Ґвідо Гаусманн: «Я думаю, що німецькі вчені досі не «відкрили» теми Голодомору»
Докторе Гаусманн, розкажіть, будь ласка, де Ви народилися та виросли?
Я народився і виріс у невеличкому населеному пункті, що розташований за 100 кілометрів на схід від Кельну в історичній області Вестфалія. Це сільськогосподарська територія, де переважна більшість населення сповідує католицизм. У дитинстві я майже кожного дня грав у футбол. У мене було п’ять братів і сестер. Мій батько був ветеринаром. Я мешкав у своєму селі аж до 18 років. Частина моєї сім’ї походила з Нідерландів. Також ми дуже любили Францію. Тож часто подорожували з сім’єю до Нідерландів та Франції, щонайменше раз на рік.
«Довгий час мені було важко збагнути та відчути Україну»
Якою була Ваша перша спеціальність в університеті?
Я вивчав німецьку мову та літературу у Вестфальському університеті (м. Мюнстер), тому що хотів стати журналістом. Я почав пробувати себе у ролі журналіста ще в 18 років. Але згодом вирішив, що це не буде моєю справжньою професією. Я дуже цікавився іспанською історією, культурою майя тощо. Отож я змінив спеціальність і вирішив зосередитися на історії. Я розпочав відвідувати історичні курси, ще перебуваючи в Мюнстері. Проте серйозно зайнявся вивченням історії, коли перейшов на навчання у Кельнський університет.
Розкажіть, будь ласка, що вплинуло на вибір Вами Східної Європи як теми наукових студій?
Пошуки об’єкта дослідження у початковий період навчання стали для мене серйозним викликом. Я тоді ще мало розумівся на історичних студіях, тому це зайняло деякий час. У першій половині 1980-х рр. я відвідав кілька семінарів, присвячених Східній Європі. Тоді я майже нічого не знав про історію Східної Європи загалом й України зокрема. У мене не було жодних особистих зв’язків навіть зі Східною Німеччиною. Дехто з моїх однолітків мав родичів і друзів у Східній Німеччині та Польщі, вони часто подорожували туди, тож мали значно більший досвід і практичні знання про життя у цих країнах.
Ви були першим аспірантом Андреаса Каппелера?
Так, цілком ймовірно, що я був одним із перших. Можливо, навіть першим серед тих аспірантів, які працювали під його керівництвом у Кельні. На той час він щойно отримав посаду професора Кельнського університету. Професор Каппелер читав низку серйозних лекцій на тему вступу до російської історії. Лекції були зосереджені на історії Росії, починаючи з Середньовіччя до ХХ століття. Оскільки в той період для мене це було дуже малознайомою сферою, я з цікавості вирішив відвідувати лекції Андреаса Каппелера. Дещо згодом я взяв участь у семінарі, який він організовував. Там я дізнався про те, що він розпочинає новий науковий проєкт, присвячений дослідженню першого перепису в Російській імперії, який відбувся в 1897 р. Професор Каппелер запропонував мені приєднатися до його дослідницької групи. Так я почав тісніше співпрацювати з ним та інтегрувався у східноєвропейські студії.
Чому Ви обрали тему своєї дисертації, присвячену історії Одеси?
Спочатку Андреас Каппелер запропонував мені писати дисертацію про Київський університет. Проте я вирішив, що Одеса буде мені цікавішою. Об’єктом дослідження я обрав громадські та національні рухи в Одесі. У фокусі моєї теми був Одеський університет, розмаїті національні групи, які там навчалися, представники міських еліт тощо. Тема дослідження звучала так: «Новоросійський університет та зростання громадянського суспільства в Одесі, 1865–1917 рр.».
Розкажіть, будь ласка, детальніше про ключові висновки та результати Вашого дисертаційного проєкту?
Мої дисертація і книга, видана на основі її тексту, присвячені виникненню громадянського суспільства в Одесі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Я вивчав основні чинники, які прискорювали та вповільнювали зародження і розвиток громадянського суспільства в Одесі у цей період. Я зосередився на місцевому університеті, який був заснований у 1864 році (Новоросійський університет), і дослідив його роль у цих процесах. Я проаналізував соціальний склад студентського і професорського колективів та їх роль у формуванні російського, єврейського, українського й польського національних рухів і громадянського суспільства аж до розпаду Російської імперії. Аналізуючи міський простір, я використовував модель соціального простору соціолога П'єра Бурдьє і спробував проаналізувати місто як інтегрований простір різних національних та соціальних груп. Дослідження передбачало виконання досить складної і копіткої емпіричної роботи. Багато років я вивчав матеріали періодичних видань та архівні документи в Одесі, Києві й Санкт-Петербурзі. Я розпочав роботу в українських і російських архівах наприкінці 1980-х рр. Вперше я їздив туди працювати разом із великою групою німецьких аспірантів. Ми їхали в Москву потягом із Кельну через Берлін, Варшаву та Мінськ. Я добре пам’ятаю, як через несправність потяг зупинився десь у східній частині Польщі. Ми майже пів дня просиділи тоді поряд із залізницею в очікуванні на продовження подорожі. Потім ми поїхали у Москву. Більшість німецьких аспірантів, що займалися східноєвропейськими студіями, залишилися там. Дехто поїхав у Ленінград. Я був єдиним із нашої групи, хто поїхав у південному напрямку – в Київ та Одесу. Тоді я лише трішки розмовляв російською мовою і майже не знав української. Але з часом поглибив свої знання.
Чи залишилися у Вас якісь особливі спогади про це перше перебування в Києві та Одесі?
Я знайшов тоді своїх перших українських друзів. Перебуваючи в Одесі, долучився до однієї з перших українських національних демонстрацій, яка відбувалася в цьому місті. У ній брало участь не більше 15 людей. Я запам’ятав одну жінку старшого віку, яка під час демонстрації декламувала вірш. Здається, його написав Тарас Шевченко, але я вже точно не пригадую. Раніше я ніколи не брав участі у демонстраціях, під час яких декламують вірші, і це глибоко зворушило мене. Із тих часів я добре пам’ятаю Василя Щетнікова та Анатолія Бачинського, обидва вже на жаль покійні. Анатолій Бачинський був одним із небагатьох представників одеської інтелігенції, які тоді публічно розмовляли українською. Мені було надзвичайно цікаво спостерігати за цими національними процесами в місті.
Кого ще з українських істориків Ви тоді знали?
У 1991 р. Адреас Каппелер проводив конференцію в Кельні. Це була перша в Німеччині конференція, присвячена історії України. Серед українських вчених, які були присутні на цій конференції, я пам’ятаю Ярослава Дашкевича, Ярослава Ісаєвича, Миколу Жулинського, Френка Сисина та Богдана Осадчука.
Ви продовжуєте працювати над вивченням історії Одеси?
Нещодавно мені запропонували долучитися до міждисциплінарної німецько-ізраїльської дослідницької групи в Ізраїльському інституті перспективних досліджень Єрусалимського університету, яка працює над проєктом на тему «Космополітичні простори в міському контексті: Дослідження Одеси, 1880–1925». Я лише тимчасово долучився до цієї групи на пів року. Ми мали спільно працювати в Єрусалимі, але через пандемію цей захід відбувся в Zoom. До того ж сьогодні я міркую над тим, щоб підготувати статтю на тему історії українців і Чорного моря.
Чи публікувалася Ваша книга про Одесу українською або російською мовами?
Ні, для мене це було б надто дорого. Одного разу ми обговорювали ідею проєкту, в межах якого мою книгу про Одесу можна було б видати українською. Надзвичайно зацікавленою в цьому була Поліна Барвінська. Але поки що ми не реалізували цей задум. Ця книга сфокусована на дуже вузькій проблематиці з історії одного міста. Можливо, вона легко знайшла б свого читача в Одесі, проте не серед широкого загалу української аудиторії. Це академічне дослідження, орієнтоване переважно на вузьке коло вчених.
Докторе Гаусманн, чому Ви зрештою вирішили займатися українськими студіями?
Шлях до студій української історії був непростим. Одеса знаходиться на маргінесі українського національного наративу. Протягом 1990-х рр. я щорічно приїздив в Україну (переважно в Київ та Одесу). Довгий час мені було важко збагнути та відчути Україну. Але за роки моїх наукових досліджень я все більше призвичаювався до культурних і політичних особливостей України й поступово інтегрувався в розуміння її минулого. Я познайомився з багатьма українськими істориками. Серед них – Сергій Стельмах із Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми вперше зустрілися, коли я працював в одеських архівах. Одного разу ми домовилися організувати українську панель під час міжнародної конференції. Із тих часів періодично зустрічаємося щоразу, коли я буваю в Києві. Починаючи з 2001 р. ми організовуємо семінари для молодих істориків.
Один із Ваших найцікавіших проєктів присвячено Полтавщині. Розкажіть, будь ласка, про нього детальніше.
Ідея цього проєкту належить не мені, а представниці Німецької служби академічних обмінів (DAAD) у Полтаві. Вона відправила мені електронного листа з пропозицією долучитися до потенційного наукового проєкту, присвяченого історії Полтавської битви та культурі пам’яті про неї в сучасній Україні. Я погодився, і ми подали заявку на отримання фінансування. Проєкт був пов’язаний зі студентськими обмінами й науковими дослідженнями. Це був проєкт, зосереджений переважно на культурі пам’яті в Україні (зокрема, пам’яті про Полтавську битву). Його реалізація – це результат роботи українських та німецьких студентів із Фрайбурга й Полтави.
Один із Ваших проєктів стосувався історії голоду в Російській імперії та Радянському Союзі (з кінця ХІХ ст. до 1946 р.). Розкажіть, будь ласка, детальніше, як Ви «прийшли» до цього проєкту?
Це відбувалося завдяки тісному співробітництву з моїми колегами. Один з ініціаторів – Дітмар Нойтатц із Фрайбурга. На той момент я працював у Фрайбурзькому університеті. Дітмар Нойтатц досліджував історію німецьких колоністів на Півдні України наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. У 1990-х рр. ця тема набула особливої популярності. Проте до кінця 1990-х рр. більшість емпіричних досліджень на цю тему вже були завершені. Тому ми вирішили організувати конференцію на тему голоду в Російській імперії та Радянському Союзі. Конференція відбувалася в листопаді 2010 року поблизу Ґеттінґена. Під час конференції я помітив, що організатори уникали теми Голодомору 1932–1933 рр., мабуть, через побоювання, що надто політизоване питання про геноцидний характер Голодомору може затьмарити всю подію. Після конференції я вирішив підготувати статтю про місце Голодомору в німецькій історичній науці.
Одним із професорів, що займаються студіями Голодомору, є Герхард Сімон. Чи був він присутнім на тій конференції?
Ні, саме на конференції ні, але ми спілкуємося з ним до сьогодні. Бачимося найчастіше в межах Форуму ім. Льва Копелева у Кельні. Він був одним із тих, хто в другій половині 1980-х рр. цікавився історією національних груп у Східній Європі. У Кельні він досить відомий вчений серед тих, хто займається цією тематикою та просуває студії україністики.
Станом на той час у Німеччині мало хто займався українськими студіями. Лише троє відомих вчених фокусувалися на них – Андреас Каппелер, Ґергард Сімон і Франк Гольчевскі.
Так, Гольчевскі також займався дослідженням української історії в Гамбургу. Він досі керує багатьма важливими науковими проєктами тих аспірантів, які досліджують історію України. Ґергард Сімон спеціалізувався на політичних науках, тому він вивчав не лише минуле, але й сучасні політичні процеси в Україні. Ще один німецький історик, який просуває українські студії в німецькому академічному середовищі – Рудольф Марк. Зараз він готує монографію про Петлюру.
А як Ви описали б трансформацію українських студій у Німеччині за останні 30–40 років?
На мій погляд, більшість істориків, які працювали в цій царині, досліджували не лише історію Росії чи Польщі, але й фокусувалися на тих чи інших аспектах з історії України. Частина молодих дослідників підготували докторські дисертації, присвячені історії України. Однак у нас немає великої кількості професорів, які досліджували б виключно українську тематику. Частково це пов’язано з тим, що в Німеччині досить складно отримати посаду професора, вивчаючи історію України. У контексті східноєвропейських студій Польща й Росія досі залишаються важливішими для німецької академічної науки. Проте сьогодні простежується тенденція до збільшення кількості досліджень, предметом яких є історія інших східноєвропейських держав. Останніми роками Україна й Білорусь все більше потрапляють до фокусу німецьких академічних студій.
Як мені відомо, чимало німецьких вчених, які займаються східноєвропейськими та українськими студіями, не викладають у Німеччині. Вони знайшли посади у Великобританії, Франції чи деінде. Наприклад, Крістоф Мік, який працює в Університеті Ворика (Ковентрі, Англія). Враховуючи особливості німецької академічної системи, там дуже важко отримати професорську посаду.
Так, це правда. Однак варто мати на увазі й те, що зараз формується європейський «ринок» академічних студій. Отож ідеться про європейську історію з фокусом на Східній Європі, а не лише історію окремих національних держав.
«Тема Голодомору в Німеччині до певної міри вважалася «правою». Це той прихований конфлікт, який знаходився поза офіційними дискусіями та академічними дослідженнями»
Як Ви оцінили б місце студій Голодомору, враховуючи цей контекст?
Я думаю, що німецькі вчені досі не «відкрили» теми Голодомору. Я сказав би, що стаття, нещодавно опублікована мною у співавторстві з Танею Пентер, – це спроба знайти шлях до відкриття цього об’єкта дослідження в Німеччині.
Скажіть, будь ласка, чому, на Вашу думку, в Німеччині склалася така ситуація? Адже в більшості країн Заходу є хоча б один–два історики, які займаються дослідженням теми Голодомору.
Це важко пояснити. У моїй недавній статті багато йдеться про те, чому ця тема так складно входить у німецький академічний світ. На початкових етапах зародження студій Голодомору як таких (у 1980-х – на початку 1990-х рр.) геноцидна інтерпретація вже фігурувала в них. Вона з’явилася ще до того, як були здійснені серйозні дослідження на тему історії Голодомору. Такий підхід суттєво обмежував простір для інших інтерпретацій. Адже інтерпретація та очікуваний результат досліджень цієї теми певною мірою були задані наперед. Для німецьких вчених це було демотиватором. Така тенденція означала, що тему вже закрито для дискусій.
Мене це дещо спантеличує, адже Ви зазначаєте, що на початку 1990-х рр. вже існував консенсус про те, що Голодомор був геноцидом. Проте такого консенсусу тоді не існувало навіть в Україні.
Так, це правда. Проте існувала дуже впливова і домінуюча на міжнародному рівні геноцидна інтерпретація Голодомору. І кожен молодий вчений, який розпочинав дослідження Голодомору, мав робити певне визнання того, чи він або вона підтримує геноцидну інтерпретацію, чи ні. До того ж у той період (в 1980-х – на початку 1990-х рр.) у Німеччині тривала серйозна дискусія про Голокост та його місце в німецькій та європейській культурах пам’яті. Це був той збіг обставин, який міг випадково завадити входженню Голодомору до німецьких академічних студій.
Але, здається, був один німецький вчений, який досліджував голод. Проте він намагався пояснити його природними чинниками, кліматичними особливостями тощо.
Мабуть, Ви маєте на увазі Штефана Мерла. Він розпочинав свої дослідження у сфері економічної історії, а не студій нації та націоналізмів. Цей вчений розглядав Голодомор у ширшому контексті радянської боротьби проти селян. Є інший важливий чинник: світогляд таких вчених, як Штефан Мерл, Андреас Каппелер та більшість представників цього покоління істориків, що займалися східноєвропейськими студіями, формувався в 1960-х рр. Отож вони тією чи іншою мірою були «лівими». Це важливо для розуміння не лише німецького, але й всього західноєвропейського контексту академічних студій Голодомору. Адже тема Голодомору в Німеччині до певної міри вважалася «правою». Це той прихований конфлікт, який знаходився поза офіційними дискусіями й академічними дослідженнями. Отож дискусії про Голодомор позначилися цими інтерпретаційними рамками.
Отже, ситуація з дослідженням Голодомору в Німеччині певною мірою зумовлена пануючим там політичним кліматом, сформованим генерацією шістдесятників. Найважливішою для них була історія Голокосту – магістрального компонента німецької колективної пам’яті. У цьому контексті чи можемо ми говорити про те, що Голодомор виглядає певною альтернативою Голокосту? Тобто чи існує переконання, що дискусії про Голодомор можуть певним чином децентралізувати Голокост як основоположний концепт німецької історичної пам’яті?
Ваша гіпотеза має рацію. Голокост та відповідальність німецьких злочинців за нього є основоположними для історичних студій у країні. І наявність іншого злочину, в якому німці не виступають у ролі злочинців, дещо спантеличує.
Я не використовую ці думки як аргументацію, а радше висловлюю власні відчуття та припущення. Можливо, є переконання про те, що українці змістили фокус своєї уваги в бік Голодомору, тому що вони заперечують відповідальність за співучасть у злочинах Голокосту? Проте моя ключова гіпотеза полягає в тому, що певним чином Голодомор і Голокост не можуть уживатися один із одним. Чи має така ситуація якесь відношення до нацистської пропаганди у 1930-х рр.?
Важко судити однозначно, проте у 1933 р. були заяви нацистських лідерів (зокрема Гітлера), у яких в антирадянському дусі йшлося про голод у такій багатій сільськогосподарській країні, як Україна. Однак подібні заяви звучали нечасто, і, здається, вони зникли з публічної риторики нацистів після 1933 р.
Чи можемо ми говорити про те, що нацисти припинили дискусії про Голодомор і не згадували цю тему аж до окупації України в 1941 р.?
Так, ймовірно, це було пов’язано з рапалльськими домовленостями і співробітництвом між двома державами, які програли Першу світову війну. Нацисти були змушені оберігати дипломатичні відносини від шкідливих ідеологічних впливів. Вони хотіли підтримувати хороші відносини з Радянським Союзом. Саме тому нацистський режим намагався не розгортати серйозні дискусії про Голодомор в Україні.
Однак проблему Голодомору було реанімовано під час нацистської окупації України.
Так, у 1941–1943 рр. тема Голодомору повернулася до нацистської пропаганди. І це вплинуло на формування досить непростого сприйняття теми Голодомору в німецькій історичній свідомості.
Чи можемо ми говорити, що німецькі дискусії про Голодомор досі позначені довгою тінню нацизму?
Звісно, повністю згоден із цією думкою.
Нещодавно Ви підготували серйозну наукову статтю на тему Голодомору. Сподіваюся, вона буде перекладена й опублікована українською. Мене спантеличив один із аргументів, який Ви наводите. Наприкінці статті Ви пишете, що коли українці на початку 1990-х рр. розпочали дискусії про Голодомор, вони не винайшли цю проблематику, адже нацисти вже зробили це до них. Я не бачу жодного зв’язку між відродженням пам’яті про Голодомор у 1990-х рр. і тим, як нацисти використовували цю тему у своїй пропаганді в 1940-х рр.
Звісно, між цими двома процесами не було жодних зв’язків. Я не це мав на увазі. Ми з Танею Пентер лише констатували, що вже було чимало спроб дослідити цю проблематику та накопичити джерела. Можливо, мої думки були проінтерпретовані не зовсім правильно.
Можливо, йдеться лише про одне речення наприкінці статті. А втім, здається, на Заході побутує імідж України як дуже антисемітської країни. Схожий імідж мають сучасні Румунія та Польща. Чи впливає це якось на сприйняття теми Голодомору в Німеччині?
Такий імідж України міг існувати, можливо, 20 років тому. Але я думаю, що з того часу відбулися суттєві зміни. Я особисто знаю багатьох молодих українських дослідників, які займаються дослідженням історії Голокосту та Другої світової війни. Тому цей імідж України для мене вже давно канув у лету. Проте якщо йдеться про тих вчених, які не спеціалізуються на дослідженні ситуації в Україні чи Східній Європі, то серед них таке сприйняття України може зберігатися й донині. Отож це припущення має право на існування. Але загалом у німецькому академічному середовищі цей імідж України вже зазнав суттєвих змін у позитивному напрямі.
«Було б важливо, щоб Україна створила впливовий міжнародний центр, який консолідував би вчених із різних країн світу, що займаються студіями Голодомору»
Не так давно Німецько-українська комісія істориків зазнала публічної критики за те, що недостатньо зробила для популяризації теми Голодомору в Німеччині та визнання його геноцидом. Як Ви оцінюєте шанси Голодомору бути визнаним геноцидом у Бундестазі?
Мені здається, що ця проблема стосується не так Голодомору, як юридичної дефініції поняття «геноцид». Однак я не впевнений, що зміна визначення цієї дефініції матиме вагоме значення для дискусій про Голодомор у Німеччині. Ключовим для нашої країни є пошук власного шляху у студії Голодомору як такого. Просте визнання Голодомору геноцидом, на мою думку, було б недостатнім.
На міжнародному рівні тривають дискусії про дефініцію «геноцид» та «правильність» її визначення. Чи відбуваються подібні дискусії серед німецьких дослідників геноцидів?
Такі дискусії тривають переважно серед вчених на міжнародному рівні. Вони не набули серйозного розмаху в німецькому академічному світі. У Німеччині протягом останніх 30–40 років, і це дуже важливо для входження Голодомору в світ німецьких академічних досліджень, порівняльні студії геноцидів не розвивалися. Такий підхід до студій геноцидів дуже поширений у США, Канаді та інших країнах. Нам же бракує цих дискусій для того, щоб обговорювати різні геноциди у порівняльній перспективі.
В Україні ширяться чутки про російський вплив у Німеччині, який призводить до небажання визнати Голодомор геноцидом. Як Ви це прокоментували б?
Можливо, цей чинник дійсно впливає, але я не впевнений. Я не дуже розумію, чому Росія сприймає проблематику Голодомору у такій провокативній манері. Адже сучасна Росія – це не Радянський Союз. Тому вона могла б сформувати зовсім інше ставлення до цієї теми. Мені здається, що зміна політичної ситуації в Росії вплине і на її ставлення до Голодомору.
Якою мірою публічні дискусії про Голодомор можуть сприйматися в Німеччині як прояв націоналізму та результат подій Євромайдану, який почасти також сприймається у націоналістичному контексті?
Це правда, в Німеччині є певні групи, які трактують Майдан проявом націоналізму. Проте сьогодні в публічній сфері ми маємо й інші великі угрупування та політичні сили, які зовсім по-іншому інтерпретують події Майдану в Україні. Вони не вбачають у них вияв націоналізму, а вважають його політичною революцією у напрямі розбудови демократичного суспільства. Поява такої впливової інтерпретації є новим позитивним зрушенням у публічному житті Німеччини.
На завершення я хотів би зазначити, що ми можемо дискутувати питання Голодомору у контексті протиставлення двох протилежних інтерпретацій – був він геноцидом чи ні. Але мені здається, що було б важливіше, якби Україна створила міжнародну інституцію з фокусом на дослідженні голоду. Це означало б виникнення платформи для глобальних дискусій про голод. Створення такого міжнародного центру мало б вагомий вплив на студії Голодомору та підкреслювало б важливість цих досліджень для сучасної України. Звісно, в Україні функціонують інституції, які займаються студіями Голодомору, наприклад, Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору (HREC). Проте він працює не на тому рівні, щоб привернути увагу німецьких вчених. Є чимало дослідників із міжнародним іменем, які сприяють дослідженням історії Голодомору, наприклад Андреа Ґраціозі та Френк Сисин. Однак було б важливо, щоб Україна створила впливовий міжнародний центр, який консолідував би вчених із різних країн світу, що займаються студіями Голодомору.
Як Ви думаєте, чи може Німецько-українська комісія істориків якось посприяти цьому?
У цьому році ми будемо проводити конференцію на тему Голодомору. І це хороший шанс подумати, як ми можемо «відкрити» цю тему в Німеччині. Я дуже сподіваюся, що ми сповна скористаємося цією можливістю.
Розмовляв Ярослав Грицак.
У публікації використано світлини з приватного архіву Ґвідо Гаусманна та з відкритих джерел.
Ґвідо Гаусманн – професор історії Східної та Південно-Східної Європи в Реґенсбурзькому університеті (спеціалізується на історії Росії, СРСР і України), керівник відділу історії Інституту досліджень Східної та Південно-Східної Європи ім. Лейбніца (одного з трьох найбільших науково-дослідних інститутів, що займаються студіями Центральної та Східної Європи в Німеччині, поруч із науково-дослідними інституціями при Марбурзькому та Лейпцизькому університетах). В Інституті він також координує наукові дослідження з питань персоналізованого та формалізованого управління. Головний дослідник у Вищій школі студій Східної та Південно-Східної Європи (Мюнхен-Реґенсбург), а також співголова дослідницького модуля у Лейбніцькому науковому містечку. Професор Гаусманн є членом відбіркової комісії Німецької служби академічних обмінів (DAAD) на 2021–2025 рр. та Німецько-української комісії істориків (DUHK). Із 2018 року спільно з Мюнхенським університетом Людвіга-Максиміліана та Українським вільним університетом (м. Мюнхен) проводить в Україні щорічну зимову школу. З 2001 року разом із професором Сергієм Стельмахом проводить семінари для молодих істориків. Спільно з Андреасом Каппелером був редактором видання «Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates». Разом із Ромеа Клівер був редактором видання «Wie ein Schwede bei Poltawa ...» (за участі студентів із Фрайбурзького та Полтавського університетів). Був членом дослідницької групи проєкту, започаткованого в Університеті Санкт-Галлена під назвою «Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України». Англомовне видання результатів цього дослідження буде опубліковано цієї весни в академічному видавництві Vandenhoeck & Ruprecht в Ґеттінґені (співредакторка цього видання – українська історикиня Ірина Склокіна). Ґвідо Гаусманн автор монографії «Universität und städtische Gesellschaft in Odessa, 1865–1917» та низки статей про Україну на розмаїту тематику. Зокрема він писав про географа Степана Рудницького, Полтавську битву, інструменталізацію історії, Україну в Першій світовій війні, Бабин Яр, студії Голодомору в Німеччині та Брест-Литовський мирний договір в українській і російській історіографіях тощо.
Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
Вперше опубліковано @Україна Модерна
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
