Апокаліпсис сьогодні?
Вперше опубліковано @Krytyka
Жах.
Слово, про яке я дедалі частіше думаю. І обличчя полковника Курца, який ніколи не існував. Це кінематографічний герой, уособлення, символ, енергія, чоловічий член, знак, чисте зло, спрага у пеклі. Раптом спадає на думку, що я давно не бачив трамваїв. Дивна думка, феноменологічна. Бо суто логічно це брехня, розбіжність із реальністю, адже трамваї я бачу постійно, щодня ходжу повз них у центрі. Радше я перестав їх помічати — вони теж тільки символ, міст через річку подій, аби зрозуміти, що навколо залишився жах. Та якщо треба зачепитися за щось, варто обирати масивний об’єкт. Трамваї пасують. Перестанеш їх чути — вважай, опустився на дно. Дивні вони: раз за разом повз проїздить червоно-біле радянське минуле, багатотонне, залізне, сіре, потворне, наче примара, тільки чомусь голосна.
Але важливо втримати думку: жах підступає непомітно, наприклад, через книжки. Вони завжди були останнім притулком, тим самим портом під час шторму. Раптом зникають і вони. Навіщо все це читати? Автори не бачили жаху, а ті, які бачили, зробили з нього вівтар. Полковник у нього не вірив, він із ним випивав. Цей келих наодинці із жахом, що став його другом, наче вечірні вогнища, які так любив Ніцше. Кажуть, він ходив скелями і просто запалював уночі ці вогні. Уявляю, як він збирав хмиз, горіло багаття, яке з півночі розганяв вітер. За якийсь час вітер історії прижене в Европу концтабори. «Великий полудень землі» нарешті змусить людину подивитися на себе спочатку крізь світло Першої світової, а потім і Другої: тільки гола екзистенція, жодних соціяльних чи культурних «тіней». Але до жаху буде ще далеко.
Кожна війна вміщує в себе те, що людина воліла би забути. У цьому сенсі всі війни подібні: від часів стародавнього світу до сучасної російсько-української війни люди знищували собі подібних із особливою жорстокістю, яку заведено позначати словом «жах». Якщо стежити за війною через стародавнє мистецтво чи митців середньовіччя, можна знайти зображення відтятих голів, нанизаних на списи, знятої ще з живих полонених шкіри, відрубаних кінцівок у переможених тощо. Заведено вважати, що все це залишилось у минулому або принаймні властиво хіба що країнам Африки, де місцеві війни справді ще й досі традиційно ведуться з показовою жорстокістю щодо ворогів.
Але вторгнення Росії в Україну знищило цю хитку ілюзію. І справа не тільки у масових вбивствах та похованнях цивільних, які влаштувала російська армія на Київщині й Харківщині. Адже офіційно російська влада все це заперечує, намагаючись бодай через брехню зберегти обличчя у так званих «правилах ведення війни». Справа в іншому: у «Ваґнері». Цей російський підрозділ став відомий на весь світ не тільки жорстокістю і щодо військових Збройних сил України, і щодо власних найманців. «Унікальність» «Ваґнера» в тому, що вони не зрікаються своєї жорстокости, ба більше, роблять із неї культ. Цей культ жаху забезпечує залізну дисципліну всередині самої структури, де потрібно утримувати в підпорядкуванні тисячі російських зеків із особливо тяжкими статтями, і продукує страх для зовнішнього споживача.
Тож російська війна в Україні зробила жах соціяльним явищем, іще однією категорією свідомости. Від часів античности філософія розглядала ці категорії як міст до суті речей. Якість, кількість, простір, сутність, час вміщували у себе світ, переробляли й віддзеркалювали його. Тепер розуміння дійсности відбувається через екзистенцію жаху: відрізання голови, фільмування, збір сотень схвальних лайків та відгуків, — новий запит на жах.
У цій точці ми знову повертаємося до «Апокаліпсису сьогодні» та його головного героя. Полковник Курц це логіка війни, доведена до межі. Адже війна — лише інструмент, у певному сенсі лише випадковість, яка має показати справжню еволюцію людства. І ця еволюція аж ніяк не в айфонах. Вона пройшла шлях від хреста до молота, яким колись забивали цвяхи у хрест. Любов (хрест Христовий) зрештою потіснив Жах — молот «Ваґнера». Сьогоднішній «великий інквізитор» Достоєвського — не кволий старий у кардинальській мантії; він носить погон із зірками. Він не став би виголошувати величезний пафосний монолог перед Христом — вірогідно, просто кинув би до його ніг скривавлений молот, також без слів. Гадаю, в наш час «інквізитору» нічого казати, його зустріч із Христом була би мовчазна.
Це дивне відчуття чистого сенсу, яке все частіше поглинає і самого мене. Часто я чую: чому ти не пишеш або пишеш так рідко? Адже стільки подій, які те й роби, що конвертуй у слова. А слів немає. Вони не потрібні. Здається, що всім усе вже й так зрозуміло; що можна додати до відрізаної чи розчавленої перед усім світом голови? Аналітика, прогнози, співчуття, навіть лють і прокльони — тут усе недоречне. Усе сприймається як ґротеск, карикатура на реальність, окрім слова «жах». Але й воно беззмістовне, адже миттю розсипається в тисячі сенсів: кожен вкладатиме в нього щось своє. Та жах не є страхом, який є предметним; це завжди страх чогось: смерти, висоти, павуків. Жах неможливо побачити в мові, тому важлива лише екзистенція жаху, паралельність процесів, контраст, а не наслідок, шок. Трамвай, що гулко мчить рейками з десятком людей у ранішніх справах, поки в цей час між стіною і молотом затиснуто чиюсь голову. Що робили ми, коли це відбувалося? Можливо, купували продукти, клали у кошик яйця з кетчупом, поки саме в цей час у лісосмузі Донбасу наживо різали голову одному з українських військових, «зливаючи» відео з криками у телеграм.
Я пам’ятаю, як ми зайшли в Бучу у складі тероборони. Наш підрозділ не брав участи у боях, і ми ввійшли в місто на шостий день після того, як росіяни звідти пішли. Тоді вже було відомо про масові вбивства цивільних, і довкола місцевої церкви було безліч журналістів зі всього світу: якраз у цей час ексгумували тіла. Тож ми вирішили проїхатися невеличкими вуличками, бо один із місцевих сказав, що бачив десь там купу спалених трупів. І справді, на вулиці Старояблонській, яка стала відомою на весь світ, поміж маленьких котеджів ми наштовхнулися на згарище. Не можна було точно сказати, скільки людей там лежало, — особисто я нарахував чотирьох. Одне з тіл було розірвано навпіл, а за декілька метрів валялась обгоріла нога, яку вже обгризли місцеві голодні собаки, котрих їхні господарі покинули під час евакуації. Росіяни просто звалили докупи тіла й підпалили їх. Варто було відійти на десять метрів, і вони мали вигляд звичайного сміття, яке спалили на чиємусь подвір’ї. Власне, частково так і було: біля обвуглених трупів лежала купа сміття з будівництва. Ті, хто вчинив це, свідомо чи ні, хотіли показати, що життя людини для них важить не більше за пил.
Але жах у той день ховався у сонці. Це було шосте квітня, на диво сонячний день. Просто через дорогу стояв невеличкий сосновий ліс, а саме подвір’я оточували досить заможні маєтки, які ще нещодавно наповнював місцевий середній клас. Імовірно, той клас, частину якого тепер доїдали собаки. Дивно, але тепер, через півтора роки від того дня я час від часу відкриваю на комп’ютері мапу зі Старояблонською і просто дивлюся. Гадаю, для мене це аналог того квітневого сонця, яке пробивалося поміж сосон на обгорілі тіла. Ти дивишся на прямі лінії вулиць, логіку міста, водойми, дерева і не до кінця віриш, що в цій точці на мапі підступала нудота від пожовтілих останків трупів.
Тут постає банальне, але важливе запитання: як перемогти жах? На насильство завжди можна відповісти насильством, але відповідь жахом на жах дає щось геть протилежне: він не зникає, а тільки заглиблює людину в себе. Із тих, хто дивився «Апокаліпсис сьогодні», мало хто помічає, що під час одного з монологів полковника Курца камера знімає його книжки, які він читав у глибині джунґлів. Однією з книжок є Фрейзерова «Золота гілка», яка є відповіддю на кінцевий епізод фільму і на всі страждання самого Курца, котрий пройшов жах війни й розвів його довкола себе, оточивши відрізаними головами місцевих.
Фрейзер, дослідник релігійних систем, описує в книжці епізод із культу богині Діани Немійської, пов’язаний із її жерцем: довкола священного дерева від ранку до глибокої ночі ходить похмура людина. Вона тримає меча і постійно озирається, ніби чекає нападу ворога. Це був убивця-жрець, а той, на кого він чекає, також мав рано чи пізно вбити жерця і зайняти його місце. Такий був закон цього священного місця. Претендент на місце жерця міг здобути цей титул лише в єдиний спосіб: убивши свого попередника, — і він утримував цю посаду доти, поки його самого вбивав сильніший конкурент.
У кінці фільму полковник Курц гине від руки офіцера, якого армія відрядила зліквідувати Курца, чиї методи війни стали «неприйнятними». Після цього місцеві поклоняються вбивці, який у їхніх очах стає новим жерцем, але той не приймає цього статусу і їде геть. Настає загальний катарсис: полковник помирає, ледь чутно промовляючи: «Жах, жах...», — і тим самим нарешті звільняючись від нього. Ані його усвідомлення («ти маєш потоваришувати із жахом»), ані його імплементація в буденність не могли звільнити Курца від жаху, який він колись пережив в азійському селищі, побачивши гору відрубаних дитячих рук після щеплення від поліомієліту. Тільки фізичне вбивство звільняє його від цього.
До речі, катарсис. Цей грецький термін в античності використовували здебільшого у двох значеннях: спокута провини або фізичне полегшення від хвороби. Цікаво, що іще живий Курц у фільмі каже своєму майбутньому вбивці: «У тебе є право мене вбити, та права судити мене ти не маєш». Тож про провину не йдеться. Мова про звільнення від чистої екзистенції, де єдиним сенсом існування є усвідомлення такого ж чистого жаху довкола.
Як це стосується російсько-української війни? Насправді напряму. Можливо, якби західні аналітики розуміли передовсім глибокий культурний контекст того, з чим зіткнулась Україна 24 лютого, то дискусії про перемовини із Кремлем відпали би самі по собі. Европі знадобився гіркий досвід першого року Другої світової війни, перш ніж західні політики змогли зрозуміти, що перемовин із Гітлєром не може бути. Просто абсурдно пропонувати сісти за спільний — нехай і умовно філософський — стіл перемовин нацистам і, скажімо, євреям: які цінності можуть дати хоча б початок такої дискусії? Євреї в очах нацистів не належали до людей, їх знищення було однією із засад нацистської національної політики. Натомість нацисти уособлювали для євреїв абсолютне зло, несумісне з їхнім існуванням. Це була ситуація «або–або», як тепер і в Україні, якій Москва відмовляє в праві на існування.
Молот «Ваґнера» є сучасним ключем до розуміння того, що система, побудована на його культі — культі смерти, необмеженої жорстокости і суцільного жаху, — приречена тільки на знищення. Із нею неможливо домовитися. Її неможливо залякати або купити. Вона не здатна на компроміси — лише на коротку перерву для нового терору. Путін зійшов на трон по трупах багатьох політичних конкурентів, і його меч так само (можливо, передовсім) звернено й у бік «Ваґнера», який одного разу вже поранив його своїм «маршем на Москву».
Сам я вперше зіткнувся з «Ваґнером» (хоча й опосередковано) іще 2017 року, в полоні, коли до моєї камери потрапив майор із так званої «ЛНР». Цю людину вивезли з Луганська до донецької «Ізоляції», де намагалися сховати як важливого свідка внутрішньої боротьби окупантів у Луганську. Через декілька днів спілкування виявилося, що майор іще 2015 року воював разом із командиром «Ваґнера» — Дмітрієм Уткіним — на одній ділянці фронту. На моє прохання схарактеризувати «Ваґнера», він коротко відповів: «С Димой лучше дружить». Як, зрештою, виявилося, практика відрізання голів ворогам, спалення їхніх трупів, відрубування кінцівок та фільмування всіх цих процесів почалося для ПВК «Ваґнер» іще в Сирії та Африці. Але тоді все це ще не мало на меті стати офіційною доктриною підрозділу і всіляко приховувалося від журналістів-розслідувачів, які буквально по крупинках збирали докази воєнних злочинів Уткіна та його людей.
Після 24 лютого 2022 року все принципово змінилося. Жах і відсутність (або нездатність?) будь-якої реакції на нього з боку офіційного Кремля стали потужною промокампанією «Ваґнера». Ту саму гору відрубаних дитячих кінцівок із жаху полковника Курца тепер забальзамовано й виставлено на споглядання всім охочим в умовному музеї сучасної Росії. Із неї зроблено експонат.
Зрештою, якщо вдатися до ще однієї метафори, наш трамвай упреться у стіну, на якій буде один-єдиний напис: «А чому ні?». Це питання теж виникло не в Україні й існує у формалізованому вигляді для европейських інтелектуалів уже багато століть. Знову згадаймо Достоєвського з його «якщо Бога немає, все дозволено», а за ним — Ніцше з переоцінкою цінностей. Потім минають світові війни з досвідом концтаборів і масового якнайбільш ефективного знищення людьми одні одних, і «Чому ні?» постає по-новому в центрі Европи, хоча б на сторінках праць Сартра, Камю. У «Сторонньому» Камю устами героя говорить: «Чи не однаково, якщо моїм приятелем був і Раймон, а не тільки Селест, який значно кращий від Раймона? І чи не однаково, якщо сьогодні Марі підставить губи якомусь іншому Мерсо?».
Питання «А чому ні?» тепер скинуто з висот схоластичної метафізики до поцілунків в алжирських кварталах. Після знищення людей у газових камерах та крематоріях західний ratio більше не бачить підстав для дії у світі: чим має керуватися людина, якщо концтабори було переможено не арґументами чи цінностями, а авіяцією з бомбами, які перетворили в таке ж ніщо міста на кшталт Дрездена чи Наґасакі? Та питання в тому, чи це теза, з якої жах бере початок, підстава, фундамент, чи його прямий наслідок?
Парадокс: «група Ваґнера» вміщує гірших із гірших, людей із російського соціяльного дна. Але інколи здається, що хтось із засновників колись таки прочитав рядки: «Чи не однаково...» — і дав свою відповідь: якщо однаково, тоді можна все.
Звісно, всі ці роздуми — іноземна мова для европейських містечок, де подією є проїзд містом «швидкої» із сиренами. Цієї мови неможливо навчити — її лише можна пам’ятати, переживши. Так, як пам’ятають країни Балтії, Польща та Чехія. Як колись пам’ятали й німці, зокрема й у працях своїх інтелектуалів ХХ століття, які тепер дедалі частіше потопають в оманливому спокої життя при сучасній Росії.
Так, Гайдеґер писав про жах перед повним Ніщо: людина відкриває себе в екзистенції смерти, тобто з перспективи того, що колись я «скінчусь». Час від часу і мені спадає на думку картина, в якій я загинув, а під час поховання хтось цитує мене з таких ось «пророчих» есеїв. У нашій країні це стало буденною практикою: загибель прозаїків, поетів, митців, чиї твори востаннє звучать над власними домовинами. Смерть перестала бути теорією і зійшла зі сторінок книжок у протитанкові рви та завивання сирен.
Проте сам Курц зі своїм апокаліпсисом мав на увазі аж ніяк не абстракцію: його «жах» був ближчий до «жаху» Селіна, який оселив його у роздутих трупах, розривах бомб, людських випорожненнях, глибокій депресії на тлі гучного сміху тощо. «Подорож на край ночі» показала жахіття війни, але з присмаком карнавалу, де протилежності не паралельні, а змішані в одному котлі.
Що важливо: чим далі герої «Апокаліпсису» йдуть углиб річки та джунґлів, тим глибше занурюються у самих себе і тим більше змінюється їхній психічний стан. Гадаю, цією подорожжю у темряву джунґлів режисер хотів показати логіку будь-якої війни: чим довше ти у ній, тим дужче деформується свідомість. Та чи є шлях повернення для того, хто бачив жах? Це теж не абстрактне питання — воно може стосуватися і людини, і країни загалом, яку буде травмовано багаторічним жахом серед цілих і неушкоджених европейських сусідів. Імовірно, для таких, як полковник Курц, шляху назад не було: той, хто зливається із жахом війни і сам його продукує, зрештою розчиняється в ньому власною смертю.
Тут знову варто згадати французів. Письменник Жан Кейроль, який пройшов жах нацистського концтабору Маутгаузен, увів поняття «лазарівської літератури»: вона стосується досвіду виживання у концтаборах. Людей, які пережили їхні жахи, Кейроль зіставляє із новозавітним Лазарем, котрого Христос воскресив із мертвих. Але для письменника таке «воскресіння» не є позитивною подією, адже «воскреслий» ніколи не зможе до кінця повернутися у звичайне життя, яке буде для нього певною трансценденцією щодо його ще вчорашнього жаху. Людина, що бачила жах як персональний досвід (не просто чула чи переказала від іншого), вже ніколи не стане «своєю» для світу, в який її повернули. Психотипово це той самий «сторонній» Камю: самотній, апатичний чужинець у світі «живих». Власне, так само й Лазар, на Кейролеву думку, після воскресіння мав би відчувати нещастя і навіть певну огиду до земного світу після того, як здобув досвід справжньої трансценденції світу загробного.
Звісно, після Другої світової війни фактично вся Европа опинилась у такому становищі: вчорашні концтабори, катівні ґестапо, замерзлі чи померлі від голоду діти на вулицях ще довго були колективною буденністю европейців, і в цьому всі вони були подібні. Але сьогодні ситуація інакша: колективна свідомість України вже другий рік ексгумує масові поховання та ховає вбитих російськими ракетами дітей, тоді як за фізичними кордонами України панує світ трансцендентного, абсолютно незрозумілий досвідові українців. Але й український досвід так само є «чужинцем» для італійської Рив’єри чи празьких кнайп. Після перемоги України у війні ці досвіди зіштовхнуться. Нас усе ще не прийняли до Евросоюзу через низку реформ та формальностей, які треба виконати. Але ніхто не думає про те, що українець після війни може бути в Европі, як Лазар, чужинцем, нездатним радіти диву проходження крізь жах.
До цього іще далеко. Не тільки через події на фронті, а й через нерівномірність колективної травми всередині самої країни. Десь її глибина дорівнює жаху окопів із ворожими трупами, на яких доводиться спати, аби було тепліше. А десь про це чують із екранів телевізора.
Я стою посеред сонячної площі у Києві. Люди поступово виходять нагору з укриттів: щойно онімілі сирени повертають їх у спеку.
Повз проїжджає трамвай...
Проєкт «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
Про автора
Станіслав Асєєв
Журналіст, письменник, правозахисник
Київ, Україна
Український журналіст і письменник родом із Донецька. Автор збірки поезій, п’єси, автобіографічного роману, документальної прози. Засновник Justice Initiative Fund. Під псевдонімом Станіслав Васін публікував в українській пресі репортажі про ситуацію на місцях після початку військової аґресії Росії на Донбасі. Заарештований і незаконно ув’язнений за «екстремізм» і «шпигунство», Асєєв перебував у полоні, піддавався жорстокому поводженню та катуванню понад два з половиною роки. Член Українського ПЕН. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
