Голокост в Одесі: (не) пам’ятні місця
[Примітка редакції: неспровокована злочинна війна Росії проти України призупинила регулярну роботу багатьох організацій, переорієнтувавши їхні зусилля. Так само і з UJE. У найближчі тижні ми опублікуємо інтерв’ю та статті, зроблені до початку війни, які відображають безліч інтересів українських журналістів, науковців і письменників.]
Матеріал розповідає про маловідомі місця масових убивств євреїв Одеси під час Другої світової війни. Той факт, що ми донедавна не знали про них – почасти є результатом радянської політики пам’яті. Остання була схильна більше вибудовувати наративи героїки, але вкрай мало розповідати про жертв та їхню етнічну приналежність. Сучасний кремлівський режим продовжує відтворювати героїчні наративи про Другу світову війну. Своєю військовою агресією проти України російський режим сьогодні перешкоджає реалізації низки проєктів із меморіалізації жертв Голокосту, які розпочалися в Одесі.
окупації поступово утверджувалась в пам’ятевому дискурсі, що теж було своєрідним маркером європейського руху України. Водночас Голокост в Україні переважно пов’язують із трагедією Бабиного Яру, хоча на території України багато місць масового вбивства, серед них і Одеса. За радянських часів жахлива доля одеських євреїв та євреїв біженців із Бесарабії зберігалась виключно в пам’яті одеситів. Після проголошення незалежності громадські організації ініціювали різні заходи щодо увіковічнення пам’яті про Голокост в Одесі. За ініціативи і переважно на кошти тодішнього голови ізраїльського Союзу ветеранів та інвалідів Другої світової війни, колишнього одесита, нині вже покійного Якова Маніовича, 1994 року в Прохорівському сквері було споруджено меморіал «Дорога смерті» та закладено Алею Праведників народів світу, через десять років встановлено пам’ятник жертвам Голокосту. Звідси, починаючи з листопада 1941 року, одеських євреїв відправляли в гето у Богданівку, де більшість з них загинула. Меморіалізація цього місця – приватна ініціатива, її здійснювали не за державний кошт. Найбільшою заслугою місцевої влади було те, що вона не перешкоджала створенню меморіалу та видавала необхідні дозвільні документи. Саме це місце для багатьох є уособленням Голокосту в Одесі і тут зазвичай проходять урочисті вшанування пам’яті знищених євреїв Одеси. Багато років поспіль в церемонії брали участь переважно представники єврейських організацій та небайдужі одесити, але після 2014 року церемонія набула більш офіційного характеру з покладанням вінка військовими і почесним караулом за участі керівників міста та області – свідчення, що Голокост став значно помітнішим в одеському пам’ятевому дискурсі про Другу світову війну.
Проте в Одесі є місця масових вбивств одеських євреїв та євреїв – біженців із Бесарабії, які або зовсім не позначені пам’ятними знаками, або тривалий час знаходилися в доволі занедбаному стані. Це, насамперед, місця страт, що відбувалися в перші дні окупації міста, яка розпочалась 17 жовтня 1941 року. Також вони є значно менш досліджені істориками і не дуже добре відображені, у виявлених на сьогоднішній день джерелах та представлені переважно спогадами й матеріалами Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників. Комісія працювала після звільнення Одеси в 1944 р. і готувала матеріали для Нюрнберзького процесу. Це обумовило те, що зустрічаються певні різночитання щодо дат злочинного знищення євреїв в Одесі та кількості жертв. У публікаціях, присвячених історії Голокосту в Одесі мова йде щонайменше про 35–40 тисяч розстріляних, спалених живцем та повішених на вулицях міста євреїв, а також полонених червоноармійців, комуністів та чоловіків призовного віку, впродовж заледве десяти днів окупації.
Одним із місць найбільш масового і жорстокого вбивства стали артилерійські склади на Люстдорфській дорозі, де близько 22–25 тисяч євреїв, серед яких жінки й малі діти, було спалено живцем. Восени 1944 року на цьому місці проводила слідчі дії Надзвичайна комісія, яка засвідчила понад 22 тисяч тіл дорослих та дітей. Після війни на місці трагедії утворився пустир, а в п’ятдесяті роки довкола постало військове містечко. Пам’ять про цю трагедію зберігалась переважно в переказах одеситів і лише побіжно згадувалась в публікаціях про Другу світову війну в Одесі. Наприкінці вісімдесятих при прокладанні каналізаційних труб трагедія нагадала про себе численними людськими рештками в траншеї. Одеським обласним бюро судово-медичної експертиз було проведено експертизу тіл та організовано їх часткове перепоховання на міському кладовищі. Але це не стало для міської влади приводом для належного впорядкування території та спорудження пам’ятника. Цим почала опікуватись Одеська регіональна асоціація колишніх в’язнів гетто і концтаборів. На початку 2000-х років зусиллями членів асоціації на місці трагедії було встановлено пам’ятний знак, який губився в оточені гаражів, сміттєвих контейнерів та житлових будівель. У 2008 році розгорівся скандал у зв’язку з планами побудови багатоповерхового будинку на місці трагедії: врешті фахівці Одеського відділення Інституту археології НАН України дослідили територію, і виявили численні рештки людських скелетів. Це призупинило забудову, проте на частині поховань нещодавно таки з’явився багатоповерховий житловий комплекс.
Чому так сумно виглядає ця історія? Насамперед, це радянський спадок. У контексті радянського наративу про Другу світову війну та велику перемогу в Одесі утвердився дуже живучий міт про місто-герой, в якому майже не було місця для пам’яті про мирних жертв. Чимало євреїв, які знали про цю трагедію, емігрували з України. Також в дослідженнях цієї теми перед одеськими науковцями виникала низка перепон, зокрема знання румунської мови і доступ до румунських архівів. Тривалий час влада Румунії докладала чималих зусиль для заперечення причетності країни до Голокосту й унеможливлювала доступ до відповідних документів. Натомість акцентувала увагу на ефективному відновленні комунікацій міста і налагодження мирного життя в Одесі за час румунської окупації. І варто сказати, що вона навіть мала в цьому певний успіх. Свідченням цього є низка публікацій одеських істориків та частково експозиція місцевого історико-краєзнавчого музею про релігійну, культурну і освітню політику румунської окупаційної влади в Трансністрії і Одесі, зокрема.
Натомість у Німеччині пам’ять про Голокост є важливим елементом сучасної німецької ідентичності. Після революції Гідності і анексії Криму значно більше німецьких політиків почали цікавитись Україною й її історією. Певно тут особливо виділялись представники партії Зелених. Завдяки ініціативі директорки з питань Східної і Центральної Європи Центру ліберальної сучасності Марілуїзе Бек, постав проект створення в Одесі скверу меморіалу “Проти забуття” на місці спалення євреїв в артилерійських складах на Люстдорфській дорозі. 1 грудня 2020 року між Центром ліберальної сучасності і Одеською міською радою було підписано Меморандум про співпрацю. Впродовж 2021 року, попри пандемію, вже зроблено чимало: вирішено питання відводу землі, питання фінансування спорудження меморіалу німецьким урядом, проведено конкурсний відбір проекту майбутнього скверу-меморіалу. 22 жовтня того ж року під час урочистостей з нагоди 80-річчя трагедії закладено капсулу на місці майбутнього меморіалу, відкриття якого було заплановано на жовтень 2022 року.
Важливість цього проекту не тільки в тому, що місце трагедії буде належним чином облаштоване, але й в тому, що він привертає увагу та розширює знання світової спільноти про історію Голокосту в Україні, який переважно асоціюється з трагедією Бабиного Яру. Саме історія Бабиного Яру породила наратив про Голокост від куль, але одеська трагедія його деконструює і підтверджує, що методи знищення євреїв в Україні були різними і відзначались особливою жорстокістю. Задля привернення уваги до трагедії Голокосту в Україні і жахливого винищення євреїв в Одесі Німецько-Українська комісія істориків ініціювала проведення в Одесі з нагоди відкриття скверу меморіалу «Проти забуття» міжнародної наукової конференції. Важливим майданчиком стала наглядова рада проекту, де відбувався обмін думками політиків, дипломатів, представників влади, науковців та представників єврейської громади Одеси і до якої доєдналась також румунська сторона. Однак реалізації цих задумів і планів на заваді стала широкомасштабна російська агресія проти України. За іронією долі саме політика Москви і її наратив Другої світової війни породили амнезію про Голокост в Україні. Наразі Москва своєю агресією спричиняється ще й до блокування меморіалізації Голокосту.
запрошена професорка Лейбніц-Інституту східно- та південносхідноєвропейських досліджень м. Регенсбург (ФРН), викладала в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова. Є авторкою монографії «Між наукою і політикою. Інтерпретації Східної Європи в академічному середовищі німецькомовного простору у кінці XIX – початку XXI ст.», а також статей з історії українсько-німецьких відносин і політики пам'яті.
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
