР(к) почалися ще до Великого терору — в 1933-му. Так, арешт поета й першого голови літературного об'єднання ВАПЛІТЕ Михайла Ялового став приводом для самогубства Миколи Хвильового. У 1934-му пройшов процес боротьбистів, під час якого репресовано значну частину партійного активу. Ті, хто залишив Україну, пережили соратників на кілька років — наприклад, один із лідерів партії Григорій Гринько — колишній нарком освіти й голова Держплану України, а в 1930-і — нарком фінансів СРСР, чий підпис стояв на всіх радянських банкнотах. Після його арешту 1937 року було ухвалено рішення друкувати паперові гроші взагалі без будь-чиїх підписів через ризик, що наступник теж виявиться «ворогом народу».
Деяким пощастило, наприклад, Олександр Довженко — член партії боротьбистів з січня по квітень 1920 року, виключений пізніше за це з КП(б)У, так і не був репресований. Інші, як-от колишній нарком освіти й ідеолог українізації Олександр Шумський, закінчили свої дні в ГУЛАГу. Обставини смерті Шумського досі невідомі — його чи то отруїли 1946 року після листа Сталіну з тюремної лікарні, то чи вбили під час етапування до Києва.
— Так чи інакше, ідеологія націонал-комунізму, що в єврейській, що в українській подобі, зазнала краху — як на персональному, так і на концептуальному рівні?
— Це складне питання. Зрозуміло, що більшість носіїв цієї ідеології було репресовано. Але, з іншого боку, завдяки боротьбистам й іншим націонал-комуністам, було закладено правову базу для розпаду СРСР. В конституції СРСР є прямі запозичення з проєкту союзного договору, що його боротьбисти подали ще 1919 року, де прописано формальне право виходу з федеративної держави. Колишній лідер боротьбистів Михайло Полоз був одним зі співавторів Договору про створення СРСР.
Можна, звичайно, сказати, що без лояльності націонал-комуністів СРСР взагалі не відбувся б, позаяк більшовики не мали соціальної бази на національних околицях. В момент підписання договору з більшовиками 1919 року чисельність партизанських формувань боротьбистів майже зрівнялася з чисельністю Червоної армії на території України. Коли 1920 року УКП(б) увійшла до складу КП(б)У, в рядах українських більшовиків офіційно налічувалося 25 тис. осіб, у боротьбистів — 15 тисяч. І без союзу з боротьбистами та єврейськими націонал-комуністами більшовики не змогли б закріпитися на території України. Вони це розуміли й пішли на великі поступки.
— Якого роду?
— З 1919 по 1927 рік Народний комісаріат освіти України очолювали, за винятком короткого періоду, колишні боротьбисти. Треба розуміти, що цей наркомат, по суті, керував усією науковою, освітньою, культурною та видавничою діяльністю в республіці. Всю політику українізації курували боротьбисти — від шкіл до контролю над практично всіма літературними журналами. Під час літературної дискусії 1925–1928 років обидва крила були представлені колишніми боротьбистами.
Система освіти, що її боротьбисти заклали в 1920-х роках, зберігалася протягом всього існування радянської влади. Так, були періоди російщення, проте значна частина населення України всі радянські роки отримувала освіту українською мовою — і це спадщина політики боротьбистів. Тому я не говорив би про повний крах їхньої ідеології.
З єврейськими націонал-комуністами складніше — мало того, що їхні лідери, як і лідери УКП(б), стали жертвами Великого терору, то ще й Голокост знищив майже всю їхню соціальну базу. У 1920 році процес єврейської коренізації йшов не менш активно, ніж коренізації української. У 1938-му його офіційно згорнули, що спричинилося до закриття єврейських шкіл, сільськогосподарських і педагогічних технікумів, бібліотек, театрів, ліквідації національних районів і сільськогосподарських колоній. А після Другої світової, коли єврейське населення України скоротилося на дві третини, єврейській культурі було завдано останнього удару. На відміну від єврейських українські школи й літературні журнали не закривалися навіть у найважчі періоди утисків, що дало змогу зберегти культурну тяглість після здобуття Україною незалежності. І чималу роль в цьому зіграли ті євреї, які в 1920-ті роки пліч-о-пліч з українськими націонал-комуністами будували, як їм здавалося, нову, справедливішу Україну.
Розмовляв Михайло Гольд
Первісно опубліковано російською мовою @ Хадашот.
Переклав з російської Василь Старко.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
