Аркадій Зельцер: «В ізраїльській історіографії значну увагу завжди приділяли проблематиці єврейського життя та страждання під час Голокосту»

Анотація до матеріалу
Пропонуємо вашій увазі розмову з ізраїльським істориком, дослідником історії радянських євреїв у міжвоєнний період, директором Центру досліджень історії Голокосту в Радянському Союзі (що функціонує при «Яд Вашем») Аркадієм Зельцером. У цій розмові йтиметься про непростий шлях історика до наукових студій Голокосту, зумовлений сімейною травмою. Також ми обговорили розвиток історіографії Голокосту в Ізраїлі та світі й детальніше зосередилися на результатах наукових досліджень Аркадія Зельцера. Серед останніх — трансформаційні процеси в середовищі традиційної єврейської общини під час радянізації 1920–1930-х рр., демографічні тенденції серед євреїв напередодні Другої світової війни та особливості меморіалізації жертв Голокосту в СРСР (за матеріалами останньої книги історика «Unwelcome Memory: Holocaust Monuments in the Soviet Union»). Аркадій Зельцер підкреслює, що всупереч усталеним переконанням в СРСР існував певний простір для можливостей вшанування пам’яті про жертв Голокосту. Серед найбільш дражливих піднятих під час розмови питань — участь євреїв у діяльності НКВС.

«В емоційному контексті тема Голокосту була для мене табуйованою»

Докторе Зельцере, розкажіть, будь ласка, що вплинуло на Ваш вибір професії історика, адже за першою освітою Ви були інженером. Як відбувся цей кар’єрний поворот? 

Історія подобалася мені ще з дитинства. Я завжди хотів досліджувати її. Проте народившись у єврейській сім’ї, я розумів, що цей шлях для мене закритий. Ідеологічна сфера в радянські часи була не доступною для євреїв. Коли мені виповнилося 15 років, моя мама сказала: «Дорога до пристойних університетів для тебе зачинена, тебе не візьмуть в ідеологічну сферу. Та й навіщо тобі здався цей марксизм-ленінізм». Оскільки її аргументи були вагомими, я погодився. Я ще не до кінця розумів усі складнощі, проте вже усвідомлював, що мої можливості обмежені. Такою була атмосфера в СРСР наприкінці 1970-х рр. Саме в цей час я вступав до інституту. Я закінчив інститут за спеціальністю інженера-механіка. Після інституту деякий час працював за спеціальністю. У мене сформувалася яскраво виражена єврейська ідентичність, тому ще в 1986 р. я почав займатися чимось на кшталт єврейського краєзнавства. На той час я мешкав у м. Вітебськ. У своїх дослідженнях я більше цікавився не так питанням «чому» (властива історикам схильність до встановлення причинно-наслідкових зв’язків), як питанням «як». На той час я ще не до кінця розумів особливості історичних студій. Професійно займатися історією я розпочав на початку 1990-х рр., навчаючись в Єрусалимському університеті. Я попрохав професора Мордехая Альтшулера бути моїм науковим керівником. Він був провідним спеціалістом з історії радянських євреїв. М. Альтшулер одразу ж погодився взяти мене в докторантуру. Мені довелося скласти іспити з великої кількості предметів, оскільки моя вища освіта не мала стосунку до історії. Це забрало чимало часу, але я багато чому навчився. Безумовно, вивчаючи історію на професійному рівні, я виношував у собі певний тягар радянської людини. Проте в мене не було відбитку радянської історичної освіти з ухилом у марксизм-ленінізм. Мій марксизм обмежувався лише предметом «Науковий комунізм», який вивчали майже всі студенти вишів СРСР. Темою дослідження я обрав собі радянський період історії євреїв.

Моя інтеграція до студій Голокосту була значно складнішою. Я був представником третього покоління жертв Голокосту. Зокрема, вся сім’я мого батька, який був родом із Західної Білорусі, загинула під час Голокосту. Для нього ця тема була надзвичайно травматичною. Можливо, саме тому ми перетворили її на сімейне табу. У нашій сім’ї добре знали, що сталося, проте не розмовляли про це. У зв’язку з цим в емоційному контексті тема Голокосту була для мене табуйованою. Коли я познайомився із колегами з Ленінграду, які займалися студіями Голокосту (Ленінградська група дослідження Катастрофи, до якої входили Олександр Френкель, Данііл Романовський Михайло Ривкін та інші), ми потоваришували й тісно спілкувалися. Проте я й надалі намагався уникати теми дослідження, пов’язаної з історією Голокосту. Я відчував серйозний психологічний спротив до цієї теми. Отже, коли я почав працювати в «Яд Вашем», мені довелося долати певний психологічний бар’єр, і цей шлях виявився непростим.

Розкажіть, будь ласка, детальніше, з яких тем Ви починали свій шлях до історії Голокосту? Які дослідження були Вашими першими пробами пера як історика?

Я прослухав чимало навчальних курсів з історії євреїв Росії та СРСР. Серед них — предмети, пов’язані з історією євреїв у ХІХ та ХХ ст., демографія євреїв тощо. Я вважаю, що мені дуже пощастило навчатися в 1990-і рр. На той час у Єрусалимському університеті працювало чимало видатних дослідників. Одна справа — читати книги чи статті на історичну тематику. У них ми бачимо результат дослідження певних авторів. Коли ж ми слухаємо лекції цих авторів, то можемо осягнути, як вони розмірковують та вибудовують свою аргументацію. Для мене це стало дуже хорошою школою з історичних досліджень. Серед найцікавіших лекторів були Мордехай Альтшулер, Йонатан Френкель, Езра Мендельсон, Ісраель Барталь, Шауль Штампфер. Ці вчені мали високий міжнародний авторитет. Я багато чому навчився у них. Проте на старті своєї наукової кар’єри я вирішив не обирати тему дослідження, пов’язану з історією Голокосту. Моя дисертація була присвячена історії радянських євреїв у міжвоєнний період. Початок студій Голокосту припадає вже на пізніший період моєї кар’єри, коли я, працюючи в «Яд Вашем», подолав свої внутрішні бар’єри.

Які історичні праці були найважливішими для Вас у процесі становлення як історика?

Я читав дуже багато праць, присвячених історії євреїв у ХІХ та ХХ ст., історії сталінізму. Це було дуже важливо для розуміння загальноісторичного контексту. Великий вплив на мене справили праці М. Альтшулера (особливо його книга з історії демографії євреїв у СРСР). Це дослідження М. Альтшулера «Soviet Jewry on the Eve of the Holocaust» містить аналіз великої кількості демографічної й статистичної інформації. Його автор робить чимало важливих висновків про соціальні й культурні тенденції в житті радянських євреїв міжвоєнного періоду. Також мені дуже подобалися праці Ш. Штампфера. Він досліджує традиційне суспільство. Для мене дуже важливо було зрозуміти, чим є традиційне суспільство, адже я вивчав історію євреїв у перехідний період (перехід від традиційного до модерного суспільства). Серед узагальнюючих робіт з історії Голокосту я відзначив би праці Саула Фрідлендера.

Пишучи своє перше дослідження, я ставив за мету подолати стереотипи, які сформувалися в роки холодної війни. Ці стереотипи існували як з боку західних суспільств, так і СРСР. Читаючи книгу Елі Візеля «Євреї мовчання», я усвідомлював, що дійсність радянських євреїв була значно складнішою за ті уявлення про них, які сформувалися в єврейських діаспорних середовищах західних країн. Характерними для цього періоду також були погляди на радянських євреїв, як євреїв другого сорту. Такі погляди сформувалися серед частини представників ізраїльської сіоністської історіографії. Мені було важливо зламати пануючі в західних країнах та Ізраїлі стереотипи про радянське суспільство як атомізоване (за визначенням Соломона Шварца), в якому не залишилося жодної етнічної ідентичності. Таке бачення породжувало уявлення про те, що радянські євреї — це вже не зовсім євреї, що насправді не відповідало дійсності.

«У сучасному світі дуже складно говорити про якусь національну школу історіографії Голокосту»

Які тенденції розвитку сучасної світової історіографії Голокосту Ви вважаєте найважливішими? 

Перш за все я хотів би наголосити на відході від вивчення історії Голокосту як певної машинерії — механізму, що розгортався в межах системи прийнятих німецькою бюрократією рішень. Цей підхід сформувався в 1970-і рр. й продовжував домінувати до 1990-х. Згідно з цим підходом, Голокост розглядався у контексті прийняття бюрократичних рішень на місцях. По-друге, важливо відзначити, що наразі вже згасли дискусії між інтенціоналістами та функціоналістами. Станом на сьогодні дослідники почали приділяти значно більшу увагу суспільствам і суспільній динаміці розгортання Голокосту. У фокусі їхньої уваги перебувають питання про те, як різні групи населення ставилися до Голокосту, як його сприймали самі євреї тощо. Ще однією тенденцією є потужний вплив постмодерністського наративу. З’явилося чимало нових тем, які в минулому не вивчалися. Наприклад, аналіз ego-документів (щоденників, листів, написаних як євреями, так і німецькими солдатами й оточуючим населенням). Не менш важливим є виникнення гендерних студій Голокосту. І тут вагома не лише поява досліджень у сфері жіночої історії, але й гендерних студій як таких (вивчення особливостей перерозподілу функцій та ролей між чоловіками й жінками в умовах екстреми). У надзвичайно екстремальних умовах діти та жінки починали виконувати функції, які за нормальних обставин були їм абсолютно не властивими (у межах пануючих у тодішньому суспільстві уявлень). Дуже важливим є дослідження сім’ї. Питання ідентичності й міжетнічних відносин як на окупованих територіях, так і в тилу й лавах Червоної армії теж є вагомими аспектами, що привертають до себе чимало уваги. Включення теми Голокосту до загальноісторичного контексту — ще один важливий напрям наукових студій. Наприклад, ми звикли чути про те, що в ґетто на окупованих територіях СРСР були переважно жінки та діти. Ми ніколи не задумуємося про причини такого стану речей. Пряме пояснення — чоловіки були в армії. Насправді серед єврейського населення кінця 1930-х рр. мав місце серйозний гендерний дисбаланс — жінок було значно більше за чоловіків. Це хороший приклад того, як довоєнна історія формує наше розуміння подій Голокосту.

Чи могло це також бути зумовлено пануючими соціальними стереотипами про фізичну слабкість та несуб’єктність жінок і дітей? Чоловіків же не прийнято розглядати в ролі жертв, адже вони нібито «повинні» бути мужніми й вести боротьбу. Хоча насправді чоловіки часто ставали не меншими жертвами, аніж жінки та діти. Також жінки і діти найкраще пасують для цієї ролі у контексті репрезентації Голокосту. Такий підхід дозволяє досягати більшого емоційного ефекту (більшого рівня емпатії в аудиторії).

Так, це також мало місце. Питання репрезентації Голокосту є однією з найважливіших методологічних проблем. Я навів це лише як приклад того, наскільки важливою для розуміння Голокосту є міжвоєнна історія. Безумовно, це не єдина причина. Будь-яке соціальне явище має низку причин. Голокост важливо розглядати не лише в контексті війни, але й ширшій історичній перспективі. Ще в 1960-і та 1970-і рр. такі підходи до осмислення Голокосту не користувалися особливою популярністю (якщо вони взагалі використовувалися). Станом на сьогодні намітилася інша тенденція — зменшення уваги до власне єврейської теми (тобто, до того, що відбувалося з євреями та як вони реагували на ті події). Значно більше уваги приділяється історичному контексту. Те, про що Ви говорите, безумовно слушно. І це чи не найкраще помітно на рівні надписів на пам’ятниках. Найчастіше там йдеться про жінок, людей літнього віку й дітей. Автори цих надписів ймовірно намагалися підкреслити, що йдеться про невинних жертв. Це архетипічний підхід до потрактування невинності жертв.

Другий приклад інтеграції загальноісторичного контексту до студій Голокосту — це статистичні показники співвідношення єврейського населення на окупованих територіях та населення, яке мешкало на неокупованих територіях. Лише 30 % єврейського населення СРСР мешкало поза територіями, які не були окуповані нацистською Німеччиною. Тобто лише 30 % єврейського населення СРСР не стали жертвами Голокосту (окрім тих євреїв із цих територій, які потрапили в полон і були розстріляні там лише за своє єврейське походження).

Не менш важливі й інші теми. Нещодавно на івриті було опубліковано книгу Ґая Мірона про час та простір у межах Голокосту. Це досить постмодерністське й дещо незвичне осмислення Голокосту. Проте нам важливо розуміти, як змінювалися люди, які знаходилися в замкнутому просторі, як вони сприймали й оцінювали ті події. Ще один напрям постмодерних досліджень — це вивчення емоцій у контексті історії Голокосту й Другої світової війни. Існує чимало інших сучасних тем та тенденцій, які надзвичайно важливі для дослідження історії Голокосту.

Охарактеризуйте, будь ласка, особливості розвитку історіографії Голокосту в сучасному Ізраїлі.

Це хороше й дуже непросте питання. У сучасному світі дуже складно говорити про якусь національну школу історіографії Голокосту. Це стосується не тільки історіографії Голокосту, а й більшості історичних судій. Якщо людина народилася в Англії, а потім переїхала в Ізраїль і все життя викладала там історію, постає питання, якою мірою ця людина є англійцем, а якою — ізраїльтянином. Трапляються люди, в яких ще ширша географія переміщень. Це стосується й колишніх радянських людей, які, наприклад, народилися в Москві, навчалися в Оксфорді, а працюють в Канаді чи США. Їх важко віднести до якоїсь національної історіографічної школи, оскільки вони абсорбували професійні та емоційні впливи різних академічних середовищ.

Виокремлюючи певні особливості розвитку історіографії в сучасному Ізраїлі, варто відзначити, що відбулися зміни акцентів. Ще в 1980-і й 1990-і рр. ключову увагу дослідників було зосереджено на вивченні подій у Польщі, Німеччині та Західній Європі у цілому. Наукові студії Голокосту в СРСР перебували на периферії. Частково це зумовлювалося важкістю доступу до джерел. Однак не меншу роль зіграли й фактори, пов’язані з холодною війною. Звісно, траплялися окремі дослідники (наприклад, Іцхак Арад, Шмуель Спектор), які вивчали Голокост на територіях окупованого СРСР. Проте такі праці були поодинокими. Протягом останніх 25 років ця ситуація зазнала кардинальних змін. Сьогодні значно більше ізраїльських вчених займаються дослідженням різних аспектів історії Голокосту на території СРСР. Наприклад, у Яд Вашемі існують спеціальні проєкти, присвячені, радянській тематиці (чого не простежувалося в минулому).

Ізраїльська історіографія позначена й загальносвітовими тенденціями наукових студій Голокосту. Виникають сучасні теми та напрями досліджень. Перш за все йдеться про дослідження щоденників очевидців, чуток, які ширилися під час війни. Не менш вагоме й дослідження часу та простору. Варто зауважити й те, що в ізраїльській історіографії було прийнято досліджувати історію Голокосту в окремих локаціях. У контексті студій Голокосту в Східній та Центральній Європі були написані дисертації про функціонування ґетто в Лодзі, Варшаві, Любліні, Білостоці тощо. Ця тенденція й досі залишається важливою. В ізраїльській історіографії значну увагу завжди приділяли проблематиці єврейського життя та страждання під час Голокосту. Також в Ізраїлі існує певна загальна тенденція до звуження студій власне Голокосту як центральної події. З’являється значно більша кількість тем, які раніше перебували на периферії. Ці теми пов’язані з пам’яттю про Голокост, гендерними студіями, долею людей літнього віку й дітей. Більшість подібних напрямів інтегруються до студій Голокосту зі сфери загальноісторичних досліджень.

Як Ви оцінили б розвиток історіографії Голокосту в сучасній Україні? Які напрями вважаєте найперспективнішими для українських дослідників? 

Я добре пам’ятаю ситуацію в 1990-і рр. Тоді існувало принаймні два вагомі дослідження про історію Другої світової війни та Голокосту в Білорусі (йдеться про праці німецьких істориків Крістіана Ґерлаха та Бернгарда Кьярі). Проте практично не було аналогічних узагальнюючих праць про значно більшу за територією та чисельністю населення Україну. Йдеться не лише про подібні дослідження в самій Україні, але й загалом у світовій історіографії. Станом на сьогодні ця ситуація зазнала серйозних змін. У 2000–2010-і рр. з’явилося кілька важливих книг Карела Беркгофа, Венді Лауер, Дітера Поля, Кая Штруве, Діани Думітру тощо. Також в Україні сформувалася ціла когорта молодих дослідників, які займаються студіями Голокосту. Протягом останніх кількох років у «Яд Вашем» вже тричі поспіль відбувався семінар для молодих дослідників, який ми проводили у партнерстві з Меморіальним музеєм Голокосту США. Участь у цьому семінарі брали й історики з України. Теми їхніх досліджень промовисто засвідчували проникнення в Україну глобальних історіографічних тенденцій дослідження Голокосту.

Що ж до перспективних тем для дослідження, варто відзначити, що серед них є особливо болючі. Зокрема йдеться про вивчення ролі службовців місцевих адміністрацій та органів допоміжної поліції в реалізації Голокосту. Проте ці теми важливі для дослідження. Надзвичайно вагомими є гендерний вимір дослідження Голокосту (зокрема історія жінок у ґетто), історія повсякдення, вивчення ролі ОУН (обох фракцій) під час Голокосту (хоча це дуже непросто, особливо в Україні, проте важливо для відтворення повної картини подій). Дослідження ролі різних націоналістичних груп під час Голокосту є надзвичайно складним і в методологічному контексті. Джерела на цю тему часто пропонують діаметрально протилежні й дуже суб’єктивні перспективи. У спогадах євреїв та текстах, написаних в еміграції членами ОУН, проблематика Голокосту висвітлюється з дуже відмінних перспектив. Більшість цих джерел були написані вже в повоєнний період. Саме тому вкрай важливо знаходити й інші типи джерел, що були створені під час війни. Ще одна актуальна для дослідження тема — Голокост у Трансністрії (з особливим акцентом на пограниччі між Райхскомісаріатом «Україна» та Транснітрією). Не менш актуальним є вивчення поведінки місцевого населення під час Голокосту (не лише Праведників, але й іншого населення, яке раніше означували узагальнюючим поняттям «bystanders»). Дуже непроста, проте потрібна тема для дослідження — це погроми 1941 р. Ця проблематика перебуває у фокусі уваги Джона-Пола Химки та Кая Штруве.

«Радянська влада віддавала перевагу не говорити про вбивства євреїв, проте ніколи не заперечувала цього»

Докторе Зельцере, Ви досліджували історію радянських провінційних євреїв у міжвоєнний період. Розкажіть, будь ласка, детальніше про що ці дослідження? 

Я писав дисертацію про євреїв Північно-Східної Білорусі (Вітебськ і навколишні містечка). У мене була ідея створити типологію єврейських містечок. Центральне питання цього дослідження — висвітлення процесів радянізації та модернізації в середньостатистичному місті колишньої смуги осілості. Я ретельно вивчав економічні процеси в середовищі єврейської общини, оскільки саме вони значною мірою формували повсякденне життя євреїв. Мені було важливо продемонструвати процес трансформації традиційного єврейського суспільства. Ймовірно, йшлося не про завершене перетворення в повноцінне модерне суспільство, адже останнє формувалося в таких великих містах, як Москва, Ленінград, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків тощо. Я намагався переосмислити низку стереотипних уявлень про радянських євреїв, які склалися в період холодної війни. Будь-які соціальні зміни ніколи не відбуваються швидко. Під впливом радянської атеїстичної пропаганди й зникнення традиційних общинних інститутів сфера формування єврейської ідентичності перемістилася в сім’ю. Остання перетворюється в центральний інститут міжпоколіннєвих комунікацій та передачі традиційних цінностей. Наведу один приклад для розуміння складності ситуації, що склалася в ті роки (хоча він і виходить за межі предмету мого дослідження). Велика кількість мешканців Мінська в 1939 р. були євреями (понад 70 тисяч). Більшість із них — вихідці з невеликих містечок. Вони принесли з собою до міста чимало традиційних цінностей. Більшість із них продовжували розмовляти мовою їдиш у сімейному колі або ж говорили російською з помітним акцентом (аналогічно до тих мешканців, які переїхали з білоруських сіл; вони часто розмовляли російською з сильним білоруським акцентом). Сформовані в 1990-і рр. уявлення про те, що станом на 1930-і рр. у великих містах вже було неможливо відрізнити євреїв від неєвреїв — це певна підміна понять. Остання призводить до змішування проблем ідентичності та етнічної рівності. Євреї на той час дійсно відчували певну рівність можливостей. Другий приклад: уявімо типову комунальну квартиру в Києві чи Мінську. Коли люди поверталися додому, вони розмовляли між собою різними мовами (українською, російською, білоруською, мовою їдиш) й святкували різні релігійні свята (юдейські чи православні). Ці відмінності важко було приховувати один від одного. У Ленінському районі Києва (нині — Печерський) кожен другий мешканець був євреєм. Тому ці міжетнічні відмінності були реальністю навіть для таких великих та модернізованих міст, як Київ. У провінційних центрах ця ситуація була ще разючішою. Процеси інтернаціоналізації, які підштовхувалися радянською владою, відіграють вагому роль для розуміння подій Голокосту. У своєму дослідженні я також фокусувався на змінах у сфері професійної діяльності євреїв. У міжвоєнний період відбувався перехід від так званої «кустарної праці» до промислової. Важливо розуміти, який психологічний злом переживали учасники цих подій. Ключовий висновок мого дослідження полягає в тому, що, незважаючи на всі радянські перетворення та атеїстичну пропаганду, єврейське населення провінційних центрів зберігало чимало рис традиційного способу життя. Єврейське містечко як соціокультурне явище зникло не в період радянізації, а разом із Голокостом. Як продемонстрував Джефрі Вайдлінгер у своєму дослідженні про український штетл, процеси перетворення традиційних єврейських общин були значно тривалішими, аніж вважається.

В Україні часто відбуваються дискусії щодо нібито надміру великого відсотка євреїв у складі органів державної безпеки СРСР. Як Ви пояснюєте причини та характер цього явища?

Мене давно зацікавило це питання. Я публікував статтю, присвячену євреям на службі в НКВС. У 1999 р. було видано довідник «Хто керував НКВС» (Микита Петров та Костянтин Скоркін), який містить біографії людей, що перебували на керівних посадах. Це дуже важлива тема. Власне проблематика діяльності НКВС є досить добре дослідженою. Існує чимало статистичних та географічних даних про діяльність цього органу державної безпеки.

Але чи можемо ми говорити про те, що сама постановка питання про роль євреїв у НКВС є певною мірою маніпулятивною? Можливо, в такому випадку краще вивчати цілісну етнічну картину й роль різних етнічних груп у НКВС загалом (а не лише євреїв)? 

Такі дослідження здійснюються. Якщо поглянути на книгу «Хто керував НКВС», то можна помітити, що євреї є лише однією з етнічних груп. Дослідження цієї теми важливе саме в такому міжетнічному контексті. На прикладі етнічного представництва серед керівних органів державної безпеки чудово простежується те, як зміни радянської політики відображалися на кадрових ротаціях. Євреї у великій кількості були представлені в органах НКВС до середини 1937 р. Вони суттєво переважали представників інших етнічних груп на рівні «генералітету» (найвищої керівної ланки НКВС). Із 1937 р. до кінця 1938 р. відбувається суттєве зменшення чисельності євреїв на цьому рівні. Вже станом на 1939–1941 рр. відсоток євреїв серед керівної ланки НКВС, що впливала на ухвалення рішень, різко падає. У 1939 р. євреї складали не більше 5 % всього «генералітету» НКВС. Для порівняння, у період із 1934 р. по 1937 р. до 38 % всього «генералітету» мали єврейське походження. До 1939 р. більшість із них були замінені на представників східнослов’янських етнічних груп (росіян, українців, білорусів тощо). Це чудовий індикатор того, як змінювалася концепція етнополітики в усьому СРСР. Починаючи з 1936 р., росіян розглядають як перших серед рівних. З’являється поняття «старшого брата». Вибудовується добре знайома з радянських часів ієрархія, в якій за трьома слов’янськими народами на чолі з росіянами резервується головне місце, далі йдуть інші титульні та титульні нації нижчого рівня — автономні народи. Кадрові ротації на рівні НКВС чудово віддзеркалюють ці зміни в етнічній політиці, адже саме ця система органів державної безпеки перебувала під безпосереднім керівництвом Сталіна. Всі ключові фігури навіть обласних управлінь призначалися з відома Москви.

Не менш цікаве питання — чому у середині 1930-х рр. кількість євреїв на рівні керівної ланки НКВС була непропорційно вищою за представників інших етнічних груп. Євреї були етнічною групою, яка мешкала переважно в містах та містечках і мала порівняно непогану освіту станом на початок революційних подій у Російській імперії. У 1917–1922 рр. відбувалися процеси зміни еліт. До влади прийшли нові еліти. Керівництво НКВС — це частина цієї нової еліти. Нова влада намагалася призначати в органи державної безпеки представників тих груп населення, які вважалися лояльними до режиму, не були пов’язані зі службою на попередню імперську владу й мали порівняно непогану освіту. Саме тому на початку 1920-х рр. серед співробітників радянських органів безпеки був непомірно великий відсоток представників так званих «народів заходу» (поляків, литовців, латишів та євреїв). Освічені ж росіяни були значною мірою інтегровані до системи управління Російською імперією. Якщо більшовики й виявляли готовність за потреби частково використовувати їх на різних посадах у Червоній армії, то в таких ідеологічних органах, як ВЧК, ОДПУ й тому подібних структурах державної безпеки їм не довіряли.

По-друге, якщо проаналізувати персональний склад євреїв серед «генералітету» НКВС, то більшість його представників — це люди, що почали робити успішну кар’єру в роки громадянської війни. Саме в 1930-х рр. вони дослужилися до найвищих кар’єрних позицій. Їх відбирали з числа найосвіченіших та найлояльніших до більшовицького режиму людей. Євреї ж були переважно міською етнічною групою з яскраво вираженим трендом до отримання формальної освіти. На початковому етапі розвитку СРСР був реалізований увесь потенціал цієї етнічної групи, який раніше стримувався смугою осілості та відсотковою нормою. Здійснювана в СРСР політика національного вирівнювання (позитивної дискримінації) сприяла соціальній інтеграції дискримінованих в минулому груп. Це стосувалося не лише роботи в НКВС, але й інших сферах. Наприклад, в Україні та Білорусі кожен другий лікар був євреєм (47% всіх лікарів в Україні були євреями, 51,3 % — в Білорусі). У цьому випадку йшлося про неідеологічну сферу, де партійна належність не відігравала важливої ролі. Це дуже добре віддзеркалює існуючий стан речей, за якого євреї були надміру представлені в різних професійних галузях. Представникам інших етнічних груп, які мали переважно селянське походження, на початковому етапі було важко конкурувати з міськими прошарками населення. Ситуація почала змінюватися лише наприкінці 1930-х рр. По-перше, в 1937 р. у Сталіна з’являється ідея омолодження партійного апарату. Внаслідок репресій з багатьох посад було усунуто більшість представників старшого покоління (зокрема й з ключових посад НКВС). На зміну старшому поколінню на ключові посади приходять молоді представники найбільших етнічних груп. Отже, зміна поколінь супроводжувалася суттєвими зрушеннями й в етнічному контексті. Не лише євреї, але навіть більшою мірою поляки, латиші, литовці, німці, греки стрімко втрачають свої позиції на рівні високих державних посад.

Одне з Ваших недавніх досліджень «Unwelcome Memory» присвячено меморіалізації жертв Голокосту в СРСР. В Україні часто озвучуються думки про те, що в СРСР пам’ять про Голокост була табуйована. Ваше дослідження засвідчує, що все було значно складніше й не так однозначно. Опишіть, будь ласка, коротко, про що ця книга? 

Зацікавлення цією темою в мене виникло ще у 1980-і роки, коли це питання досліджували мої колеги з Ленінграду. Вони були першопроходьцями — збираючи інтерв’ю про Голокост, ці історики-любителі також акумулювали матеріали про меморіалізацію. Вже на той час було зрозуміло, що ситуація на місцях не зовсім відповідає загальноприйнятим уявленням. Вважалося, що в СРСР неможливо було встановити пам’ятник жертвам Голокосту на місці їх розстрілу. Ба більше, нібито заборонялося встановлювати пам’ятники, які містили б єврейські етнічні символи. Це два загальноприйняті уявлення, що побутували серед людей у Ленінграді, Москві та Києві. На формування таких уявлень у Києві значною мірою вплинула ситуація навколо меморіалізації в Бабиному Яру (відомі події 1961 та 1966 рр.). Цей «синдром Бабиного Яру» було екстрапольовано на всіх радянських євреїв. Також вважалося, що більшість пам’ятників жертвам Голокосту встановлювали на анексованих у 1939–1940 рр. західних територіях (де євреї краще зберігали свою ідентичність, не зазнавши таких впливів радянізації, як на решті територій СРСР). Існували десятки фото пам’ятників жертвам Голокосту, встановлених у 1970–1980-і рр. на цих західних територіях СРСР. Станом на сьогодні мені вдалося знайти інформацію про понад 700 пам’ятників жертвам Голокосту, які були встановлені в СРСР. Близько третини з них містили певний етнічний контекст (зображення маґен давида, менори, надписи івритом та мовою їдиш, зазначення імен жертв на пам’ятниках тощо). Звісно, встановлення таких меморіальних знаків було непростим завданням. Радянська влада віддавала перевагу не говорити про вбивства євреїв, проте ніколи не заперечувала цього. Радянська влада, ймовірно, заперечувала те, що ми сьогодні маємо на увазі під поняттям Голокост, — нацистську політику, спрямовану на тотальне фізичне вбивство євреїв, знищення єврейських общин та їхніх духовних цінностей. В СРСР було прийнято вважати, що євреїв вбивали як радянських громадян. Ця концепція почала формуватися ще в роки війни. Вона була присутня вже в ноті Молотова в січні 1942 р. Одним із прикладів наступного етапу формування цього підходу до замовчування єврейських жертв Голокосту стали документи Надзвичайної державної комісії, присвячені Бабиному Яру (йдеться про документи, підготовлені в 1943–1944 рр.). Проте в 1960-і рр. в СРСР з’явилося чимало публікацій, з яких можна було зрозуміти, що нацисти по-особливому ставилися до євреїв. Станом на сьогодні на пострадянському просторі дуже важливим є розуміння того, чим становище євреїв під нацистською окупацією відрізнялося від становища інших груп населення. Безумовно, нацистський режим був дуже жорстоким до всього населення. Проте варто виокремлювати особливе ставлення нацистів до єврейського населення. Це є вагомою передумовою до розуміння сутності Голокосту.

Реальність меморіалізації жертв Голокосту в СРСР дещо відрізнялася від пропаганди. Існували певні форми самоорганізації вихідців із тих місць, де загинули їхні рідні та близькі. Тобто варто вести мову не про понад 700 пам’ятників жертвам Голокосту, а про понад 700 общин, що самоорганізувалися задля встановлення цих меморіальних знаків. Це не завжди вдавалося. Траплялися випадки, коли вони не отримували необхідних дозволів. Наприклад, у Бердичеві не вдалося встановити пам’ятник жертвам Голокосту. У тому ж Бабиному Яру було встановлено радянський пам’ятник, який не містив згадок про євреїв. Це була альтернатива влади, що суперечила намірам єврейської общини та частини української інтелігенції з дисидентськими настроями. Ці процеси меморіалізації є ключовими напрямами, що висвітлюються в моїй книзі. Варто зазначити, що значна частина надписів на пам’ятниках робилася на івриті. Вони писалися переважно в дусі традиційної єврейської культури вшанування пам’яті померлих чи загиблих. У цьому контексті не простежувалося серйозних відмінностей між пам’ятниками, встановленими на території, що входила до складу СРСР напередодні 1939 р., та новоприєднаними західними територіями.

Успіх меморіалізації часто залежав від позиції влади на низовому рівні. Дуже часто представники місцевих органів державної влади були готові йти назустріч меморіалізаційним ініціативам єврейських общин. Проте це відбувалося не завжди. Траплялися випадки протистоянь між євреями та місцевою владою. Це чудово демонструє, як функціонувала радянська система. Вона не була тотально негативною. Лояльні до радянської влади люди мали можливість вдаватися до неформальних форм самоорганізації. Наявність таких неформальних процесів самоорганізації дещо суперечить усталеним сьогодні уявленням про те, як працювала система.

Які можна визначити історичні періоди меморіалізації та вшануванні пам’яті жертв Голокосту в СРСР?

Перший період, який характеризувався найбільшою свободою, — це 1945–1947 рр. У цей час продовжувала функціонувати певна мобілізаційна модель, яка існувала в роки війни. Все ще було дозволено говорити про етнічність та релігію. Найсуперечливіший час — це період антисемітизму (1948–1953 рр.). Є окремі свідчення про те, що в ці роки також встановлювалися пам’ятники жертвам Голокосту. Проте вони неточні й будуються переважно на свідченнях очевидців. Оскільки документальних доказів про це не збереглося, вкрай важко про щось висновувати. У М. Альтшулера є книга про єврейську релігію в СРСР у повоєнні роки. Він пише, що, наприклад, у 1951 р. на Йом-Кіпур київська синагога була переповненою. Варто пам’ятати, що 1951 р. припадає на період яскраво вираженого державного антисемітизму. Проте були сфери, в яких євреї виявляли готовність долати страх і виражати свою етнічність. Можливо, пам’ять про загиблих жертв Голокосту й була тією сферою, в якій почуття провини та обов’язку спонукали людей до дії навіть у період панування державного антисемітизму. Саме тому кінець 1940-х — початок 1950-х рр. — це дуже складний період. З одного боку, всі відчували небезпеку антисемітизму. З іншого — процеси меморіалізації цілком могли продовжуватися.

У наступний період починається певна «відлига». Друга половина 1950-х — кінець 1960-х рр. — досить сприятливий період для меморіалізації жертв Голокосту. Це був наслідок загальної атмосфери хрущовської «відлиги» та певної невизначеності на ранньому етапі брежнєвського періоду. Саме в цей час з’являються твори Євгена Євтушенка та Анатолія Кузнєцова. У цей період також зрідка публікувалися узагальнюючі дослідження, що містили згадки про Голокост. Аналогічні процеси відбувалися й у сфері меморіалізації. За час хрущовської «відлиги» було встановлено чи не найбільшу кількість пам’ятників жертвам Голокосту, які до того ж були дуже цікавими за своїми формою та контентом.

Наступний період — роки брежнєвської стагнації, чи не найскладніший період для меморіалізації Голокосту. Проте навіть тоді існували можливості для встановлення пам’ятників і різних згадок про жертв Голокосту. Наприклад, у цей час було опубліковано відому книгу Анатолія Рибакова «Важкий пісок» (1979 р.), у якій розповідається про події Голокосту в м. Сновськ (Чернігівська область). Ця книга закінчується висловом із Танаху, що був викарбуваний на меморіальному пам’ятнику в Сновську. Це свідчить про те, що навіть у брежнєвські роки тематика вшанування пам’яті жертв Голокосту могла проникати в літературу. Проте загалом 1970-і та перша половина 1980-х рр. — це найменш активний період меморіалізації жертв Голокосту. Частково цю ситуацію можна пояснити тим, що помирало старше покоління євреїв. Відбувається перехід історії Голокосту з виміру особистої пам’яті до історії сім’ї. Частина сімей практикувала передачу пам’яті про них наступним поколінням, приводячи своїх дітей до пам’ятників у певні меморіальні дати. Однак, звісно, пояснюючи незначний рівень активності євреїв у сфері меморіалізації, варто враховувати й жорсткішу політику щодо вшанування пам’яті жертв Голокосту, яку здійснював радянський режим у 1970–1980-і рр.

«Серед позитивних тенденцій я відзначив би певну «нормалізацію» теми Голокосту в суспільному дискурсі»

Які тенденції культури пам’ятання про жертв Голокосту в Україні та інших країнах Східної Європи Ви виокремили б? 

Це значно складніше для мене питання. Я набагато краще розумію тенденції культури пам’яті про жертв Голокосту в радянський період, оскільки досліджував їх професійно. Звісно, станом на сьогодні ситуація зазнає змін в кращий бік. Існує загальноприйнятий наратив історії Голокосту. Існують певні складнощі, пов’язані з конкуренцією пам’ятей. Це дуже вагома тенденція, яка впливає на ті події, що відбуваються на пострадянському просторі. Існує чимало болючих моментів, що однак не означає, що їх потрібно уникати. Зокрема, йдеться про участь місцевого населення в Голокості, його реакцію на ці події тощо. Ще одна тенденція — це схильність до прирівнювання сталінізму та нацизму. Якщо в минулому ці підходи були виправдані необхідністю подолати спадок сталінізму, то сьогодні подібні речі виглядають дещо необґрунтовано. Подібні підходи позначаються на історичних студіях і призводять до появи нових стереотипів. Кожен із тоталітарних режимів варто розглядати у своєму контексті. Це буде більш історичний підхід до аналізу й осмислення сутності цих режимів. Чимало людей досі позначені радянським минулим. Це стосується навіть тих поколінь, які бачили СРСР, будучи в дитячому садочку. Мало хто розуміє значення поняття «homo sovieticus», проте більшість із нас є носіями цього набору притаманних радянській культурі міфів і стереотипів. Цю тенденцію варто долати.

Серед позитивних тенденцій я відзначив би певну «нормалізацію» теми Голокосту в суспільному дискурсі. Якщо в умовах СРСР публічні дискусії на цю тему були не прийняті, то сьогодні проблематика історії євреїв та Голокосту стала нормативною. Мій вчитель М. Альтшулер неодноразово повторював: «Немає тем, закритих для обговорення». Це лише питання методологічних підходів і дотримання балансу під час їх аналізу й обговорення. В Україні сформувалося ціле покоління молодих дослідників історії Голокосту, значна частина яких інтегрована до світових наукових дискусій. Ця інтеграція є одним із найважливіших завдань для сучасної України, реалізація якого дозволить не допустити провінціоналізації історичної науки. Можна не погоджуватися з точками зору тих чи інших західних істориків, проте їх однозначно потрібно читати.

Розмовляв Петро Долганов.
У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Аркадій Зельцер — директор Центру досліджень історії Голокосту в Радянському Союзі ім. Моше Мірілашвілі Міжнародного інституту з вивчення історії Голокосту (Меморіальний комплекс історії Голокосту «Яд Вашем», м. Єрусалим). До сфери його наукових інтересів належать Голокост в СРСР, радянська пропаганда мовою їдиш під час Другої світової війни, єврейська пам’ять про Голокост, взаємини євреїв із неєврейським населенням та діяльність євреїв у НКВС. Аркадій Зельцер автор книги «Евреи советской провинции: Витебск и местечки 1917–1941» (опубліковано російською мовою в Москві в 2006 р.) та «Unwelcome Memory: Holocaust Monuments in the Soviet Union» (опубліковано в «Яд Вашем» у 2018 р.). Він також редактор збірки листів «To Pour out My Bitter Soul: Letters from the USSR 1941–1945» (опублікована англійською в «Яд Вашем» у 2016 р. та російською в 2019 р.). А. Зельцер є учасником проєкту Нью-Йоркського університету «A comprehensive History of the Jews in the Soviet Union» volume «1929–1939/Stalinist Socialism». 

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.