Чому єврейській поетці не знайдеться місця у Львові?

Остання хвиля львівських перейменувань вулиць, на яку покладали багато надій, принесла також ряд розчарувань, показавши, що суспільні тенденції міняються дуже повільно. З одного боку, відмова від Менделєєва і Толстого у міському просторі стала ще одним кроком, який віддаляє нас від радянської міжнародної універсальності. З іншого, не дуже зрозуміло, куди він нас наближує і чи не втрачена нагода включити у нього тих, хто цінний власне для нашого міста. Зокрема, найболючішим стала відмова комісії приділити безіменному скверу імʼя письменниці і поетки Дебори Фоґель (1900–1942), яка писала їдишем та польською мовою, мешкала у Львові і була вбита разом зі своєю сімʼєю у гетто під час однієї з акцій у час нацистської окупації.

Якщо глянути на список сучасних вулиць Львова, то ми побачимо, що там практично зовсім відсутні імена єврейських діячів і діячок, хоча євреї й складали майже третину довоєнного населення міста. На приблизно 1300 вулиць Львова лише сім відображають це — вулиця Староєврейська, вулиця історика Маєра Балабана, вулиця письменника Шолом-Алейхема, вулиця Якоба Раппапорта, політика Германа Діаманда і військового УГА Соломона Ляйнберґа, а також, віднедавна, — площа імені польського письменника Станіслава Лема та юриста Рафаеля Лемкіна. Як можна помітити, серед цих назв немає жодної жінки. Більшість зʼявилися у ще у 1990-х роках, коли львівським політичним середовищам важливо було символічно відмежуватися від антисемітизму Радянського Союзу і повернути деякі старі назви. Це був гарний початок, втім за наступні тридцять років додалося лише два нових імені — Лем і Лемкін.

При цьому гріх скаржитися на невідомість Дебори Фоґель українському інтелектуальному середовищу чи брак лобіювання власне цієї постаті. Три її книжки — поетична збірка «Фігури днів», есеїстика «Акації квітнуть. Монтажі»і публіцистика та листування «Білі слова. Есеї, листування, рецензії та полеміки» вийшли в українських перекладах видавництва «Дух і Літера». Олеся Здоровецька і Ася Гефтер створили мультимедійну виставку і перформенс «Пазли памʼяті»,  Ірина Старовойт, Данило Ільницький, Остап Сливинський, та інші дослідниці і дослідники писали статті, які легко знайти, погугливши українською. Дебора Фоґель не є суперечливою постаттю з політичної точки зору, її звʼязок зі Львовом очевидний. Вона навіть вже присутня у міському просторі Львова — одна з цитат на меморіалі Простору Синагог належить їй:

Вулиці подібні до моря:
вони віддзеркалюють колір смутку
і важкість очікування.

Брак назви вулиці не обовʼязково означає забуття. Книжки, цитата на Просторі Синагог, викладання творів Дебори Фоґель (а я приношу її тексти студентам на заняття з історії), портрет Дебори Фоґель авторства Влодка Костирка, надійніше повертають нам постать поетки. Але категоричність у недопусканні єврейських чи польських імен до офіційного міського простору демонструє декілька тривожних явищ — про нас як про спільноту і про наше розуміння власної історії і звʼязку з містом. Можна було б оминути цей факт і сказати, що не таке воно вже й важливе, і не включатися у баталії. Але називництво вулиць — це насамперед процес, який демонструє, хто може використовувати владу і визначати частину міського простору. І він віддзеркалює погляди не лише на міські вулиці, але й загалом на історію. Саме тому, простіша можливість поставити таблички чи організувати перформенс не компенсують серйозної розмови, чи радше серії розмов, про усунення з історії небажаних груп.

Тому основна причина — не брак лобіювання, а те, що  ані Дебора Фоґель, ані поет Збігнєв Герберт, ані навіть правник Рафал Лемкін, який одним з перших заговорив про Голодомор як геноцид, не сприймаються як важливі постаті для української історії і культури.  Дебора Фоґель, як і значна частина митців, поетів, письменників довоєнного Львова, не писала українською мовою і переймалася геть іншими питаннями, ніж розбудова української нації. Парадоксально і іронічно — українською вона почала користуватися за першої Радянської окупації в 1939 року, коли їй довелося викладати українською мовою. Можливо, саме тому громадськості складно її «привласнити», попри цілком універсальну мову текстів. Втім, якщо поставити українську мову чи літературу як обовʼязковий критерій «приналежності», з довоєнних польських чи єврейських мешканців Галичини дійсно впишеться мало хто.

Втім, ми не перепишемо і не змінимо історію, зокрема у Львові, де сам простір свідчить проти мононаціонального бачення нашого минулого. Будинки, в яких ми живемо, вулиці і парки, якими ми гуляємо, численні інституції, тяглість з якими існує досі, численні твори про Львів були створені не україномовними греко-католиками чи православними. Можна закривати очі і вдавати, що цих людей не було (або соромливо називати їх «львівʼянами»), але це практика, яка свідчить радше про невпевненість у тому, чи ми у себе вдома.

Бажання використати «звільнені» від Мєчнікова, Мендєлєєва і Толстого вулиці для позитивної дискримінації українських імен безумовно зрозуміле. Для більшості сучасних мешканців і мешканок Львова саме ці імена відгукуються, саме вони є близькими і знайомими. Втім, частині мешканців, до якої я сама належу, релевантні  і Ірина Вільде,  і Дебора Фоґель. І Михайло Грушевський, і Маєр Балабан. Я не бачу суперечливості, чи навіть змагання між ними. Мені складно зрозуміти закиди, що вулиці умовних «поляків» потрібні польській державі, «євреїв» — Ізраїлю, і ми маємо використовувати їх як розмінну монету на глобальній політичній арені («А чому у Варшаві немає українських вулиць? А чому Шептицькому не дали статус Праведника Світу?»). Дуже втомлює пояснювати, що Держава Ізраїль не є єдиною представницею минулих і теперішніх єврейських спільнот. Такий аргумент виключає з розмови єврейські спільноти, які живуть зовсім поруч у наших містах і також мають ідеї та побажання щодо памʼяті. А також ту частину населення, яка бачить минулу спадщину не як тягар, що заважає нам будувати державу, а як багате джерело натхнення, на яке ми маємо права і щодо якого маємо обовʼязки.

Дебора Фоґель важлива для Львова не лише як одна з численних письменниць чи діячок. Вона репрезентує рух їдишизму і відновлення літератури мовою їдиш, історія якої, знехтуваної часто самими єврейськими письменниками, перегукується з історією української мови. Дебора Фоґель була однією з тих, хто поставив Львів і його їдишемовну літературу на глобальну карту, зокрема завдяки своїм контактам з нью-йоркським часописом «Ін зіх». Деборі Фоґель, попри її блискучий інтелект, складно було у довоєнному Львові, де мало хто зміг оцінити її ультрасучасну поезію. Потім Львів убив Дебору Фоґель, або принаймні наше місто і його тогочасні мешканці не змогли її захистити, як і майже сто тисяч інших євреїв і єврейок. А потім Львів її забув. Архів поетки викинули нові власники її помешкання. Було забуто її мову, немає її могили, знесене кладовище з похованнями її предків. На місці масових розстрілів львівських євреїв стоять декілька стендів, і воно досі не впорядковане.

Памʼять та знання про єврейську культуру у Львові, як і в Україні загалом, здебільшого полишено індивідуальним зусиллям єврейських громад чи зацікавлених організацій та осіб. Офіційно про них згадують тоді, коли це випадки «мирного єврейсько-українського співжиття» чи «спільна боротьба проти імперії». В усіх інших варіантах треба, як Алісі в Країні Див, бігти вдвічі швидше, щоб довести право на єврейські імена — на табличці, у назві вулиці, у краєзнавчому музеї чи шкільному підручнику.

Владислава Москалець
дослідниця Центру Міської Історії Центрально-Східної Європи у Львові, викладачка кафедри історії Українського Католицького Університету, координаторка програми Єврейських студій. Займається дослідженнями соціальної історії євреїв Галичини та історією міських просторів. Гостьова лекторка в Іллінойському університеті Чикаго.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.