Гітлер убив євреїв України, а Сталін убив пам‘ять про них — Подольський
Чому важливо берегти історичну та культурну пам’ять, і чому це було неможливо за часів СРСР?
Гість програми «Зустрічі» про українсько-єврейські взаємини — Анатолій Подольський, керівник Українського центру вивчення Голокосту, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
Єлизавета Цареградська: Я не вперше порушую цю тему в програмі «Зустрічі», бо це мене сильно турбує й зачіпає. Маю надію розкрити цей момент протягом розмови. Мене цікавить спосіб і механізм, ті методи, якими маємо послуговуватися ми, аби зберегти свою історичну травматичну пам’ять. Ми розуміємо, що ми зараз набуваємо тієї травми, яка надалі потребує дуже якісних рефлексій і закарбовувань. Такі паралелі проводяться з Голокостом. Оскільки наша програма «Зустріч» — про українсько-єврейські взаємини, сформулюю перше запитання так. У Радянському Союзі Голокост замовчували, його тема була нібито й не заборонена, але на поверхні її чомусь не було. Отже, як артикулювали тоді цю тему в Радянському Союзі, і як її артикулювали у світі?
Анатолій Подольський: Ви майже дали відповідь на своє запитання. Дуже важливо, що відбувається зараз. Російська агресія проти нас ставить під питання взагалі викладання історії Другої світової війни, зокрема історії Голокосту. Ми вже не можемо її так викладати й вивчати, як до 24 лютого. Ми приречені на алюзії, асоціації, відповідальні порівняння злочинів комунізму, націонал-соціалізму зі злочинами Російської Федерації сьогодні.
У СРСР тема Голокосту замовчувалася, як і теми українського національного руху, Голодомору, військовополонених, примусових робітників. Радянській імперії було вигідно казати тільки про героїзм. А люди, страждання та горе цивільних не цікавило комуністичний режим. Зараз ми потерпаємо від усіх цих імперій та режимів, тому що не проробили роботу з важкою пам’яттю минулого. Ці режими не цікавила цінність людського життя. В СРСР маркувалися мирні радянські громадяни й не виокремлювалася доля євреїв, а нацисти їх вбили за те, що вони були євреями. Була націонал-соціалістична антисемітська політика Гітлера, Третього райху. 12 років вона була наріжним каменем ідеології нацизму. І ці люди [євреї] були приречені тільки за те, що вони жили.
Євреї у СРСР
Анатолій Подольський: У СРСР вони маркувалися так — «мирні радянські громадяни». Доля євреїв не виокремлювалася. У Радянському Союзі воліли не казати про все те, що пережили євреї. Чому? Тому що імперії неважлива доля якихось спільнот. Імперії важливі антилюдські гасла. Хоча вони можуть формулюватися як турбота про людей, але це брехня. До речі, брехня, поєднання ГБ із криміналітетом, неповага до життя людини: все це спільні риси тоталітаризмів. У завдання СРСР не входило казати про особливі долі євреїв і співчувати їм.
Сталін після Другої світової війни сподівався, що він побудує форпост соціалізму — сталінського, жахливого соціалізму — на Близькому Сході. Ті, хто створював державу Ізраїль після Другої світової, багато в чому були соціалістами та соціал-демократами. Але ж вони не були злочинцями та вбивцями. Вони не були прихильниками ГУЛАГу. Тому Ізраїль став зовсім не таким, як думав Сталін. І це одна з причин антисемітизму кінця 1940-х — початку 1950-х років. Антисемітизм продовжувався в часи Хрущова і Брежнєва, з часом національні ознаки жертв нівелювалися. Але у світі це пам’ятали. Євреї, які врятувалися з українських теренів, опинилися в Північній Америці. Вони діляться спогадами й досі. В нашому центрі є бібліотека спогадів про Голокост, де ми перекладаємо спогади людей, які жили й вижили тут, з різних мов на українську.
Радянський Союз, як і Путін сьогодні, дуже полюбляють табори. Чому ми зараз боремося? Ми не хочемо повернення в концентраційний табір. А для мене як історика, громадянина України, єврея, сучасна Російська Федерація — це суцільний ГУЛАГ. Це кінець життя. І ми в той кінець життя не хочемо повертатися. Візьмімо приклад Польщі. Попри те, що Польща була в соцтаборі, там не можна було замовчати вбивство 10 чи більше відсотків населення — 3 млн польських євреїв. Навіть в соціалістичній Польщі створювати меморіали, писали й думали про це, не зважаючи на Москву. Не кажучи вже про дослідження на Заході, в Сполучених Штатах, в Канаді. Тема Голокосту була відкрита.
Сучасна Російська Федерація — це суцільний ГУЛАГ. Це кінець життя. А ми в той кінець життя не хочемо повертатися. Тому ми боремося.
До розвалу СРСР — цієї жахливої країни, яка й досі не дає нам спокою у вигляді РФ, — дослідники історії євреїв років Другої світової не мали доступу до архівів тут. Дослідження українських євреїв почалося тільки з набуттям Україною суверенності.
Злочини радянської влади можна прирівняти до злочинів нацистського режиму?
Єлизавета Цареградська: Звідси дуже чітко з’являється розуміння, що радянська влада зробила для єврейсько-українських стосунків, як вона на них повпливала. Чи можна прирівняти злочин радянської влади до злочинів нацистського режиму в цьому контексті?
Анатолій Подольський: В багатьох контекстах — так. Гітлер був учнем Сталіна. Табори в Сибіру — антилюдські табори ГУЛАГу — з’явилися раніше Бухенвальда і Дахау. Комуністи стали позбавляти людей волі, свободи та життя раніше, ніж це почали робити нацисти. Але у випадку Голокосту це надто складно. Сталінському режиму, як і нацистському, було наплювати на життя євреїв. Але нацистський режим однозначно поставив собі мету — фізичне знищення цілого народу тільки за те, що вони були такими. Єврейська культура, співчуття, людяність, турбота, емпатія: Гітлер ненавидів ці речі, а носіями цих речей була єврейська спільнота — євреї Німеччини, євреї європейських країн. Тому завдання було знищити носіїв такої складної культури. Сталін не ставив перед собою таке завдання. Йому було байдуже на українців, поляків, росіян, євреїв тощо.
Ми маємо, наприклад, такі спогади. Коли Червона армія зайшла й окупувала терени східної Польщі, тобто західної України, то депортували до Сибіру декілька десятків тисяч нелояльних радянській владі, зокрема польську і єврейську інтелігенцію. Євреї, які потрапили до Сибіру, зазнали маси принижень, але багато з них вижило. А потім вони дізналися, що їхні сусіди в Бережанах, Жовкві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську були депортовані в Белжець і вбиті в гетто. Виходить так, що абсолютно безжальна депортація до Сибіру врятувала їх від спалення в газових камерах Белжця.
Пам’ять про людей, яких вбив нацизм, знищив комунізм. Гітлер убив євреїв України, а Сталін убив пам‘ять про них.
Відповідальність за Голокост на комуністичному режимі є. З 1939 по 1941 рік націонал-соціалісти коїли злочини проти єврейських людей в Польщі, Австрії, Німеччині. Ці два роки Радянський Союз і Німеччина були союзниками за злочинним договором Молотова–Ріббентропа. І два роки комуністичний режим СРСР замовчував злочини нацистів проти євреїв. Тому українські євреї не знали, що відбувається з їхніми одноплемінниками на теренах Польщі чи Німеччини. Тому вони не уявляли, що буде. І тому відповідальність абсолютно є.
Історія євреїв — історія українців?
Єлизавета Цареградська: Чому історія українських євреїв — це історія нас, українців?
Анатолій Подольський: Це питання почало просуватися, коли ми стали незалежними. Це очевидно для молодих людей, для тих, хто захищає Україну на фронті, а це етнічні українці, євреї, росіяни. Це громадяни України, для яких Україна є батьківщиною й українська культура є цінністю. Наш центр вже 20 років проводить освітню діяльність серед вчителів, [щоб подолати] радянський спадок: імперію влаштовувало, коли люди послуговувалися ненавистю, стереотипами й забобонами щодо іншої спільноти. А Україна і її інтелектуали успішно з цим борються 30 років. Коли ми розглядаємо долю євреїв як не їхню історію, а як складову нашої історії — це правильно. Голокост — це не єврейська історія, а історія України, історія українських євреїв, громадян України, які є частиною нашого культурного простору. Сприйняття інших не як чужих — це те, що я обстоюю.
Росія б’є нас 8 років і 8 місяців, а ми захищаємось і б’ємо їх. Ми переможемо. Ці останні 8-9 місяців показують, що багато спільнот, багато людей віддають життя за Україну. Зараз на фронті багато і євреїв — з українським прапором, в українській військовій формі вони боронять Україну. Люди, які виросли в Києві, Харкові, зараз повертаються з Ізраїлю, щоб боронити свою Батьківщину. Таким чином, ми розуміємо, що біда Голодомору, ГУЛАГу, Голокосту — не чужа історія, це наша історія.
Багато культурних і релігійних єврейських цінностей зароджувалися на українських теренах. Відомий напрям юдаїзму, хасидизм, народився саме на українській землі. Мова їдиш, сіонізм, єврейський національний рух, феномен штетла — це все має українське коріння. І сьогодні люди — в основному молоді — боронять Україну.
Знаю багато історій, коли євреї записували своїх дітей росіянами. Батьки ініціювали асиміляцію своїх дітей, щоб вони могли жити. Вони вітали змішані шлюби, щоб приховати національне коріння. Дітей відсторонювали від мови. Вони нічого не знали. Виросли освічені інженери, лікарі, адвокати, але не єврейські, а радянські.
Єлизавета Цареградська: Чи можлива асиміляція сама по собі? Чи це наслідок колоніальної політики, яку провадить держава?
Анатолій Подольський: Для мене очевидно, що це наслідок колоніальної політики. І тут [показовим] є приклад різної долі євреїв в повоєнній радянській Україні і за ці 31 рік нашої суверенності. Радянська система створювала умови й провокувала людей асимілюватися. Я маю дуже багато прикладів єврейських родин Києва, які я знаю особисто. І не тільки Києва — Житомирщини, Волині, Галичини. Це родини, які записували своїх дітей росіянами, дуже рідко українцями. Це було після 1945 року, коли Аушвіц і Голокост налякав, коли комуністичний і націонал-соціалістичний тоталітаризм завдали євреям багато лиха. Люди, які пережили гетто й табори, тільки вітали змішані шлюби й особливо просили, щоб діти, які народжуються в них, були записані як росіяни. Про це благала навіть єврейська частина родини. Тому що ніяких перспектив [євреїв] не мали. Відомі єврейські письменники в Україні відсторонили своїх дітей від мови їдиш. З них виросли освічені радянські інженери, лікарі, адвокати. І коли ці батьки помирали у віці 90 років, то залишали величезні єврейські бібліотеки. Я знаю це на прикладі відомого єврейського письменника Григорія Полянкера, який пішов з життя 25 років тому. Його син Олександр Полянкер, радянський інженер, сказав: «Забирайте книжки». Я кажу: «Але це ж величезна літературна спадщина Вашого батька!» Він відповів: «А она мне ничего не говорит. Я вот читаю книжки Пушкина — мне нравится. И по самолетостроению — я же инженер. А вот это все для меня — филькина грамота». [Він не знав їдишу.] І це був син дозволеного радянською владою письменника, лауреата премій, якому не забороняли писати мовою їдиш. Він жив у письменницькому будинку Роліт на вул. Богдана Хмельницького 68. І ось його син назвав спадщину свого батька «филькиной грамотой». Це і є колоніальний спадок.
У євреїв не було перспектив у радянські часи. Тому їм доводилося максимально асимілюватися.
Саме після 1991 року стала повертатися ця [єврейська] культура, коли єврейські поети стали писати вірші: Григорій Фалькович, Йосип Торчинський, Мойсей Фішбейн. Навіть самі євреї боялися йти на курси мови їдиш й івриту. Вони думали: «Як? Це ж заборонено». Вони не вірили на початках. Тобто асиміляцію провокує тоталітарно-диктаторська влада. Сьогодні євреї України мають абсолютну можливість зберігати свої традиції — те, чого вони не мали в радянські часи.
Єлизавета Цареградська: Чи дієвою є політика плекання пам’яті, наприклад, через фільми й серіали? І якщо так, то як ми маємо її плекати?
Анатолій Подольський: Це правильно. Великий пласт сучасної української літератури приділяє увагу українсько-єврейській темі. Чудові переклади — Аарона Аппельфельда, чого тільки вартий його роман «Катерина» про українську жінку, яка захищала євреїв. З’явилися прекрасні книжки Софії Андрухович. І взагалі багато сучасної літератури, але, на жаль, її мало читають. А от кіно дивляться — і воно може бути сильнішим. Я б радив сильну стрічку «Пам’ятай» українського режисера Володимира Савельєва за романом Анатолія Дімарова, створену в 1990–1991 роках. До честі Довженко-центру цей фільм був у публічному перегляді. Він не радянський, а справжній — фільм про українську-єврейську культуру. Про єврейську родину, яка, рятуючись від нацистів, опинилася в Полтавській області. А потім прийшли окупанти. Жах. Фільм показує глибину єврейського горя. Якщо ми говоримо про історію Голокосту, то знайдемо сильні фільми сьогодні: «Хлопчик у смугастій піжамі», «Саул». Насправді кінотека фільмів Голокосту величезна. Перед тим як дивитися, треба прочитати. Книжки набагато сильніші, на мою думку.
Український центр вивчення Голокосту працює вже 20 років. У 2012 році ми заснували серію «Бібліотека спогадів про Голокост». Ми перекладаємо спогади українських євреїв, які пережили Голокост. Наприклад, нещодавно переклали цікавезну книжку Клари Крамер «Війна Клари» — доля єврейської жінки в Жовкві, яка врятувалася попри жах того часу. 18 місяців польсько-українська родина переховувала Клару й загалом три єврейські родини (разом 18 осіб). Історичний контекст такий: у Жовкві було близько 10 тисяч євреїв, а вижило, мабуть, кількасот. П’ять тисяч було депортовано в Белжець, а решту вбито під час акцій у 1942 році. Ми переклали книжку з англійської мови, подали передмову, провели презентацію в Жовкві. Такі речі змушують думати про те, що було насправді.
Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
