Дарія Маттінглі: «Ми маємо дивитися на Голодомор як на лише одну з багатьох спроб підкорення України від часів Петра І чи навіть раніше»

Інтерв’ю з дослідницею Голодомору 1932–1933 років історикинею Дарією Маттінглі присвячено її баченню сучасного стану й перспектив розвитку студій Голодомору. Авторка розповідає про особисту історію, що спонукала досліджувати Голодомор, аналізує сучасний стан розвитку історіографії, приділяє особливу увагу ролі місцевих виконавців геноцидної політики. Окрему увагу в розмові приділено питанням ушанування пам’яті загиблих під час Голодомору. 

«Мене виховувала бабуся, яка сама пережила Голодомор»

Чому та коли Ви зацікавилися темою студій Голодомору 1932–1933 років? Чи були якісь персональні чинники, що спонукали досліджувати це питання?

Моє зацікавлення проблематикою студій Голодомору приходило поступово. Зростаючи в Україні у 1980–1990-ті роки, я не могла уникнути цієї історії. До того ж мене допомагала виховувати бабуся, яка сама пережила Голодомор. Тому я зростала в оточенні, де часто розповідали про ці трагічні події. У зв’язку з цим у моїй сім’ї панував особливий пієтет до їжі: завжди говорилося, що не потрібно нічого залишати на тарілці недоїденим, навіть крихти хліба не можуть пропадати. Спогади про Голодомор у моїй сім’ї часто супроводжувалися історіями про дуже непрості способи виживання. Зокрема бабуся часто розповідала, як у її сім’ї вирішили не забивати корову на м’ясо, як це зробили сусіди, які зрештою не пережили Голодомор. Також часто говорилося про те, хто з членів родини вижив, а хто — загинув. Мене в цих історіях завжди цікавило питання, як усе це стало реальністю, адже я не могла уявити можливість голоду в Україні. Але зараз, коли бабуся давно вже не з нами, я поставила б дуже багато інших питань, які я ставила людям у селах, куди їздила в межах свого усноісторичного проєкту. Відтак моя позиціональність щодо наукових студій Голодомору дуже персональна — ці події є частиною сімейної історії. Тому я й вирішила більш докладно вивчити тему, у контексті розмов про яку проходило моє дитинство.

Довгий час дослідники/ці покликалися на те, що історія Голодомору недостатньо досліджена. Яким сьогодні є стан наукового вивчення цієї теми? Які історіографічні етапи студій Голодомору Ви виокремили б? Яку роль тут відігравали дослідники/ці з-за кордону, а якою мірою студії Голодомору розвивалися в Україні?

Тут, звісно, не уникнути порівняння з розвитком студій Голокосту. Для переосмислення й наукових студій потрібна певна темпоральна відстань від такої травми, як Голодомор. Як і з вивченням Голокосту, у випадку з історією Голодомору спершу основний фокус уваги був зосереджений на збереженні й фіксації пам’яті. У середовищі української діаспори відбувалися записи свідків, їхнього досвіду під час геноциду. Проте власне академічне вивчення цієї історії починається лише у 1980-ті роки з появою досліджень Джеймса Мейса і Роберта Конквеста. Відтак дослідження Голодомору розпочалися за кордоном почасти у середовищі української діаспори. В Україні розвиток студій Голодомору припадає на епоху гласності в СРСР (1980-ті рр.) й особливо на період після здобуття Україною незалежності. Спершу відбувався збір інформації й видання архівних документів. Потім дослідники були орієнтовані на вивчення демографічних втрат від Голодомору та дискутували про його геноцидну інтерпретацію й способи вшанування пам’яті. Зрештою поступово зароджується і розвивається соціальна історія Голодомору. Дослідники/ці вивчали різні перспективи геноцидного досвіду — гендерну, дитячу історію, історію інших соціальних груп, тобто як їхній досвід геноцидного насильства був обумовлений належністю до певних спільнот. Також на цьому етапі велика кількість досліджень була присвячена встановленню кількості жертв. Але це більше прерогатива демографів, аніж істориків, які щоправда також висловлювали свої оцінки демографічних втрат.

Отже, перший період розвитку студій Голодомору — це діаспорний етап. Згодом, із 1990-х років, відбувається видання архівних документів. Після 2015 року простежується вужча спеціалізація студій Голодомору та його глибше теоретичне осмислення. Вагомим поштовхом до цього стало видання збірки статей «Контекстуалізація Голодомору»[1]. Також ми маємо дуже потужний розвиток саме соціальної й культурологічної історії, тобто дослідження того, як Голодомор осмислювався в літературі, драмі, поезії або різні досвіди Голодомору. Серед дослідників, які працюють у таких вузькоспеціалізованих ракурсах, — Володимир Діброва, Джон Всетечка, Крістіна Хук, Оксана Кісь, Оксана Винник, Ірина Скубій та Кароліна Козюра. Сьогодні до вивчення історії Голодомору долучилася ціла плеяда нових молодих дослідників і дослідниць як за кордоном, так і в Україні. Тому, мені здається, існує підґрунтя для оптимістичного погляду на подальший розвиток досліджень Голодомору.

«Ще з часів холодної війни дослідники поза межами України досі гуртуються навколо двох історіографічних шкіл — ревізіоністської та ортодоксальної»

Яким чином сучасна історіографія пояснює причини та початок Голодомору?

Це залежить від того, про яку саме історіографію ми говоримо. Наприклад, ще з часів холодної війни дослідники поза межами України досі гуртуються навколо двох історіографічних шкіл — ревізіоністської та ортодоксальної (або тоталітарної школи історіографії). Вони по-різному інтерпретують наміри радянського керівництва під час Голодомору 1932–1933 років. Незважаючи на оприявнені зараз джерела — архівні документи, листування або телеграми поміж Сталіним та його оточенням, у яких досить чітко простежуються геноцидні наміри вищого керівництва СРСР (Сталіна, Молотова, Кагановича та інших), — все одно серед дослідників-ревізіоністів можна зустріти заперечення штучного характеру Голодомору. Наприклад, Марк Таугер продовжує наполягати на природних чинниках «голоду», таких, як посуха, тобто використовує типово радянський наратив для пояснення причин і перебігу Голодомору 1932–1933 років, а Шейла Фітцпатрік стверджує, що Сталін не знав про масштаби голоду в Україні.

Я належу до ортодоксальної школи історіографії. Для мене немає сумнівів у тому, що Голодомор був штучно зорганізованим. Цю точку зору поділяє такий відомий дослідник голодів, як Алекс да Ваал. На його думку, у модерній історії взагалі не було нештучних голодів. Звісно, могли траплятися посухи чи інші пошесті, але в модерну епоху політики завжди мали достатньо інструментів, щоб запобігти масовому голодуванню. Тобто ключову відповідальність за голод несуть політики. Якщо в 1921 році радянське керівництво звернулося до світової спільноти, щоб запобігти або допомогти голодуючим, у 1932–1933 роках цього не сталося. Не зупинили експорт зерна, не перерозподілили існуючі ресурси. Керівництво не вважало за потрібне рятувати усіх своїх громадян. Мені здається, існує критична маса істориків, які сходяться на тому, що Голодомор був зумовлений такими політичними факторами, як бажання посилити контроль над Україною та приборкати її під час колективізації. Адже ми знаємо, що спротив колективізації в Україні був найактивнішим серед усіх територій СРСР, тобто тут існували політичні причини вдатися до такої геноцидної політики.

Говорячи про початок Голодомору, варто зауважити, що такі історики, як Андреа Ґраціозі, Станіслав Кульчицький та інші стверджують про голод всередині голоду. Тобто був голод, спровокований колективізацією, який охопив багато регіонів Радянського Союзу. Проте варто виокремити голод всередині голоду — Голодомор. Він розгортається у другій половині 1932-го — першій половині 1933-го років. На цей період припадають прийняті щодо України заходи і політичні рішення радянського керівництва, які посилили голод і за дуже короткий час спричинили загибель мільйонів людей. Тобто без колективізації цього неможливо було організувати, але саме застосування «чорних дощок», м’ясозаготівлі з листопада 1932-го року, закриття кордонів УРСР та інші заходи спричинилися до геноцидної політики. Навіть аналізуючи листування радянського керівництва, можна простежити, що вони виокремлювали Україну із загальнорадянського досвіду колективізації й голоду. Тобто «аргументи» на кшталт «усі голодували» звучать абсурдно й не витримують жодної критики.

Яку роль в організації злочину відіграла бюрократична машинерія СРСР? Які інституції та керівники несуть ключову відповідальність?

СРСР — це модерна держава. Відтак Голодомор — модерний геноцид. Якщо розглядати історію Голокосту і Голодомору та інші тоталітарні геноцидні політики, вони завжди опираються на бюрократичний апарат. В умовах Голодомору накази вищого керівництва СРСР спускалися по вертикалі до рівня республіканських керівників УРСР, а ті вже передавали їх у райони й села. Відтак йдеться про струнку вертикаль державної влади. Остання була подвійною й включала вертикаль органів державної влади та комуністичної партії. У структурі партійної організації на рівні низової імплементації геноцидної політики важливу роль відігравали республіканський, обласні і районні комітети. Організатором злочину очевидно було найвище радянське й комуністичне керівництво, тобто і Сталін, і Каганович, і Молотов. У 2010 році в Україні відбувся судовий процес у межах справи 475. Усі ключові винуватці Голодомору були обвинувачені в судовому порядку й визнані винними в організації Голодомору та засуджені посмертно.

У липні 1932-го плани хлібозаготівель були спущені зверху й затверджені на ІІІ Конференції ЦК КП(б)У в Харкові (6–9 липня 1932 року). Далі вони мали виконуватися республіканським керівництвом та представниками органів місцевого управління. Плани хлібозаготівель, напрацьовані вищим керівництвом СРСР, спершу наштовхнулися в УРСР на прояви невдоволення й заперечення. Люди розуміли, що їхнє втілення призведе до надзвичайних жертв. Проте впродовж приблизно пів року будь-який опір вщухає, і не в останню чергу через показові судові процеси над місцевими кадрами, які не хотіли виконувати накази.

Відтак вагому роль у реалізації Голодомору відігравали районні партійні та виконавчі комітети, сільське керівництво та партійні осередки. Серед них зустрічалося чимало комуністів, але не обов’язково всі виконавці геноцидної політики належали до комуністичної партії. Також варто зауважити вагому роль у цих процесах міліції та особливо служби безпеки, себто ОДПУ. Її співробітники пильно стежили за виконанням усіх наказів й готували доповідні записки з метою моніторингу перебігу геноцидного процесу.

«Скомпрометованою була більша частина населення, навіть у містах»

Чи були співучасники/залучені до геноцидного процесу з числа місцевого населення, зокрема й українського, проте не тільки? Яка їхня орієнтовна чисельність, етнічна палітра і яку роль вони відігравали?

Так, до реалізації Голодомору долучали й інші інституції, зокрема вчительство, наприклад. Наркомат освіти був залучений, адже вчителі — це представники держави на селі, і вони мали так само долучатися: обраховувати, скільки було вилучено у селян яєць, молока та інших продуктів, здійснювати обшуки тощо. Також мобілізовували студентів, службовців юстиції, армії, внутрішніх військ. Варто згадати й працівників машинно-тракторних станцій (МТС). Зрештою, долучалися й активісти комсомолу та піонери, сторожі і об’їждчики полів. Членів Тсоавіахім, себто мілітаризованої молодіжної спортивної організації, так само втягували в процес: понад 20 тис. молодих жінок і чоловіків були залучені до охорони полів та врожаю 1933-го року. І це відбувалося саме тоді, коли в 1933 році багато людей ходили стригти колоски. Радянське керівництво мобілізувало до участі в Голодоморі й мешканців міст: робітників та робітниць різних підприємств відправляли в села, зобов’язуючи вилучати хліб. Отже, скомпрометованою була більша частина населення, навіть у містах.

Щодо етнічної палітри призвідників Голодомору, я спершу зауважила б, що етнічна приналежність не обов’язково визначає політичну орієнтацію людини та її національну самоідентифікацію в ширшому контексті. Наше українське розуміння національності або культурної приналежності дуже часто диктується саме етнічним походженням. Через це та інші чинники у дискурсі про Голодомор подекуди функціонують антисемітські переконання й звинувачення євреїв у його реалізації. Перш за все такі переконання опираються на той факт, що чимало осіб єврейського етнічного походження долучалися до роботи в ОДПУ (на зорі створення СРСР — НК) зокрема завдяки кращому рівню освіченості, аніж у представників інших етнічних груп, які населяли державу. І вони, звісно, поступово просувалися по щаблях подекуди до топ-посад в ієрархії органів державної безпеки. Проте чи можна вважати цих людей євреями в національному контексті? Вони були лояльними до СРСР радянськими людьми, прихильними до пануючого режиму, який уможливив їхнє кар’єрне зростання. І тут важко висновувати про те, що їхнє етнічне походження бодай якось впливало на професійну політичну діяльність. Подекуди такі помилкові інтерпретації виринають в художній літературі, як-от у романі Михайла Стельмаха «Чотири броди», в якому автор дещо на антисемітський манер пояснює наміри місцевих виконавців їхнім єврейським походженням або у романі Наталії Доляк “Чорна дошка”, де підкреслюється “східна” зовнішність та виключний садизм головного призвідця Марка Мільмана. Але насправді така тенденція в архівних документах зовсім не простежується.

Проте Голодомор загострює антисемітські переконання серед потерпілих та очевидців неєврейського походження. Це зокрема пов’язано з циркулюванням міфу про «жидокомуну»: епізодична присутність серед очільників і службовців ОДПУ єврейських імен та прізвищ породжує чимало хибних висновків і неправомірних узагальнень. Оскільки організацію й реалізацію Голодомору люди правомірно пов’язували з комуністами, а комунізм подекуди трактувався в антисемітському контексті як «єврейський режим», то в сприйнятті та публічному дискурсі виринали хибні висновки про колективну провину цілого народу. У такому контексті, звісно ж, Голодомор 1932–1933 років посилив антисемітські настрої серед частини українців. Проте насправді євреї почасти також постраждали від цього геноциду: вони були такими ж катами і жертвами під час Голодомору, як і українці. Радянський режим спричинився до руйнування штетлів — традиційних єврейських містечок. Люди, які сповідували юдаїзм, також зазнавали репресій — іноді від радянських службовців єврейського походження. Тобто в межах України від Голодомору в сільській місцевості потерпали усі, окрім власне виконавців.

Також варто зауважити, що якщо на початку 1920-х років українці єврейського етнічного походження переважали в органах ОДПУ, про що йдеться в дослідженнях Юрія Шаповала й Вадима Золотарьова, то на початку 1930-х років спостерігається більш рівномірна репрезентація різних етнічних груп в ОДПУ. Станом на цей час українці також служили в органах державної безпеки і їхня частка там почасти була пропорційною до чисельності українського населення УРСР. Мені здається, етнічна палітра виконавців та призвідників Голодомору пропорційно репрезентує етнічний склад населення УРСР у той період. Я здійснила статистичне дослідження складу районних комітетів партії, і вони репрезентують демографічний портрет населення України станом на той час. Моє дослідження охоплювало обрані райони південних, східних, західних, північних і центральних областей України — себто ключові регіони УРСР у тодішніх кордонах. Я побувала з експедиціями у різних селах, працювала з документами із сіл Донецької, Київської, Одеської та інших областей. Цікаво, що в окремих національних районах, як, наприклад, Сталіндорф, Мархлевський район, або серед німецьких поселенців на рівні сіл більшість виконавців складали ті ж самі німці, поляки, українці чи євреї.

«Голодомор відрізнявся від інших геноцидів тим, що результати вбивчих дій наставали не одразу»

Ви згадали про певний період звикання — спершу в середовищі рядових виконавців простежувалися різні форми опору політиці Голодомору, але з часом вони послаблювалися. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше. 

Так, на рівні місцевого керівництва приблизно третина службовців була проти виконання планів хлібозаготівель 1932–33 років. Люди розуміли, до чого могли призвести їхні дії й розпорядження, адже ніхто не спроможний вижити без їжі. Проте Голодомор відрізнявся від інших геноцидів тим, що результати вбивчих дій наставали не одразу — жахливі наслідки почасти наступали через кілька місяців. Це могло вплинути на динаміку призвичаєння виконавців до здійснюваної геноцидної політики.

Також варто зважати, що в Україні у той період відбувалася насильницька модернізація, яка сама по собі знецінювала людське життя. Це накладалося на контекст існуючого в українському селі традиційного суспільства, в якому, як і в будь-якому іншому домодерному суспільстві, спостерігалася певна призвичаєність до високого рівня смертності. Наприклад, існував великий рівень дитячої смертності, що почасти врівноважувалося, а можливо й спричинялося до високого рівня народжуваності. Чимало жінок помирало під час пологів, люди масово гинули від різноманітних епідемій тощо. Відтак український сільський світ був звиклим до смерті. Це, напевно, суттєво пришвидшувало адаптацію рядових місцевих виконавців Голодомору до репресивної й геноцидної політики тоталітарного режиму.

Далеко не всі наважувалися на опір. Восени 1932 року після проведення хлібозаготівель відбулася серія показових судових процесів над тими, хто «саботував», так би мовити, хлібозаготівлі. Близько 27 тисяч працівників нижчих ланок було заарештовано, приблизно 16 тисяч із них пройшли через суд. Щоправда, лише 0,6% від усіх засуджених розстріляли. Проте низка судових процесів були показовими й публічними, що лякало інших громадян, підштовхуючи до думки, що не варто опиратися наказам. Якщо тебе буде засуджено, твоя родина втратить необхідні для життя ресурси — продуктові картки, пайки та інші життєво важливі в умовах Голодомору речі. Цей репресивний інструмент виявився досить дієвим. Уже взимку більшість виконавців припинили чинити опір і не складали свої партійні квитки, як вони це робили в серпні 1932-го року, а просто виконували накази.

«У селах всі певним чином були втягнені до перебігу геноцидного процесу»

Як місцеве населення, що не потерпіло від Голодомору, зокрема мешканці міст, позиціонували себе під час перебігу геноциду? В студіях Голокосту академічні дискусії привели до відмови від використання поняття «спостерігачі» (bystanders). Чи актуальні ці висновки для студій Голодомору?

Насправді 10 років тому, коли я почала займатися цією темою, я намагалася застосувати поняття bystandanders до аналізу досвіду різних груп населення на селі під час Голодомору. Але з часом я дійшла висновків, що воно не має достатньої аналітичної цінності і під час досліджень Голодомору. Адже у селах усі певним чином були втягнені до перебігу геноцидного процесу — як жертви чи як призвідники. На рівні маленьких містечок ці процеси були схожими: фабрики і заводи, що перебували на найнижчому щаблі забезпечення продуктами, мали високий рівень смертності працівників. Наприклад, це стосувалося взуттєвої й фарфорової фабрик у Житомирській області в Бердичеві та Коростені. Їхні працівники помирали від голоду безпосередньо на роботі, за верстатами. Якщо ж тобі випало служити кореспондентом районної газети або сількором, у своїх доповідних записках ти мав доносити на сусідів та на місцеве керівництво, що призводило до безпосередніх наслідків. Тобто люди, які самі не потерпали від голоду, часто втягувалися до процесу перебігу цієї злочинної політики. Якщо хтось працював вчителем/вчителькою, то отримував завдання випитувати у дітей, де їхні батьки ховають зерно, хліб чи інші продукти харчування. Навіть якщо ти секретар сільської ради, не кажучи вже про колгоспне керівництво або сільських управлінців, то був змушений бодай якось долучатися до процесу. Якщо ти працював сторожем, то охороняв зерно та інші продукти, аби люди не мали змоги вкрасти і прогодуватися. Якщо ти об’їждчик полів, то повинен був контролювати, щоб люди не зрізали колоски. І навіть якщо ти просто збираєш загиблих і відвозиш їх на кладовище, то все одно перебуваєш частиною великого механізму вбивства. Варто зауважити, що під час Голодомору межі між жертвами та виконавцями часто були розмиті. Залежно від обставин люди могли перейти з групи жертв до групи виконавців і навпаки.

Розкажіть, будь ласка, коротко про свій усноісторичний проєкт, присвячений студіям Голодомору.

Під час написання своєї докторської дисертації я їздила не лише по селах, але й по містах, де пізніше жили, як з’ясувалося, окремі виконавці. Я записувала розповіді мешканців у форматі аудіофайлів. На жаль, на момент проведення дослідження я записала розповідь лише одного призвідця Голодомору, в основному спілкувалася з їхніми дітьми та онуками. Вони досить щиро і щедро ділилися зі мною своїми сімейними історіями й фотографіями. Я часто використовую ці матеріали у своїх статтях. Були і відмови, коли люди не хотіли розповідати про своїх бабусь або дідусів. Але більшість погодилися, і їхні історії мене надзвичайно зворушили. За результатами цього дослідження я ще раз переконалася, наскільки багато людей було долучено до механізму Голодомору. Якщо ти не підеш обшукувати чиюсь хату — прийдуть до тебе. Це був вибір без вибору, як часто кажуть у студіях Голокосту. Для багатьох це стало невимовною травмою.

Довгий час дискусії про чисельність жертв Голодомору 1932–1933 років супроводжувалися публічними скандалами. Згідно з Вашою точкою зору, який діапазон чисельності жертв Голодомору (нижня та верхня межа) є прийнятним і відповідає наявним результатам академічних студій? Яку чисельність становили етнічні українці? Чи були серед жертв представники/ці інших етнічних груп?

Я покладаюся на розрахунки наших демографів. У них методика міжнародна, перевірена, і вона є найбільш надійною, як на мене. Дехто може зі мною не погоджуватися, але ця методологія пройшла випробування та перевірку у peer reviewed виданнях, тобто дослідження перевірялися іншими вченими-демографами на умовах анонімного рецензування. У результаті демографи обстоюють цифру близько 4 мільйонів жертв Голодомору. І саме цю цифру я використовую у своїх публікаціях, лекціях та публічних виступах. Мені здається, об’єктивний діапазон коливається поміж 3,9 та 4,5 млн — це нижня і верхня межі. Щодо етнічної палітри жертв, то це важко обчислити. Ми знаємо, що представники інших етнічних груп гинули в Україні під час Голодомору, але точно обрахувати їхню точну кількість майже неможливо.

«Моя бабуся з сестрами два роки поспіль їли дикий щавель і завдяки цьому вижили»

До яких способів виживання вдавалися жертви Голодомору? Якими були особливості жіночого й чоловічого досвідів Голодомору з перспективи жертв?

Найперше досвід відзначався гендерною приналежністю, віком, місцем проживання і навіть етнічним походженням. Якщо ви жили, наприклад, у німецьких колоніях або були єврейським поселенцем, то могли попросити допомогу в своїх родичів, громади або ж організації з-за кордону. Німецькі громади зверталися по допомогу до німецьких благодійних організацій, єврейські — до «Джойнту» тощо. Тому етнічна приналежність подекуди впливала на практики виживання під час Голодомору. В одному селі, до якого я їздила, раніше була німецька колонія. Українці жили поряд із німецькою лютеранською громадою. Представники останньої відзначалися високим рівнем солідарності. Вони були дуже дисциплінованими, адже як колоністи мали працювати значно більше, щоб розбудувати свої господарства на порожньому місці. Після Першої світової війни (коли їх виселили в Росію) вони повернулися, але місцеві селяни встигли розтягнути їхні обійстя, тобто колоністи знову почали з нуля. Досвід Голодомору у них, звісно, відрізнявся, а рівень смертності був значно меншим. Проте як тільки ці німецькі колоністи виконували план хлібозаготівель, їм одразу ж давали зустрічний. Тобто голодували й страждали різні етнічні групи, які мешкали в УРСР.

На жіночий і чоловічий досвіди Голодомору впливав різний рівень споживання калорій. Також під час Голодомору чоловіки ставали першою мішенню влади з метою подолання потенційного опору серед селян. Вони були головами родин, і їх першими арештовували й катували. Тому у спогадах вцілілих про Голодомор досить часто відсутня постать батька. У певний період — чи то під час колективізації, чи вже в розпал Голодомору — він зникає (помирає або ж його заарештовують, затримують тощо). Чоловіки ставали першими жертвами, так само як і немовлята, якщо в матері зникало молоко. Тобто приналежність до різних гендерних чи вікових груп часто впливала на шанси вижити. Загалом близько 12% населення України померло від Голодомору. Проте серед дітей віком до року рівень смертності був набагато вищий. Жіночий досвід, звісно, відзначався ще тим, що йшлося про патріархальне суспільство. За цих умов саме на жінку покладалося чимало обов’язків піклування про родину та виконання різної домашньої роботи. Цей досвід докладно описано у роботах Оксани Кісь.

У дітей було більше вільного часу, і вони могли експериментувати з пошуком незвичної їжі, що допомагало виживати. Є чудове дослідження Ірини Скубій про дитячий досвід, коли діти випробовували різних тварин, рослини, якісь сурогати тощо, бо в них було більше вільного від роботи часу. Зокрема вони їли мушлі та іншу незвичайну їжу. Моя бабуся з сестрами два роки поспіль їли дикий щавель і завдяки цьому вижили. Коли бабуся готувала зелений борщ, то ніколи не їла його з нами. Вона казала: «Я вже на все життя його наїлася».

Способи виживання також визначалися залежно від географії проживання. На Волині й Поліссі люди їли багато грибів, ягід, ходили до лісу, щоб вполювати якусь дичину. У південних степових регіонах харчувалися ховрахами. Також їли котів і собак. Наприкінці 1933-го і навіть у 1934 році в селах було дуже мало котів і люди скаржилися, що немає кому ловити мишей. Чимало людей намагалися перебратися до сусіднього міста, виїхати із села.

Яким був гендерний портрет виконавців/виць?

Гендерні норми вплинули на сприйняття жінок-виконавиць, призвідниць Голодомору. Вони не становили більшість у сільському або районному керівництві чи у складі бригад, що ходили з обшуками по хатах. Переважно цим займалися чоловіки. Проте жінки у цих групах траплялися. У патріархальному суспільстві такі факти сприймалися як шокуючі. Саме через це жінки запам’ятовувалися людям значно більше і яскравіше, що часто призводило до перебільшення їхньої чисельності та ролі під час Голодомору. Згідно з традиційними патріархальними уявленнями жінка має піклуватися про родину, вона повинна бути «берегинею». Тому її входження в зарезервовану за чоловіками царину насильства привертало забагато уваги. Таких жінок часто зображали «монстрами», приписували їм різноманітні психічні порушення. Промовистим прикладом подібних перебільшень є такі літературні репрезентації Голодомору, як роман Світлани Талан «Розколоте небо» та книга Леоніда Кононовича «Тема для медитації».

«Українці у відсотковому відношенні помирали значно більше і за кордонами УРСР у межах СРСР, аніж їхні сусіди іншого етнічного походження»

Чи прийнятно використовувати геноцидну інтерпретацію подій Голодомору у стосунку до територій СРСР поза межами України, наприклад, Казахстану?

Мені здається, що геноцидна інтерпретація Голодомору не заперечує геноцидного пояснення голоду в інших регіонах Радянського Союзу і зокрема в Казахстані. Голод у Казахстані почався у 1931 році і тривав до 1933 року. Там він мав дещо інший механізм, адже в Казахстані відбувалися процеси седентаризації, тобто переходу від кочового способу життя до осілого. Кочовики не були хліборобами, і коли для них встановили плани хлібо- і м’ясозаготівель, вони втратили єдине, з чого жили. Тобто тут так само маємо штучний характер голоду, закриття кордонів, синхронне переслідування інтелігенції. Адже Голодомор — це не лише голод, а й одночасне переслідування української політичної еліти, інтелігенції, церкви. Всі ці процеси простежувалися і в Казахстані, але вони відбувалися дещо по-іншому, зважаючи на національні особливості країни. Такі дослідники, як Енн Епплбом, Андреа Ґраціозі, Ольга Андрієвська і Тімоті Снайдер вказують на спільні риси поміж Голодомором і Ашаршиликом — голодом у Казахстані. Тобто спільні риси є.

Так само варто досліджувати і штучний голод у Нижній Волзі, тобто німецькому автономному окрузі (Автономна Радянська Соціалістична Республіка Німців Поволжя). Там можна простежити схожі процеси та політичні рішення. І мені здається, геноцидна інтерпретація пропонує дуже великий потенціал у розумінні того, чому голод охопив саме ті регіони у Радянському Союзі, які він охопив. Останні дослідження Наталії Науменко та її команди продемонстрували, що українці у відсотковому відношенні помирали значно більше і за кордонами УРСР у межах СРСР, аніж їхні сусіди іншого етнічного походження. Тобто здійснювалася політика цілеспрямованого голоду проти певних груп населення Радянського Союзу, яку можна інтерпретувати як геноцид. Тому мені здається, що такий фокус дослідницької уваги може бути дуже продуктивним.

«Ми плануємо написати науково-популярну книгу про Голодомор разом з Іриною Скубій»

Для подолання наслідків геноциду часто вдаються до поняття «правосуддя перехідного періоду» (або ж «перехідне правосуддя»), що передбачає такі процеси: реституцію й матеріальні компенсації вцілілим та родинам жертв; інституційні реформи, які унеможливлять повторення злочину у майбутньому; наукові студії з метою встановлення долі жертв; належне вшанування пам’яті. Чи застосовано в Україні бодай частково таку модель подолання наслідків Голодомору? Що вже зроблено, а що ще необхідно зробити для подолання наслідків Голодомору й належного вшанування пам’яті його жертв?

Я вже згадувала про судову справу 475, яка відбувалася в 2010 році. Важко сказати, що це призвело до торжества справедливості, проте таке юридичне визнання повинно було відбутися, а злочинці і люди, які організували Голодомор — кваліфіковані винуватцями. І хоча їх вже немає серед живих, кваліфікація їх як злочинців на рівні держави важлива для осмислення Голодомору. Адже 4 мільйони людей загинуло, і ніхто ніколи не відповів за це перед законом. Звісно, закони були іншими: їх підлаштовували під політичні рішення влади, як закон «про п’ять колосків». Проте зараз, коли ми будуємо в Україні правову державу, варто було бодай постфактум дати юридичну кваліфікацію цього злочину і чітко означити його організаторів.

У напрямку встановлення справедливості на локальному рівні ще чимало роботи, є й багато ускладнень. Адже жертви, їхні діти і діти призвідників часто одружувалися або спілкувались, живучи поруч. З часу, коли відбувався Голодомор, все дуже ускладнилося та змінилося. Тому перехідне правосуддя на рівні місцевих виконавців є вкрай непростою справою. Мені здається, те, що було зроблено, наприклад встановлення місць масових поховань жертв Голодомору, побудова музею Голодомору в Києві та меморіалізаційні зусилля на місцевому рівні, коли спонтанно відбувалося встановлення хрестів, а місцеві музеї репрезентували мікроісторію Голодомору, — дуже вагомі досягнення у напрямку осмислення й належного вшанування пам’яті загиблих. І це, мабуть, є оптимальною моделлю часткового подолання наслідків Голодомору, наскільки це можливо зробити зараз, коли вже останні свідки помирають від віку.

Надзвичайно багато було зроблено саме місцевими зусиллями і під час президентства Ющенка на загальнодержавному рівні. Також важливим є визнання Голодомору міжнародною спільнотою. Адже ми маємо дивитися на Голодомор — і в цьому я погоджуюся з Енн Епплбом, Тімоті Снайдером та Сергієм Плохієм — як на лише одну з багатьох спроб підкорення України від часів Петра І чи навіть раніше, коли Російська держава (тоді Московія) намагалася завоювати українські землі. Вшанування пам’яті про мільйони загиблих має стати одним із ключових напрямів подолання наслідків Голодомору.

Які наслідки, на Вашу думку, для подальших академічних студій Голодомору в Україні може мати недавня не зовсім вдала спроба написання науково-популярної історії Голодомору Віталієм Огієнком?

Мені здається, є два наслідки. По-перше, для видавців і людей, які працюють з видавцями, оприявнилася необхідність дуже ретельного рецензування науково-популярних робіт з історії. Потрібно перевіряти, чи робота відповідає вимогам доброчесності, не кажучи вже про літературну й наукову редакцію, до якої мають долучатися інші експерти з теми. Видавництва «Віхола» і «Дух і Літера» зайняли принципову позицію. Вони припинили співпрацювати з Віталієм Огієнком, визнавши факт існування проблеми. І це вагоме позитивне зрушення.

Другий наслідок стосується майбутніх авторів науково-популярної історії та наукових досліджень загалом: ще раз актуалізовано важливість посилань на будь-які запозичені в колег думки чи інтерпретації та неприйнятність цитування цілих абзаців із праць інших дослідників/ць, не беручи їх у лапки як власне цитату. Методика «копіювати — вставити» більше не працює. Це неприйнятно ні на Заході, ні в Україні. Мене дуже тішить, що більшість людей це розуміє. Можливо, не одразу, але такі важливі кроки, як викриття плагіату Огієнка, покращуватимуть загальний стан справ з академічною доброчесністю в Україні.

Чи плануєте Ви у майбутньому написати власне науково-популярне дослідження з історії Голодомору?  

Так, ми плануємо написати науково-популярну книгу про Голодомор разом з Іриною Скубій. Вона буде англійською мовою. Але наразі я ще не можу розповісти більше подробиць про цей проєкт, він перебуває на стадії планування. Дуже сподіваюся, що ця книга з’явиться упродовж наступних кількох років. Ми хочемо розповідати про Голодомор на Заході і бачимо, що на це є запит у читацької аудиторії. Тож чекайте на таке видання на полицях західних книжкових магазинів. Ми над цим працюємо.

Розмовляв Петро Долганов.
Літературна редакція Ольги Дячук.
У публікації використано фотографії з відкритих джерел та особистого архіву авторки

Посилання та примітки
1 Contextualizing the Holodomor: the impact of thirty years of Ukrainian Famine Studies [Text]: историческая литература / ed.: A. Makuch, F. E. Sysyn. — Edmonton ; Toronto: Canadian Inst. of Ukr. Studies Press, 2015.

Дарія Маттінглі історикиня, старша лекторка європейської історії в Університеті Чічестера, Велика Британія. У 2019 році захистила докторську дисертацію про рядових виконавців Голодомору в університеті Кембриджа. Там же викладала радянську історію і отримала Leverhulme Early Career Fellowship. Була науковою асистенткою Енн Епплбом під час її роботи на книжкою "Червоний голод" (2017). Стаття Дарії “Idle, Drunk and Good-for-Nothing. The Rank-and-File Perpetrators of the Holodomor" здобула нагороду ASN Doctoral Student Prize (2015). Дарія входить до відбіркового комітету Danyliw Seminar on Contemporary Ukraine, а з 2023 року - до програмного комітету Асоціації з вивчення національностей (ASN).

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.